|
|
Домовик сидів біля мого ліжка й щось шепотів мені на вухо. Але я нічого розібрати не могла, тому що перебувала в стані майже повного умирання. Я відвернулася від нього й, притиснувшись до стінки, прошепотіла: «Що б ти заспівав, якби був людиною, та ще з температурою 39,2?».
– Ха! – гмукнув домовик. – Я б не тільки заспівав, але й затанцював.
– Невже?.. – недовірливо відгукнулася я.
– Звичайно! Найгірше в цьому світі – це визнати свою поразку. І що б з тобою не відбувалося, умій завжди залишатися переможцем!
Над містом нависла грозова хмара. Розвалилася, роздулася в ситому достатку дощу, що її переповнював, і раптом бризнула водянистими сльозами, не сміючи протистояти всемогутнішій силі природної досконалості.
Щосили залопотів дощ. Спочатку дрібний і противний, але з кожною миттю він переростав у рівний ряд твердих струменів. Дощ залив кілька підвіконь і відправився підкоряти розуми заплутаних втомлених перехожих, сміливо направляючи в стерті обличчя свій невгасимий запал.
Люди ховалися під парасольками хто від чого, але дощ був для них тільки відмовкою. Вони плентались своїми життями, замерзаючи й не встигаючи відігрітися, поховані під купою важких спогадів. Вони жили, відчуваючи постійний жах, що скував їхню волю, і навіть цей нескінченний шквал небесної води не міг викликати в більшості з них нічого, крім занепокоєння.
Ревів глухуватий грім, підступаючу чорну гладь ночі прорізала червонувата блискавка, але люди йшли і йшли, і не хотіли помічати того, що не існувало в їхній звичці.
А я розуміла, що не набагато відрізняюся від мокрої від сліз дороги, покритої багаторічним шаром сірого бруду честолюбства й гордині, де в мутних калюжах віддзеркалював той постійно вироблюваний страх...
Не набагато, хоча що може бути більшим, ніж щирість перед самим собою й усвідомлення себе єдиним цілим із цим дощем. Але насамперед Творцем перед ним.
Пройдуть мільйони років, відступить вічність, але я залишуся десь тут, усередині себе, і нічого не зміниться в цій незбагненній хвилеподібній переміні.
|
 |
|
|
