|
 Світ богів і світ людей, небо й землю з'єднувала жертва. "Боги живуть тим, що жертвується їм тут, унизу, люди живуть дарунками, які вони одержують із небес" – так пояснюється зміст жертвопринесень в одному із древніх текстів. Саме воно було основою ведійського культу. Для чого давні арії приносили жертви богам? Для того, щоб умилостивити тих, до кого вони звертали молитви й прохання. Для того, щоб привернути увагу божества до потреб жертвувателя. Для того, щоб висловити подяку за вже виявлену богами милість, наприклад вилікування від хвороби або народження довгоочікуваного сина. Принесення жертви богам і прославляння їх у гімнах не тільки викликали прихильність богів, але й підсилювали їх. У свою чергу боги, підтримувані своїми шанувальниками, повинні були, як сподівалися арії, виконувати прохання людей. Так між ведійськими богами і їхніми прихильниками виникала взаємна залежність. Жертвопринесення було й магічною дією, яка могла підкорити бога волі жертвувателя. В одному з гімнів Рігведи стверджується, що сонце народилося завдяки жертві, принесеній жерцем-атхарваном, тобто жерцем, який знає магічні заклинання. Нарешті, за допомогою жертви можна було звільнитися від якогсь гріха, очиститися. Ведійські арії думали, що, вкусивши жертовну їжу й випивши соми, боги звеселяьтся, забудуть про зроблені людьми провини й не покарають їх. Людина, яка провинилася й у такий спосіб себе опоганила, намагалася перенести цю скверну на який-небудь сторонній предмет, наприклад на шматок дерева, який спалювався потім на жертовному вогні або викидався у воду. Жертовний вогонь розпалювали на спеціальному майданчику: храмів тоді не будували. Місце це вважалося священним і вподібнювалося центру світу. Жертву належало приносити у відповідності з суворими правилами ритуалу: лише тоді можна було сподіватися на відповідну милість богів. Символічний зв'язок між світом богів і світом людей виражався у встановленні жертовного стовпа, який називався юпа. Поруч споруджувався жертовний вівтар для постійних жертвопринесень, які відбувалися, головним чином, у дні повного місяця і нового місяця, робили спеціальние накриття – прачі-навамша-шала. Під ним улаштовували три вогненних вівтарі, на яких запалювали священний вогонь - Агні, і вівтар веди, на якому приносили жертву. Всі вівтарі були орієнтовані на сторонисвіту й розташовувалися по лінії схід – захід, яка називалася прачі. Організація священного майданчика для жертвопринесення містила в собі глибокий зміст: вона передавала уявлення аріїв про світ, у якому вони жили. Так, квадратний вогненний вівтар символізував небесний світ, який протиставлявся земному; його образ втілював у собі круглий вогненний вівтар. Квадратний вівтар розташовувався на східному кінці лінії прачі, круглий – на західному. На півднь від них розміщали третій вогненний вівтар – напівкруглий, який символізував повітряний простір. Вівтар вед мав форму трапеції з увігнутими бічними гранями. Він виражав уявлення про землю й про жіночий початок світу, у той час як вогонь знаменував собою чоловіче начало; вся ж конструкція вівтаря – їхнє єднання й гармонію. Священний вогонь отримували тертям двох шматків дерева певної породи. Потім запалювали вогні вівтаря, переносячи вогонь від одного вівтаря до іншого у священній посудині. Саме вогонь і здійснював зв'язок людей і богів, творячи за допомогою жертви увесь світ. Веди покривали священною травою (бархіс), на неї клали жертву богам і запрошували їх прийти й прийняти її. Іноді робили тимчасові вівтарі. Їм надавали різних форм, залежно від того, з якою метою здыйснювалася жертвопринесення: то квадратну, то круглу, то трапецієвидну, то форму птаха з розкинутими крильми й таке ынше. Спорудження деяких вівтарів само по собі вже було обрядом. Одним із найважливіших і врочистих був обряд агнічаяна. – спорудження жертовного вівтаря Агні. Він тривав біля року, і кожна дія супроводжувалася складними ритуальними процедурами. Приносили в жертву п'ять тварин. Їхні голови замуровували в основу вівтаря, а тіла кидали в ту воду, звідки брали глину для цегли. Було потрібно 10 800 цеглин, кожна одержувала свою назву, символічне значення й закладалася з певними маніпуляціями й магічними заклинаннями. І жертовна площадка, і вівтар, і жертва не просто передавали образи світу, яким його бачили давні арії, а сприймалися як центр цього світу в момент здійснення ритуалу. "Цей вівтар – крайня межа землі, ця жертва – пуп всесвіту" – так стверджуэться у ведах. Крім звичайних, повсякденних і регулярних ритуалів ведійські арії здыйснювали й урочисті жертвопринесення – шраута. Це був складний і детально розроблений цикл дій, до того ж дорогий і доступний далеко не всім. Одним з таких обрядів було жертвопринесення коня – ашвамедха. Цар, який бажав стати володарем світу і отриматити вищий ступінь царської могутності, довго готувався до цього обряду. Вибирали коня й відпускали його на рік пастися на волі в супроводі загону озброєних юнаків. Землі, по яких проходив кінь, відтепер уважалися власністю царя. Якщо їхні правителі не віддавали ці землі добровільно, то їх примушували силою. Через рік коня повертали, і наступав новий цикл складних обрядів. Коня врочисто приносили в жертву. Три дружини царя за допомогою золотої, срібної й залізної голок ділили кінську тушу на три частини. Кожна частина співвідносилася з одним із трьох видів добробуту: голова – з духовною енергією, середня частина – з фізичною силою, задня – з достатком худоби. Для відновлення священної царської влади відбувався обряд ваджапея (буквально – "пиття сили або енергії"). Цей обряд був не таким урочистим і складним, як ашвамедха. Під час його проведеннявлаштовували гонку на 17 колісницях, причому перемагала неодмінно царська. Потім цар по щаблях сходив на жертовний стовп, торкався рукою його верхівки, що мала форму колеса й казав: "Ми досягли неба". Він піднімав голову над верхівкою і промовляв: "Ми стали безсмертними". Жерці, стоячи на землі з чотирьох боків, які співвідносилися з сторонами світу, подавали йому мішечки з їжею. Цар символічно прилучався до джерела сили й життя. Обновивши в ритуалі свою силу й священну владу, цар починав новий цикл часу й правління. Для здійснення складних і тривалих обрядів були потрібні професійні жерці. Число їх могло коливатися від 2 до 16, а то й більше, і тривали такі ритуали кілька днів. Жертву – сік соми, молоко, масло, мед, зерно, м'ясо – кидали у вогонь жертовного багаття, "Нехай іде сьогодні жертва, відповідно до порядку, що обіймає найбільше число богів", – говориться в одному з гімнів Рігведі. Згодом окремі дії закріплювалися за певними жерцями, і складалася їхня спеціалізація. Брав активну участь у ритуалі й замовник жертвопринесень – яджамана. Три веди співвідносилися із трьома основними класами жерців, які виконували урочисті шраутарітуали. Атхарваведа спочатку була зв'язана й з іншими жерцями – атхарванами й ангірасами, знавцями магії й жерцями культу вогню. До дорогого ведійского ритулу жертвопринесень вони не мали відношення, сферою їхньої дії стали домашні обряди. Так були закладені основи домашнього ритуалу, який і донині грає в індуїзмі важливу роль. У пізніх ведах і в брахманах панує уявлення про магічну силу жертвопринесення, яке підкоряє собі богів.
|
