ВІЗЕРУНКИ НА ТРУНІ
Якось раненько, коли сонечко лише трошечки визирнуло з-за хмаринки, у лісі почулися кроки: «Хряк-топ-топ», «Хрясь-топ-топ», «Хрьоп-тьоп-тьоп», – чи як воно там крокують бридкі потвори... Коли молодий вовк, раззявивши рота, подивився у напрямку кроків, його пухнастий жорсткий шмух раптом підвівся навздиб. Наляканий вовк тихесенько, собі під ніс, щоб його не почули, загуркотів та й прикинувся сплячим. Але це не допомогло – якась шалена сила підхопила його і потягла кудись ніби мотузкою. Вовк затупотів лапами по землі, але сила була могутніша навіть за його пазурі, і вовк, тихенько скавучачи, подався у напрямку страшенно лютої істоти із розпатланим волоссям та у якомусь подряпаному одязі, яка бешкетним голосом зашепотіла:
|
 |
– Йди сюди, мій вовчику, йди сюди! У мене є для тебе щось цікаве. Але його ще треба здобути...
А вовчик стояв, смоктав свій хвостик і намагався вирішити, що ж йому зробити. До цієї подряпаної істоти він навіть не збирався наближатись. Тому що у нього між пальчиками на правій лапі знаходився пожмаканий шматочок паперу, на якому була написана жахлива назва казки, в якій раптом опинився сіренький.
«Оце так я влип, – думав вовчик. – Треба щось змінювати... Ну, наприклад... Долю...»
Він дістав із вуха пензлик і намалював красиву велику букву «С». Вона весело посміхалася йому, обіцяючи нові пригоди.
Вовчик вишкірив зуби і посміхнувся теж.
«Прощавайте, тітонько!» – вигукнув він незнайомці з розпатланим волоссям. – У мене інша історія».
І щоб не було якихось непорозумінь, сіренький радісно вголос прочитав на зашмарганому папірці:
«Візерунки на Струні...»
Але погана тітка й не подумала забиратися геть. Її посмішка насупила все обличчя, і це було й насправді жахливо!
Вовчик не зрозумів – чому вона не зникає? Він же переміг! Але тітка наближалася до нього сама.
– Ходи-но сюди, голубе! – лагідно воркотіла вона. – Йди сюди, сіренький! Дивись, що в мене є! – І тут вовчик побачив, що погана тітка здобула з кишені довгу металеву (може, навіть срібну, бо вона дуже красиво сяяла на сонці) СТРУНУ!
– О, ні! – рикнув вовк і у повній безнадії подивився на свій шматочок паперу – більше ніяк було не змахлювати...
– О’кей, тітовисько, – сказав вовчик. – Ну, що тобі треба від мене?
– Я хочу перетворити тебе на пацюка! – голосно ляпнула тітка. – Бо мені потрібен сміливий, кмітливий та зневолений пацюк! Він буде...
– Ні! – перебив її вовк. – Він не буде! – І швиденько рвонув геть, перебираючи лапками. Вони несли його подалі від цієї бридкої тітки.
Думки одна за одною минали у розпаленому мозку. «Нащо мені крила? – радісно виводив вовчик. – Я й так швиденько біжу, наче... Наче сокіл. Мов вітер... Як НЛО...
Тільки... Що це?»
Сіренький почав прислухатися. Десь зовсім поруч лунала дивна мелодія, мов хтось відтягував струни його серця. Вовк почав обертатися то праворуч, то ліворуч, то назад, то вперед...
Його лапки усе повільніше перебирали землю. Втомившись, вовчик зупинився і звалився на зелену травицю. Його очі закрились, мов кам’яні засуви: він не бажав бачити те, що побачив. Та мелодія все одно лунала у вухах, і крізь неї прослуховувався гучний сміх...
– Ти й не міг утекти, – гриміла тітка. – Бо ти біг по колу. ХА-ХА... ... ... ... Здогадайся, чому?
– Тебе не існує... – тільки й міг вимовити вовчик, не бажаючи відкривати очей...
Він почув гомін кроків, що наближалися, і над самим вухом знайомий голос буркотів:
– Бо ти пацюк, ти пацюк, ти пацюк...
«Най! – минали думки крізь вовчика. – Усе одно я не пацюк... Погризти б чогось... зерна якогось... Або жабу! Спіймати здоровенну пухирчасту жабу та згризти. Вовк я, врешті-решт, чи не вовк?!»
Раптом жаба з’явилася, але була вона така величезна, що наш вовчик одразу ж зрозумів: «Ні, я таки пацюк!.. Мікроскопічна волохата сіренька істотка! Який жах!».
Маленькі кришталеві сльозинки закапали у нього з очей. Перетворитися на пацюка після вовчої моці було дуже принизливо. Ще вчора він був величезним вовчакою із великим яскравим серцем, а сьогодні став потворним та поганим пацюком! Який сором!
Але наш вовк був оптимістом і спробував подивитися на це з іншого боку: нечувана легкість наповнювала його маленьке тіло, два прозорих красивих крильця душі тремтіли усередині, носик із струнками-вусами ворушився туди-сюди, хвостик став довший та більш корисний – ним можна було підпихати до себе зернятко та легше було гризти його або смоктати...
Раптом біля нього знов з’явилася відьмачка. Вона низько нахилилась до нього мордою і посміхнулась. Пацючок затремтів... Ні, краще було бути вовком – можна було б тяпнути її за ніс!
– Ось що! – промовила вона. – Годі вже себе роздивлятися! Теж мені Філіп Кіркоров! Берися за справи. У мене є для тебе завдання...
Пацюк-вовчик заплющив очі і пропищав:
– Тітонько! Ви така... потворна!
– Ще б пак! – підняла вона носа доверху. – Це моя фішка! Можеш мене навіть звати «Потвора» – це одне із моїх найулюбленіших імен.
Вовчик-пацючок відкрив одне око і зиркнув на Потвору. Потім відкрив друге і, подивившись їй у самісінькі очі, мовив:
– Відпустили б ви мене...
– Нізащо! Мені потрібен зневолений пацюк, який до цього був би якоюсь більш розвиненою твариною, хоча б вовком. Вовки ж хоч інколи дивляться на небо, коли виють на місяць, та хоча б мають уяву, що таке зоряне сяйво...
– Але ж я вже не вовк! – вирвалося у пацюка. – От якби...
– Ха! Мені потрібен пацюк, а не вовк! Саме тому я тебе і перетворила!
Пацючок замовкнув, обдумуючи пропозицію. Його носик ледь помітно здригався, хапаючи повітря, а вусики від напружених роздумів були натягнуті, наче струни. «Для чого це їй потрібно? Га?»
Але Потвора не стала більше розмовляти із зачарованим вовком – вона взяла його на долоні, потім опустила в кишеню, де він упав на брудну смердючу панчоху і подряпав вушко об якийсь металевий болт. Але пацючок не звертав ніякої уваги на всі ці речі – він почав швидко-швидко прогризати кишеню, щоб побачити світло. Коли його малодосвідчені зубки впоралися із грубими нитками, він ще встиг в останній разочок помилуватися своєю маленькою батьківщиною – невеличкою галявиною, де росли гарні дерева, об які він ще у дитинстві наточував собі зубки... де-не-де були закопані кістки від зайців або ледащих птахів... А звідти так гарно було вити на місяць... Он з того старого пня... Пацюк ледь утримався, щоб не заскавучати...
 |
У нього з очей побігли сльозки, і коли вони з Потворою добралися до місця призначення, він увесь промок і промочив усю кишеню ще й брудну панчоху.
Раптом тітка зупинилася. Вона достала пацюка – він упирався і хотів залишитися у своєму горі – й промовила, дивлячись йому прямо в очі:
– Послухай мене, божа істото...
– Я – твоя істота, не Божа! – не втримався вовчик. – От якби...
– Гаразд, істота – напіввовк-напівпацюк, напівбожа-напівмоя, – не стала сперечатися огидна тітка, – послухай! Хоча я й дуже страшна на вигляд, але не така вже й брудна в душі...
– А хіба ж вона в тебе є? – знов почав вовчик. – От якби...
|
– Є! – відрубала тітка. – Звичайно ж, не така величезна, як у твоєму пацюковому тілі, але краплинка душі ще в мені залишилася. І якраз сьогодні вона раптом прокинулася. Для цього ти мені й знадобився! Слухай сюди: десь тиждень тому я назбирала зірок для одного чаклунства...
– Як це – зірок?! – спитав зовсім приголомшений пацюк. – Отих самих зірок, до яких не може дострибнути навіть білка?!
– Тих самих, – підтвердила Потвора. – Певна річ, не цілком, а дрібного пилу з них, блиску і сяйва. Ще туди потрапляли частинки місяця – вони відрізняються біленьким матовим кольором. І я вже навіть хотіла кинути їх у мій глечик та наворожити щось дійсно корисне... наприклад труну, яка б змогла відвезти мене до зірок... Але раптом... прокинулась моя, як ти кажеш, душа. І каже мені: “Тітко, голубонько, що ж це буде, якщо кожна Потвора почне зірки збирати і у глечики класти?! Ніяких же на них зірок не напасешся!”. Вирішила я їх випустити на волю: тільки обернулася, руку до них простягла, а вони раз – і зникли! Їх украв той дурний Мірошник із вітряка – він, мабуть, теж хотів зварити якесь зілля! Я побігла до вітряка, перекинулася на пташку...
– Що ж то за пташка? Кобила чи що? – не повірив вовчик. Тітка здавалася йому зараз величезною, наче дуб.
– Та ні, не кобила. У маленького джмеля!
– Еге ж! – знов не повірив вовчик. – Але ж джміль – не пташка – він гнізда не в’є!
– А кобила в’є?! – посміхнулася Потвора. – Годі тобі сперечатися, слухай далі. Перетворилася я на сіренького солов’я і влетіла до Мірошника у віконце. І побачила, як він висипав усі зірочки до звичайного зерна – цілої купи! І ще лопатою розмішав! А потім висипав у свій величезний чан! І я подумала: «От якби ж я була пацюком!.. Але сама я не можу піти до млина – бо він мене впізнає у будь-якому вигляді».
– А чому саме я? – заскавучав вовчик. – Немає звичайних пацюків?
– Та пробувала я звичайних. Але вони ж ніколи на зірки та місяць не дивляться – не можуть зрозуміти, що воно таке! І до того ж – ненажерливі вони, ці пацюки! Один з них ледь не три зірки зжер, доки вибирав із зерна незнамо-що! Але ти впораєшся! Я упевнена! А не впораєшся – так і залишишся мерзотним пацючарою і більш того – тебе з’їсть кішка!
ПацюВовк від жаху такої кривди навіть випрямився (наскільки це взагалі було можливо на чотирьох лапах), слухаючи розповідь Потвори.
Зараз перед ним стояла дійсно велика справа, дуже відповідальна. І вона навіть подобалася вовчику-пацюку. Це ж треба! Збирати сяйво зірок і місяця! А інакше... – яка ганьба... – кішка!
Якби він дізнався про це раніше, то не витрачав би своїх зусиль на нікому не потрібне шмигання сльозами.
До того ж у нього була велика перевага над усіма іншими істотами: він був пацюком з вовчою сміливістю – ПацюкоВовком!
– Гаразд, веди мене, тітко! – голосно пропищав він. – Я берусь за цю справу!
– Краще я тебе понесу, – посміхнулась Потвора. – Набагато швидше буде!
Вона посадила ПацюкоВовчика на своє плече і хутко попрямувала крізь ліс.
На пацючка віяло свіжим повітрям, весь світ здавався йому величезним і яскравим, немов у дитинстві, і це все так захоплювало і наповнювало силами, що сіренький не витримав і, висунувши гостроносу мордочку із куцого волосся Потвори, пропищав:
– Вау!
– Але дивись, – казала Потвора, – тобі треба бути дуже уважним. У пацюків інші неприємності, ніж у вовків. – Будь уважним...
Але вовчик-пацючок наче не чув її – його охоплював цей яскравий широкий світ і велика справа...
Мірошник сидів на ганку і курив люльку. Його хитрий прищурений погляд видавав непрості думки. Дим кільцями здіймався до неба, бо на землі йому вже було нікуди стелитися. Наче огорнутий туманом, Мірошник здавався ще хитрішим і недоступнішим.
– Ну... – прошепотіла тітка Вовцюкові. – Далі вже твоя справа. Я залишаюсь тут, бо мене легко побачити...
Тітка висадила пацюка на траву.
– Будь обережним! – прошепотіла вона, і пацюк поповз...
У бутність свою вовчиком він ніколи не зустрічався з димом люльки, і тепер той здався йому гіршим за ворога. Очі наповнювались сльозами, у горлі та легенях щось здавлювало, хотілось викашляти увесь цей дим. Та це було неможливо, бо його одразу почують. І пацючок повз наосліп.
– Га... – почув він шепіт. – Який гарний пацюк потрапив у мої тенета...
Пацюк почав оглядатись, але нічого, крім диму, не бачив.
– Щось шукаєш? Даремно – бо я всюди...
– Ти хто? – прошепотів пацюк.
– Я дим... І я у тобі, я у Мірошнику, я такий сильний, що здатен убити й коняку! Я найсильніша істота, бо у моєму полоні усе живе гине...
І дим усе густішав, заколискуючи...
– Слухай, – промурмотів пацючок, змикаючи очі, – а чи можна... з тобою домовитись?
– Домовитись? А що це таке?
– А це таке, коли усім корисно... Я – вийду з тебе, а у відповідь тобі зроблю щось корисне... – казав Пацювовк уже слабкіше. Він натужно і важко повз і плакав, повз і плакав... Сил його було не досить, щоб здолати дим.
|
 |
Хитрий дим, дивлячись, що перемагає, трохи замислився, не забуваючи між тим ще більше густішати.
– Це добре... – хитро промовив він. – Так! У мене вже й так є все, чого я хочу, а буде ще більше! Весь світ належатиме мені! І хоча ти й так мій, але добре... Бачиш, я вже потрапив у твої легені – і тобі важко дихати... А тепер я потрапив тобі у вічі! Он як вони зараз почервоніли... А потім...
– Та кажи вже! Я згоден... – обірвав його вже напівмертвий Пацювовчик. Він уже й не казав, а лише думав. Але дим його чув.
– Я хочу те, що у тебе ллє сльози зараз... – промовив хитрий дим.
– Що ж то таке? Мої очі? Мій зір?.. Ні, це забагато!
– Але й я не простий!
Вовкацюк зупинився, бо не знав, куди йому прямувати. Очі йому й справді вже були не потрібні – він і так нічого не бачив. А ще він раптом утямив, що вмирає! Він ще повз, але вже дуже-дуже повільно, ще дихав, але вже ледь помітно...
А дим, між тим, прокрався йому усередину і казав голосом його власних думок.
– А це ще не все... – шепотів він. – Ти плачеш не очима... Ти плачеш душею... Оце я й бажаю! Твою душу!
«Ні, це вже занадто! Зовсім занадто... – міркувала собі тихенько, наче здалека, душа Вовкацюка. – У мене ж вовча душа, а будь ще й вовче тіло – я б утік... Я не згоден – вовча душа за дим – це забагато... Нехай вона ліпше потрапить на волю...»
Та Пацювовчик приготувався померти. Він ліг на спинку, поклав лапки на живіт, прикрив очі і почав відлітати до небесної вовчої обителі, наче янгол... Але раптом налетів вітер і частково дим розвіяв. Пацючкове тіло голосно закехкалось і заворушилося.
Дим поміркував і швидко вирішив:
– Гаразд-гаразд, я згоден на твої очі. Це також непогано!
Але, на його біду, Мірошник уже почув чиєсь кехкання і поклав люльку геть на лавку.
– То як, згоден? – ще встиг спитати дим, швидко танучи...
– Ні, я ще поміркую... – радісно відгукнувся йому услід пацюк і став потроху перевалюватися на бок та й на лапи. Але тут його чекала нова біда – Мірошникове око пильно дивилося на нього зверху, наче хотіло розчарувати.
– Ага! А хто ж у нас тут? – спитав дядько-Мірошник. – Ой, це ж треба! Пацючок! Це ж якраз ти мені і потрібен!
Мірошник обережно узяв Пацювовчика на долоню і підніс до своїх очей... Наче два безмежних океани водночас відкрили свої простори перед маленькою тваринкою, і її голова заходила кругом ще сильніше, ніж від диму.
 |
– Наче вмирати зібрався? Ні – нам ще багато чого треба з тобою зробити... – промовив Мірошник, міркуючи про щось. – Та ти не бійся!
Пацювовк дійсно розгубився. Він не знав, чого йому чекати. Тільки-тільки він ледь вибрався із пазурів диму, як одразу потрапив у якусь нову халепу... І Пацювовчик лише дивився на Мірошника широко розкритими очима.
– У тебе незвичайний погляд, не схожий на погляд пацюка... Хоча, можливо, це від диму... на жаль, – зітхнув Мірошник.
Він поклав Пацювовчика до свого великого капелюха із широкими полями, старого і пахнучого різними травами, що виявився дуже м’яким і приємним для відпочинку. Капелюх довго лежав під гілками верби, що нахилялися час від часу і ніби танцювали під хвилями вітру... І Павовчик чекав. У нього визрів намір втекти при першій же нагоді, але зручної миті не траплялося. Мірошник не відводив від нього очей... Тому Пацювовчик розслабився і слухав, що шепоче листя верби.
«Допомога... Від щирого серця... ні, такої не знайти серед живих істот... Ми допоможемо!.. Але в нас немає такої сили, як потрібно... чогось не вистачає...»
– Яка допомога?! Кому? – підскочив Пацювовк.
І листя дуже голосно зашаруділо у відповідь, так швидко, що Пацювовчик не зміг його зрозуміти.
– О! Тобі вже краще! – посміхнувся Мірошник. – Тоді треба братися за справу!
Сіренький відчув, що він уже досить оговтався від чар диму і вже здатний втекти, але щось зупинило його – мабуть, то був глибокий усміхнений погляд Мірошника, який наче випробовував його на міцність. А ще – передчуття чогось важливого. Пацювовк наче плив у життєвій течії і знав, що вона принесе його у вірному напрямку. А тим часом дядько-Мірошник підхопив Пацювовка у капелюсі на долоні і поніс до вітряка.
Дверцята відчинились, і назустріч вистрибнув запах трав, зерна і прихованої життєвої сили. Мірошник подивився на Пацювовка наче на людину і почав йому пояснювати:
– Бачиш той великий чан, тваринко? Там лежать незвичайні зерна, зерна життя. Я збирав їх на сході сонця, і пташки допомагали мені знаходити саме ці, справжні зернятка... Коли раптом я відчув якусь дивну силу, що тягла мене до будинку відьмачки-Потвори. Вітер прошепотів мені, що так треба зробити... У тієї на столі лежало ще якесь зерно, але я не зрозумів – якої саме рослини... Хоча усі Земні рослини я добре знаю! Мені цікаво стало, і я його... узяв собі. Все одно вона б щось погане начаклувала. Я сховав теє зерно дуже добре – у моєму чані. А вже потім зрозумів, що то були за зерна! То був зірковий пил і сяйво! Здивував тебе? Отож і я здивувався! Бач, недарма мене добрі сили до відьмачки потягли – ці зірки були для мене – щоб я багато чого людям на щастя зробив! Тільки уяви, пацючок, скільки Добра можна було б напекти із зірок! Такий зірковий хліб зцілював би людей, давав би дійсно небесний спокій. Але для цього ще потрібно здобути зірки із чана. Сів я курити і став гадати, як же мені це зробити. І надумав, що от якби мені такого, як ти, кмітливого пацючка! Він би усе добре зібрав! То що – пошукаєш зірочки?
Пацювовчик не ворушився – він не міг прийняти рішення. Мірошник зітхнув.
– Та, на жаль, ти мене не дуже розумієш, як і кожний звичайний пацюк. Хоча в тобі є щось непацюкове... то ти не зовсім звичайний... Пробач, тваринко, але мені треба буде тебе трошки зачаклувати – щоб ти зміг виконати свою справу, а не просто пожерти зерна...
Бути знов на когось перечаклованим Пацювовчику зовсім не світило. Він уже втомився відчувати разом вовчі та пацюкові інстинкти, то йому нічого не залишалося, як спробувати втекти. Він підвівся на дві лапки, зібрався із силами і вистрибнув із капелюха на підлогу. Летів він недовго, та приземлився боляче. Але це не зупинило його намірів. Він почав пильно придивлятися всюди, і тут...
Тут він побачив те, що завжди полонило його серце й душу... Маленька частинка місячного сяйва, холодна і гаряча водночас, виглядала з-під котла. Пацювовчик поповз до неї як зачарований і зупинився, розглядаючи. Вона була така загадкова... що він не наважувався до неї доторкнутися, хоча раніше дуже багато мріяв про це.
– Оце так! – зрадів Мірошник. – Ти знайшов! Ти усе розумієш! Оце так!
І його два усміхнених океани наблизились до пацюка і частинки сяйва, розглядаючи їх по черзі.
– Слухай, – звернувся Мірошник до Пацювовчика. – Допоможи мені... Га?
Пвовчик не знав, що вирішити. Десь у глибині себе він відчував до Мірошника довіру, але й Потвора-чарівниця теж говорила правду... Хоча якщо хоч хтось із них бреше... Що ж робити? Кому допомагати? Ось якби знати напевно... Та ще й знати, як перетвориться він назад у вовка, якщо не буде допомагати Потворі? Чомусь Пацючку більш кортіло допомагати Мірошнику, але й знов стати вовком хотілося теж... А ще спогади про тую котячу загрозу...
А ну його геть, те ЩЕ!!! Раптом Пвовчик зрозумів, що якщо буде міркувати далі, то його нещасна голівонька лусне, наче лісовий горіх. І він вирішив притримуватися своєї справжньої природи – його тягнуло до себе сяйво – і Вовкоцюк пішов до нього. Його оченятка дуже наївно, наче дитина на Диво, дивилися на сяйво – воно було таке ніжне, тендітне, наче якась мара... Пацювовчик весь тремтів – такою радістю сповнилося його маленьке серце від одного лише погляду на блиск справжньої зірки. Він відчував, що й сяйво розглядає його, хоч у нього й немає очей. Воно теж тремтить, бо вперше опинилося на Землі.
Потрошку наблизившись до сяйва, Вовкоцюк тихенько підвів лапку і доторкнувся до нього... Сяйво спочатку спалахнуло, а потім посміхнулося. Вовчик почув, що вмить розтанув... Це було дивно – у нього не було ні пацюкового, ні вовчого тіла, було лише почуття, що він чує голос сяйва у собі:
«Так ти не пацюк – ти лише зачаклований! Оце добре!.. Але знаєш, зірки бачать твою справжню суть! І от що я тобі скажу – ти зовсім не пацюк... – Вовчик слухав, наче остовпілий. Лагідний та трішечки прохолодний звук сяйва навік полонив його серце. Але раптом сяйво додало: – Але ти й не вовк! У душі твоїй є щось від пташки! У тебе є потяг до природи, до неба та польотів, до волі та зірок. Тобто – ти зможеш вибрати, на кого саме ти хотів би перетворитися відповідно до твоєї дійсної природи... Я допоможу тобі перетворитися на пташку. В тебе ще є час. Але, мій любий, допоможи мені вибратися звідси! Ці люди, що полонили мене, дуже добрі, але один з них хоче зварити з мене зілля для швидкохідної труни, а другий – спекти на хліб та зробити щасливими цілу купу людей. Та поміркуй – хіба місце зоряного сяйва у труні чи у чиємусь шлунку?..».
І голос сяйва змовк. Але в голові у пацюка відбувалися, один за одним, цілий океан вибухів. Він раптом утямив, що він і справді птах! Він любить літати, співати пісні, ковтати повітря та гратися із хмаринами! Він і справді птах! Вовчику навіть закортіло підстрибнути та полетіти кудись далеко-далеко...
...Але йому потрібно було вирішити, ким же він хоче бути – повернути сяйво Потворі, після чого вона перетворить пацючка назад у вовка... умовити зірки зібратися докупи та навік залишитися пацюком біля великого дядька-Мірошника або... допомогти сяйву повернутися до неба, а самому стати птахом.
Вовком бути добре... Він згадав, як любив гризти кістки, смоктати свого хвостика та гратися з вовченятами на своїй улюбленій галявині...
Непогано й пацюком – у ті хвилини, що він був цією невеличкою тваринкою, йому вже сподобалося пацюкове існування – непомітне, чутливе до світу, не дуже кровожадібне, красиве...
|
 |
А птахом... Йому ще відчувати себе не доводилося... (він лише любив ловити та їсти птахів, коли був вовком). Але тремтів усією душею від однієї-єдиної думки про це...
Зовсім засмучений цим нескінченним вибором, ПацюкоПтахоВовк сів на свою маленьку пацюкову дупу і підвівши морду до неба, заскавучав...
А небо посміхалося крізь щілини дірявого даху млина, ніби промовляло:
«Вибирай...»
Та раптом здивоване обличчя Мірошника перекрило цю неозначену мить, і він запитав:
– Ти чого, друже?
Пацювовк з тугою подивився на нього, розуміючи, що шукати йому поради вже ні від кого – кожна нова зустріч лише додавала йому турбот і заплутувала.
Чи хотів він залишитись пацюком?..
Замість відповіді маленька істотка щосили підстрибнула і вхопила Мірошника за ніс. У цю мить він відчув себе водночас і вовком, коли той намагається вхопити якусь пташку, щоб погратися з нею, і пацюком, до якого прийшло таке мудре рішення, і птахом, який зміг так високо підстрибнути...
Але його маленьке тільце відразу ж полетіло в інший кінець вітряка. Мірошник схопився за свій ніс і прокричав у відчаї:
– От шалений! Від тебе не знаєш чого чекати!
Потім дядько трохи засоромився, бо і справді був дуже добрий. Маленький пацюк – теж жива істота, якій може бути і образливо, і боляче... Мірошник почав шукати відкинутого пацюка, щоб допомогти та полікувати поранену істотку.
Та Пацювовк, хоча удар і був дуже вражаючим, усе ж здогадався швиденько заховатися під купкою розкиданого сіна і спостерігав за Мірошником.
Настав вечір. Зірки вже з’являлися на небі, з прохолодою дивлячись на земних істот... Але їх сяйва не вистачало для того, щоб долетіти до Землі і освітити усі серця...
Мірошник, трохи похнюпившись, сидів на ганку і дивився на це напівзоряне небо. Його серце завжди жило великою мрією зробити людей щасливими, але чомусь постійно не вдавалося її здійснити... Цього разу він уже був так близько, але...
А в цей час... хтось тихенько шарудів у вітряку. Того когось не було видно, бо навкруги розлилася темрява. І лише інколи, коли у пітьмі спалахував чарівний вогник зоряного або місячного сяйва, цей хтось трішки осяювався і можна було побачити або його гостренький носик з вусиками, або блискучі оченятка, або навіть тоненький хвостик! І згодом можна було зрозуміти, що це маленький пацючок.
Він роздивлявся кожний куточок, кожний шматочок простору, щось вишукуючи. І коли під сіном або під зернятком виблискувало сяйво, яке вночі промінцями тягнулось до неба, то Пвовчик відразу ж починав розгортати усі перешкоди і доставати цю блискавку... І тоді вона спалахувала і сяяла, аж доки Пвовчик не заховував її під купою соломи. І коли він клав туди цю частинку сяйва, то на мить до млина виривалося сліпуче чарівне світло, так що Пвовчик навіть жмурився.
А потім настала темрява і знову лунало лише шарудіння...
А на ганку Мірошник докурював люльку... Вона наче заспокоювала, але насправді щосили намагалася полонити його розум та ілюзією відвести від дійсності. Мірошник відчув це, та не піддався її чарам – покурив трохи і поклав люльку. Тоді до нього прийшла якась ідея.
– А чи не піти мені до вітряка? – подумав Мірошник і підвівся.
Він тихенько підійшов до стареньких дверей і з жахливим скрипом відчинив їх...
Раптом сяйво вдарило йому в очі – це Пацювовчик, з переляку не знаючи, де йому сховатись, із шлейфом зірки шмигнув у купу назбираного світла. Потім знов настала темрява.
Мірошник тер очі, не розуміючи нічогісінько. А Пацювовчик тремтів у купі сяйва. Він не міг розплющити очі, бо навкруги було дуже яскраво і світло, та не міг вибігти із цієї схованки, бо тоді світло знов пролилося б навкруги, і, можливо, цього разу Мірошник уже все зрозумів би.
А сидіти поруч із зоряним та місячним сяйвом було дуже незвично. Воно було таке сильне і чарівне, що Пвовчик почав мріяти, що нібито він теж стає маленькою зірочкою... Усередині ставало тепло, навіть дуже гаряче... зовні обдавало холодом, так що тіло застигало... А йому залишалося лише спостерігати за цим...
І Пвовчик потихеньку заспокоювався. Усі негаразди, проблеми розтавали у цьому зоряному відчутті... І він маленькою зірочкою сяяв у купі соломи...
– Гей, ти... – раптом почув він знайоме шепотіння.
Вовчик не відповів – його міг почути Мірошник.
– Ти, пацючара... Чи ти пам’ятаєш мою пропозицію? – прошепотів хтось, і вовчик згадав свого ранкового знайомого – дим знову проникав йому у легені і давав зрозуміти, що він усе ж таки не зірочка...
– Що тобі? – тихо-тихо запитав Пвовк.
– Ти знов у моєму полоні...
– Ну це навряд чи. Можливо, у полоні Мірошника, але вже точно не у твоєму!..
Дим розлючено зашипів.
– Та ти можеш допомогти мені... – промайнула думка у Пацювовка.
– Га-а-а-а...!... А навіщо?..
– Ну... М-м-м... Ф-ф-ф... ми можемо домовитись...
– І що ти пропонуєш?
Пацювовчик замислився. Часу було обмаль, треба було рятувати сяйво... треба було тікати від Мірошника... треба було розпрощатися із димом...
– Допоможи мені! Треба вигнати Мірошника звідси! Треба врятувати місячне і зоряне сяйво! Невже ти ніколи не дивився вночі на зірки?! Невже місяць ніколи не заспокоював твоє серце? Невже ти не знаєш, що таке чарівна краса?!
– Чому ж? Чому ж-ш-ш-ш... – засмутився дим. Він згадав, як уночі не раз намагався долетіти до зірок, але йому не вистачало чогось – може, сили, а може, віри... чи ще там що...
І тепер було навіть сумно, що зірки поблідли на чорному просторі неба...
– Я можу допомогти тобі! – зашипів дим. – Я підпалю усе навкруги, вітряк запалає, зоряне світло визволиться і полетить до неба! Тоді й я щось отримаю – адже буде багато-багато диму! Я наберу страшенної сили і відчую, як це... – бути полум’ям!..
– Так! Так! – аж підстрибнув Пацювовк на радощах! І в цю мить край купи, у якій він ховався разом із сяйвом, зрушив і світло заповнило все навкруги.
– Ось воно що! – здогадався Мірошник, заплющуючи очі. Він навпомацки почав пробиратися до джерела світла... і вже був дуже близько...
– Скоріше! – закричав Пацювовк. Йому вже було нічого ховатися.
– Я не можу так швидко! Мені не вистачає іскри!
– Та де ж її взяти?! Де?!!
– Треба почекати, поки я сконцентруюсь у люльці Мірошника і спалахну спочатку невеличким вогником, потім...
– Та це довго! Треба скоріше! Скоріше – чуєш?!!
– Не можу! Хіба що...
– Що?..
– Зір... у тебе дуже гарячий погляд... якщо ти віддаси його мені, я спробую перетворити його на вогонь...
– Як... назавжди віддати?
– Назад перетворювати я не вмію. Та й цього я ніколи не робив...
«Що ж робити?» – проносилися думки в голові у Пвовчика. Віддати свій зір і вже ніколи не бачити ані зірок, ані місяця... ніколи не посміхатися очима ясному небу і молочним хмаринкам... не розглядати метеликів... це якась нісенітниця!
– Бери мій зір! – випалив Пвовк.
Дим зашипів, миттєво влетів у очі Пвовчика, так що аж сльози закапали, і вирвався звідти великим полум’ям. Воно охопило все навкруги так швидко, що Мірошник ледве встиг вискочити з вітряка...
– Чому я не кинув палити?! – промовив він на ходу. Він відбіг на відстань і дивився, як горів його старенький вітряк. Думка рятувати цю споруду якось не дуже була доречна – вітряк весь складався із сухого дерева, і Мірошник розумів, що нічого вже не поробиш... А тому він заспокоївся і просто дивився, на яке красиве полум’я перетворився його милий вітряк...
Дивилася на це і Потвора, яка сиділа трохи далі. Вона моторошно зітхнула – зірки залишилися у тій пожежі... А ще... «Бідолашний вовчик, – тихо промовила тітка. – І справді – на який грець мені здалася та труна?..». І вперше у житті їй стало соромно...
А Пацювовчик сидів усередині... І не міг зрозуміти, що відбувається. Посидівши поруч із зірками, він уже не відчував себе як пацюкове тіло, не мислив себе як вовк... Йому було дуже гаряче, боляче... і добре. Він відчував, як визволяються зірочки...
– Настав час... – почув Пвовк дивну мелодію, що зверталася саме до нього... – Треба летіти... Рушаймо з нами! Твоя сила допоможе нам піднятися!..
І Пвовк відчув, що він навіть безкрилий висить у просторі. Відчув, що починає підійматися високо-високо... І все сяйво, що було заховане у вітряку, звільняється і підіймається разом з ним...
Це було дивно... казково і дуже красиво... То було незабутньо... Багато людей вибігло на вулицю у ту ніч і дивилося, як сяйво здіймається угору, прокладаючи від землі до Неба зірковий шлях. І їхні серця розпалював вогонь щастя... У цю мить вони повірили у казку... і відчули, що таке справжнє сяйво, сяйво серця... В цю казкову ніч воно розліталося по всьому світу...
І раптом люди побачили ще одне диво. Із цього світла у небі з’явився величезний Пацюк, який раптом перетворився на Вовка... а потім спалахнув і великим Зоряним Птахом полетів у далечінь.
Його назвали Зоряним Птахом Щастя, бо багато щастя відчули люди, дивлячись на нього.
Він і зараз літає...
У Зоряну ніч, коли казка переходить у реальність, цей Птах пролітає над Світом... І щирі сердця, чисті душі неодмінно бачать його... треба лише частіше дивитися на Зоряне Небо і пам’ятати, що щастя – це маленький зоряний вогник, який може загубитися десь у купі дрібного зернятка... А може спалахнути великим сяйвом у твоєму серці...
|
