|
||||||
|
|
Для Вішнуїта, шанувальника Вішну, немає бога ближчого за Вішну – центру його релігійного життя й найдорожчого духовного надбання. Саме він є основою світобудови й джерелом життя. Слово "вайшнава" (Вішнуїт) з'явилося в часи династії Гуптів у ІV-VІ ст. н.е. , доти цей напрямок іменувався бхагаватизмом.
Вішну – дійсно всеосяжне божество – початок, середина й кінець усього світу. Він перебуває в серцях людей, відданих йому, у часі, у просторі, у безмовності таємниці; його проявам немає кінця, Вішну індуїзму виріс із ведійського Вішну, де він був божеством сонячної групи. Усього лише п'ять гімнів Рігведи присвячені йому. Можливо, він належав до місцевих, доарійських богів, і в Рігведі відбилися лише слабкі відгуки його шанування. У ведах Вішну входив до числа соратників Індри. Він прославився завдяки своєму головному діянню – трьом крокам, якими він охопив всю світобудову: небо, землю й повітряний простір. У вирішальному двобої Індри із Врітрою був момент, коли могутність демона виявилася настільки великою, що богу було не під силу здолати його в єдиноборстві. Тоді на допомогу прийшов Вішну. Зробивши свої знамениті три кроки, він підкорив три світи й допоміг Індрі здолати супротивника. Тлумачення й пошуки змісту цих трьох кроків дотепер становлять одне з найважливіших завдань ведійської релігії. Зазвичай їх пояснюють як рух сонця – від сходу через зеніт до заходу. Як би то не було, цей сюжет увійшов до складу основних ведичних текстів, Вішну називається в них Ширококрокуючим, і про нього говориться, що в його кроках живуть усі живі істоти. Ледь помітний у ведах зв'язок Вішну із сонячними богами згодом зміцнів. У "Шатапатха-брахмані" розповідається про те, як Вішну одного разу заснув, поклавши голову на тятиву лука. Вона лопнула, відітнула Вішну голову, і та, злетівши в небо, перетворилася в сонце. Згодом Вішну ставав усе популярнішим і, нарешті, почав претендувати на місце вищого з богів, В упанішадах він пов'язувався з ідеалами звільнення: "вища обитель Вішну" – кінець земної мандрівки людей. Так давнє місцеве божество по'єднало в собі ведійського й брахманістського Вішну й стало в індуїзмі богом – охоронителем усього світу. Образ Вішну продовжував свій розвиток у формах, з якими пов'язані незліченні міфи, казки й легенди. Вішну, занурений у сон, лежить на тисячоголовому змії Шешу, який плаває, згорнувшись кільцями, у водах Світового океану. Він увібрав у себе весь всесвіт і зберігає його в собі увесь світ у період між загибеллю одного всесвіту і народженням іншого. З його пупа виростає квітка лотоса, а в ньому народжується творець Брахма, який створює світи. Після кожного нового створення Вішну прокидається й править світом, перебуваючи в найвищому з райських небесних світів – Вайкунтхі. Він сидить на сліпучому, як сонце, лотосоподібному троні в прекрасному золотому палаці, оточеному долинами п'яти озер, де блищать сині, білі й червоні квіти лотоса, що нагадують смарагди. Коли збільшується зло й світу загрожує небезпека, Вішну, сповнений співчуття, сходить на землю й діє у вигляді тварини, людини або героя. Ці сходження називаються аватарами. У різних індуїстських текстах наводиться різне число аватар: 10, 22 або 24, іноді їхня кількість доходить до нескінченності. У X-XІ вв. установлюється канонічне число аватар (10) і формується вчення про них. Так було закріплене злиття найдавнішого доарійського божества з арійським богом і давніми культами близьких йому місцевих богів. Вішну перетворився в божество всеіндійського масштабу, шановане майже половиною всіх індуїстів. Звертатися до нього й прославляти його можна під різними іменами. Вони зібрані в розділі "Махабхарати", який називається Гімн тисячі імен Вішну. Перші чотири аватари Вішну належали тваринному світу. Під час Всесвітнього потопу він набув вигляду матсьї – риби – і врятував від загибелі Ману, який став потім праотцем людства. Крім нього риба врятувала від потопу сімох великих мудреців-ріші й священні тексти вед. Шанування Вішну в образі риби не мало великого поширення. Вдруге бог зійшов на землю у вигляді курми – черепахи. Під час потопу було втрачено багато скарбів, у тому числі й напій безсмертя – амріта. Він був потрібний богам, щоб зберігати вічну молодість. Засмутилися боги, позбавлені амріти, і Вішну вирішив їм допомогти. Він перетворився у велетенську черепаху й поринув на дно космічного океану. Боги поставили йому на спину гору Мандару й обернули навколо неї, як мотузку, змія Васукі. За вказівкою Вішну боги разом з демонами кинули в океан різні види лікувальних трав і, взявши Васукі за голову й хвіст, стали пахтати (тобто збовтувати) океан. Вішну-черепаха підтримував гору, щоб вона не провалилася на болотисте дно океану. Так боги й демони збивали океан 100 років, поки з нього не почали з'являтися різні диковини: богиня Шрі з сяючими, немов сонце, очими, богиня вина, білий слон і багато чого іншого. Нарешті з'явився й довгоочікуваний напій безсмертя в білій посудині. Боги й демони кинулися до нього, кожний намагався першим захопити посудину. Демони встигли раніше, але між ними почалася сварка: кожному хотілося першим покуштувати чарівний напій. І тоді знову на допомогу прийшов Вішну. Він прийняв вигляд чарівній небесній красуні Мохіні. Зачаровані нею, демони забули й про свою боротьбу, і про напій. А Мохіні, посміхнувшись, взяла чашу, посадила окремо богів і демонів і дала напій богам. Коли підійшла черга демонів, красуня зникла. Обмануті демони страшно закричали й кинулися на богів. Зав'язався бій, але боги, підкріплені напоєм безсмертя, звичайно, здобули перемогу. Втретє Вішну довелося спуститися на землю в образі вепра. Як зазначається у "Вайю-пурані", Демон Хіраньякша домігся того, що його не міг здолати ані бог, ані людина, ані звір. Але, перераховуючи тварин у заклинанні, він забув згадати вепра: Набувши сили, Хіраньякша став нахвалятися нею й пригноблювати богів і людей. У хвастощах він дійшов до того, що зіштовхнув землю в глибини Світового океану. Тоді гігантський вепр-Вішну роздер страшними іклами черево зарозумілому демонові, підняв одним іклом землю й водрузив її на місце. Вішну-вепря й сьогодні шанують у деяких районах Індії. І в четверте Вішну знову довелося мати справу з демоном, цього разу з Хіраньякашипою, братом Хіраньякші. Демон домігся в Брахми обіцянки, що ніхто не зможе його перемогти: ані бог, ані людина, ані звір, що вбити його не можна ані вдень, ані вночі, ані в будинку, ані зовні. Забезпечивши собі в такий спосіб повну безпеку, Хираньякашипу став переслідувати богів і людей, змушуючи шанати у своєму царстві лише одного себе. Не уникнув переслідування навіть його власний син Прахлада – вірний шанувальник Вішну. Рятуючись від розлютованого царя, взмоився Прахлада до улюбленого божества. І от на заході (тобто ні вдень і ні вночі) з колони на порозі будинку (тобто, не в будинку й не поза ним) вийшла небачена істота – нарасімха, напівлюдина-напівлев, і розірвала гордовитого демона-царя. Так Вішну звільнив свого відданого шанувальника й зміцнив власну велич. Уп'яте Вішну народився у вигляді карлика Вамана. Це трапилося, коли владу над світом захопив демон Балі. За допомогою аскетичних подвигів він домігся небаченої могутності й одержав владу над трилокою (трьома світами: небом, землею й підземним світом) і богами. Боги взмолилися й звернулися до Вішну за допомогою. Вішну-Вамана відправився до Балі за милостинею. Чого тільки не пропонував йому демон! І золото, і срібло, і коней швидких, і слонів могутніх, і прикраси дорогоцінні. Але від усього відмовлявся Вамана й тільки попросив небагато землі: стільки, скільки він може відміряти трьома кроками. Погодився Балі, а Вамана почав рости на очах і зробився могутнім велетнем. Зробив він перший крок, зробив другий – і покрив ними землю, небо й простір між ними. Від третього кроку Вамана втримався; стало йому шкода демона Балі, і залишив він йому підземний світ – паталу, дозволивши раз на рік відвідувати втрачене царство. У південому індійському штаті Керала на честь Балі щорічно відбувається свято Онам. Десять днів усі веселяться, щоб колишній цар бачив своїх підданих щасливими. Із цього можна зробити висновок, що Балі, можливо, був історичною особою, наприклад, давнім дравидським царем, підкореним аріями. У шостий раз Вішну нбув вигляду людини по імені Парашурама (Рама із сокирою). Він був сином брахмана-подвижника Джамадагні й царівни Ренукі, з дитинства відрізнявся войовничістю й ніколи не розлучився з бойовою сокирою. За наказом свого батька й духовного наставника він без вагань обезголовив власну матір, запідозрену в гріховних помислах. Але головним діянням Вішну у вигляді Парашурами було вбивство ним тисячорукого царя Картавір'ї, який захопив владу над усім світом і жорстоко пригноблював брахманів. Сини Картавір'ї вбили Джамадагні, і Парашурма, мстячи за смерть батька, тричі сім разів винищував усіх чоловіків їхнього стану й наповнив кров'ю п'ять озер на Курукшетрі. Але найбільіше Вішну шанують в образах Рами й Крішни, Рама, царевич Айодх'ї, – головний герой "Рамаяни" (священного епосу індуїзму). Разом із братом Лакшманою і дружиною Сітою він вів отшельнічеське життя в лісі, де знищив багатьох демонів, які порушували спокій подвижників і місцевих жителів. Демон Равана, цар Ланки, вирішив помститися за полеглих родичів і викрав Сіту. Довго шукав Рама Сіту, бродячи разом із братом по світу. Нарешті знайшов її в палаці Равани. Після довгої й кровопролитної битви Рама переміг Равану й звільнив Сіту. Культ Рами був популярний на півночі Індії. Для шанувальників Рама був близький як ніжний і люблячий чоловік, хоробрий воїн і справедливий цар. Але, мабуть, найзначніше й найшанованіше втілення Вішну – це Крішна. Він – пастух-герой, який живе неподалік від міста Матхури на березі Джамни, і в той же час – колісничий і наставник Арджуни. Його проповідь на початку вирішальної битви на Курукшетрі ввійшла до змісту "Бхагавадгіти". У Матхурі правив злий і жорстокий цар Канса. Його двоюрідна сестра Девакі була матір'ю Крішни. І було Кансі пророцтво, що призначено йому вмерти від руки восьмого сина Девакі, й намірився він знищити всіх її дітей. Крішну ж урятував його батько Васудева й віддав на виховання пастухові Нанді та його дружині Яшоді. У дитинстві Крішна вчинив багато не тільки витівок, але й чудес: убивав демонів, укривав пастухів від бурі, піднявши пальцем гору Говардхану й тримаючи її над їхніми головами, як парасольку. В юності, яка пройшла в лісах Бріндавана, він прославився любовними пригодами з пастушками-гопі, яких зачаровував солодкозвучними мелодіями флейти. Всі вони були закохані в Крішну, і він охоче дарував їм свої прихильність і ласку. Він любив танцювати з пастушками танець расаліла: Крішна й Радха були в центрі, а пастушки – навколо, причому він своєю магічною силою вселяв їм начебто танцює з кожною. Але пастушача ідилія незабаром скінчилася: її нарушив підступний Кане. Крішна вступив із ним у боротьбу, убив його й оволодів царством Матхура. І ще не раз перемагав він злих царів і демонів Індії. Ім'я Крішна означає "чорний". Він дійсно часто зображується темношкірим, граючим на флейті й таким, що розважається з пастушками. Його любовні пригоди тулмачаться в індуїзмі як символ любові бога до людської душі, а легенди про божественного пастуха породили багату і яскраву релігійну поезію. Часто Крішну зображують богом-дитиною. Культ Крішни-дитини знаходить особливо великий відгук у серцях індійських жінок. Крішна, таким чином, має дуже широке коло шанувальників. Для тих, хто шанує його, він близький як син у вигляді дитини, як божественний коханий в образі юного пастуха або як божественний отець, старший брат і захисник в образі героя. Дев'ятим аватарою Вішну став Будда – засновник іншої індійської релігії, який перевтілився нібито потім, щоб переконати ворогів богів – асурів – у святості вед і тим самимпозбавити їх сили. За допомогою подібного тлумачення Вішнуїзму вдалося включити до свого культу чуже й спочатку вороже вірування. Остання, десята аватара Вішну – Калкі (Вершник на Білому Коні) – належить майбутньому. Його прихід тільки очікується. Це трапиться наприкінці нашої похмурої ери, коли візьмуть верх негідники й у серцях людей укоріниться безвір'я. Тоді й з'явиться Вішну в образі царя на білому коні й на землі запанує золоте століття. Вішнуїти чекають його приходу палко й нетерпляче. Втілення Вішну відносяться не тільки до міфічного часу. Нерідко ними проголошувалися й реальні історичні особи. Бенгальські Вішнїти, наприклад, уважають таким Чайтанью, який жив у XV ст. Він надав нового вигляду Вішнуїстській вірі, відкривши її для всіх людей незалежно від віросповідання й кастової приналежності. Чайтанья вважав, що бог знову й знову набуває тілесних форм, щоб допомогти світу. У поширенні Вішнуїзму в середні століття велика роль належала й іншим проповідникам-гуру: Рамануджі (XІ ст.), Німбаркі (XІІ ст.), Мадхві (XІІІ ст.), Рамананді й Кабіру (XV ст.). Багато індійців уважають втіленням Вішну Сатья Саї Бабу – аватара, що живе на півдні Індії в Путтапарті. На відміну від Крішни Саї Баба не вживає нічого молочного. Одного разу, коли його запитали про причину подібної перебірливості, Він жартівливо відповів, що об'ївся вершками, маслом і сметаною ще п'ять тисяч років тому, коли був Крішною!
|
|||||
