Існує кілька давньоєгипетських джерел, які умовно називають "Книгами загробного світу". Більшість текстів такого роду збереглися від епохи Нового Царства; це, однак, не означає, що вони не існували раніше. Просто в той час їх найчастіше втілювали в камені або на папірусі. Відбувалася так звана "демократизація загробних вірувань", і те посмертя, якого в часи Давнього Царства удостоювався лише фараон, ставало долею тисяч його підданих. Кожний з них повинен був стати після смерті Осірісом, владикою загробного царства, і одночасно злитися із сонячним богом Ра-Атумом (або Амоном-Ра), зійти в його нічну барку й разом з нею поринути в Аментис (Царство заходу), у Дует – пекло...
"Книги загробного світу" докладно описують цей таємничий світ – то моторошний і небезпечний, сповнений чудовиськ, то наповнений блаженним спокоємю квітучих "полів Налу". Зрозуміти ці описи непросто: "Книга мертвих" – збірка заупокійних текстів – нараховує приблизно 180 глав.
І все-таки можна осягнути загальний зміст єгипетських уявлень про загробний світ і про долю душі в ньому (а звідси, і зміст посвяти в містерії). Серед "Книг загробного світу" є твори із чіткою внутрішньою структурою: "Книга того, що в Дуат", "Книга воріт". Вони розповідають про 12 етапів шляху нічної барки сонячного бога. А оскільки покійний (той, що посвячується) з'єднується з цим богом, то й він проходить всі стадії мандрівки в Дуат.
Згідно з "Книгою того, що в Дуат", спочатку (перші три символічних години-стадії) ця мандрівка проходить без перешкод: спокійна річка загробного світу (Ніл небесний і одночасно підземний, частина споконвічного праокеану), душі покійних на її берегах радісно зустрічають човен променистого бога, що освітлює їхні обителі. Але потім починається крутий спуск у глибини Дуат; вода в річці висихає; лише за допомогою магічних чарів бога човен пливе по піску...
Надзвичайно важливі п'ята й шоста години: сонячна барка досягає граничних глибин, де перебуває таємне святилище, якась священна сфера, містично пов'язана з "каменем Бенбен", з "первинним пагорбом", з якого почався світ. У цьому святилищі обновляється творча сила сонячного бога. З'єднавшись о шостій годині зі своєю муміфікованою оболонкою в "гробниці Осіріса" (згадаємо ритуал містерій), Ра-Атум, а також покійний або той, хто посвячується, одержують можливість надалі перемогти всіх супротивників Сонця (зокрема , змія Апопа – символ часу) і о 12-й годині воскреснути на ранковому обрії в іпостасі Хепрі – висхідного сонця (тому в єгипетських гробницях так багато скарабеїв, символів Хепрі). Греки втілили суть цього величного таїнства в образі птаха Фенікс, який спалює себе й знову постає з попелу.
Ось він, таємний зміст 12 посвятних убрань, згаданих Апулеєм. Кожне з них означає прилучення до таємниць однієї зі сфер Дуат, куди сонце йде вночі, і означає подолання нових воріт, які охороняються грізними стражами. І нехай зараз важко проникнути у світ символів, які осягалися під час посвяти й були покликані дати людині знання про той світ, що чекає його за межею смерті, проте тепер ми маємо ключ – сам факт, що щаблів посвяти було 12. За допомогою цього ключа можна відшукати серед відомих нам явищ духовного життя інші "набори" з 12 символів, які допомагають краще зрозуміти й містерії Ісіди, і зміст єгипетських "Книг загробного світу" (наприклад, символічні аспекти знаків Зодіаку, "шкали" з 12 кольорів або каменів-талісманів тощо. ). Існували й інші "алгоритми" посвяти: щаблів могло бути три (варіант, відомий чи не всім народам), сім (мабуть, ця містіриальна схема тяжіє до культур Месопотамії, а також давньої Америки), дев'ять (шаманські таїнства Сибіру й Центральної Азії, даоська "внутрішня алхімія" Китаю; число це шанували і єгиптяни – велика дев'ятка богів Геліополя). Що ж стосується 12-щаблевих таїнств, вони, на думку Ріпі Генона (найбільш досвідченого французького дослідника таємного знання XX ст.), беруть початок від найдавнішої, первинної традиції людства, від часів, які передували біблійному гріхопадінню...
МОЛИТВИ ДУШАМ І БОГАМ
Заупокійні молитви Єгипту вказують не на бажання "кращого перевтілення", а на іншу, більш величну й містичну мету: прагнення перемогти владу часу, який подібно до Сонця, обновляється, пройти шлях від старця до дитини, відродити свою творчу силу під крилами птаха Фенікс і воскреснути у вічності на сяючому ранковому небокраї. Чи не тому єгиптяни так спокійно ставилися до смерті? Люблячи життя у всіх його проявах, вони проте десятиліттями готувалися до таємничого відплиття у вічність: проходили посвяту в містерії, будували гробниці й заупокійні храми.
"Смерть для мене тепер як аромат пахощів, як мандрівка під вітрилом, коли віє вітер. Смерть для мене – як лотосовий аромат, який досягає берегів країни зачарованої..." Ці слова написав невідомий єгиптянин ще у ІІІ тис. до н. е.
Однак не тільки в заупокійних молитвах полягало єгипетське богослужіння. Існував і річний літургічний цикл, храмові свята, коли статуя бога виносилася із храму для загального богослужіння. Вище вже йшлося про свято відродження Осіріса. Не менш важливим було свято початку життєдайного розливу священного Нілу. Богословська думка єгиптян високо піднялася над природним явищем: жерці говорили, що десь у верхів'ях Нілу, співчуваючи людям, змученим спекою, богиня Ісіда губить святі сльози у води великої річки, тому починається розлив. А на ранковому небі в цей час сяє зірка Ісіди – Сотіс (Сиріус): "Сотіс велика блищить на небі, і Ніл виходить із берегів...".
Не менш значний був і щоденний цикл богослужінь. Він містив у собі крім молитов (храмовому божеству й загальєгипетським богам) і воскурення пахощів обряди по догляду за статуями богів, що знаходилися у свята святих. Таким був, наприклад, обряд символічної годівлі статуї божества, очевидно дуже архаїчний. Входити у свята святих могли лише жерці (або жриці; щодо цього єгипетські жінки були рівноправні із чоловіками; главою жриць уважалася цариця Єгипту).
Значною частиною храмової обрядовості єгиптян були жертвопринесення рослин і тварин. Збереглося чимало настінних розписів, на яких зображені столики-вівтарі з пишними букетами лотосів, священних для єгиптян. Людських жертвоприносень у Єгипті не було, а тому описи у літературіжорстокості жерців, які страчували на вівтарі безневинні жертви, – це лише плід фантазії авторів.
ЖИВІ СИМВОЛИ ЄГИПТУ
Дивну картину являв собою Єгипет у ІV-V ст. н. е. Християнство вже стало державною релігією Римської імперії, провінцією якої був тоді Єгипет. Нове велике Одкровення прийшло у світ, і, здавалося б, все язичеське повинно було щезути, умерти. На рівні духовному, незримому, ця зміна світів дійсно відбувалася. Але на рівні релігійної культури, священного мистецтва картина була іншою. Нове Одкровення завжди використовує колишні, давні символи: інакше воно не буде зрозумілим. Адже й Христос освятив своєю жертвою на Голгофі хрест, подібний за формою до єгипетського.
Звичайно, у цілому єгипетська релігія, яка дожила до VІ ст., сприймалася більшістю християн як вороже й шкідливе для душі язичество. Нехай піднесені міркування жерців про прийдешнє відродження мертвих (які до того ж уподібнюються Сонцю, що вмирає та воскреє) сприймаються зараз майже як пророцтва про спокутну Жертву Христа – у перші століття християнства це усвідомлювали лише деякі. Жерці останніх храмів – святилища Ісіди на острові Філі у Верхньому Єгипті – не могли не відчувати, як над їхньою обителлю згущається смертна тінь.
Замовкли гімни, зруйновано храми, забуті мова й священна писемність... Але якщо заглянути в християнське мистецтво ранніх століть, то багато чого в ньому стає зрозумілим саме в контексті єгипетської традиції, єгипетської символіки. Образ святого Христофора Псеглавця, безумовно, не міг скластися без впливу єгипетських уявлень про бога Анубіса. Та й сам принцип побудови простору в іконі – відсутність лінійної перспективи, зображення будівель нібито у плані тощо. – бере початок від єгипетського живопису.
Звичайно, можна сказати, що й ікона, і єгипетські розписи просто наслідують якусь споконвічну, усвідомлену в одкровенні всіма народами традицію священного мистецтва. Однак техніка ікони також зародилася в Єгипті. Іконному білому левкасу під барвистим шаром відповідає в єгиптян шар тонкого вапняного ґрунту; однакові барвники входять до складу фарб; так само послідовно використовується локальний (однорідний у межах барвистого поля) колір... Виникнення ікони церковна археологія здавна пов'язує з єгипетськими фаюмськими портретами початку нової ери, які наприкінці XІХ ст. були знайдені в оазисі Файюм (Ель-Файюм) у Єгипті. Єгиптяни на той час спростили похоронний обряд, замінивши колишні саркофаги дощечками з портретом покійного – трохи ідеалізованим зображенням людини, що вже стала співпричетною до вічності..
Єгиптові перших століть нової ери (країні, що колись врятувала від переслідувань дитину-Христа під час євангельської "втечі в Єгипет") зобов'язане своїм виникненням і чернецтво – християнське пустельництво. Обряд постригу в ченці (смерть для світу) нагадує символічну смерть при посвяті в містерії. Єгиптяни, приймаючи християнство, мабуть, пам'ятали й про аскетичні традиції жрецьких шкіл. Перший у світі християнський скит виник у єгипетській пустелі. А слово "скит" походить від єгипетського "ши хет" – "вага серця" – і нагадує про божественний суд у царстві Дуат...
|
