Ніяка стаття й навіть книга не в змозі дати повного уявлення про релігію, а можуть лише натякнути, указати шлях, яким потрібно йти багато років, а можливо, навіть все життя, щоб відчути й зрозуміти, що таке віра.
Взяти хоча б дерево. У книзі можна помістити його фотографію або малюнок, написати, до якого класу й виду рослин воно відноситься, де росте, як цвіте, у яку пору року плодоносить і багато чого іншого.
Однак коли людина стоїть біля цього дерева, торкається стовбура, вдихає аромат його квітів, відчуває смак його плода, коли бачить гнізда птахів у його гіллі, чує шум листя, лежить у його тіні, то це зовсім не те ж саме, що прочитати про це навіть у найкращій книзі.
До того ж багато чого залишається недоступне для почуттів людини: сховане життя коріння, взаємодіючого із ґрунтом; течія соку від коріння до листя, квітів і плодів (уверх – всупереч закону всесвітнього тяжіння!); робота, яка перетворює сонячне світло в зелень листка.
Вранці дерево має зовсім інший вигляд, ніж удень, увечері або вночі. Восени воно зовсім не таке, як навесні. Дерево постійно росте: з насіннячка перетворюється в паросток, із паростка – у деревце, з деревця – у велике дерево. Воно те саме, але завжди різне.
Власне кажучи, все це має пряме відношення до релігії, і добре б пам'ятати про це, читаючи те, про що тут ітиме мова.
ЩО ТАКЕ ІУДАЇЗМ?
РЕЛІГІЯ НАЦІОНАЛЬНА Й УНІВЕРСАЛЬНА
Слово "іудаїзм" утворене від імені Іуда. "Іуда" – прийняте в Росії написання (і вимова) імені, що звучить на івриті приблизно як "Ієгуда". А "єврей" на івриті – це "ієгуді", тобто слова "Іуда" і "єврей" – практично синоніми.
Не дивно, що в широкому розумінні термін іудаїзм часто вживається для позначення всієї єврейської цивілізації, всієї єврейської культури, включаючи, зрозуміло, і релігію. У цьому випадку слово "іудаїзм" – синонім слова "єврейство". Цікаво, що на івриті обидва ці поняття позначаються одним словом ("ягадут"), начебто вони не мають розходжень. Однак у вузькому розумінні іудаїзмом називають тільки єврейську релігію.
Порівняємо слово "іудаїзм" з назвами інших релігій: конфуціанство, буддизм, християнство, іслам.
Одна з назв (конфуціанство) утворена від імені засновника релігії; інші (християнство, буддизм) – від титулів засновників; треті (даосизм, іслам) – від центральних понять цих релігій (наприклад, "дао" – "шлях").
Слово ж "іудаїзм" відсилає нас до єврейського народу, і не випадково. Народження цього народу, його історія, зльоти й падіння – от що важливе й істотне в іудаїзмі. Найважливіші принципи, ідеї, накази й заборони мають саме таке, а не інше значення, якраз через те, іщо адресовані єврейському народу. Ця думка може здатися дивною, але в ній криється парадокс (коли мова йде про справді релігійне, завжди мають на увазі парадоксальне): зміст одного висловлення змінюється в залежності від того, хто, кому, коли й при яких обставинах його сказав.
Слова єврейських пророків зберегли свою значимість і через тисячоліття після того, як вони були сказані, причому не тільки для євреїв, але й для всього людства. Однак найвизначніші із пророків ніколи не відігравали в іудаїзмі такої ролі, порівняної, наприклад, зі значенням Шак'ямуні у буддистів, Лао-цзи у даосів, Ісуса у християн і Мухаммада у мусульман.
Таким чином, щоб зробити перший крок до розуміння іудаїзму, треба спробувати відповісти на питання: що ж таке в іудаїзмі іудейство, єврейство й чому тут так важлива національна тема, до якої зовсім байдужий, наприклад, буддизм.
І друге питання вимагає відповіді: хіба релігія, яка визнає себе тільки єврейською, тобто національною, не свідчить тим самим про власну вузькість, навіть другосортність у порівнянні з релігіями, які називаються світовими, тому що їх сповідують люди різних національностей? Хіба в релігії одного й тільки одного народу немає чогось свідомо "провінційного", "містечкового"?
Відповідь буде стверджувальною: так, іудаїзм – релігія "провінційна" і "містечкова", але тільки із застереженням, що ця "провінція" – Ерець-Ісраель (Земля Ізраїлю), а "містечко" – Єрусалим – земля й місце, через які проходить вісь всесвітньої історії.
За єврейським переказом, центром світу є Ерець-Ісраель, у центрі Ерець-Ісраелю перебуває Єрусалим, у центрі Єрусалима – Храм, у центрі Храму – Ковчег Завіту, а перед Ковчегом Завіту – евен шатія (наріжний камінь всесвіту). Адам був створений із землі, взятої з того місця, на якому згодом був споруджений Храм. Із Єрусалимом пов'язані пророцтва, які відносяться не тільки до єврейського народу, але й до всього людства.
Таким чином, частка тут стає необхідною передумовою цілого, національне – загальнолюдського, а "містечко" – осередком усього світу!
Як же вийшло, що національне стало універсальним, залишаючись при цьому національним? Відповісти на це питання – значить розгадати таємницю єврейства, його зміст і ціль. І відповіддю на нього послужить центральна ідея іудаїзму – ідея вибраності.
ОБРАННЯ
Саме слово "обрання" припускає багато чого: Той, хто обирає, тих, із кого обирають, вибраних, невибраних; воно припускає також спосіб і ціль самого обрання. Але що воно значить в іудаїзмі? Хто обирає? Бог. З якого середовища обирає? Із усіх народів, із усього людства. Обирає кого? Євреїв. Обирає для чого? З якою метою? Щоб вони з моменту обрання виконували серед інших народів протягом всієї світової історії особливе, дане їм Богом завдання.
Чому саме євреїв? Чому не єгиптян, шумерів, китайців або ще який-небудь народ? Хіба євреї кращі або чимось заслужили своє особливе положення?
Самі ці питання припускають, що обрання відбувалося приблизно так: перед Богом стояли різні народи, а Він дивився на них, порівнював і, нарешті, вибрав той, котрий Йому найбільше сподобався або здався придатним для Його цілей.
Однак у Торі розказано про це зовсім інакше. Бог не знаходить народ,який би повністю відповідав Його задуму, і вирішує його створити. Створити з однієї обраної людини – не єврея, тому що євреїв у цей період історії ще просто не існувало. Бог вирішує створити народ з однієї людини, подібно до того, як вирощують ліс із одного насіннячка.
Обранцем став арамеянин Оврам, якому Бог повідав: "...ти будеш батьком безлічі народів, і не будеш ти більше називатися Оврамом, але буде тобі ім'я: Авраам..." (Бут. 17. 4-5). За переказом, до моменту обрання Оврам, міркуючи, дійшов висновку, що ідоли, яким поклонялися його співвітчизники, – усього лише предмети, виготовлені людськими руками. Він зрозумів, що існує лише один Бог, Якого неможливо зобразити, тому що Він понад будь-які образи.
Не Бог відкрив це Оврамові – він здогадався про це сам. Тому важливо зрозуміти дві речі. Оврам власними зусиллями, роздумами, власним життям, не думаючи про обраність, підготував себе до неї. Без цієї підготовки, без праведності, без прагнення до істини Оврам не був би обраним. Однак Бог, відкриваючись Оврамові, уже самим цим фактом ставить його перед реальністю, яку той самотужки, при всьому своєму розумі осмислити не здатний.
Бог, обираючи Авраама, ділить його життя на дві частини: досить гідне, що заслуговує поваги, але неєврейське життя, і життя єврейське, яке обранець має почати заново. Всі люди – люди Божі (так, у всякому разі, дивиться на це іудаїзм), але Авраам у своєму обранні стає людиною особливою: тією, яка вступила з Богом в особливі відносини ті взяла на себе зобов'язання, що відповідають цим відносинам.
Зобов'язання Авраама зберігають силу й для його нащадків: неухильне виконання їх стає змістом єврейської історії. Єврей може протестувати проти цих зобов'язань, ухилятися від їхнього виконання або просто сказати собі: "Я отут взагалі ні при чому!", може забути про них або не знати зовсім – по суті це нічого не змінює, оскільки зобов'язання існують об'єктивно, незалежно від ставлення до них того, хто зобов'язаний їх виконувати.
Зобов'язаний – так принаймні дивиться на це іудаїзм.
СОЮЗ
Відносини між Богом і Авраамом (і його нащадками) названі в Торі словом "бріт". Переклад українською мовою як "завіт" не зовсім влучний, бо через невизначено-піднесене значення цього слова якось губиться прозаїчний зміст оригіналу. Насправді це поняття, центральне для іудаїзму, означає союз, договір, угоду, навіть контракт.
"Радянський Союз", наприклад, теж "бріт", але воно зовсім не подібне до слова "завіт" в українській мові. Просто в Торі часто звичайні слова набувають незвичайного змісту.
Отже, людина (хоча й досить гідна) вступає в Союз (це слово пишеться із прописної букви як назва конкретного, унікального союзу) із Сотворившим небо й землю, так нібито Він був теж людиною. Обидві сторони взяли на себе зобов'язання, причому їх бере на себе й та особа, яка будучи всемогутньою й маючи необмежені можливості могла б не брати на себе ніяких зобов'язань.
І от ці в принципі нерівні сторони (справді, хто такий Авраам перед Богом?) завдяки договірним союзницьким відносинам ніби зрівнюються.
Символом цього разючого Союзу стає обрізання: особливий знак на тілі кожного чоловіка – нащадка Авраама. "І сказав Бог Авраамові: ...Це є завіт Мій, якщо ви повинні дотримувати між Мною й між вами й між нащадками твоїми після тебе: так будуть у вас обрізані всі чоловіки; обрізуйте крайню плоть вашу: і це буде знаменням завіту між Мною й вами" (Бут. 17. 9-11). Слово "завіт" тут означає "союз".
Що хоче Бог від Авраама? Що Він обіцяє своєму союзникові?
Авраам повинен повністю змінити своє життя, почати його заново (але ж він був уже глибоким старим), обрубати свої національні, історичні, культурні коріння, забути будинок батька свого і йти в зовсім чужу країну. Бог хоче створити народ з людини, яка повністю довірилася Йому й готова відмовитися від всього свого попереднього життя за одним лише Його словом.
Бог каже Авраамові: "...ходи переді Мною й будь непорочний" (Бут. 17.1). Що означає "переді Мною"?
Тора розповідає про те, як Адам – перша людина, порушивши веління Бога, "сховався... від очей Бога" (Бут. 3.8).
Історія людства є історія "утаювання", "приховування", "ховання", відходу "від Господа", у результаті чого пам'ять про Нього не тільки блідне й спотворюється від покоління до покоління, але поступово зовсім зникає.
І от Авраам стає Людиною, яка вернулася. Він повинен не ховатися, не тікати, але завжди бути перед Богом, "ходити перед Ним". Звичайно, утекти, зникнути від Бога неможливо, як неможливо, заплющуюч очі, домогтися того, щоб сонце не світило. Воно продовжує світити, але можна перестати його бачити.
Авраамові ставиться в обов'язок готовність бути завжди відкритим для Бога, як він відкритий для сонця, приймати Його волю так само, як приймають сонячні промені, не намагатися щось сховати або приховати, завжди й у всьому бути перед Ним.
Але таке "ходіння перед Богом" передбачає певні якості, без яких воно неможливо: Авраам повинен бути непорочний. Що значить "непорочний"? Так перекладено з івриту слово "тамім". У нього три значення: цільний, довершений; чесний, щирий; наївний, простодушний, довірливий. Споріднене слово "тамут" перекладається як "праведність", "непорочність"; "цілісність", "відсутність дефектів".
Ось які якості потрібні від Авраама при його "ходінні перед Богом". Це поверхневе знайомство зі словником показує, наскільки важко перекладати текст Тори і як необхідні коментарі майже до кожного слова!
Авраам, який уособлює увесь єврейський народ, все єврейство, весь іудаїзм в одній особі, має бути без вад (дефектів, пороків), а його людські достоїнства повинні злитися воєдино, щоб забезпечити цілісність, необхідну для "ходіння перед Богом". Авраам зобов'язаний бути чесним і щирим перед Ним завжди й повинен бути всією душою відданий Йому.
Очевидно, що такі якості разом узяті навряд чи може мати одна людина й зовсім неможливі для цілого народу. Ну що ж, виходить, Бог хоче неможливого. Зрештою, саме для цього Він і створює Свій новий народ в особі Авраама, тому що народи з нормальними, людськими можливостями для Його цілей не підходили.
Із часів Авраама й до наших днів невідповідність між вимогою бути непорочним і зобов'язанням наслідувати йому наповнює єврейське релігійне життя постійним напруженням.
Із часів Авраама й до наших днів єврейська думка билася над тим, як перебороти подібну невідповідність в конкретних історичних і соціальних умовах, прагнула повніше й глибше зрозуміти зміст непорочності й життєво здійснити його в "ходінні перед Богом".
І тут важлива наявність позитивного зворотного зв'язку: саме по собі "ходіння перед Богом" робить людину більше непорочною, а більша непорочність сприяє цьому ходінню.
Хоча слово "ходіння" вживається тут у переносному значенні, однак і в історії першого єврея Авраама, і в історії всього єврейського народу ходіння перетворювалося в чисто фізичне: у пересування з місця на місце, з одного міста в іншіе з однієї країни в іншу. "Ходіння перед Богом" виявлялося ходінням по всьому створеному Ним світі, між всіма народами. Уперше звертаючись до Авраама, Бог вимагає від нього саме фізичного ходіння ("піди"), причому таке переміщення з одного місця в інше стає необхідною умовою "ходіння" духовного.
Всі народи одержали можливість познайомитися не тільки з єврейськими ідеями, але й із самими носіями цих ідей – євреями, з їхнім життям у всіх його проявах, тобто єврейське "ходіння перед Богом" (або відхилення від цього обов'язку, або навіть спосіб життя, у принципі йому суперечний) відбувається на очах у всього світу!
Отже, уклавши Союз із Богом, Авраам бере на себе й на своїх нащадків важко здійсненне зобов'язання "ходити перед Богом" і "бути непорочним". Однак Союз передбачає обопільні зобов'язання. Які ж зобов'язнення бере на себе Бог?
Бог обіцяє, що Авраам, стара й бездітна людина, стане родоначальником цілого народу й що, благословивши Авраама, а через нього й увесь єврейський народ, Він благословить тим самим "усі племена земні".
Бог обіцяє, що Він, Бог всіх і кожного окремо, буде в силу цього Союзу знаходитися з Авраамом і його нащадками в особливих стосунках: "Я буду Богом твоїм і нащадків твоїх після тебе" (Бут. 17.7).
Бог обіцяє дати Авраамові і його нащадкам "всю землю Ханаанську у володіння вічне" (Бут. 17.8).
Бог обіцяє також, що укладений з Авраамом Союз буде не тимчасовим, який за певних умов може бути розірваний, а вічним. У торі йдеться про те, які лиха чекають на єврейський народ, якщо він не буде виконувати взяті на себе "союзницькі зобов'язання", однак, незважаючи ні на що, Союз цей повинен залишитися недоторканим.
Євреїв, що нарушать Союз із Богом, очікують вигнання й рабство, але зрештою вони повернуться в Землю Обітовану (тобто обіцяну їм).
Раббі Шломо Іцхак (Раші) – один із найшанованіших тлумачів Танаха й Талмуда, що жив у XI ст., повторює давнє талмудичне питання: чому Тора починається не із заповідей, тобто найважливішого для людського життя, а зі створення світу? І сам відповідає на нього так:
"Всевишній повідав народу своєму історію створення світу для того, щоб євреї знали, що відповідати, коли народи світу будуть заперечувати право народу Ізраїлю на його країну, кажучи:
"Ви загарбники, які привласнили собі чужу країну!". Євреї їм скажуть: "Вся земля належить Всевишньому. Він її створив і віддав тим, кому захотів. А потім Він відібрав її в них, коли визнав за потрібне віддати її нам".
Подібно до того як Бог всіх народів обирає у Свій особливий уділ єврейський народ, Він, Бог усього світу, всієї землі, обирає у свій особливий уділ землю, обіцяну Ним Авраамові й народу Ізраїлю. Вся земля – "Господня земля" (Пс. 23.1), але ця земля – Ерець-Ісраель – Господня не тільки тому, що Він її створив, але й за власним Його обранням.
Особливо трепетне й любовне cсавленняі до землі, обіцяної Богом, знайшло й особливі мовні форми вираження. Її називають не тільки Ханаан або Палестина, але й Ерець-Ісраель (Земля Ізраїлю, Країна Ізраїлю) або просто – Ця Земля.
У Писанні стосунки Бога і єврейського народу часто вподібнюються до стосунків між чоловіком і дружиною. Тому євреї дивилися (і, звичайно, продовжують дивитися) на Цю Землю як на дорогоцінний дарунок Коханого. Втрата її сприймалася як трагедія, і не тільки як трагедія національно-політична. Відчуження від Цієї Землі стало символом духовної катастрофи. Клятва: "Якщо я забуду тебе, Єрусалим, – забудь мене, деснице моя; прилипни язик мій до гортані моєї, якщо не буду пам'ятати тебе, якщо не поставлю Єрусалима на чолі веселія мого" (Пс. 136.5-6), – клятва вірності не тільки Цій Землі, але й Богові, що дарував її. Євреї жили на ній не так вже довго протягом своєї більш ніж тритисячолітньої історії, але назвали своє існування за її межами трагічним словом галут – "вигнання". Ніколи не вмирала надія, що Бог, вірний своїм обіцянкам, знову збере євреїв на Цій Землі.
Союз із Авраамом – це поки ще союз тільки з однією людиною. Звичайно, Авраам символізує весь єврейський народ, але фактично цього народу поки немає, він ще тільки обіцяний бездітному Авраамові, який давно вже упокорився своїй долі.
Однак в Авраама народився син, потім з'явилися онуки, правнуки. Нащадків Авраама ставало усе більше, але вони не жили на землі, обіцяній йому. Історичні перипетії змусили їх опинитися в Єгипті й жити протягом століть спочатку вільними пастухами, а потім, по суті, рабами фараона.
Власне, у виході з Єгипту, у Сінайському одкровенні, яке настало безпосередньо за цим, і формується єврейський народ – уже не символічно, в особі одного Авраама, але реально: як спрвжній народ. У чому значення й зміст Сінайського одкровення? Біля гори Сінай Бог укладає Союз із євреями, завдяки якому юрба вчорашніх рабів стає народом.
Відповідно до Тори, єдиний раз за всю багатовікову історію єврейського народу Бог звертається не до однієї визначної за своїми моральними і духовними достоїнствами людини, а до всього народу, причому, кожний міг чути голос Бога й вступити в діалог із Ним. Авраам – перший єврей – сказав Богу "так" (не тільки словом, але й життям), а тепер "так" каже увесь народ.
Однією з обов'язкових умов можливої зустрічі Бога й людини є зміна людського життя. Фантазія, ілюзія, сон (мало що насниться або привидиться!), психологічна помилка не можуть змусити людину круто змінити все своє життя – тільки зустріч із Богом призводить до відчутних наслідків. Так було з Авраамом, так було з його нащадками, які, звільнившись від єгипетського рабства й уклавши Союз із Богом біля гори Сінай, починають життя, яке докорінно відрізняється від колишнього.
У цьому Союзі відтворюється Союз Бога з Авраамом. Бог обіцяє, що люди, які стоять біля гори, будуть навіки Його народом. І в цій якості єврейський народ, як колись Авраам, повинен "ходити перед Ним" і "бути непорочним".
613 МІЦВОТ
На відміну від історії з Авраамом, про яку в Торі розповідається вкрай лаконічно, вимоги Бога на горі Сінай розгорнуті й докладні. Їх основу складають Десять Заповідей. Чотири з них спрямовані на стосунки з Богом, шість – на соціальне життя людей. Однак цей поділ умовний: "ходіння перед Богом" неможливе без певного ставлення до оточуючих людей, причому – і це дуже важливо – забороняються не тільки деякі дії (наприклад, убивство), але й наміри, які ще не стали вчинком ("не бажай").
Сінайське одкровення датується кінцем XIII ст. до н.е. Це означає, що протягом 32 століть єврейська свідомість виховувалася на цих принципах, які комусь можуть здатися занадто простими, проте вони залишаються для людства програмою дій, завданням, усе ще не вирішеним.
Зрозуміло, євреї постійно порушували ці принципи, однак важливо, що, навіть порушуючи їх, вони усвідомлювали порушення саме як порушення Союзу з Богом. Перебуваючи Тому, вони, порушуючи заповіді, євреї не могли сказати собі: "Нічого страшного" або: "Подумаєш, яке діло Творцеві неба й землі до якогось осла?!". Фактично будь-яка непорядність відповідно інших людей згідно Десятьма Заповідям є порушенням категоричних Божих велінь.
Зафіксована в Торі воля Бога не обмежується Десятьма Заповідями. Єврейська традиція нараховує 613 міцвот (множина від "міцва" – "веління", "наказ"): 365 заборон і 248 приписів. Природно виникає запитанння: як все це можна не те що виконати, але навіть запам'ятати? Звичайно, це дуже й дуже складно. Однак треба зрозуміти, що всі ці міцвоти – не просте нагромадження розрізнених правил, а єдина система, де одне природним чином (для релігійного єврея) випливає з іншого.
Можна пояснити це на такому прикладі. Якщо читачеві коли-небудь попадеться на очі методична література з техніки бігу, то він, напевно, буде вражений різноманіттям правил для такого, здавалося б, простого заняття, як біг. Плече, лікоть, кисть, стегно, гомілка, стопа – всім цим треба рухати суворо визначеним способом і в певному порядку (для новачка часто дивним і незрозумілим), не кажучи вже про те, що необхідно вілрізняти плече від гомілки.
Отже, і в цьому є свої "міцвоти". Зрозуміло, можна бігати, навіть не здогадуючись про їхнє існування, але тоді високих результатів досягти не вдасться. А от дотримання цих бігових "міцвот" призводить до гарного, економічного й найбільш швидкого бігу. І, як відомо, майстри спорту, не зневажають правилами. А на певному рівні майстерності вони перестають усвідомлювати ці правила, як щось нав'язане ззовні, оскільки, дотримуючись їх, людина біжить найбільш природним чином. Якщо спортсмен-початківець, опановуючи техніку бігу, зазнає труднощів і незручностей, переборює себе, то для майстра правильний біг – справжнє задоволеня.
Можна навести й більш життєвий приклад. Прокинувшись ранком, людина встає, умивається, чистить зуби, прибирає постіль (між іншим, деякі роблять зарядку); зустрічаючи знайомого, вітається, вимовляючи добре відомі всім слова й роблячи певні жести (скажімо, потискує руку). Встаючи із-за столу, ввічлива людина неодмінно подякує. Це теж свого роду міцвоти, тільки зовсім непомітні й необтяжливі. Життя повне правил, які люди виконують автоматично, не замислюючись, навіть не усвідомлюючи, що це правила й що можна прожити без них.
Так само й у єврейській релігійній практиці. Людина не розглядає міцвоти як тягар і навантаження, не звіряє кожний учинок з якимось довідником, часом забуває про них взагалі, тобто виконання зобов'язань перед Богом стає настільки природним, що тільки воно здатне приносити внутрішнє задоволення й радість.
В ідеалі кожний крок, жест і вчинок єврея від ранкового пробудження до вечірнього сну, від народження до смерті повинні визначати 613 наказів і заборон. Виконувати їх – значить "ходити перед Богом" і "бути непорочним". Їхнє ретельне дотримання продиктоване турботою ні на мить не залишитися без Бога, не відгородитися від Його любові. Оскільки виконання більшості міцвот супроводжується благословенням, то все життя людини перетворюється в суцільне благословення.
І це стосується не тільки особистого життя. Єврейське релігійне законодавство охоплює всі прояви життя соціального: і окрема людина, і все суспільство в цілому повинні "ходити перед Богом".
Треба підкреслити, що таке постійне "ходіння перед Богом" зовсім не означає, що єврей повинен заради непорочності зневажити своїми сімейними, професійними й суспільними обов'язками – ні, він повинен освятити їх виконанням даних йому заповідей.
При виконанні багатьох із 613 міцвот виникало чимало запитань. Єврейська думка століттями шукала на них відповіді, виходячи із двох принципів: абсолютної незаперечності наказів, які виходять від Бога, і розмаїтості життєвих та історичних обставин, що припускають різні підходи до виконання міцвот. Єврейські мислителі намагалися уточнити їхній зміст, щоб запобігти навіть найменшій можливості порушення, з'ясувати умови, необхідні для їхнього виконання.
Наївно вважати, що здорового глузду досить для розуміння міцвот, тому робилися спроби з'ясувати й об'єктивний зміст заповіданого Богом. Якщо взяти, наприклад, заповідь "не вбивай", то формально вона суперечить страті, а в деяких випадках і захисту власного життя. Яким чином її можна дотримуватися у світі, де ведуться війни, а злочинці зазіхають на людське життя? Четверта заповідь пропонує "святити" день суботній. Що це означає? Чому не можна в цей день працювати? Як, власне кажучи, слід розуміти сам термін "робота"?
Або, наприклад, така проблема: чи можна порушити одну заповідь задля виконання іншої? Інакше кажучи, чи виправдовує мета засіб? Єврейська традиція відповідає на це питання категоричним запереченням, правда з одним-єдиним виключенням: заради порятунку життя можуть бути порушені більшість міцвот. Або, наприклад, той самий осел, якого категорично не рекомендується "бажати"? Що це означає в конкретній життєвій ситуації? Відповісти на це питання зовсім не так просто, як здається на перший погляд. За традицією, діти починають вивчення Талмуду із трактату, присвяченого знахідці. Що робити зі знайденою річчю? Здавалося б, яке відношення це питання має до релігії? З погляду іудаїзму – пряме: повернення загубленої речі її власникові є такий же релігійний обов'язок, як і молитва.
ЦЕ Й НАЗИВАЄТЬСЯ ІУДАЇЗМОМ
З моменту укладання сінайського Союзу світ безперервно змінювався. У будь-яку історичну епоху перед євреями, що опинилися з різних причин у тій або іншій країні, невблаганно виникало питання: як виконати все це тут і зараз, у новій ситуації, що пред'являє до життя нові вимоги?
Відповіді на такого роду запитання містяться в Талмуді (завершеному в V ст.), у якому зафіксований досвід, накопичений століттями. Він дає не тільки відповіді, але й методику, за допомогою якої їх можна одержати.
Мудреці-талмудисти розуміли, що не на всі запитання не можна відповісти однозначно, тому в тексті наводяться протилежні точки зору. Кращі розуми з'ясовували причини розбіжності в думках авторитетних і шановних учителів, формулювали умови, за яких може бути вірною одна або інша думка. Але навіть якщо перевага безумовно віддавалася одному рішенню, наводилося й інше, тому що процес пошуку правильної відповіді мав у їхніх очах не меншу цінність, ніж сама відповідь. Ця талмудична традиція не стала надбанням історії, не перетворилася згодом у музейну реліквію, тому що пошук відповідей на питання, які задаються мінливим життям, не може бути завершений ніколи.
Людям, які стояли біля гори Сінайської, були невідомі автомобілі, телефони, телевізори, вони не могли собі уявити проблеми, що виникають при залученні до соціального життя тих або інших культурних і релігійних співтовариств. Весь сьогоднішній життєвий уклад нічим не нагадує існуючий за давніх літ. Незмінним залишилося (і залишиться) лише завдання "ходити перед Богом" і "бути непорочним".
По суті іудаїзм являє собою спробу колективного (національного) виконання взятих на себе "союзницьких зобов'язань" з пізнання й здійснення у світовій історії волі Божої, явленої в Союзі з народом.
Це непокоїло не тільки патріархів, пророків, мудреців й учителів, але й звичайних простих людей, сліди яких загубилися в історії.
Цар Соломон, який розмірковував про марність життя, відірваного від Бога, пророк Осія з його скорботою про соціальну несправедливість, раббі Аківа, що віддав життя за вивчення Тори, і програміст десь у Москві, Тель-Авіві або Нью-Йорку, який не підходить по суботах до телефону, тому що в суботу в нього є справа важливіша за телефонні розмови, – ці люди, як і всі покоління євреїв, у міру сил виконували зобов'язання, які прийняли на себе разом з Авраамом і зі своїми предками біля Сінайської гори. Їхні спільні зусилля, спосіб життя, визначений цими зобов'язаннями, – все це і називається іудаїзмом.
БОГ
ПІЗНАННЯ БОГА Й МЕЖІ ЦЬОГО ПІЗНАННЯ
Звідки людина взагалі може що-небудь знати про Бога? Про Бога невидимого, незбагненного, пізнання Якого свідомо перевищує пізнавальні можливості людини?
Шломо ібн Габіроль, єврейський філософ XI ст., який жив в Іспанії, казав: "Бог – це Таємниця, де думки наші виснажуються й зупиняються".
І все-таки людина має можливість пізнання Бога. Той же Шломо ібн Габроль каже про відчуття близькості Бога завдяки небесам, землі й (найголовніше!) схвильованності власного серця. Мова йде про почуття, але перш ніж дійти до межі, "де думки наші виснажуються й зупиняються", людина може певною мірою скласти якесь уявлення про Бога: про Його дії в природному світі, в історії, про Його дії у власній душі, у глибині якої – образ Божий.
Один середньовічний єврейський містик проголошував:
- Я не бачив Тебе, але я славлю Тебе, Я не знаю Тебе, але я бачу шляхи Твої... Пророки говорили про Тебе, але не такий, напевно, Ти, Тому що по справах Твоїх уявили вони Тебе!
У цій спробі скласти думку про Бога є своя правда, однак тут таїться й небезпека пристосувати Бога до свого обмеженого (навіть у геніальних людей) розуміння. Саме тому містик і каже: "Але не такий, напевно, Ти".
Цей острах помилкового розуміння призвів до думки, що будь-які позитивні визначення стосовно Бога неможливі. Що це значить? Наприклад, було б неправильно сказати: "Бог добрий", тому що Бог нескінченно вищий навіть від найвищого людського розуміння доброти. Стверджуючи: "Бог добрий", людина несвідомо обмежує Його власними недосконалими уявленнями. Тому вірніше говорити про Бога, використовуючи так звані негативні визначення. Наприклад, замість наведеного висловлення варто було б сказати: "Бог не злий".
Однак псалми (духовні вірші, що становлять частину Танаха) повні піднесених і вдячних слів про доброту, довготерпіння й велич Бога. І це зрозуміло: людське серце у своєму прагненні до Бога спонукається не роздумами, а почуттями!
Крім знання про Бога, яке здобувається за допомогою розміркувувань, або, як кажуть філософи, "умогляду", існують й інші шляхи. Один з них – шлях внутрішнього містичного досвіду, через який людина осягає Бога безпосередньо. Загалом кажучи, це можливо для кожного, тому що, відповідно до Тори, кожна людина створена за образом Божим, але шлях цей тривалий і вимагає великих зусиль.
В іудаїзмі основний шлях пізнання Бога – через одкровення, тобто через те, що Бог відкрив у Своїй Торі. Це знання належить не тільки філософам, які осягають силою своєї думки присутність Бога у світі, і не тільки містикам. У вузькому змісті воно звернене до кожного єврея, а в широкому – до кожної людини зовсім незалежно від ї національності, становища в суспільстві, рівня освіти, віку і статі.
ТІЛЬКИ ОДИН БОГ
Чи так вже важливо, чи один Бог існуює у світі? Може, це лише абстрактна ідея, нескінченно далека від життя людини?
Іудаїзм виник у середовищі язичників, які сповідували багатобожжя. Кожна природна стихія втілювалася в якомусь бозі. У кожній країні й у кожного народу існував свій власний бог. Виходило так, що cвіт був ніби розірваний на окремі, іноді ворожі одна одній частини.
Наслідком такого розуміння світу з'явилася відсутність єдиної природної світобудови. Єдність Бога означає, крім усього іншого, єдність установленої Ним світобудови. Саме ця ідея по суті лежить в основі всієї сучасної науки!
Не менш важлива ідея єдності Бога для розуміння суспільства. Бог народу, бог країни захищав тільки один народ, тільки одну країну. Всі інші виявлялися поза його заступництвом, поза законом, установленим цим національним богом. А це означало, що не існує єдиної моральності стосовно "наших" і "не наших".
Стверджування єдності Бога уможливило ствердження єдності людства, єдиної моральності стосовно всіх людей, незалежно від того, до якого народу й соціальної групи вони належать.
Слово "Бог" пишеться з великої букви як власне ім'я. Це повністю відповідає правилам української граматики в тому випадку, якщо Бог дійсно один. Існує традиція написання з великої букви всіх займенників, що відносяться до Бога, і будь-яких визначень, стосовно Нього. Наприклад, Творець. Якщо це слово написане з великої букви, то мова йде про Бога. Якщо ж богів багато, слово "бог" повинно писатися з малої літери як ім'я загальне. Необхідно пам'ятати, що в івриті взагалі відсутні заголовні букви.
Критики Тори шукали в її тексті сліди політеїзму. Ось два приклади, що вважаються класичними.
У першій фразі оригіналу Тори "На початку створив Бог..." слово "Елокім" відповідає українському слову "Бог". В івриті закінчення "їм" указує на форму множини. Звідси робився висновок, що світ створив не Бог, а боги. Але цей висновок цей є цілком хибним, бо дієслово "створив" стоїть тут в однині. І не тільки тут, але й також і в інших випадках, коли словом "Елокім" іменується Бог Ізраїлю, Бог, що створив небо й землю. Уважається, що закінчення множини "їм" у цьому випадку – граматична форма так званої шанобливої множини.
В україській мові за допомогою займенника "Ви" виражається шаноблива форма звертання. Коли людина говорить: "Не могли б Ви мені допомогти?", то ясно, що вона звертається до однієї персони. Тим часом тут не тільки займенник, але й дієслово вжиті в множині.
Другий приклад так званого багатобожжя – це слова Бога: "Створимо людину..." (Бут. 1.26). За переказом, Мойсей, який записував ці слова, був занепокоєний використанням тут множини, боявся, що форма "створимо" може привести до помилкового висновку про те, що Творцем людини був не Бог, а багато богів. Однак Бог заспокоїв Мойсея: "Пиши! Той, хто захоче помилитися, – нехай помиляється!". Або за іншою версією: "Той, хто захоче помилитися, – уже помилився!".
У цьому переказі привертає увагу занепокоєння Мойсея – чи правильно зрозуміють цей текст. Цікаво й те, що багато помилок у розумінні викликані не просто недостатньою проникливістю, але саме бажанням (можливо, і несвідомим) помилитися. Ось із цим уже нічого зробити не можна!
Після слів "Створимо..." у Торі сказано: "І створив Бог людину..." (Бут. 1.27), тобто вжита однина, яка абсолютно виключає навіть думку про те, що богів було багато.
БОГ – ТВОРЕЦЬ
Перші слова Тори – це звістка про Бога-Творця. Він – Творець усього матеріального й духовного світу (неба й землі). Однак створення Ним світу – не одиничний акт. Він триває в кожний момент часу. Бог постійно підтримує Свій витвір, який не міг би існувати без цієї підтримки. Ця думка відбита в словах ранкової молитви: "По милості й доброті Своїй Він постійно, щодня відновлює створення світу".
БОГ – НЕ ОБМЕЖЕНИЙ НІЧИМ ДУХ
Бог нематеріальний. Він не має ніякого образу, тому що Його неможна вмістити ні в який образ. Цим пояснюється, зокрема, абсолютна заборона на зображення Бога. У силу Своєї духовної природи Бог не має ніяких матеріальних обмежень. Він всюдисущий: одночасно пронизує увесь простір. Він має владу над часом, тобто минуле, сьогодення й майбутнє відкриті перед Ним. Він всезнаючий: приховувати від Нього думки і справи зовсім безглуздо. Він всемогутній: не існує ніяких перешкод для здійснення Його волі, крім однієї, установленої Ним Самому Собі, яка називається моральною волею людини.
Знаменитий єврейський мислитель XII ст. Рамбам, який жив у Іспанії, писав: "Наші мудреці... казали: "У небесах немає ні сидіння, ні стояння, ні потреби, ні суму". Пророк запитував: "Отже, кому вподібните ви Бога? І яку подобу знайдете Йому?" (Іс. 40.18). Якби Він був тілом, Він був би подібний до інших тіл. Щоразу, коли Писання малює Його в тілесних визначеннях, як тоходьби, стояння, сидіння, говоріння й тому подібне, воно виражається абстрактно. Тому наші мудреці стверджували: "Тора говорить мовою людей". Цьому основному принципу вчить вірш Писання: "...глас слів [Його] ви чули, але образа не бачили, а тільки глас" (Друг. 4.12)".
БОГ ІСТОРІЇ – БОГ ЛЮДСТВА – БОГ ІЗРАЇЛЮ
Бог не тільки постійно обновлює Свій витвір, так само Він присутній і в історії. Зрозуміло, вона твориться людьми, однак у її основі лежить божественний план. Від людей і їх сукупної волі в кожний момент історії залежить, яким чином він буде втілений: шляхом радісної творчості чи неймовірних страждань. Однак люди можуть впливати тільки на характер здійснення божественного плану, але не на сам план.
Було б неправильно вважати, що, "склавши" план історії, давши їй перший поштовх, Бог зовсім від неї усунувся. Бог Тори – Бог, який активно втручається в історію людства. Його піклування поширюється на всі народи, але особливим образом Бог пов'язаний з євреями, які Він створив для свідчення про Себе протягом всієї історії аж до її розв'язки. Перша з Десяти Заповідей починається словами: "Я Господь, Бог твій, Котрий вивів тебе із землі Єгипетської...". Бог – це Бог, який уклав Союз із народом Ізраїлю й дав йому заповіді.
Ранком і ввечері єврей, дотримуючись їх, повторює молитву Шма ("Слухай"); традиція вимагає, щоб він прочитав її й перед смертю. Перший вірш цієї молитви говорить: "Слухай, Ізраїль: Господь, Бог наш, Господь єдиний є..." (Друг. 6.4). В одній цій фразі укладене ціле вчення про Бога, але в цьому випадку важливе тільки її звернення до єврейського народу ("Слухай, Ізраїль") і інтимність стосунків Бога і Його народу, що виражена займенником "наш".
Слова "Бог наш" може вимовляти людина будь-якої національності, але в устах єврея вони мають додатковий зміст.
БОГ ЛЮДИНИ
Бог іудаїзму – це не тільки "Бог наш", Бог єврейського народу, Бог людського співтовариства. Для кожної людини Він ще й "Бог мій". Бог – Батько кожної конкретної людини, і в цьому змісті кожний – син Божий. Погана (навіть дуже погана), некрасива або дурна, людина – все одно син Божий. До будь-якої людини у Бога є справа, кожна Йому дорога.
Більше того, нічим не обмежений і нічого за своєю природою не потребуючий, Бог хоче любові людини. У тій же молитві Шма єврей все своє свідоме життя повторює: "...і люби Добродія, Бога твого, всім серцем твоїм, і всією душею твоєю й усіма силами твоїми. І такі будуть слова ці, які Я заповідаю тобі сьогодні, у серце твоєму; і вселяй їх дітям твоїм і говори про них, сидячи в будинку твоєму і йдучи дорогою, і лягаючи й встаючи..." (Друг. 6. 5-7).
Ця заповідь любові повинна бути проголошена принаймні двічі: увечері й вранці ("лягаючи й встаючи"). Крім того, Бог хоче наступності любові в поколіннях: необхідно вчити цієї любові дітей, ті будуть учити своїх – і так довіку.
Зрозуміло, сама любов і слова про неї – це не те саме, але, повторюючи їх все життя, людина своїм розумом і своїм серцем постійно вертається до любові Бога, і, навіть коли бездумно проказує ці слова (чого бути не повинно, але що, звичайно, буває), вони непомітно повертають своє серце до відповідної любові.
БОГ – ОСОБИСТІСТЬ
Тепер можна зробити цілком правильний висновок, що Бог в іудаїзмі – не поняття, не абстракція, не ідея, але жива Особистість. Деякі критики іудаїзму вважають, що таке сприйняття применшує Його, тому що в самому понятті особистості вже закладене якесь обмеження. Однак у єврейській думці, у єврейському сприйнятті Бога парадоксальним чином сполучаються гостре усвідомлення безмежності Бога з настільки ж гострим усвідомленням Його саме як Індивідуальності, яка вступає з людиною в особистісні стосунки.
Із цього погляду ставлення до Бога як до піднесеної абстракції так само помилкове, як і сприйняття живої людини як ідеї.
Сучасна єврейська думка особливо підкреслює саме це. Одна із книг знаменитого єврейського мислителя XX ст. Мартіна Бубера називається "Ти і я". Пізнання Бога, на думку Бубера, можливе тільки тоді, коли людина в живому діалозі говорить Йому "Ти". Будь-яка спроба зробити Бога "об'єктом" дослідження веде до хибного шляху.
ПРО ІМЕНА БОЖІ
У Торі й взагалі в іудаїзмі Бог називається різними іменами. Деякі з них дуже шановані, і тому стосовно них вимагається з особливою скрупульозністю дотримуватися заповіді: "Не вимовляй імені Добродія, Бога твого, дарма, тому що Господь не залишить без покарання того, хто вимовляє ім'я Його дарма" (Вих. 20.7).
Ім'я, яке Бог відкрив Мойсеєві в пустелі, оточене особливою святістю й ніколи не вимовляється. Воно складається із чотирьох букв: "йод", "гей", "вав", "гей" – і має наукову назву "тетраграмматон" (чотирихбуквіє).
Це Ім'я пишеться у Торі повністю, але в молитовниках заміняється двома буквами "йод". І в тому, і в іншому випадках звичайно вимовляється слово "га-Шем" (Це Ім'я). В ортодоксальній літературі українською мовою замість вислову: "Господь сказав" часто використовуються слова: "Га-Шем сказав".
До руйнування Храму першосвященик вимовляв Це Ім'я один раз на рік, під час свята Іом Кіппур, коли входив у Свята Святих.
Тетраграмматон відрізняється від слова "єврей" ("ієгуди") тільки однією буквою, яка носить назву "далет". Ця назва збігається в написанні зі словом "двері". Для єврейської традиції характерна гостра увага до мови, а також упевненість, що слова не випадкові й самі по собі можуть сказати підготовленій і проникливій людині дуже важливі речі. Зіставляючи тетраграмматон й слово "єврей" можна зробити висновок, що євреї покликані бути тими "дверима", через які Бог повинен увійти в людство.
Це Ім'я містить букви, за допомогою яких утворюються минулй, теперішній і майбутній часи дієслова "бути". Таким чином, Воно ніби збирає їх у єдине ціле. У сучасному бібліознавстві Його тлумачать зазвичай так: "Той, Хто змушує бути", або "Той, Хто є причиною буття". У синодальному перекладі тетраграмматон перекладається як "Господь".
Інше, найчастіше вживане ім'я Бога виникає вже в першому рядку Тори: "На початку створив Бог...". Словом "Бог" перекладається тут івритське слово "Елокім". Відповідно до традиції, в ньому одна буква замінена на іншу. На відміну від тетраграмматона це Ім'я вимовляється.
У першому розділі Книги Буття Бог названий тільки цим ім'ям. У другій, що містить свою версію створення, використовується тетраграмматон ("Господь"). У біблійній критиці прийнято вважати, що обидві глави були написані (або, точніше, відредаговані) різними людьми. У науковій літературі можна зустріти умовні назви цих глав за іменами Божими, які згадуються в них.
Єврейській традиції дотримується зовсім іншого розуміння. Вважається, що вся Тора – одкровення Боже, записане Мойсеєм, тобто її єдиний автор – Сам Бог. Розходження двох версій створення в перших двох главах Тори пояснюється тим, що кожна з них містить свій зміст описаних подій, кожна окремо була б однобічною, і тільки взяті разом (при їх лише уявній суперечливості) вони відкривають людині всю глибину закладеного в них змісту.
Велику роль для розуміння цих глав відіграють використовувані в них імена Божі. Ім'я Елокім означає божественний закон, божественний суд, божественну справедливість. Тетраграмматон – божественне милосердя, без якого божественний суд був би для людини зовсім безнадійним.
У молитві Шма, що вже наводилася ("Господь, Бог наш, Господь єдиний..."), нерозривнопо'єднані обидва ці образи Бога в їх спрямованості до людини. Відчуття святості Імені породило в іудаїзмі особливі "описові" форми іменування Бога, які дозволяють називати Його не прямо, а побічно. До них відноситься, наприклад, розповсюджена формула "Святий, благословенний Він".
Серед імен Божих треба згадати ще одне. При його перекладі виникла забавна філологічна помилка. Мова йде про ім'я "Господь Саваоф", яке звучить доволі загадково Однак насправді ніякої загадковості тут немає. Справа в тому, що слово "цваот" (в українькій мові – "Саваоф") – множина від слова "цава" ("армія"), використовується в сучасному івриті точно в такому ж змісті, як і три тисячі років тому. Тому насправді Саваоф – це "Господь воїнств".
При перекладі на українську мову існують ортодоксальна традиція зберігати прийняту в івриті повагу до Імені й острах ужити його всує в новому мовному середовищі. Крім того, слід враховувати, що папір, на якому надрукований текст, може бути розірваний, використаний для побутових потреб. У цьому випадку записане Ім'я Боже було б зганьблене, тому деякі букви в іменах заміняються дефісом, наприклад: "Б-г", "Г-сподь", "Вс-вишній".
|
