|
|
 ДИВО-ЯСТРУБ
Сулу дуже засмутилася: адже якби вона не пішла за Яструбом, то її б стратили. Але хто знає, може, вона в дорозі загине? І Сулу, скорившися долі, рано-вранці взяла із собою їжу – все те, що в неї було, а саме: маленьку торбинку сухарів, флягу води, пригорщу ізюму – і відправилася на пошуки Яструба. Ішла вона довго. Їжа в неї закінчилася, і вона харчувалася корінням трав. Одного разу, проходячи крізь одне індійське селище, вона впала від голоду й утоми. Сулу підібрали дуже бідні люди й віднесли до себе в хатину, там вони за нею доглядали. Коли Сулу прийшла до тями, вона розповіла тим людям, хто вона й куди прямує. – Так... – зітхнув старий, що жив у цій хатині. – Нелегкий наказ дав тобі Раджа. Усім відомо, що яструб – хижий і небезпечний птах, а цей ще й особливий. Він живе дуже далеко, і всі, хто ходив за цим Яструбом, ніколи не поверталися. Він живе в чарівному саду, а де саме той сад розташований, ніхто не знає. Відомо лише одне, що в цей сад можна потрапити тільки на світанку. Перебувати в ньому можна лише один день, а чому саме стільки, я не знаю. Набравшися сил, Сулу пішла далі. Коли вона відійшла від селища, то побачила перед собою великий могутній ліс. Ліс стояв стіною, дерева в ньому були дуже високі й міцні. Сулу хотіла обійти його, але, озирнувшись навсібіч, вона побачила: ліс іде далі й далі, і не було йому кінця й краю. Сулу, здолавши страх, вирішила йти напрямки. У лісі було дуже багато колючок, товсті дерева залишали дуже вузькі проходи, тому все тіло у Сулу було в подряпинах, ранах і синцях. Також там було дуже темно, верхівки дерев закривали сонячне світло. Сулу пробиралася через хащу два дні й дві ночі, її мучили голод і спрага. Але от диво: Сулу побачила через товсті стовбури дерев світло. Вона дуже зраділа й пішла на нього. Світло ставало все яскравішим і яскравішим. Сулу вийшла на чудову галявину. На галявині було багато гарних квітів, смачних-смачних ягід і приємних пахощів. Покуштувавши ягід, Сулу заснула в морі квітів, але раптом прилетів великий Ураган-смерч і підхопив її. Сулу дуже злякалася. Ураган приніс її в гори, до Гірського Царя. – Ну що? – ліниво запитав Цар. – Кого ти цього разу приніс до мене? – Я приніс тобі дівчину, напевно, рабиню, – відповів Ураган. – Ти, мабуть, теж ідеш за Яструбом? І нащо він вам тільки здався? – звернувся до неї Гірський Цар. – Так, – не підводячи очей, відповіла Сулу. – Майже всі, хто потрапляє сюди, до мене, йдуть саме за Яструбом, – почав розповідати Цар. – Але знай, щоб вийти звідси живою, треба виконати три мої примхи, а якщо не вгадаєш, то з тобою буде те ж саме, що й з іншими, – і Цар показав за вікно пальцем.  Сулу визирнула й побачила в прірві кістки людей. – Перша моя загадка така, – сказав Гірський Цар, – скажи мені: де я буду спати вночі, не знаючи сам де? Даю тобі час до наступного ранку. – І Цар пішов у свої покої. Сулу розплакалася: як же вона дізнається, де буде спати вночі Гірський Цар? І тут їй спало на думку: а що коли вночі простежити за ним? І от, коли стемніло, Цар заснув. Сулу стежила за ним через замкову щілину. Раптом навколо Гірського Царя засвітилося коло блакитного кольору. Сулу стало дуже цікаво, вона обперлася об двері, двері відчинилися, тому що булі не замкнені, і Сулу ввійшла в кімнату. Вона стала в освітлене блакитним світлом коло. І раптом диво – це блакитне коло зникло, і Царя, і Сулу перенесло в печеру. Гірський Цар продовжував спати, а Сулу вирішила оглянути печеру. Печера була надзвичайної краси: униз звисали кам’яні бурульки, що переливалися рожевим світлом. – Ти тут опинилася разом з Гірським Царем? – окликнув її позаду чийсь голос. Сулу озирнулася й побачила начебто примарну дівчину в гарному багатому вбранні. – Так, – відповіла Сулу, – а ти хто така? – Я тут живу вже багато років. Коли я була маленька, мене викрав Гірський Цар і сказав, що я вийду звідси, лише коли зберу гірську мозаїку. Я вже склала всі камінчики, але мені не вистачає одного. Його забрав у своє гніздо Диво-Яструб. А я так скучила за своїми батьками, – зітхнула вона й продовжила: – Самотній він і нещасний у цьому будиночку. Була в нього колись донька, дуже весела й задерикувата. А ще дуже допитлива. ВУсе їй хотілося знати. Цар її обожнював. Одного разу сиділа вона на вікні й побачила муху. Вирішила, як та, теж політати й наздогнати муху, але, на жаль, політати в неї не вийшло. Вона впала й розбилася на смерть. З того часу Цар губить там всіх, хто не виконає його примхи. Раніше він любив смачно поїсти, тому що готувала його донька, а тепер жодна страва йому не до вподоби. Ось тоді Гірський Цар і вирішив украсти когось, щоб на душі стало легше. Це була я... Але, переконавшись, що легше не стало, розлютився й заточив мене в печері. – А хто твої батьки? – поцікавилася Сулу. – Мій батько – король, він бажав видати мене за сина свого кращого друга-раджі, якого кличуть Рохман. Але це тепер неможливо. – Рохман? Це ж мій володар, його батько сильно захворів, і тому він дуже рано посів трон Раджі. Рохман мене й послав за Яструбом, у якого діамантовий дзьоб, очі блищать смарагдами, пазурі в нього срібні, і виводить він пташенят із золотих яєць. Але я не можу знайти сад, у якому він живе, і ще мене не відпускає Гірський Цар.
Сулу вийшла з палацу Гірського Царя. Навколо неї були лише гори. Сулу спочатку вважала, що це завдання легше, ніж перше, але потім вона зрозуміла, що їй ніде навіть взяти продукти, аби приготувати хоча б якусь страву. Раптом каміння під нею затремтіло – це почався землетрус. Сулу злякалася й побігла вперед, але під нею розсунулася земля, і вона впала в яр. Яр був дуже великий, але, приземлившись, вона нічого не пошкодила. Сулу опинилася на м’якій і прекрасній квітковій галявині: тут росли квіти надзвичайної краси й різних відтінків, літали різнобарвні маленькі й великі метелики. – Ох, як тут красиво! – вигукнула Сулу і, упавши на м’яку траву, відразу ж заснула, оскільки була дуже втомлена. Розбудило її дзижчання двох бджіл. – Ж-ж-ж, – сказала одна, – ти знаєш, що наш мед завдяки цьому нектару вважається найсмачнішим? – Ж-ж-ж, знаю, – відповіла друга бджола, – наша Бджола-Королева казала, що неподалік мешкає Гірський Цар, якому не подобається жодна їжа. А от якби він спробував нашого меду, то він йому, напевно, сподобався б. Але, на жаль, Гірський Цар навіть не знає про цю галявину. – Ну все, пішли далі збирати нектар, – перебила її перша бджола. Раптом Сулу швидко підхопилася й закричала: – Заждіть, заждіть, милі бджілки! – І вона їм розповіла про своє лихо. – Ж-ж-ж, – продзижчали бджоли, – що ж, ми тобі допоможемо. Сулу знайшла квітку, схожу на глечик, і бджоли в цю квітку весь день збирали нектар, а вночі готували мед. Поки готувався мед, Сулу запросили в їхній вулик. Це був гарний замок, з нього доносилися прекрасні аромати нектару. По цукрових драбинках бігали маленькі бджілки, граючись у хованки, а деякі вчилися літати, розправляючи свої крильця. Сулу провели до тронної зали. Там, на перламутровому троні, сиділа дуже красива бджола. Сулу дуже сподобалася Королеві Бджіл, і та показала багато цікавого в замку й розповіла про їхнє маленьке містечко. Відусюди лунали смішні пісеньки – це були маленькі хори бджілок, які готувалися до міського виступу. Коли мед був готовий, бджоли вказали їй шлях нагору, і Сулу пішла до Царя. Уранці Гірський Цар вийшов у тронну залу, де його знову чекала Сулу. – Ну що? – нахабно запитав він. – Де твоя смачна страва? – Ось вона, – боязко простягнула руку із квіткою Сулу. Гірський Цар глумливо взяв квітку й вмочив палець у мед. Він йому настільки сподобався, що Гірський Цар аж вигукнув: – До чого смачні ласощі! Де ти їх узяла? Сулу йому все розповіла. Гірський Цар вирішив з радощів відпустити її без третього завдання, настільки він був щасливий. Ураган виніс Сулу з володінь Гірського Царя, і вона пішла прямо, як їй радила дівчина з печери. Стояла страшна спека. Навколо нічого не було. По дорозі вона побачила сухе дерево. Через деякий час вона знову побачила це ж саме дерево, і так повторювалося багато разів. Сулу, знесилившись, упала біля дерева й заснула. Прокинулася вона вже тоді, коли сходило сонце. Сулу підвелася й побачила перед собою прекрасний сад, з якого віяло свіжістю й різноманітними пахощами. Сулу згадала слова доньки короля, яка жила в печері, що вдень вона в цей сад ніколи не потрапить. Ось чому вона не могла минути це дерево. Радісна Сулу ввійшла до саду. Як тут красиво! Птахи співають, дзюрчить струмок, пахнуть прекрасні квіти, ростуть гарні й незвичайні дерева зі смачними плодами. Раптом вона почула чиїсь голоси й кроки. Сулу злякалася й вирішила сховатися в кущах ліщини, що росли поблизу. Відтіля вона побачила двох маленьких смішних гномиків з кошичками. Це були два маленькі чоловічки: один – рудий, а інший – чорноволосий; на личках, як у котів, росли вусики; на голові були маленькі шапочки з великими помпонами, а також широкі сорочки й звисаючі, теж широкі, штани. Руденький простягнув свою пухленьку ручку за горіхом. – Ой, який великий і незвичайний горіх, – вигукнув він. – Де? Покажи! А, це? Ти що, це ж жирна гусениця, – придивлявся другий гном, – або жук. Вони стояли, дивилися на спину Сулу, сперечаючись при цьому, що це таке.
– Ми будити її не будемо, щоб вона не змогла вийти з нашого саду, і тоді вона стане жителькою нашого міста. Але, як на лихо, їхній племінник Крапелька, що приїхав у гості, підхопився саме перед світанком трошки попоїсти й розбив чашку з варенням. Сулу прокинулася від переляканого галасу Крапельки, який боявся порізатися. Вона побачила, що сонце починає сходити, підхопилася й побігла швидше до виходу із саду. Три гномики кричали їй вслід, щоб вона залишилася в них, але Сулу сумно озирнулася й пішла далі. Вийшовши із саду, Сулу побачила нудну пустелю й піскові гори. Вона думала по дорозі, як добре було в тому прекрасному саду й що буде, коли вона повернеться додому. Адже вона все одно не буде вільною людиною – її змусять безкоштовно працювати, тобто знову перетворять на рабиню. Батьків і родичів, напевне, продадуть до інших країн, а друзів взагалі немає... Незабаром вона відчула, начебто хтось її доганяє. Сулу обернулася й побачила перед собою Диво-Яструба. Сулу сперше дуже злякалася, але потім заспокоїлася. – Дякую тобі, – підлетівши ближче, сказав Яструб. – За що? – із здивуванням поцікавилася Сулу. – Ти могла скористатися моєю слабкістю, коли я спав. Ти не послухалася наказу Раджі, а так може зробити не раб, що сліпо виконує накази, а тільки людина, що має власну думку й свободу волі. Тепер ти вільна й маєш можливість залишитися в нашому саду. І гноми цього хочуть, – сказав Яструб. Сулу нічого не відповіла. Яструб полетів, а вона пішла далі. Але кожен крок давався їй тепер важко. У саду в неї залишилося так багато гарних друзів, із якими було дуже весело, і не треба ні на кого працювати. Сулу вирішила повернутися до саду, у казкове місто, як тільки віднесе дівчині-примарі шматочок мозаїки. Вона прийшла до Гірського Царя й попросила відвести її туди, де в печері живе донька короля, яку він украв. Цар без перешкод відвів її туди. Вона віддала шматочок мозаїки, попрощалася й сказала, що нехай Раджа не чекає «свого» Яструба. А сама пішла назад. Гірський Цар відпустив доньку короля, і поки вона ще була примарою, полетіла до свого батька. А там все й трапилося, як вона й казала. Сулу ж повернулася в сад до своїх друзів, там вона живе й дотепер, адже в цьому саду ніхто не старіє. |
|
