 | ||||||
 |
||||||
|
Попередня сторінка: ЩО ТАКЕ ІУДАЇЗМ? БОГ | ||||||
Починаючи з певного моменту вже створений світ стає співучасником створення, сподвижником Бога в Його творінні. Бог каже: "Хай виростить земля..." (Бут. 1.11), і земля включається в процес створення. Бог каже: "Нехай Хай зробить вода..." (Бут. 1.20), і вода теж починає творити. "І побачив Бог, що це добре" (Бут. 1.25). Однак світ набуває змісту й завершенності тільки після створення людини. ЧИ ГАРНИЙ СВІТ?
По-перше, світ, що створювався за Словом Божим, не був таким, яким став сьогодні: сильно перекрученим у результаті діяльності людей. По-друге, людське розуміння часто до смішного поверхове: не потрапили хлопчик із дівчинкою в кіно – от їм уже й світ не гарний. Це ж саме стосується і дорослих, які частенько бувають анітрошки не розумніші від дітей. І нарешті, найголовніше: Бог бачить світ завершеним, для людини ж він постійно змінюється, перебуває, як кажуть філософи, у процесі безперервного становлення. Виходить, людина бачить усього лише "півсправи". Відповідно до відомого прислів'я, півсправи можна показувати далеко не всім, так що висновок про ціле (про яке Бог стверджує: "добре") трохи передчасний. Зрозуміло, людина може найнегативнішим чином вплинути на стан світу, що, однак, за будь-яких умов несе на собі печатку Творця. У світі закладена можливість стати "гарним", навіть прекрасним, причому не по недосконалій мірці людини, а по вимогливій мірі Бога, погляд якого не омтне жодна вада! Один з мудреців Талмуда, раббі Іцхак бен Маріон, роздумуючи про створення неба й землі, вигукує: - Їхній Творець вихваляє їх – хто ж засудить їх? Їхній Творець звеличує їх – хто ж знайде в них недолік? Ні! Вони прекрасні й гідні хвали! У цьому гімні створеному є й полемічні нотки. Раббі Іцхак прекрасно знав, "хто засудить" і "хто ж знайде... недолік". Цими "хто" були гностики, які вважали, що "поганий бог" створив поганий світ. Їхні погляди живі й донині. Однак іудаїзм завжди сповідував оптимістичну віру у Всеблагого Бога, Який створив воістину гарний світ. Любов Бога до світу викликає відповідну любов, світ "пам'ятає" про свого Творця: псалми повні вигуків про дерева, які співають хвалу Богу, про небеса, які проповідують славу Божу, про світ, який вихваляє свого Творця. ТОРА Й НАУКА Розповідь Тори про створення світу породжувала й завжди буде породжувати питання. Багато чого в історії створення може здатися на перший погляд дивним і суперечним тому, що досить невиразно називається "науковим світоглядом". Як, наприклад, світло могло бути створене раніше, ніж сонце? Втім, сучасна фізика зуміла відповісти на це питання. Єврейська традиція заохочує допитливість розуму й будь-які запитання. Але щоб правильно сформулювати їх, а тим більше знайти відповідь, необхідно усвідомити, що текст Тори існував і існує у своїй особливій культурі, у якій і слова, і образи Тори мають своє особливе значення, свій особливий зміст. Про шість днів створення написані томи коментарів. Ось деякі з них, присвячені першим словам Тори. Варто врахувати, що висловлені в них думки належать головним чином не сучасним тлумачам, а людям, які мешкали в далекі часи. "На початку створив Бог небо й землю" (Бут. 1.1). В івриті існує кілька дієслів зі значенням "творити". Ужите тут дієслово "бара" відноситься у всьому тексті завжди лише до Бога й означає тут саме створення з нічого. Як узгоджується твердження, що Бог "створив небо й землю" "на початку", з тим, що сказано трохи пізніше: що небо було створене на другий (Бут. 1.8.), а земля – на третій день (Бут. 1.9)? При уважному читанні протиріччя, щодо землі, виявляється вигаданим. Тут не потрібні навіть пояснення фахівців. Відповідь – у самому тексті: на третій день була створена не планета Земля, але земля як суша, як простір, не залитий водами морів і океанів. А от пояснити першу фразу Тори, безумовно, необхідно. Тулмачі стверджують, що мова йде не про планету Земля й не про звичне небо над головою. "Небо й земля", створені "на початку", – це світ духовний (небо) і матеріальний (земля). Цікава дискусія, що відбувалася в III ст. між філософом і єврейським законоучителем. – Ваш Бог, – сказав філософ, – великий майстер, але Він творив із готових матеріалів. – Із яких же? – Із тьми, безодні й води. Філософ посилається тут на тьму, безодню й воду, про які йдеться в першому розділі Книги Буття, і вважає, що вони не були створені, оскільки про це нічого не сказано. Єврейський законоучитель відповідає йому наступне: створюючи небо й землю Бог створив також тьму, безодню й воду, тому що "небо й земля" містять у собі увесь світ. Безглуздо шукати в Торі точну прородничонаукову картину походження світу. По-перше, ця картина завдяки зусиллям вчених безперервно змінюється. По-друге, вони можуть неправильно пояснювати факти, які є у їхньому розпорядженні. По-третє, не так-то просто правильно витлумачувати те, що написано в Торі. Тому між наукою й Торою завжди будуть певні протиріччя. Те, що вченим здавалося неможливим учора, при сучасному розвитку науки стає цілком здійсненним. Зате виникають якісь нові невідповідності. Це природний процес. Зрештою, Тора й наука (коли вона намагається відповісти на запитання про походження життя) говорять про одне й те саме, але на зовсім різних рівнях і зовсім різною мовою. Наука досліджує те, що принципово піддається вивченню (наприклад, яким чином "творили" земля й вода), і описує це термінами, зрозумілими тільки фахівцям. Ідучи від окремих досліджень, вона намагається знайти шлях до побудови загальної картини світу. Однак наука, якими б не були великими її успіхи, у принципі нічого не може сказати ні про зміст, ні про мету створення. Залишаючись чесною, вона не може нічого сказати ні про Творця, ні про відсутність Творця. Тора ж відразу малює загальну картину світу, і не в спеціальних термінах, а в образах, розуміння яких можливо на різних рівнях. Адресат Тори – це людина, яка жила 3 тис. років тому, і наш далекий нащадок, "проста" людина й високоосвічений учений, учень, який тільки-що розпочав вивчати Тору, і той, хто присвятив її вивченню все життя. Тора написана так, що кожний, опираючись на свій життєвий досвід, культуру, інтелектуальну й духовну підготовку, може отримати з неї відносно правильне знання й відповісти на важливі питання: звідки узявся наш світ, як і ким він був створений, гарний він чи поганий? Незважаючи на такі різні підходи до опису світу, відповідність Тори, написаної, як прийнято традиційно вважати, наприкінці XIII ст. до н.е., сьогоднішнім науковим учвленням просто вражає! Так, наприклад, Тора стверджує, що всі живі істоти з'явилися на землі не відразу, а в процесі розвитку; що життя спочатку виникло у воді, і навіть походження птахів пов'язане саме з водою (Бут. 1. 20-21). На землі життя стало розвиватися пізніше – наступного "деняь". У Торі йдеться про те, що людина створена пізніше від усіх інших істот, а світло передувало світилам. І наука дотримується такої ж думки. Однак ці ідеї зовсім розходяться з нашими уявленнями про природознавчий рівень розвитку людства часів написання Тори. Втім, якщо відповідно до древньої, але як і раніше живої традиції вважати, що Тора не написана, а лише записана і її єдиний автор – Господь Бог (така точка зору ортодоксального іудаїзму), тоді збіг розповіді Тори про створення світу й сучасних наукових поглядів здаються зовсім природними. Яким є погляд іудаїзму на людину? Як людина "влаштована"? Гарна вона чи погана? Яке її місце у світі? Чи вільна вона у своєму життєвому виборі, або ж цей вибір визначений долею? У яких стосунках перебуває людина з Богом? Зі світом? З собою й іншими людьми? Чи осмислене її життя? Чи кінчається воно смертю? І якщо ні, то що чекає на людину після смерті? СТВОРЕННЯ ЛЮДИНИ. СКЛАД ЛЮДИНИ Два перші розділи Тори розповідають про створення людини. Що найважливішее в цій розповіді? Людина, як і увесь світ, частиною якого вона є, виникла не сама по собі, не як результат сліпої, випадкової еволюції. Людина, як і весь світ, створена. І створена вона не інопланетянами, які прибули в наукове відрядження, не ангелами й не якимись раніше від неї створеними істотами, але Самим Богом. Створення людини не схоже на створіння інших живих істот, у якому Бог безпосередньо не брав участі, а лише керував ним. Бог казав: "Так створить вода..." (Бут. 1.20), "Так створить земля..." (Бут. 1.24), і, виконуючи Його волю, вода й земля творили рослинний і тваринний світи згідно з закладеноїюу них Богом "програмою". Бог створив людину із двох "компонентів": з "пороху земного", що вже був створений раніше, і душі, яку Бог вдихнув у людину і якої до того не існувало. Так складно влаштована тільки людина. Всі інші живі істоти належать або лише до матеріального світу (тварини), або тільки до духовного (ангели), і лише людина має двоїсту природу. Один з тулмачів Талмуда так коментує цю подвійність: "У всіх істот, створених з неба, душа й тіло небесні; а у всіх істот, створених із землі, душа й тіло із землі, крім людини, душа якої – з неба, а тіло – із землі. Тому якщо вона дотримується Тори й волі Отця Небесного, то подібна до вищих істот, як сказано: "Я сказав: ви – боги, і сини Всевишнього – всі ви..." (Пс. 81.6); а якщо не дотримується Тори й волі Отця Небесного, то подібна до тварин нижчих, про яких сказано: "...але ви вмрете, як люди..." (Пс. 81.7)". Насправді в розповіді про початок світу слово "людина" на івриті не вживається. Замість нього використане слово "адам" – похідне від слова "адама" (земля). "Адам" народжується від "адами". Уже в коренях слів міститься пряма вказівка на те, що частина людської істоти ("порох земний") породжена природним світом. Іменник "адам" також дуже близький до дієслова "адаме" – "уподібнюся". Тобто мова тут іде про подібність Богу – про надприродну частину людини. Слово "адам" на івриті складається із трьох букв: "алеф", "далет" і "мем". "Алеф" – перша буква, з якої починається слово, перекладена українською мовою як "Бог". "Далет" і "мем" утворюють слово "дам" ("кров"). Таким чином, сам язик підштовхує до розуміння людини як істоти, у якій Бог набирає плоті і крові. Зрозуміло, що подібні тлумачення неможливі, коли маєш справу лише з перекладом. З одного боку, людина – це частина природного миру. З іншого боку – вона більша, ніж природний світ. Про людину не можна сказати, що вона така ж істота, як, наприклад, мавпа або дельфін, але тільки більше розвинена. У Торі описується, як людина намагалася знайти серед тварин помічника, "відповідного" собі, але не знайшов (Побут. 2. 18-20), бо в природному світі просто немає істоти, "відповідній" їй. Ця ідея Тори різко протилежна сучасним матеріалістичним і давнім тотемістичним уявленням, згідно з якими людина походить від тварин. Людина не тільки вміщає в себе всю природу, вона – більша за природне явище, тому що в неї є ще й те, що відсутнє у природі: "подих", яким Бог спонукав її до життя. Тому тулмачі Талмуда називають людину "олам катан", що значить "малий всесвіт", або "мікрокосм". Людина створена в останню чергу. Нею завершується процес створення. У людині одночасно втілені і увесь матеріальний світ ("порох земний"), і божественний образ, тому вона – вінець створення, його головна діюча особа. Мудреці Талмуда ставлять запитання: "Чому людина була створена останньою?" – і так на нього відповідають: "Щоб вона відразу потрапила на бенкет... На що це схоже? На царя, який побудував палац, підготував бенкет і лише потім скликав гостей". Цар у цій притчі – Бог; палац і бенкет – створений Ним світ; гості – люди. Іншими словами, світ створений заради людей, заради кожної людини. Без людини він неповний і безглуздий, як ненаселений палац, як бенкет без бенкетуючих. Створення людини завершує створення світу й надає йому остаточний зміст. Якщо, завершивши творення у попередні дні, Бог бачить, "що це добре", то про шостий, останній день творення – тільки про нього – сказано: "...і от, добре вельми" (Побут. 1.31), тільки до нього прикладено це "вельми". Однак, щоб людина не загордилася своїм високим становищем у світі, на питання: "Чому людина була створена останньою?" – мудреці Талмуда пропонують і іншу відповідь: "Якщо вона загордиться, їй кажуть: "Навіть комар був створений раніше за тебе!". Спочатку людина була цілою: поділ за статтю (створення чоловіка й жінки) – це наступний крок у становленні людини. Тобто жінка не була створена з ребра чоловіка: вони були створені одночасно – цілісна людина (андрогин) розділена на чоловіка й жінку. "Ребро" – це лише одне із значень ужитого в оригіналі слова "цела". Інші його значення – "грань" і "бік". У перекладі вжите найменш абстрактне, анатомічне поняття ("ребро"), що неодноразово давало недосвідченим людям привід для здивування й глузувань. Перший і другий розділи Тори розповідають про створення світу й людини по-різному. Якщо в першому розділі важлива послідовність створення від першого до сьомого дня, то в другому вона не має ніякого значення. Тут усе підпорядковане ідеї про центральне положення людини у світі. Тому, наприклад, спочатку мова йде про створення людини, а вже потім – тварин. ЛЮДИНА Й БОГ Людина пов'язана з Богом двояко. По-перше, як частина світу й, по-друге, як істота, що перебує з Богом в унікальних стосунках. Що це значить? Увесь світ – починаючи від сузір'їв і закінчуючи кульбабою – несе на собі печатку Творця. Зрозуміло, не позбавлена її й людина. Адже за своєю "природною" суттю вона, як і увесь світ, – створіння Боже. У той же час людина має особливі, "привілейовані" стосунки із Богом, "подих" і образ Якого тільки вона одна із усього Ним створеного носить у собі. "Створимо людину за образом Нашим, за подобою Нашою... І створив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим створив його..." (Бут. 1. 26-27). Цей текст Тори вимагає коменування. Слово "створимо" чомусь стоїть у множині. Існує кілька пояснень цієї на перший погляд незрозумілої граматичної форми. Одне з них уже наводилося. Воно полягає в тому, що Бог звертається тут до небес, землі й води. Згідно з іншим розумінням, Бог звертається до людини ("давай створимо разом"), Він запрошує людину до спільної роботи над створенням самої людини! Бог спеціально залишає людину незавершеною, даючи їй самій можливість брати участь у процесі творчості. Образ Божий – це воля й розум людини, його здатність до творчості. Образ Божий дається даром кожній людині, навіть дурному, ледачому й злому. Ніякий гріх не в змозі позбавити його образу Божого. А от з "подобою" все зовсім по-іншому. Вона даром не дається. Людина може й повинна уподібнитися Богові завдяки своїм власним зусиллям. У Талмуді про це сказано: "Бог милосердний – будь і ти милосердний; Він милостивий – будь і ти милостивий; Він праведний – будь і ти праведний". Ось життєве завдання людини. Вона може присвятити її вирішенню весь відпущений їй час, однак Бог не примушує робити це, тому що людина, за задумом Божим наділена такою найважливішою якістю, як воля. Людина може відмовитися від вирішення свого завдання й прожити життя взагалі не здогадуючись, що воно стоїть перед нею. Отже, люди наприкінці життя виявляються уподібненими Богу різною мірою, а деякі... що ж, деякі виявляються "неуподібненими" зовсім. ТІЛО Тіло людини створене з "пороху земного", але це зовсім не означає, що воно погане саме по собі. Якщо про нього кажуть як про "низьке", то лише для того, щоб відрізнити від "високого" – душі. Тіло створене Богом. Воно не темниця душі, а дарунок Божий. Тому людина не тільки не має права зневажати своє тіло, вона зобов'язана про нього піклуватися. В іудаїзмі багато заповідей пов'язані з тілом і турботою про нього. Існують різні розуміння, що таке "образ Божий". Деякі переконані, що він не має ніякого відношення до людського тіла. Однак мудреці Талмуда вважали, що слова "образ Божий" визначають усю людину в нерозділеній цілісності його душі й тіла. Із цього погляду піклування про тіло набуває характеру виконання релігійного припису. Про одного з мудреців Талмуда розповідають: збираючись у лазню, він казав, що йде виконувати заповідь – віддавати шану образу Божому. ДВІ ДУШІ З погляду іудаїзму в людині дві душі: тваринна й божественна. Перша, пов'язана з життям тіла, є ніби його продовженням, вона прагне "униз", до "землі", з якої й створена. Друга душа – божественна – звернена до Бога. Нерідко таке розходження напрямків призводить людину до конфлікту із собою. Людське тіло не містить ніякого зла, але зло може виникнути, якщо людина дозволить своїй тваринній душі керувати життям, диктувати, що і як треба робити в тому або іншому випадку. Тваринна душа не знає й знати не хоче про існування в людині вищого нчала, ця душа схильна поводитися так, начебто вона в людині одна. Якщо їй вдається захопити верховенство, то їжа, відпочинок, прагнення до влади, безпека й статевий інстинкт стають головними цінностями людського життя й підкоряють собі всю поведінку людини. Проблема, яку свідомо або несвідомо вирішує кожний, стосується внутрішнього "устрою", співвідношення двох душ і двох воль. Вона ілюструється зазвичай образами коня й вершника. Правильне співвідношення двох душ таке, при якому вершник – душа божественна, а кінь – душа тваринна. Таке підпорядкування не принижує тваринну душу, не є насильством над нею. У цьому випадку її устремління виявляються й добрими, і осмисленими, і доречними, і виправданими: адже в ролі коня – шляхетної тварини – вона служить вищому началу (божественній душі), як їй і визначено, і тоді дійсно почуває себе на своєму місці. Якщо в людині домінує тваринна душа, то вона змушена виконувати примхи тіла. Життя її стає безглуздим, неправильним, перекрученим. Її божественна душа страждає, потрапивши у залежність від підлеглого, її нескінченні можливості спрямовані на обслуговування кінцевого – тілесного життя. І тоді ні про яку подобу Божу говорити вже не доводиться: людина – просто річ, яку використовують не за призначенням. ВОЛЯ. ГРІХ. ПОКАЯННЯ Людина на відміну від тварин має волю. Мова, зрозуміло, іде не про волю піти праворуч або ліворуч, а про волю вибору між добром і злом. Іудаїзм не визнає долі, яка б заздалегідь запрограмувала моральні дії людини. Людина не приречена бути гарною чи поганою. Один з мудреців Талмуда каже, що Бог визначає, бути людині бідною чи багатою, здоровою чи хворою, але лише сама людина вирішує, бути праведником чи грішником. Воля людини міститься в образі Божому. Будучи вільною, людина несе повну відповідальність за свої вчинки перед Богом, іншими людьми й світом, який вона повинна "зберігати й обробляти". Праведність – це "ходіння перед Богом", життя у злагоді з Ним, людьми й світом за заповідями, даних Богом. Гріх – це свідомий або несвідомий відхід від Бога, від виконання Його волі. На початку Тори описується дві моделі гріха: порушення Божої волі в райському саду й убивство Каїном Авеля. Перші люди – Адам і Єва – порушили заборону Бога й з'їли плід з дерева пізнання добра й зла, після чого намагалися сховатися від Бога. Бог дав їм можливість покаятися, але вони цього не зробили. Адам не сказав: "Прости мене, я вчинив так, як Ти заборонив мені. Я шкодую, що так вчинив. Це більше ніколи не повториться". Він сказав щось зовсім інше: "Це вина моєї дружини". І відразу ж додає: "Адже це Ти дав її мені". Тобто Адам перекладає відповідальність спочатку на дружину, а потім в остаточному підсумку й на самого Бога. Єва заявляє: "Винуватий змій". Тобто обидва вони виявляються ніби-то ні при чому. Винуваті інші. А якщо так, то нехай ті й каються. Подібними аргументами охоче користуються багато хто й дотепер, причому навіть на філософському рівні. Наприклад, існує теорія, що людина – продукт свого соціального середовища. І той, хто виріс у певних умовах, уже запрограмований у своїх діях: адже у всьому винне середовище. Так само Адам обвинувачує в тому, що трапилося, свою дружину: "Вона дала, і я їв". Отже, каятися йому нема в чому. Відповідно до іншої теорії, винуватий у всьому Сам Бог. Зробивши поганий вчинок, людина каже: "Мабуть, така воля Божа". Так можна виправдати рішуче все. Тора вважає подібну логіку неприйнятною. За свій вибір людина відповідає сама: безглуздо й аморально обвинувачувати у власному виборі дружину, змія або Бога. Друга модель гріха – це вбивство Каїном Авеля. Син Адама і Єви Каїн позаздрив своєму братові Авелю тому, що Бог віддав перевагу жертвопринесенню Авеля жертві Каїна. Бажання бути першим у Бога штовхає Каїна на найтяжчий гріх. Бог, що читає в глибинах серця Каїна, попереджає його й дає шанс покаятися ще до того, як злочин має бути зроблений. Проте той іде на вбивство. Але й тоді для Каїна ще не все загублено. Бог говорить із братовбивцею, тобто навіть у людини, яка здійснила тяжкий злочин, ще є можливість покаятися, повернутися до Бога. Навіть такий злочин не позбавляє людину цієї можливості. Але Каїн не використовує її. У розповіді про Адама й Єву та в історії про вбивцю Каїна багато спільного. І в тому і в іншому випадку людська воля зовсім свідомо протипоставлена Божій волі. І в тому, і в іншому випадку людина не використовує даного їй шансу покаятися. І в тому, і в іншому випадку здійснений гріх і відмова від каяття порушують спілкування людини і Бога. Адам і Єва ховаються від Нього. Каїн говорить: "...від імені Твого я зникну" (Бут. 4.14). Тора не показує, що було б, якби Адам і Єва покаялися, і не кажє нам про можливі наслідки каяття Каїна. Однак у Танахі є книга, де описується випадок щирого каяття. Це Книга пророка Іони. Він посланий Богом у Ніневію, яка стала в очах усього давнього світу символом лиходійства. Пророк повідомляє її жителям волю Бога: за свої злочини місто заслуговує на руйнування й через 40 днів буде стерте з обличчя землі. Як реагують жителі міста на слова Іони? Вони не протестують проти вироку, не займаються безглуздим самовиправданням і не намагаються звалити провину на інших, однак і не сприймають слова Іони як справедливий, але безжалісний і остаточний вирок. Вони переконані, що 40 днів – це їхній шанс. У країні оголошується піст. Люди молять Бога, щоб Він відвернув від них Свій гнів. Вони визнають гнів Божий справедливим, щиро погоджуються з моральною оцінкою своїх учинків і найголовніше – припиняють творити злодіяння. Без цього їхній піст і молитви абсолютно нічого б не важили. "І побачив Бог справи їх, що вони відвернулися від злого шляху свого, і пошкодував Бог про нещастя, про яке сказав, що наведе на них, і не навів" (Іона). Іншими словами, пророцтво носить умовний характер. Воно даєтья не для того, щоб у людей опускалися руки, а з метою надати їм шанс змінити своє життя. Але чи скористаються вони цим шансом? ІЗ ЧОГО СКЛАДАЄТЬСЯ ТШУВА У розповідях про Адама й Єву, про Каїна говориться про те, що людина завжди має можливість покаятися. Розповідь про ніневітян показує, як нею можна скористатися. На івриті "тшува" означає "покаяння". У єврейській літературі українською мовою це слово зазвичай взагалі не перекладають. Його так і пишуть: тшува. Слово "тшува" має кілька значень. Одне з них – "покаяння" – похідне, а початкові, які повністю збереглися в сучасному івриті, – "повернення" і "відповідь". Таким чином, якщо гріх – це відхід від Бога, то тшува – повернення до Нього. Якщо гріх – це небажання відповідати Богові, то тшува – відповідь Йому, відповідальність перед Ним. Тшува складається з певної послідовності "дій": – усвідомлення гріха; – ухвалення рішення про виправлення; – прохання вибачити і відшкодування збитку; – дії, протилежні гріху. Це повний цикл тшуви. Якщо людина не здійснила її до кінця, то тшува не відбулася, повернення не відбулася, відповідь Богові не дана. Без усвідомлення гріха тшува взагалі неможлива. Однак простого усвідомлення неправильності вчинку зовсім недостатньо. Чи не найтяжчий гріх відбувається тоді, коли людина заспокоює себе: "Подумаєш, згрішив! Попрошу в Бога прощення, і Він простить мене!". Людина повинна прийняти тверде рішення змінити свою поведінку й діяти надалі відповідно до цього рішення. Отже, людині необхідно насамперед постаратися виправити наслідки своїх дій: адже гріх – це завжди гріх стосовно Бога, певної людини і світу. Тому, хто згрішив, треба попросити прощення, причому, якщо це був гріх стосовно людини, треба просити прощення саме в неї й звертатися до Бога тільки тоді, коли прощення отримане. Нанесений матеріальний або моральний збиток необхідно відшкодувати, інакше вибачення марні. Що мається на увазі під моральним збитком? Наприклад, можна сказати про людину щось незаслужено погане (припустимо, через недавню сварку з нею) і тим самим зробити гіршим ставлення до неї навколишніх. Це необхідно виправити. Але й цього недостатньо. Зрештою гріх – це не одиничний учинок, а певний стан душі, котрий, якщо його не змінити, і надалі буде породжувати подібні вчинки. От якраз воно й повинно бути змінене. Якщо це відбудеться, для людини стане природним діяти інакше. І тоді тшува буде повною. ЧОЛОВІК І ЖІНКА Чоловік і жінка, згідно з Торою, внутрішньо взаємопов'язані: тільки разом, у родині, вони, доповнюючи один одного, становлять цілісну людину. Відповідно до Талмуда, "чоловік повинен любити дружину, як самого себе, і поважати її більше, ніж самого себе". Те ж саме відноситься й до дружини. Створивши людей, Бог дав їм заповідь "плодитися й розмножуватися", благословив їхнє сексуальне життя. Іудаїзм розглядає сімейне й сексуальне життя в родині як найбільші цінності. Сором, пов'язаний із сексуальним життям, напружене до нього ставлення – це просто наслідок гріха. У Торі сказано, що до того, як Адам і Єва згрішили, вони були голі "і не соромилися" (Бут. 2.25). Заповідь сімейного життя й любові – це перша заповідь, що дав Бог людям: чоловік "приліпиться до дружини своєї; і будуть одна плоть" (Бут. 2.24). Слово "своєї", як підкреслюють коментатори, означає, що безгрішним, щасливим, заповіданим Богом сексуальне життя можливе тільки в родині. Поза нею воно перетвориться у свою моральну протилежність і не принесе людям щастя. "Єдина плоть", якою повинні стати чоловік і дружина, – це їхні діти. У Талмуді обговорюється питання, яке зберігає свою важливість і сьогодні: у який момент людина стає людиною? Мудреці Талмуда відповідають: у момент зачаття. Таке розуміння, природно, робить аборт морально неможливим, тому що він рівнозначний убивству. Виконання заповідей "плодитися й розмножуватися", "приліпитися до дружини" з погляду іудаїзму несумісно з формами крайнього аскетизму, який заперечує сімейне життя або розглядає його як щось другосортне, як поступку тваринній природі людини, як щось, призначене для духовно слабких людей, не здатних жити винятково духовним життям. У єврейській історії були окремі (далеко не всі) видатні люди, які жили без родини. У давнину існував навіть один чернечий рух – єссеї. Однак це не залишило в іудаїзмі ніякого сліду. Родина в розумінні євреїв – це не перешкода, а необхідна умова для служіння Богові. Таке високе значення сімейного життя сусідить із цілком тверезим поглядом на людську природу, на те, що люди, на жаль, часто не здатні ужитися один з одним. В іудаїзмі розлучення не заохочується, але й не забороняється. У Талмуді сказано, що чоловік може розійтися із дружиною навіть через підгорілий сніданок. Розміркуючи над цим несподіваним текстом, один тлумач зауважує, що людям, для яких підгорілий сніданок може стати приводом для розлучення, дійсно краще розійтися. Принципова рівність чоловіка й жінки перед Богом не означає їхньої рівності в релігійному житті. Їм запропоновано виконувати різні заповіді, причому релігійні вимоги до жінки істотно м'якші, ніж до чоловіка. Різниця їхнього служіння знайшла відображення й у молитві. Чоловік щодня дякує Богові за те, що Він не створив його жінкою, жінка – саме за те, що створив жінкою! Про повагу, якою оточена жінка в іудаїзмі, свідчить, зокрема, і те, що приналежність дитини до єврейства визначається не по батькові, а по матері. ЗАПОВІДІ, ДАНІ ПЕРШИМ ЛЮДЯМ Створивши людину, Бог дав їй "інструкцію," як себе поводити у світі, але у ній неможливо зрозуміти, де права, а де обов'язки, тому що тут усе єдино. Крім благословення чоловіка й жінки на сімейне життя Бог заповідає їм наповнювати землю, володіти нею й володарювати над світом (Бут. 1.28). Бог наділяє людину владою над світом. Він хоче, щоб людина "обробляла і зберігала" світ, у якому живе. Заповіді "володіння" і "влади" закріплюють становище людини у світі, споконвічно визначене для неї Богом. Людина – цар у цьому світі, світ – законне володіння людини, що дає імена всьому сущому в ньому (Бут. 2. 19-20). Однак таке царське становище за певних обставин може бути втрачене. Людина – цар доти, поки розумно й відповідально управляє cвітом. Слово "вейірду" ("нехай панують") може бути перекладене і як "упадуть". Інакше кажучи, зворотний бік влади людини над природою – його падіння, підпорядкування, в остаточному підсумку рабство. Якщо людина ставиться від свого Творця, "ховається" від Нього, земля буде народжувати йому "тернії та волчци" (Бут. 3.18). Якщо людина вбиває свого брата (а згідно з Торою, всі люди брати), нагодована кров'ю земля не дасть йому "сили своєї" (Бут. 4.12). Якщо людина відноситься до світу не як цар, зацікавлений у його процвітанні, а як загарбник і ґвалтівник, якщо перестає "обробляти й зберігати" і бачить своє завдання тільки в тому, щоб якнайбільше брати від природи для своїх тимчасових потреб, незважаючи на наслідки, то неминуче рано чи пізно пересихає Арал і вибухне Чорнобиль. БРАТЕРСТВО ЛЮДЕЙ Тора проголошує братерство всіх людей. Ця ідея грунтується на двох підставах: на єдності походження (у сучасній науці це називається моногенезом) і на внутрішнім "устрої" людини. Згідно з Торою кожна людина походить від Адама, а потім, після потопу, від Ноя, тобто у всіх людей в остаточному підсумку загальні прабатьки. У Талмуді сказано: "Адам був створений єдиним... заради миру між людьми, щоб не говорила людина людині: "Мій батько більший від твого". Але Тора пропонує розуміти братерство людей у ще більш глибокому змісті. Кожна людина несе в собі образ Божий – "небесний ген", печатку загального синівства. Кожну людину народжують не тільки батьки, але й Бог. Всі люди – діти Божі, а тому брати, незалежно від національних, расових або релігійних відмінностей. Це аж ніяк не означає, що Тора надто оптимістично дивиться на рід людський. Всі люди – брати, однак із самого цього факту, на жаль, зовсім не витікає, що люди ставляться один до одного по-братерському. Уже в четвертому розділі Книги Буття Тора описує, як Каїн убиває свого брата Авеля. Вся історія людства повна ворожнечі, ненависті й кровопролиття. Однак Тора не тільки констатує цей факт, але й дає йому оцінку: убиваючи, людина зазіхає на образ Божий, убиваючи, людина здійснює братовбивство. Після вбивства Авеля Бог запитує Каїна: "Де Авель, брат твій? Він відповідає: не знаю, хіба я сторож братові моєму?" (Бут. 4.9). Тим самим Каїн остаточно відокремлює себе від Авеля, пориває внутрішні братні зв'язки, заявляє, що ін. З братом немає ніяких спрв, що брат йому байдужий, що він чужий йому. У запитанні Каїна вже міститься відповідь: він уважає, що не несе за брата ніякої відповідальності. Тора дотримується протилежної думки: всі люди відповідальні один за одного, все людство зв'язане єдиною порукою. Бог говорить Каїнові: "Що ти зробив? Голос крові брата твого волає до Мене від землі" (Бут. 4.10). На івриті слово "кров" стоїть в множині. Волають голоси "кровей". У Талмуді це трактується таким чином, що мова тут іде не тільки про крові самого Авеля, але й про кров його ненароджених нащадків. Каїн, а разом з ним будь-який інший убивця, позбавляє життя не тільки свою жертву, але й усіх тих, хто міг би народитися згодом, а тепер уже ніколи не зможе з'явитися на світ. Братерство – це факт, стверджуваний Торою в розповіді про створення людини. Однак братерські стосунки між людьми не факт, а тільки завдання, яке стоїть й перед конкретною людиною, і перед усім людством. Бог вимагає, щоб людина ставилася до іншої людини як до самого себе. І це можливо, тому що, незважаючи на таку очевидну несхожість людей між собою, кожний несе в собі образ Божий. Люблячи Бога (не на словах, а насправді), людина любить і інших людей, створених за Його подобою. Люблячи іншу людину, людина любить і себе: адже в глибині цих двох людей той самий образ Божий. Іудаїзм надає братерству й любові величезного значення. І Тора, і Талмуд, і коментарі пізніших єврейських мудреців і мислителів визнають такі стосунки як єдино гідні людини, створеної за образом Божим. "Возлюби Бога" і "возлюби ближнього" – до цих двох нерозривно пов'язаних заповідей і зводиться по суті весь іудаїзм. СМЕРТЬ. ЖИТТЯ ПІСЛЯ ЖИТТЯ Смерть – це руйнування цілісної людини. Його природна частина – тіло ("порох земний") – віддається землі, з якої воно й узято, руйнується й перетворюється в неї, у воду, у повітря, стає їжею дрібних земляних тварин. Божественна душа нематеріальна, а тому нерозкладна й безсмертна. І вона вертається до Того, Хто дав її людині. Однак іудаїзм вірить не тільки в безсмертя божественної душі. Наприкінці часів Бог відродить мертвих. Зруйнована смертю, цілісна людина буде знову відновлена: безсмертні душі знову знайдуть тіла. У Торі мало йдеться про загробне життя. Мудреці Талмуда не повідомляють, який вигляд має загробний світ і як саме буде відбуватися воскресіння з мертвих. Звертаючись до цієї теми, вони вдаються до притчі й іносказання. Наприклад, згадувана ними геєна (місце мук душ грішників) – метафора. Геєна – це долина Геєнома, розташована на південь від Єрусалима, де колись язичники спалювали на вівтарі дітей, принесених у жертву божеству Молохові. Горіння в геєні очищає душі від скверни, яка пристала до них, і лише безнадійно опоганені душі згоряють повністю. Взагалі іудаїзм орієнтований на "це" життя. Релігійні знання потрібні для того, щоб негайно перетворити їх у реальність. Людині необхідно знати, що йому робити тут і зараз, і Письмова й Усна Тора їй це роз'яснюють. Стосовно того, що буде після смерті, то Бог відкриє це людині у свій час. Воля й сили людини мають бути використані в цьому житті, і, якщо вона прожила його правильно, згідно з даними йому заповідями, з нею усе буде благополучно й після смерті. У протилежному випадку це обов'язково відіб'ється на її посмертній долі. Доля людини, що прожила життя в любові до Бога й до ближнього, і для людини, що прожила в ненависті, постійно принижуючи даний йому образ Божий – абсолютно різні, вони не можуть бути однаковими. У єврейській містиці – каббалі – існує думка, що якщо людина не виконала дане їй Богом життєве завдання, то їй надається ще одна спроба: вона народжується знову. Праведники також народжуються повторно, але не для виправлення помилок минулого життя, а для блага людства. Таке переселення душі називається на івриті "гілгул". ЧИ ГАРНІ ЄВРЕЇ? ЧИ ПОГАНІ НЕЄВРЕЇ? Ідея вибраності єврейського народу й ідея братерства всіх людей – як вони поєднуються? Чи означає це, що одні брати кращі, а інші гірші? Як Авель і Каїн? Або вибрані (євреї) – кращі, а ті, що не вибрані, – нікуди не годяться? У жодному разі. Євреї самі по собі, попри свої особливі стосунки з Богом, такі ж люди, як і всі інші народи. Танах повний описів огидних учинків, зроблених євреями, різких і скорботних висловлень про них. Виходить, про самовихваляння й мови бути не може. У той же час серед героїв єврейських текстів чимало неєвреїв, наприклад, моавітянка Руф, нащадком якої був цар Давід. Правда, вона прийняла іудаїзм. Але Руф була в усьому прекрасною й гідною жінкою ще до приняття єврейства. Переказ дуже пднесено говорить про Оврама, який ще не став євреєм. Можливо, у такому випадку будь-яка гідна людина "приречена" прийняти іудаїзм? Зовсім ні. Цар Салема (Єрусалима) Мельхіседек, про якого сказано, що "він був священик Бога Всевишнього" (Побут. 14.18), не був євреєм. Дочка фараона, яка виховала Мойсея, не мала до єврейства ніякого відношення. Євреєм не був і не став Іов. Жителі Ніневії – символ правильної, діючої тшуви – і не думали приєднуватися до єврейського народу. У Талмуді цитуються висловлення імператора Антоніна, який у деяких питаннях виявлявся правіший, ніж єврейський мудрець. Отже, справа не в тому, що євреї кращі або, скажімо, розумніші від інших. Вибраність означає, що Бог поклав на єврейський народ певні завдання. Однак іудаїзм ніякою мірою не заперечює інші національні і релігійні шляхи. ЗАКОНИ СИНІВ НОЯ З погляду іудаїзму існують універсальні вимоги, однакові для людей всіх національностей, які б релігії вони не сповідували. Це сім законів, даних, відповідно до Усної Тори, родині Ноя – єдиній родині, що уціліла після потопу. Вони поширюються на всіх нащадків цієї родини, тобто на все людство, і містять у собі: – заборону ідолопоклонства; – заборону богохульства; – заборону кровопролиття; – заборону злодійства; – заборону розпусти; – заборону жорстокості стосовно тварин; – наказ справедливості в суді й рівності людини перед законом. Ці сім заповідей так і називаються – "Закони синів Ноя" (тобто в іудаїзмі це термін). Вони охоплюють ставлення до Бога, взаємини між людьми й ставлення до тварин, оскільки в Торі йдеться про відповідальність людини перед Богом за вручений йому світ. Закони синів Ноя настільки ж обов'язкові для євреїв, як і для неєвреїв. І це зрозуміло: адже євреї – такі ж нащадки Ноя, як і інші народи. Причому обраність євреїв не надає пльг ч переваг, а, навпаки, тільки посилює вимоги при виконанні цих законів. Людське життя вважається в іудаїзмі найбільшою цінністю, тому при загрозі для життя неєвреї можуть порушити всі Закони синів Ноя, у той час як євреї заборону ідолопоклонства повинні виконувати навіть ціною життя. А крім того, якщо для неєвреїв обов'язкові тільки сім законів, то для євреїв – 613! Цікаво, що в Законах синів Ноя повністю відсутні заповіді обрядового характеру. Обряд, ритуал – це те, що визначається не Богом, а самими людьми: різноманіттям їхнього психічного складу, соціальними, історичними й навіть кліматичними умовами їхнього існування. ПРОЗЕЛІТИЗМ. ГЕРИ Бог пред'являє до всіх людей цілком певні вимоги. Щоб виконати їх і заслужити милість Божу, людині зовсім необов'язково бути євреєм. Це вказує на відношення іудаїзму до прозелітизму, тобто до прагнення навернути інших до своєї віри. Щоб урятувати людину, немає ніякої необхідності обертати її в іудаїзм. Якщо вона буде виконувати сім Законів синів Ноя, з нею і так все буде гаразд. Тому, коли неєврей просить рабіна приєднати його до єврейства, той зобов'язаний пояснити, що йому немає ніякої необхідності приймати іудаїзм, щоб виконувати волю Божу. Достатньо лише додержуватися Законів синів Ноя. Однак, якщо неєврей буде наполягати, рабінові доведеться пояснити, що, стаючи іудеєм, людина бере на себе нову, зовсім необов'язкову для нього, неєврея, відповідальність і приєднується до народу, який неодноразово протягом історії ставав жертвою не тільки утисків, але й кривавих гонінь. Якщо бажаючий продовжує наполягати, рабін повинен з'ясувати, чи знайома ця людина з іудаїзмом, чи не підмінює він реальність своїми фантазіями. Але й знання, навіть глибокого, недостатньо. Перш ніж прийняти людину до єврейства, рабін зобов'язаний переконатися, що той живе у відповідності зі своїми знаннями, що вони не залишаються в нього тільки в сфері розуму, а дійсно стали частиною його життя. Така перевірка може тривати досить довго. Прийнявши іудаїзм, людина стає повноправним членом єврейського релігійного й національного співтовариства, єврейська історія – тепер і його історія, праотці євреїв – його праотці, давні обітниці – обітниці йому. Ніхто з євреїв у жодному випадку не повинен нагадувати геру (новонаверненому) про його неєврейське походження. Взагалі в певному розумінні всі євреї – нащадки герів, оскільки перший єврей Авраам теж був гером. Нащадками герів були й раббі Аківа, один з найбільших мудреців Талмуда, і цар Ірод Великий, який залишив про себе недобру пам'ять. Іудаїзм приймали як окремі люди, так і цілі громади. Наприклад, у II ст. до н.е. ідумеї (сусіди євреїв) були всупереч їхній волі навернені царем Іохананом Гірканом в іудаїзм. Нащадком цих "герів мимоволі" і став Ірод Великий. Нещастя, які спіткали при ньому єврейський народ, осмислювалися як наслідки гріха насильницького навертання. Історія з ідумеями була скоріше виключенням, ніж правилом. Прийняття іудаїзму неєвреями відбувалося зазвичайно зовсім добровільно. До найбільш вражаючих прикладів колективного навернення відносяться прийняття іудаїзму в Адіабенському царстві (у верхній течії ріки Тигр) у I-II ст. і хазарами у VIII-X ст. (це, звичайно, не означає, що всі хазари стали іудеями). У "Повісті минулих літ", розповідається, що перед київським князем Володимиром у X ст. теж стояло питання про прийняття іудаїзму, але він віддав перевагу християнству. Однак у Росії були люди, які робили інший релігійний вибір. Донедавна існувало кілька російських сіл, мешканці яких були нащадками росіян, що прийняли іудаїзм, – майже всі вони виїхали в Ізраїль. Індивідуальне прийняття до іудаїзму відбуваються не тільки в Україні, Росії, але й у США, Ізраїлі. Часто вони стають результатом болісних роздумів, виношеного бажання повною мірою розділити з єврейським народом його зобов'язання перед Богом (в іудаїзмі це називається "ярмом небес"). Однак, приймаючи іудаїзм, люди не завжди керуються релігійними мотивами. Чимало випадків, коли в змішаному шлюбі неєврей або неєврейка приймають іудаїзм із любові до дружини або чоловіка. Часом люди приймають іудаїзм із інших мотивів, наприклад, сподівачись, що це допоможе їм емігрувати з України. Історія знає випадки, коли прийняття іудаїзму (і навіть повернення в іудаїзм) у деяких країнах уважалося злочином, який карався іноді стратою. Тому від людей, які бажали приєднатися до єврейства (і тих, хто їх до єврейства приєднував), вимагалася чимала мужність. У середині XVIII ст. (не в середньовіччя, а навіть у часи просітництва) у Санкт-Петербурзі були спалені відставний поручик, який прийнів в іудаїзм, – капітан морського флоту Возніцин і його "спокусник" Борох Лейбов. У Росії до 1905 р. прийняття іудаїзму вважалося карним злочином. ХТО Ж ТАКІ ЄВРЕЇ? Необхідно все-таки відповісти на запитання єврей – це той, у кого єврейські гени, чи той, хто зробив вільний релігійний вибір? І як бути з євреями, які прийняли інше віросповідання або взагалі відмовилися від релігії? Євреї вони чи ні? Єврейське релігійне право – Галаха – відповідає на це питання так: єврей – той, кого народила єврейка, а також той, хто прийняв іудаїзм. Вільний особистий вибір визнається при переході в іудаїзм, але не визнається при відмові від нього. Тобто вхід можливий, а вихід уже ні. Єврей, що відмовився від іудаїзму й навіть прийняв іншу релігію, однаково залишається євреєм, але таким, що порушив "присягу". Це не політична й не національна присяга, а той Союз, що був укладений Богом з Авраамом, а потім і з усім єврейським народом біля гори Сінай. Уважається, що Союз уклали не тільки люди, що стояли біля підніжжя гори, але весь народ як одне ціле, включаючи майбутні покоління. Отже, визнаючи право на вибіру неєвреїв, які сповідують християнство або іслам, іудаїзм уважає неправильним вибір євреїв, які відмовилися від іудаїзму й прийняли іншу віру. Ставлення іудаїзму до інших релігій визначається тим, чи не суперечать віровчення й практика цих синів Законам синів Ноя. Очевидно, що ставлення до язичества, до поклоніння природним, соціальним і духовним "силам" в іудаїзмі може бути тільки негативним. Що стосується таких світових релігій, як християнство й іслам, вони виникли під впливом іудаїзму й поширили багато єврейських релігійних цінностей на більшу частину людства. Таким чином, з погляду іудаїзму людство не має потреби в релігійній уніфікації, воно може йти до Бога різними шляхами. Якщо вони не виходять за межі, окреслені Законами синів Ноя, то принаються іудаїзмом і плідними, і гідними. Зрозуміло, євреї вважають свій релігійний шлях найкращим. Але... тільки для євреїв. Протягом історії люди неодноразово намагалися силою довести перевагу своєї релігії. Євреї не раз стояли перед вибором: відректися від віри або бути вигнаними, а то й зовсім загинути. Бували випадки, коли євреї, не витримуючи таких погроз, привселюдно відмовлялися від іудаїзму, але таємно продовжували сповідувати його. У середньовічній Іспанії таких людей називали марранами. З першою нагодою маррани відкрито верталися в іудаїзм. Іспанська інквізиція полювала за ними. Це була одна з багатьох сумних сторінок в історії єврейського народу. Уже в перших розділах Тора оповідає про те, до чого приводять егоїстична любов до Бога (насправді тільки до самого себе), бажання будь-яким чином стати першим перед Богом, затвердити власний шлях служіння Йому як єдиний. Убивство Каїном Авеля стало по суті першою релігійною війною. І Тора ясно показує, що переможців у такій війні бути не може. |
||||||
| ||||||
| ||||||
|
||||||
| ||||||
| ||||||
