РИМ: ВІЙНИ ТА ПОВСТАННЯ
Римські легіони ввійшли в Країну Ізраїлю у 63 р. до н.е. під час громадянської війни на запрошення однієї з воюючих сторін. Після тримісячної облоги Храм був узятий, і Помпей, який очолював римські війська, зробив нечуване святотатство: він увійшов у Свята Святих, куди один раз на рік міг заходити тільки первосвященик. І Бог не покарав його. Це був виклик релігійній свідомості.
Запросити римські війська виявилося набагато простіше, ніж відправити їх додому. Вони затрималися в Іудеї надовго: тільки у 614 р. н.е. їх витиснули звідси перси. Правда, візантійський імператор Іраклій знову захопив на кілька років країну, але у 638 р. тут уже були араби.
Панування Риму склало одну із найгіркіших сторінок єврейської історії. Втім, скільки їх було, цих гірких сторінок! І які з них найгіркіші?
Треба відзначити, що звичайно Рим проявляв стосовно Єрусалима повну віротерпимість. Євреї були єдиним народом у Римській імперії, звільненим від необхідності робити жертвопринесення перед статуєю імператора. Це було необтяжливо для інших народів, але зовсім неможливо для євреїв, які вперто відмовлялися відплачувати божественні почесті будь-кому крім Одного Того, Що мав на це право. Імператори не наполягали.
Втім, бували й виключення. Імператор Калігула вирішив не задовольнятися існуючим порядком і в 40 р. наказав спорудити власну статую в Храмі. Історики свідчать про рішучість євреїв прийняти смерть, але не допустити святотатства. Калігула не зміг здійснити свій план: він був убитий змовниками.
У 66 р. в Іудеї почалося повстання, яке увійшло в історію як Велике повстання, або Перша Іудейська війна. Серед багатьох її причин було й релігійне приниження єврейського народу з боку римських чиновників, що правили країною. Фарисеї застерігали народ проти повстання, але їхній голос не був почутий. Повстання закінчилося катастрофою. У 70 р. після тривалої облоги Єрусалим був узятий римськими військами, Храм зруйнований і спалений. Це трапилося на дев'ятий день місяця ава – у той же день, коли був зруйнований і Перший Храм.
Після взяття Єрусалима війна тривала ще три роки. Завершальний акт трагедії розігрався в фортеці Масада, де обложені визнали за реще покінчити із собою, але не здатися римлянам.
У 130 р. імператор Адріан вирішив відбудувати зруйнований попередньою війною Єрусалим і назвати місто Елія Капітоліна. На місці Храму він повелів звести святилище Юпітера Капітолійського. Крім того, Адріан заборонив обрізання, яке було для єврейського народу знаком Союзу з Богом.
У відповідь на це в 132 р. спалахнуло нове повстання, що також називається Великим. Почалася Друга Іудейська війна. Очолив це повстання Шимон Бар-Кохба, який так і не одержав у пам'яті єврейського народу однозначної оцінки. Для одних він і сьогодні залишається найбільшим національним героєм, символом доблесті, відваги, мужності. Про його фізичну міць складалися легенди. За переказом, камінь із катапульти, що попадав йому в коліно, відскакував і вражав декількох ворогів. Великий раббі Аківа оголосив Бар-Кохбу Месією. Зате інші законовчителі не підтримали раббі Аківу. У Талмуді наводиться зарозумілий вигук Бар-Кохби: "Господи! Можеш не допомагати – тільки не заважай!".
Якщо в християнських літописах, які дійшли до нас, вождя повсталих називають Бар-Кохба, що означає "син зірки", то в Талмуді він іменується не інакше як Бар-Козиба – "син неправди", або лжемесія.
Повстання, що тривало три роки, було придушене.
Ці дві ці війни були не тільки битвами між євреями й римлянами. Єврейський народ роздирали внутрішні протиріччя, які вилилися в запеклу громадянську війну, що не припинялася навіть в обложеному Єрусалимі.
Якщо руйнування Першого Храму єврейська традиція вважає покаранням за ідолопоклонство, властиве в ті часи значній частині народу, то для падіння Другого Храму таке пояснення не підходить.
У часи боротьби проти Антіоха Єпіфана з ідолопоклонством було покінчено. У Талмуді сказано, що причиною падіння Другого Храму є внутрішня ворожнеча, яка охопила народ.
Основне ідеологічне, релігійно-політичне протистояння було між фарисеями, які вважали релігійні почуття найважливішими в житті народу, і їхніми супротивниками, для яких головним був ідеал державної незалежності – без неї вони не мислили незалежності релігійної.
Мабуть, саме тому разючий приклад мужності й вірності Богу захисників Масади не знайшов відображення в Талмуді. Справа в тому, що герої Масади були ворогами не тільки римлян, але й фарисеїв, які, у свою чергу, вважали, що саме такі люди з їхньою непримиренністю привели народ до катастрофи. Крім цього фарисеї розуміли, що недалеке майбутнє іудаїзму – це майбутнє без Храму й держави, і із цього погляду вони були зовсім не зацікавлені оспівувати мужність людей, які не мислили собі життя без державної незалежності.
Той же самий конфлікт виявився під час повстання Бар-Кохби. Фарисеї (за винятком, щоправда, раббі Аківи) не могли бачити ідеалу навіть у незалежній державі, яка побудована не з волі Божої, а за принципом "аби тільки Він не заважав".
В УСІ СТОРОНИ СВІТУ: ЄВРЕЙСЬКА ДІАСПОРА
Що означає слово діаспора? Це та частина народу, що живе не на своїй батьківщині, а за її межами. Відомі, наприклад, китайська й вірменська діаспори, у XX ст. з'явилася велика українська та російська діаспори; є, звичайно, й інші. Єврейська діаспора відрізнялася від них тим, що протягом багатьох століть практично весь народ жив удалині від батьківщини (хоча присутність євреїв у Країні Ізраїлю – нехай часом незначної їхньої кількості – була майже постійною). Тому на івриті діаспора одержала гірку назву "галут" – "вигнання".
Слово "імперія" стало зараз майже лайливим, але Перська імперія, імперія Олександра Македонського, Римська імперія, коли знищили національні межі, створили небачену можливість переміщення ідей, людей і товарів. І євреї скористалися цією можливістю не гірше інших народів, що населяли ці держави. У часи римського панування в одному тільки Єгипті проживало не менш мільйона євреїв.
Яке відношення мають ці історичні відомості до іудаїзму? Найпряміше. Адже приходячи у нову країну, у нове місто, євреї приносили туди й свою релігію. І ця релігія стала в античному світі справжньою сенсацією. Її уявлення, образи, ідеї були зовсім нові для язичницького світу і, як все нове, викликали велике зацікавлення.
У III ст. до н.е., під час правління єгипетського царя Птолемея II Філадельфа, відбулася подія величезної культурної й історичної важливості: на замовлення царя багато книг Танаха були перекладені грецькою мовою. Переклад цей одержав назву Септуагінта, тобто "переклад сімдесяти". За переказом кожний із сімдесяти перекладачів працював окремо, але, коли вони завершили роботу й звірили тексти, виявилося, що всі переклади однакові – слово в слово. Тепер і неєвреї змогли прочитати те, що написано в таємничих єврейських книгах, і для багатьох це було справжнім відкриттям.
На євреїв у свою чергу величезне враження зробила елліністична культура. Деякі з єврейських мислителів стали писати по-грецьки. Грецька філософія, драма, мистецтво ввійшли в єврейський культурний досвід. Синагоги прикрашалися розписами й мозаїками на сюжети Танаха. Виник оригінальний культурний синтез, який сприяв поширенню єврейських релігійних ідей.
Найвизначнішим єврейським мислителем елліністичного світу був Філон (I ст. до н.е. – I ст. н.е.), який жив в Олександрії. Він прагнув витлумачити одкровення Тори в термінах грецької філософії. Ідеї Філона Олександрійського серйозно вплинули на християнську думку, що зароджувалася.
В елліністичному світі й Римській імперії іудаїзм зробився свого роду духовною й інтелектуальною модою: величезне число неєвреїв прийняло цю віру.
По суті саме діаспора й уможливила поширення християнства: проповідь апостола Павла виявилася успішною, зокрема, тому, що там, де він проповідував, іудаїзм нікого не дивував і чи не у всіх скільки-небудь значимих містах неосяжної імперії існували єврейські громади.
А мусульманство? Адже воно, як і християнство, стверджує свою наступність відносно іудаїзму. Мухаммад зустрівся з євреями на своїй батьківщині – виходить, євреї там жили.
І після катастрофи Римської імперії, у середньовіччя, євреї продовжували мандрувати по світі, а разом із ними йшла і їхня віра.
Часто це відбувалося з доброї волі. Єврейські купці з'єднували цілі культурні світи: православні й католицькі країни, Хазарський каганат, Піднебесну імперію (Китай), Індію, мусульманські держави. Іноді правитель, зацікавлений у процвітанні своєї країни, сам запрошував євреїв.
Але нерідко євреї змушені були залишати ту чи іншу країну, рятуючись від гонінь.
Відмова від іудаїзму часом обіцяла чималі вигоди, а іноді навіть рятувала життя, і все-таки євреї в цілому (незважаючи на окремі виключення) були готові на будь-які жертви, аби тільки не зрікатися своєї віри.
У християнському світі євреям нав'язували релігійні диспути. Брати в них верх було ризиковано: адже це зачіпало релігійні почуття їхніх супротивників. При поразці ж переможеним загрожувало насильницьке хрещення.
У багатьох випадках євреїв ставили перед вибором: перехід до християнства (чи мусульманства) або вигнання. Іноді це був ще трагічніший вибір: відмова від своєї віри або смерть. Шляхи єврейської історії рясно политі кров'ю мучеників.
Звичайно, мужності вистачало не в усіх. Були люди, які під тиском тяжких обставин відмовлялися від іудаїзму.
Особливо масового характеру це явище набуло у XV ст. в Іспанії. Євреїв, що перейшли до християнство презирливо називали марранами, що в перекладі з давньоіспанської означало "свині". Багато хто з них продовжували таємно сповідувати іудаїзм, нерідко стаючи жертвами інквізиції. Маррани з першою нагодою намагалися повернутися до своєї віри.
У XIX ст. в Росії був винайдений новий спосіб навернення євреїв до християнства: призов єврейських дітей з 12 років на військову службу. Цих малолітніх солдатів називали кантоністами. Діти, відірвані від сім'ї, піддавалися приниженням і знущанням. Їх позбавляли сну, морили голодом, шмагали, занурювали у воду, доводячи до непритомності, виставляли роздягненими на мороз. Військове начальство жадало від них прийняття християнства. Відомий випадок, коли доведені до розпачу діти утопилися під час показового хрещення.
Незважаючи на найтяжчі випробування, ніколи не припинялася духовна творчість євреїв. Часом, коли всі сили народу йшли тільки на те, щоб фізично вижити, воно завмирало; але як тільки виникала можливість, з'являлися нові духовні центри – у різний час, у різних країнах, у різних кінцях землі: Вавилоні, Іспанії, Єгипті, Франції, Східній Європі, Америці. Так, в Іспанії у X-XII ст. мусульманські правителі створили оазис віротерпимості, і єврейська культура швидко досягла такого розквіту, що цей період історії євреїв одержав назву золотого століття. Виникла релігійна поезія, що стала не тільки національним надбанням, але й співвідносною з найкращими зразками світової
На території Росії караїми селилися в Криму й Литві. Близько 20 тис. караїмів живуть в Ізраїлі.
Ідеологічна боротьба між караїмами й тодішніми традиціоналістами стимулювала духовні й інтелектуальні пошуки в єврейському світі. Зокрема, обговорення проблеми "правильного" розуміння тексту Тори зажадало серйозних філологічних досліджень. В обох ворогуючих таборах знайшлися блискучі вчені, і суперництво тільки підстьобувало їх.
Боротьба з караїмами спонукала головного їхнього супротивника – одного з визначних єврейських мислителів Саадію Гаона – на таке важливе культурне починання, як переклад Тори на розмовну арабську мову.
Відповідно до однієї з наукових гіпотез, войовничі сусіди Давньої Русі – хазари – прийняли іудаїзм саме в караїмській редакції.
ІУДАЇЗМ І СІОНІЗМ. ДЕРЖАВА ІЗРАЇЛЬ
Єврейський народ в усі дні своїх поневірянь по світу мріяв про відтворення держави, про повернення на обіцяну ("обітовану") йому Богом Землю. Реально ця мрія стала втілюватися у життя наприкінці XIX ст., коли виник політичний сіонізм – рух, що ставить своєю метою збирання євреїв на їхній історичній батьківщині.
Парадокс сіонізму полягав у тім, що, незважаючи на глибокі релігійні джерела, він був значною мірою рухом людей, байдужих до релігії, а то й з ворожим ставленням до неї. Сіоністи й зараз закидають часом своїм релігійним опонентам таке обвинувачення: у той час, як ми боролися, ви пасивно очікували Месію; у той час, як ми працювали й боролися, ви тільки молилися.
І дійсно, сіонізм уявлявся багатьом віруючим людям зухвалістю й навіть блюзнірством: адже сіоністи, на їхню думку, хотіли вирішити релігійне питання чисто політичними засобами, мали намір діяти не разом з Богом, а замість Бога. Збирання євреїв у Країні Ізраїль – справа Месії, поворотний пункт не тільки в історії народу, але й в історії всього людства – виявлялося справою політиків.
Така була взаємна непримиренність позицій, котра не зжита й дотепер.
У релігійному єврейському середовищі дуже по-різному ставляться й до сіонізму, і до Ізраїлю (адже Ізраїль – це сіоністська держава). Крайні точки зору (між якими, як між полюсами, розташовуються всі інші думки) – це точки зору Наторей Карта й релігійного сіонізму.
Наторей Карта (у перекладі з арамейського – "стражі міста") – украй нечисленна, але дуже активна екстремістська релігійна партія, яка, зберігши своє неприйняття сіонізму, перенесла його на Державу Ізраїль. Вона вважає створення Ізраїлю богопротивною справою й тому взагалі не визнає цю державу. Державне свято – День Незалежності Ізраїлю – відзначається громадою Наторей Карта як жалобний день.
Позиція ж релігійних сіоністів така. Месія дійсно не прийде до людей, які очікують його зі складеними руками. Наблизити його прихід мають виконання заповідей і різноманітна діяльність у світі, які наближують цей прихід. Сіоністи-соціалісти можуть стверджувати все що завгодно, але, якщо об'єктивно вони сприяють цьому, їхня діяльність повинна бути підтримана і їм треба відкрити очі, на її справжній зміст.
Державотворення Ізраїлю трактується релігійними сіоністами як чудо, як виконання давніх пророцтв. І цьому судженню анітрохи не заважає той факт, що в державотворенні брали участь в основному нерелігійні люди.
Заснування держави Ізраїль пов'язане з Катастрофою, яка забрала життя 6 млн євреїв. Цей зв'язок нерозривний.
Звичайно, саме існування Держави Ізраїль повинно гарантувати, що катастрофа ніколи не повториться. Але ця гарантія має носити не тільки політичний характер і забезпечувати не тільки фізичне виживання єврейського народу.
Святкування Песаха завершується побажанням зустрічі: "Наступного року у відбудованому Єрусалимі!". Із погляду іудаїзму Єрусалим повинен бути "відбудований" не тільки фізично: його "відбудовування" є виконання зобов'язань, узятих на себе єврейським народом біля гори Сінай.
А отже, на думку релігійних сіоністів, державотворення Ізраїлю – це один з найважливіших історичних етапів "відбудовування" Єрусалима.
ХРАМ І ЖЕРТВОПРИНЕСЕННЯ
Слово "Храм" пишеться тут із прописної літери, тому що це власне ім'я: унікальний храм на унікальному місці. На відміну від деяких інших релігій, де храмів багато, в іудаїзмі Храм лише один, тому що жертвопринесення відбувалися тільки тут.
Здавалося б, цьому суперечить те, що говорять про Перший, Другий і Третій Храми. Однак подібне видиме протиріччя легко розв'язується. Усі три Храми (два давно зруйнованих, а ще один не побудований) – ніби три версії того самого невидимого містичного Храму, де Божественна Присутність живе з неможливою в інших місцях повнотою.
Перший Храм був споруджений царем Соломоном і зруйнований у 586 р. до н.е. військами вавилонського царя Навуходоносора. Він стояв там, де, за переказом, Авраам зв'язав свого сина Ісаака, щоб принести його в жертву, де приносили жертви Каїн і Авель, де був створений Адам і де приніс він першу жертву.
На місці Першого Храму вигнанці, що повернулися з Вавилона, побудували Другий. Згодом його розширив і прикрасив цар Ірод. Цей Храм простояв приблизно стільки ж, скільки й Перший, і був зруйнований римлянами у 70 р. під час придушення першого Великого повстання. Від нього збереглася лише одна Західна стіна.
У європейській традиції Західна стіна одержала назву Стіни Плачу, тому що тут зібралися євреї із всіх країн розсіяння, щоб оплакати зруйнування Храму й розлуку із Країною Ізраїлю. Зрозуміло, що Західна стіна перетворилася в національну й релігійну святиню (до XIX ст. ці поняття були нерозривні). Протягом багатьох століть для розсіяних по усьому світі євреїв Західна стіна була символом єдності, колись втраченої величі, катастрофи й надії на те, що Бог збере євреїв у Країні Ізраїлю й відновить Храм.
До Шестиденної війни (1967 р.) Західна стіна перебувала на території Йорданії і євреї не мали до неї доступу. Нині це місце постійних молитов євреїв, що приїжджають сюди із усього світу. І не тільки євреї, але й люди різних національностей і релігійних поглядів уважають, що все тут особливо сприяє молитвам. Виник звичай писати свої звернення до Бога й засовувати ці записки в щілини між древніми каменями.
Другий Храм уражав сучасників своєю пишністю. Пройшло майже 2 тис. років із моменту його руйнування, але й сьогодні Західна стіна здається нам величезною.
 |
Третій Храм, відповідно до віри ортодоксальних євреїв, буде побудований у часи Месії на тім самім місці, де стояв Другий Храм.
Зараз тут, на Храмовій горі, в самому центрі Єрусалима, піднімаються Куббат ас-Сахра (Купол скелі), названа також мечеттю Омара, і Аль-Акса. Ці мечеті – одні з найбільш шанованих у мусульманському світі.
Сьогодні Єрусалим важко уявити без золотого купола Куббат ас-Сахра, але він став і одним із найяскравіших символів напружених відносин між іудаїзмом та ісламом.
До побудови Храму і якийсь час після цього жертви Богу приносилися в різних місцях, але потім жертвопринесення були суворо централізовані: Храм став єдиним місцем, де вони визнавалися законними.
|
Веління про жертвопринесення містяться в Торі. Жертвопринесення були суспільними (тобто здійснюваними від імені всього народу) і особистими. Вони були знаком покірності й подяки Богові, а також засобом спокути гріхів (гріх, здійснений людиною, ніби перекладався на тварину). У жертву приносилися свійські тварини, які не мали дефектів, і голуби. Однак поряд із цим відбувалися й безкровні жертвопринесення: борошняне (борошно, маслинове масло й ладан), узливання вина, воскуріння. Жертви приносилися священиками за детально розробленим ритуалом.
Жертвопринесення супроводжувалися молитвами, і це було дуже важливо: саме по собі жертвопринесення без вдячного або покаянного руху людського серця й праведного життя (у всякому разі, без прагнення до нього) не досягало мети.
Про це гостро висловлювалися пророки. У 50-му псалмі йдеться про те, що людина хоче принести жертву, але Бог не бажає її прийняти. Однак коли в жертву Богу принесено смиренне серце, тоді Богу стають "благоугодні" і принесені жертви.
З моменту падіння Другого Храму в 70 р. жертвопринесення в іудаїзмі припинилися: адже вони мали відбуватися тільки тут. Після руйнування Храму жертви були замінені молитвами.
З тих часів минуло майже 2 тис. років, але пам'ять про те, як треба приносити жертви у Храмі, не зникла безвісти в мороці століть. Вона скрупульозно зафіксована в Талмуді, і сьогодні це – живе знання, яке передається із покоління в покоління з вірою й надією, що рано або пізно Храм буде відбудований і жертвопринесення в ньому відновляться. Ортодоксальні євреї моляться про це щодня.
Храм був не тільки місцем жертвопринесення: в особливому, оточеному ореолом святості приміщенні, називаному Свята Святих, жила Шхина – Божественна Присутність. У Торі йдеться, що Божественна Присутність у вигляді світного стовпа супроводжувала євреїв із моменту Виходу. Потім вона зробилася невидимою, але для всіх була відчутно пов'язана з Ковчегом Союзу, що стояв у Першому Храмі, у Свята Святих. Над ним, під крильми вирізаних з олійного дерева херувимів, і перебувало місце Божественної Присутності.
Ковчег Союзу зник після зруйнування Першого Храму, однак існує переказ, що він надійно захований і буде знайдений після побудови Третього Храму. У Другому Храмі приміщення, іменоване Свята Святих, завжди пустувало. Тільки один раз на рік, у день покаяння Іом Кіппур, сюди заходив первосвященик і вимовляв таємне ім'я Бога. Первосвященик був устами всього народу, і ці уста називали Ім'я, відоме тільки Богу й народу, що уклав з Ним Союз. Цим з боку євреїв підтверджувалася непорушність Союзу й вірність Союзникові.
Після руйнування Храму Шхина, як і весь народ, опинилася в галуті – вигнанні. Божественна Присутність прийшла в Землю Обітовану разом із тим народом, до якого відносилося обетовання, разом із ним вона й покинуло цю землю.
Єврейські містики вважають, що розлучення єврейського народу із Землею Ізраїлю стало катастрофою не тільки для нього, але й для всього людства: вигнання Шхини змінило хід світової історії. Нинішній розквіт Землі Ізраїлю після повернення євреїв передує, на думку містиків, новим часам: це передвістя відновлення Храму, повернення й воцаріння Шхини, які повинні стати символом примирення людства з Богом.
Така точка зору ортодоксального іудаїзму.
Реформісти дивляться на Храм і жертвопринесення по-іншому. Вони вважають їх важливою, але історично минущою формою осягнення людиною Бога. Молитви, на їхню думку, замінили жертвопринесення назавжди, а Третій Храм... Що ж, Третій Храм дійсно буде побудований, однак він нітрохи не загрожує золотому куполу Куббат ас-Сахра: кожна людина вибудовує його у своєму серці. Так сукупно, спільними зусиллями зводиться духовний Третій Храм усього людства згідно з тими ідеалами, які принесла в світ Тора.
СИМВОЛ ВІРИ, ЯКОГО НЕМАЄ
В іудаїзмі немає символу віри, тобто тієї загальнообов'язкової формули або набору формул, сповідання яких визначало б приналежність до єврейської громади й, напроти, заперечення яких виводило б людину із громади. На перший погляд це дуже дивно. Адже, здавалася б, саме символ віри мав би гарантувати єдність народу, розкиданого по усьому світі.
Спроби створити єврейський символ віри почали здійснюватися у середньовіччя. Чи не перша й найбільш відома з них належить Рамбаму (Маймоніду), одному із найблискучих єврейських мислителів, що жили у XII ст.
Він сформулював в одному із своїх тлумачень на Мішну "13 великих основних принципів нашої віри". Ось їх більш ніж короткий виклад.
1. Є Бог-Творець – причина всього існуючого.
2. Є тільки один Бог, і Він неподільно єдиний.
3. Бог безтілесний.
4. Бог абсолютно вічний, ніщо не існувало до Нього.
5. Тільки Бог гідний поклоніння. Не можна поклонятися ні ангелам, ні зіркам, ні чому-небудь іншому.
6. Існують пророцтва.
7. Найбільшим пророком був, є й буде Мойсей.
8. Тора божественного походження. "Вона була передана нам через Мойсея, що діяв як переписувач, який записує під диктування".
9. "До Тори, Усної й Письмової, нічого не слід додавати, і від неї нічого не слід віднімати".
10. "Бог знає все, що роблять люди, і ніколи не відводить від них Свого погляду, як стверджують ті, хто кажуть: "Залишив Господь землю цю" (Ієз. 8.12; 9.9)".
11. "Бог винагороджує тих, хто виконує заповіді Тори, і карає тих, хто переступає її наставляння. Найбільша нагорода – майбутній світ, і найжорстокіше покарання – позбавлення життя в майбутньому світі".
12. Месія – "цар Ізраїлю з дому Давида й від сімені Соломона" – неодмінно прийде, але термін його приходу невідомий.
13. Мертві воскреснуть.
Рамбам стверджував далі, що "коли людина вірить у всі ці основні принципи, і його віра у такий спосіб роз'ясняється, то він – частка... Ізраїлю". І навпаки, людина, що не розділяє їх, пориває тим самим із єврейською громадою.
Принципи Рамбама зазнавали критики, часом досить гострої, але це не ставало причиною виключення із єврейської громади тих, хто критикував. І Рамбам, і його опоненти однаковою мірою належать до єврейській традиції.
Через кілька століть після створення принципи Рамбама ввійшли в переробленому й скороченому вигляді до молитви Ані маамін ("Я вірую"). Твердження кожного принципу випереджається словами: "Я вірую повною вірою".
Євреї – в'язні нацистських таборів – співали перед смертю: "Вірую повною вірою в пришестя Месії, і хоча він бариться, попри все те я щодня сподіваюся, що він прийде".
Молитва "Я вірую" входить до складу ранкової служби, але не в усіх (і це дуже характерно) напрямках іудаїзму.
Найбільш рішучі критики Рамбама ставили під сумнів саму ідею створення символу віри. Вони вбачали в ній підміну віри як сподівання, довіри й слухняності Господові – вірою в якусь інтелектуальну й містичну доктрину.
Питання про допустимість символу віри виявляється надзвичайно важливим, оскільки пов'язане із самою її сутністю. У Мартіна Бубера – одного із великих єврейських мислителів XX ст. – є стаття "Два типи віри". У ній йдеться про те, що іудаїзм – це не сповідання формули (нехай навіть найкращої й правильної), це не віра в Бога; це віра Богу, не пов'язана формулами, але така, що змушує "ходити перед Ним" і "бути непорочним".
Однак релігія, позбавлена догматів, може бути релігією окремої людини, але не цілого народу. Зрештою, людина повинна знати, коли вона за своїми поглядами ще належить громаді, а коли вже ні.
Єврейські мислителі розуміли це, але... загальнообов'язковий символ віри в іудаїзмі так і не затвердився. Незважаючи на впевненість Рамбама, що єврейська віра "пояснюється" тільки "у такий спосіб", його 13 принципів виявилися не більш ніж авторитетною думкою.
Зрозуміло, Рамбам був не першим, хто волів коротко виразити сутність іудаїзму. Символом віри може бути умовно названа, наприклад, центральна в іудаїзмі молитва Шма: "Слухай, Ізраїль: Господь, Бог наш, Господь єдиний є" (Друг. 6.4). Але ця молитва – не ретельно вивірена й зважена релігійно-філософська формула, а клич, заклик Бога до народу: "І люби Добродія, Бога твого, всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всіма силами твоїми" (Друг. 6.5). На цей заклик народ повинен відповісти не визнанням якоїсь істини, але дією. Шма – це не сповідання, проголошуване від імені народу, а вимога, звернена до нього самого. Крім того, і це дуже важливо, Шма – не плід міркувань ученої, розумної й шановної людини над текстом Тори, але слова самої Тори.
Звід спроб виявити сутність іудаїзму, звернувшись до текстів Танаха, зробив раббі Симлай – законоучитель, який жив майже за тисячоріччя до Рамбама. Сутність іудаїзму для цього талмудиста й для всієї культури, до якої він належав, містилася не в сфері думки, але в сфері дії. Тобто головне – у заповідях і їхньому виконанні. Для раббі Симлая природно було почати з 613 міцвот. Закінчує він єдиною аккумулюючою у собі все заповіддю:
"613 заповідей були дані Мойсеєві... Прийшов Давид і звів їх до одинадцяти... як сказане (Пс. 14):
Господи! хто може перебувати в житлі Твоєму? Хто може жити на святій горі Твоїй? Той, хто ходить непорочно й робить правду, і говорить істину в серці своєму; хто не обмовляє мовою своєю, не робить щирому своєму зла й не ганьбить ближнього свого; той, в очах якого знехтуваний знедолений, але який славить тих, хто боїться господа; хто клянеться, хоча б злому, не зраджує; хто срібла свого не віддає в ріст і не приймає дарунків проти безневинного. Хто так вчиняє не похитнеться ніколи.
Прийшов Ісайя і звів усе до шести заповідей, як сказано (Іс. 33.15): "Той, хто ходить у правді й говорить істину; хто нехтує користь від утиску, утримує руки свої від хабарів, затикає вуха свої, щоб не чути про кровопролиття, і закриває очі свої, щоб не бачити зла; той буде жити на висотах...".
Прийшов Міхей і звів усе до трьох заповідей, як сказано (Мїх. 6.8): "О, людино! сказано тобі, що – добро й чого жадає від тебе Господь: діяти справедливо, любити справи милосердя й смиренномудро ходити перед Богом твоїм".
Ще раз прийшов Ісайя й звів усе до двох заповідей, як сказано (Іс. 56.1): "Так говорить Господь: зберігайте суд і робіть правду...".
Потім прийшов Амос і уклав усе в одній заповіді, як сказано в книзі його (5.4): "Здобудьте Мене, і будете живі"".
Наскільки відрізняється підхід раббі Симлая від підходу Рамбама! Зрозуміло, і з 13 принципів Рамбама можна вивести необхідність праведності (хоча явно про неї ніде не йдеться), але у зводі раббі Симлая пріоритет етичного просто вражає. І псалмоспівець, і пророки говорять тут майже винятково про те, як має поводитися людина серед людей.
Вся людська праведність, згідно з раббі Симлая, укладена в здобутті Добродія, тобто в спрямованості до Нього. Він не випадково завершує свій перелік словами Амоса. На думку раббі Симлая, "здобути" Бога означає зберігати правосуддя, вчиняти праведно й робити все те, про що казали Давид і пророки, – ця заповідь усе в себе включає.
Раббі Нахман, син Ісаака, – вавилонський учений другого або третього покоління після раббі Симлая – запропонував наступний альтернативний висновок: "Далі прийшов пророк Авакум і всі заповіді звів до однієї, як сказано (Авв. 2.4): "...праведний своєю вірою живий буде"".
Це означає, що вірою живий той, хто живе праведно, а не той, хто розумом погоджується з деяким набором принципів, якими б "правильними" вони не були. Не формула, нехай навіть виведена видатним релігійним авторитетом, визначає приналежність до громади, але прагнення виконати веління Бога, дані народу біля гори Сінай.
У ряді спроб дати формулу єврейської віри особливою популярністю користується історія про те, як якась людина, що бажала прийняти іудаїзм (а можливо просто хотіла побавитися), звернулася до двох учителів із проханням пояснити йому, у чому суть Тори, поки він стоїть на одній нозі. Справа відбувалася у I ст. до н.е., а вчителями, до яких звернувся цей допитливець, були знамениті люди, які стали свого роду символами іудаїзму. Ці два мудреці – їх звали Шаммай і Гіллель – прославилися своїми принциповими розбіжностями. Вони дотримувалися протилежних точок зору з дуже широкого кола питань, і в Талмуді шанобливо зафіксовані думки обох. Різниця їхніх підходів виявилася й цього разу.
Шаммай вислухав прохача й побив його ціпком. Він уважав, що нахабність повинна бути покарана, а нахабність стосовно Тори – тим більше.
Гіллель сказав: "Не роби ближньому те, чого не бажаєш самому собі – у цьому зміст Тори". Із цієї формули Гіллеля випливає вся етика іудаїзму: за такого відношення неможливо образити людину, обікрасти або вбити її.
Однак хіба ця формула універсальна? Звичайно, вона визначає відносини між людьми, але хіба вона визначає відношення людини до Бога?
По суті на це питання вже відповіла добірка раббі Симлая: відносини з людьми й Богом нерозривно пов'язані.
Один із учителів Талмуда, раббі Реувен, перераховував заповіді, які (якщо забути на хвилину, що вони частина Десяти Заповідей) не містять у собі нічого "специфічно релігійного": "Шануй батька твого й мати твою, не вбий, не укради, не лжесвідчи на ближнього твого, не зажадай [чужого]", – і так коментував їх: "Людина не заперечує нічого, поки не заперечує Головного, і не переступає нічого, якщо не заперечує Того, хто дав йому відповідну заповідь".
«Головне» тут – це Бог, Що створив світ, Що створив людину й дав йому заповіді. Таким чином, заперечуючи Бога, людина природно заперечує й всі дані Ним заповіді; заперечуючи ж заповіді, вона природно заперечує й Того, хто дав їх.. І навпаки, приймаючи Бога, він приймає й всі Його заповіді, а приймаючи заповіді (не на рівні декларації, а саме виконуючи), приймає Того, Хто дав їх.
Однак хіба тут що-небудь говориться про обрядовість, яка займає таке місце в іудаїзмі? Може бути, Гіллель дав хоча й прекрасну, але все-таки не універсальну формулу, тому що вона визначає іудаїзм односторонньо й дуже істотні речі зовсім не випливають із неї?
На ці питання добре відповів Раші. Проблема – у відношенні до Бога. Якщо Бог – це ближній, то всі питання самі собою знімаються. Кожна людина хоче, щоб його побажання виконувалися. Якщо Бог – ближній, а людина ставиться до ближнього, як до самого себе, то вона, природно, постарається виконати все, що хоче від неї Бог.
Так що формула Гіллеля все-таки універсальна!
Той, хто спілкувався з мудрецями стоячи на одній нозі, не цілком задовольнився відповіддю Гіллеля. Він запитав у нього (і треба думати, це була домашня заготівля): "Але якщо ти за одну хвилину пояснив мені всю Тору, навіщо ж вивчати її все життя?".
Гіллель відповів: "Все інше – коментарі. Іди й учи коментарі".
Коментарі, про які говорив раббі Гіллель, займають не тільки безліч книг, але й безліч століть. Вони принципово нескінченні, оскільки невичерпний зміст того, до чого вони додаються; а також і тому, що великі істини іудаїзму завжди унікальні для кожної людської свідомості. Ці коментарі пишуть не тільки мислителі й учені в книгах, але кожний релігійний єврей пише їх своїм життям.
|
