13 років                                  

 БІЛЯ ПІДНІЖЖЯ БЕЗКРАЙОГО НЕБА...

Небо зливалося із землею, утворюючи темно-синю, майже чорну півсферу, у центрі якої стояла фігура. Вона була одягнута у плащ із каптуром, такий же темний, як навколишній простір.            Час минав, але нічого не змінювалося. Дивний силует як стояв, так і залишався стояти в гордій самотності. Його думки лунали у просторі, здіймаючись над образою, смутою, і навіть підвищували настрій. Даноль ще не встиг звикнути до них, і нерідко почуття, що називається зніяковілістю, охоплювало його, змушуючи червоніти в найвідповідальніші моменти.            – А втім, я й сама змогла б! – вивела Вушка, пильно дивлячись на Даноля. Вона спостерігала, як час від часу змінюється його обличчя, начебто він намагався щось сказати, що неможливо виразити словами.            Даноль теж дивився на неї: це була забавна істота. Руде волосся, зав’язане в сім хвостиків (а то зазвичай і більше), водограйчиками вистрілювало в різні боки, а злегка розкосі вузенькі оченята хитро визирали з-під вік, начебто Вушка от-от збиралася зробити щось несподіване. Так, це був фонтан несподіванок, що постійно обдавав своїми освіжаючими бризками-струменями все навколо. А очі світилися, як дві іскорки, надаючи загадкового вигдяду обличчю й усій істоті зі смаглявою шкірою.

            – Я не думав, що хтось підійде ззаду... – начебто виправдуючись, вимовив Даноль.
           – От і добре! Бо останнім часом ти щось занадто часто думаєш. Дивись, – і Вушка, навмисно принюхуючись і ведучи носом, вимовила: – Чадить уже щось. Чи то випадково не ти?
           – Та ну тебе! Наступного разу не підходь так зненацька.
           Замість відповіді Вушка примхливо простягнула до Даноля руки й, отримавши те, що хотіла, міцно вчепилася в них і підвелася з землі.
           – Це оточення навіває нудність! – зробила висновок вона й, смикнувши свого друга за руку, кинулася бігти. Даноль слухняно поплентався за нею, знаючи, що Вушка його вже не відпустить.
           – Дивися! – весело вигукнула Вушка, вказуючи рукою вперед. І там, куди вона показала, земля розстебнулася, немов на блискавці, а із тріщини засяяло яскраве веселе світло.
           Вушка підбігла до самого краю й стрибнула, прихоплюючи із собою Даноля.
           Пролітаючи крізь пухнаті рожеві хмари, Даноль чув дзвінкий сміх подруги. Вітер лоскотав їх, повністю пронизуючи своїм легким подихом. Все навколо вигравало веселими життєрадісними фарбами, і Даноль посміхнувся.
           – Ха-ха-ха! – переливався двіночками голос Вушки. Чистий і прозорий: – Ха-ха-ха!
           Зненацька друзі приземлилися на карусель, що з’явилася з нізвідки й, немов по веселці (а точніше саме по ній), відправилися у веселу подорож.
           – Адже це набагато краще твого замкнутого світу! Ти тільки подивися! – кричала Вушка, намагаючись пересилити вітер. Її обличчя світилося справжнім, по-дитячому чистим щастям. – Ну ж бо! Чого ти мовчиш? Посміхнися!!!
           Даноль не сперечався, тим більше що для цього не було підстав, і його обличчя осяяла скромна посмішка. Вушка зробила серйозний вигляд, а потім махнула рукою:
           – Гаразд, і так зійде!
           Усе в неї сходить. І світ її, казковий і легкий, теж сходить. Причому просто так. І сама вона начебто просто так. Така вже вона є ця Вушка.
           І вони продовжували нестися по веселій райдужній гірці назустріч вітру, назустріч щастю...
           Раптово все зникло, і дивна пара опинилася на зеленому лузі. Сонце ніжно посміхалося їм, зігріваючи все навколо. Було чути стрекотливий спів коників.
           – А це? Як тобі це? – не вгамовувалася Вушка. – Скажи, адже це краще, ніж світ суму, смутку й темряви сутінок?
           – Не суму світ ти бачиш, – вимовив Даноль, підводячись із м’якого зеленого килима.
           – Куди ти? – поцікавилася Вушка, хапаючи його за руку й тим самим даючи зрозуміти, що не збирається його відпускати. Вона легенько потягнула його вниз, і Даноль слухняно піддався. Поспішати було нікуди – час був не владний над ними.
           – А знаєш що? – загадково вимовила Вушка, і вогник у її очах розгорівся ще сильніше. – Я тобі зараз розкрию величезну таєминцю... – прошепотіла вона, схиляючись над вухом свого співрозмовника. – А втім, тоді це вже не буде секретом, – розчаровано відсунулася вона назад. – Але нехай! Просто в нас з’явився новенький.
           «Просто! Новенький – і так просто! Адже цього не може бути!»
           Але довго думати не довелося. Вушка відразу підхопилася й, провівши рукою в повітрі, відкрила новий простір, куди й пурхнула, захоплюючи за собою Даноля.
           «Не може бути, щоб у цьому світі з’явився хтось інший!» – Просторові плями миготіли перед очами Даноля, а в голові пролітали думки про невір’я. – «Але, так чи інакше, цей хтось новенький, напевно, є. Вушка ще ніколи не обманювала!»
           Завжди в сірих кольорах, Даноль був таким і зараз. Ні, він не був занудою. Просто в нього не було причин для радощів, так само, як у Вушки – для суму. Його мучила одна й та сама думка, що вже давно не давала йому спокою й навряд чи залишить його в недалекому майбутньому або вічному сьогоденні. І в погляді Даноля знову можна було прочитати подих жалю й розчарування.
           Даноль і Вушка пильно дивилися на незнайомця: він сидів на землі, поклавши голову на коліна й опустивши її униз так, що не було видно обличчя. Збоку він був схожий на напружену грудочку чогось незрозумілого. І якби Вушка не знала, точніше, не бачила його раніше, вона б навряд чи змогла здогадатися, хто це.
           Даноль немов прилип до землі, не бажаючи сходити зі свого місця. Звідси він дивився на прибульця й чекав. Він чудово відчував напруженість, що випромінювалася від новенького, хоча на вигляд той здавався зовсім спокійним, навіть начебто геть-чисто відокремленим від цього світу і його суєти.
           Хоча Вушка й бачила незнайомця раніше, вона таки з показною цікавістю обійшла його навколо й, посміхнувшись, кинула Данолю:
           – Але ж він на тебе схожий, друже. Такий же потайний.

– Такий же стиснений, немов здута кулька, такий же... – смутно продовжив Даноль, але Вушка відразу перебила його примхливим тоном:            – Кинь ти цю меланхолію. Твій голос нагадує мені виття вітру в пустелі. Коли ж ти пустиш у своє серце хоч крапельку тепла й зовсім трішки-трішки, бажано найбільше, почуття гумору?            Потім Вушка несподівано підбігла до Даноля й, притулившись до самого його вуха, боязко прошепотіла:            – А знаєш, мені він не подобається. Тобто не дуже... І не він, а щось... що міститься в ньому.            І вона, сховавшись за спину Даноля, зухвало крикнула всією своєю дзвінкою істотою:

           – Гей!!!
           Незнайомець стрепенувся й, начебто прийшовши до тями, підняв голову. Його погляд усе ще був занурений усередину себе, але поступово починав прояснюватися. А на обличчі стала з’являтися дурнувата посмішка, що незабаром прийняла дружній вигляд.
           – Привіт! – вимовив прибулець.
           Вушка вибігла з-за Даноля, підбігла до прибулого, ледве не торкаючись його носа своїм, і уважно й дуже серйозно подивилася йому в очі.
           – Ги-ги! – піддалася вона припливу нового почуття, і її губи розпливлися в посмішці. Вушка нахилила голову спочатку в один бік, потім в інший, продовжуючи дивитися в очі й намагаючись проникнути в саму їхню глибину. Вираз її обличчя раптом став тривожним, і вона зі швидкістю блискавки відскочила назад.
           – У тебе погляд колючий! – вивела вона трішки стривоженим голосом.
           Незнайомець посміхнувся й вимовив солодким тоном:
           – Тобі здалося.
           – Ти до нас назавжди, – вимовив Даноль, і було не зовсім зрозуміло, чи то він запитував, чи то вже остаточно стверджував.
           – Назавжди, на зажди, – заплутався незнайомець, – на-завж-... До речі, давайте знайомитись. Я – Хи-Трікс... Може, і назавжди, – вимовив він.
           – Дивно, – продовжував Даноль. – До нас ще ніхто ніколи не приходив з того часу, як ми тут. А ми тут досить-таки давно. Наш світ ізольований від інших, ми не можемо вибратися звідси, як не можеш і ти сюди потрапити.
           – Ваш світ! – захоплено вимовив Хи-Трікс начебто сам собі. – Цей світ! – І він, закривши очі, з насолодою втяг у себе повітря.
           Вушка трохи здивовано подивилася на Даноля й зустрілася з його поглядом. Але він навряд чи допоміг їй зрозуміти, що відбувається.
           – Ти не можеш сюди потрапити... – знову вимовив Даноль начебто сам до себе.
           – Адже потрапив, потрапив! – радісно закричав незнайомець, схопившись на ноги.
           Даноль важко зітхнув:
           – Якби я міг так само легко вибратися звідси, як ти з’явився.
           – Це було не так вже і легко. Але тепер я радий. Радий, що втік із цього огидного світу людей.
           – Було б чому радіти, – пробурчав Даноль.
           – Неправда! – пристрасно заступилася Вушка. – Наш світ – сама радість. Ти сам створюєш темні картини, ось тобі й смутно. А я не знаю нічого кращого!
           Даноль подивився на Вушку, на її гарячі очі, що палали вогнем, готову захистити те, чим вона живе. Але це навіяло на нього ще більший смуток.
           – Ти просто не бачила нічого кращого, – вимовив він, спостерігаючи за вогником, що стрибав у її очах. – А цей світ – він штучний. Що користі жити в тім, що сам собі уявляєш?
           – Зате він безмежний!
           Раптом Вушка завмерла. Вона почула сміх Даноля. Але він був якимось не таким, чужим. Виявляється, що Вушка погано знала його? На її обличчі виступила наївна боязка посмішка, і Вушка, начебто підкрадаючись, обережно підбігла до свого друга.
           – Ти смієшся! – вигукнула вона й у сум’ятті подивилася на нього, чмихаючи носом так, начебто на ньому сиділа велика муха й вона бажала зігнати її. – Я теж хочу!
           І ця юна істота вже почала підсміхуватися. Але раптом Даноль різко замовк.
           – Ні! Тільки не закривайся! – злякано вирвалося у Вушки.

Але Даноль лише повільно й холодно повторив:            – Без-меж-ний... Який же він безмежний, якщо я постійно стукаюся чолом об стіну? Якщо я хочу вирватися з нього, а він не пускає, тягне назад, міцно тримаючи мене всіма своїми невидимими кінцівками? Я хочу на волю!!! – раптом, зірвавшись, закричав він. – НА ВОЛЮ! Ти знаєш, що це таке?! Я – ні!            – Дивись... – прошепотіла Вушка. – Дивись! – раптом весело вимовила вона й указала на мандрівника, залившись дзвінким сміхом.            Хи-Трікс сидів із розкритим від подиву ротом і нерозуміючими очима. Вони просто поглинали весь цей новий світ, до якого він так прагнув і який нарешті знайшов. Але що городять йому ці двоє (божевільних чи дикунів?)? Невже вони з жиру бісяться?.. І раптом у його очах блиснув хитрий вогник: він спустить із них цей жир!            – Та-а-ак, – важно промовив Хи-Трікс, злегка прищуливши одне око. – Воля – це священне. Наш світ – цілковита воля.            Вушка тільки недовірливо фиркнула:            – Цілковита воля! Так чому ж ти тоді втік зі свого світу? Га? – вона підбігла до нього й легенько вщипнула за щоку.

           – Утік?! – глумливо перепитав Хи-Трікс, і було видно, що всі його думки сконцентровані на одному: як би вигадати солодку «правду». – Я просто став рабом Волі. Але ж бути чиїмось рабом – дуже небезпечно. А вона вже зашпурнула мене прямо до вас... Але... я дивлюся... ви мені не дуже-то й раді! – хитро блиснув очами Хи-Трікс.
           – Ти просто багато приховуєш від нас, Раб Волі! – випалила Вушка.
           – Та ні, ти нічого не розумієш... – тихо промовив Даноль, похитуючи головою.
           – Так, я Раб! – гордо вимовив прибулець. Здавалося, він був уражений чимсь. – Але не простий раб, а цілої Волі!
           – Але краще бути вільною! – проспівала Вушка, закривши очі. Вона розпростерла руки назустріч неосяжному простору й закружляла, поступово відриваючись від землі й піднімаючись у повітря. І лише добрий відкритий сміх ще залишався із двома похмурими людьми. Він доносився до них, як дзенькіт веселої пісні.
           – ВИ – РАБИ СВІТУ! – пролунав страшний висновок.
           Вушка, як громом прибита, опинилася на землі. Тільки що вона літала в повітрі, і раптом щось стрімко скувало й потягло її вниз. «Може, це Правда?»
           Вушка злякано потирала забите місце.
           – Ти сам не вільний! – голосніше звичайного вимовив Даноль, і легке обурення почулося в його голосі.
           – Я раб Волі. ВОЛІ. Але не світу, – хитро кинув незнайомець, і гордовита посмішка гримучою змією виступила на його обличчі.
           Даноль відвернувся й покрокував геть. «Ти раб кривди», – подумав він про себе. Істота віддалялася й поступово розчинялася в просторі, зливаючись із повітрям. А прибулець злобливо дивився йому вслід. Раптово Даноль завмер. Потім він зник і знову з’явився біля залишеної компанії. Даноль подав Вушці руку:
           – Пробач мені. Ти сильно забилася?
           – Ах! Ах! Ах!!! – розчулилася юна істота, і добрим жартом віяло від її слів. – У таку мить ти навіть встиг подумати про мене! – радісно промовила вона й підхопилася на ноги. – Це – прогрес! – І Вушка тикнула пальцем у небо, показуючи, що схвалює вищі спонукання свого друга. Потім вона засміялася й, підстрибнувши в повітря, відразу ж зникла. Лише легенький слід залишився після неї: нібито мильна бульбашка, що лопнула і лишила після себе свій хвостик. І цей хвостик у вигляді бризків розлетівся на її співразмовників, начебто прагнучи передати їм частку радощів у подарунок від юної істоти.
           Даноль постояв недовго, а потім, посміхнувшись, повільними кроками пішов геть.
           – А як же я? – почулося вимогливе йому вслід.
           Але Даноль чи то не чув того, чи то просто не бажав чути. Так чи інакше, але відповіді не було.
           – Я навіть не знаю ваших імен, – не вгамовувався незнайомець. І, побачивши, що ніхто не відповість йому, він з люттю штовхнув ногою землю, вирвавши пучки трави із земляними грудками.
          
          
           – Ой, Данолю, ти сам знайшов мене! – радісно застрибала Вушка на одній нозі. Вона закружляла навколо свого друга й, схопивши його за руки, зібралася вже кружляти разом з ним. Але раптом зупинилася: – Знаєш що? – серйозно проиовила вона. – Я, здається, щось згадала. Адже там залишився ВІН!
           Вушка уважно дивилася в очі свого співрозмовника, намагаючись прочитати в них відповідь раніше, ніж будуть вимовлені слова.
           – Він? – перепитав Даноль, і думки минулого стали повертатися в його пам’ять.
           – Так! Раб! Пам’ятаєш?
           – Хи-Трікс! – прокинулося в Данолі.
           – Звичайно! – і Вушка підстрибнула в повітрі. Потім вона сіла на траву, підперла долонею голову й почала міркувати: – Я от тільки-но подумала, що він там залишився на самоті. Напевно, нудно йому. Адже він в нашому світі зовсім нічого ще не вміє.
           Даноль мовчки слухав Вушку, на його обличчі була холодна байдужість.
           – Ти зі мною згоден? Так? Ну так чого ж ми стоїмо! – і Вушка, підхопившись на ноги, схопила Даноля за руку й, розганяючись, зібралася було зробити свій звичайний стрибок.
           – Стій! – спохватився Даноль. – Тільки не так! Адже ти не знаєш, де він.
           – А хіба тут потрібно багато розмірковувати? – і, засміявшись, Вушка зникла. За нею зник і її друг.
           Хи-Трікс блукав по пустельній місцевості. Дивне сонце, що нагадувало фіолетову лампу, світило на нього згори. Вітер дмухав йому в обличчя. І в який би бік ця людина не поверталася, потік повітря відразу ж змінював напрямок разом з ним та знов розкривав свої обійми. «Фу, який гидотний!» – злобливо бурмотів Хи-Трікс, махаючи кулаками в порожнечу.
           – Гей, Хитряку! – почувся ззаду знайомий голос.
           Посмішка торкнулася обличчя людини: його згадали.
           – Хи-Трікс! – поправив він, обертаючись, і побачив дві фігури, що наближалися до нього. – Я б теж обізвав тебе, але не знаю твого імені, дівчисько!
           – Я-а-а-ак? – здивовано вимовила Вушка. – Ну тоді лови: Вушка! – І вона зробила жест, немов кидає щось Хи-Тріксу. Але той, мабуть, не зрозумів того жесту, чим викликав у юної істоти легку образу. – Ти упустив! – трошки зі смутком вимовила вона.
           – А як звати другого? – прокричав Хи-Трікс, наближаючись до них.
           – Нас не можна рахувати, – серйозно вимовила Вушка. – Тут немає перших.
           – Ну, як мені до тебе звертатися? – виправився Хи-Трікс.
           – Навряд чи тобі доведеться це робити, хоча... Даноль.
           – Я знав, що ви повернетеся! – захоплено вимовив Хи-Трікс.
           – Це чому ж? – здивувалася Вушка. Вона й сама до пуття ще не знала, навіщо вони розшукали цього прибулого.
           – Тому що я потрібний вам!
           Вушка залилася голосним розкотистим сміхом.
           – А я думала навпаки! – випалила вона.
           Але Хи-Трікс не звернув на неї особливої уваги, направляючи свою увагу більше на Даноля:
           – Особливо тобі! Адже ще не довідався про світ, з якого я з’явився. Я, виявляється, посланець!
           – Знаємося-знаємо! – перебила його Вушка. – Раб Долі!
           – Волі! – поправив Хи-Трікс. – Я прийшов до вас, щоб донести правду про невідоме.
           – Тобто про свій світ! – І Вушка оббігла навкруги Хи-Трікса. – Ти вже казав нам, що він огидний. І там, напевно, мешкають подібні до тебе.
           – Огидний? – здивувався Хи-Трікс. – Я ніколи не міг такого вимовити, інакше мій язик відразу відвалився б. Я міг сказати тільки «гідний». ГІДНИЙ! Так, – продовжував Хи-Трікс, – я представник людей. А тому без удаваної скромності можу заявити, що я – розумна істота. Недаремно ж саме я з’явився до вас.
           – Твій світ не цікавий мені! – фиркнула Вушка. – Ми прийшли до тебе, щоб показати наш світ.
           Радісний вогник блимнув в очах Хи-Трікса: йому не довелося просити про те, чого він так жагуче бажав. Воно само припливло до нього в руки.
           – Ну що ж, я готовий! – вимовив гість і схопився за протягнуту Вушкою руку. Іншою рукою він схопився за Даноля, що стояв позаду, і разом вони відправилися в захоплюючу далеку подорож.
           Картини змінювалися одна за одною: сонячні, пустельні, які завгодно. Адже це так просто, потрібно тільки зрозуміти. Зрозуміти, куди тобі хочеться і як це зробити. А потім – тільки сестриця фантазія й настрій. Будь-яка частинка простору цього світу може бути усвідомлена в одну мить.
           Хи-Трікс не міг приховати свого захвату й з непідробною радістю дивився на все, що йому показували. Йому навіть подих перехоплювало від нових, невідомих досі відчуттів. Ще б пак! Подумати тільки: раніше він навіть нічого не знав про існування цього світу. Але тепер він досягнув того, до чого прагнув.
           – Досконалість! – тихо шепотів новоприбулий. – Це досконалість!
           І вони відправлялися в нову подорож.
           – Усе! – видихнула Вушка, коли вони з’їхали з каруселі радощів по веселці. – Мені потрібно посидіти трошечки.
           І вона плюхнулася на жовтий гарячий пісок, і відразу ж під нею виросла кумедна потішна квіточка, що нагадувала форму крісла. Вона лагідно ворушила своїми пелюстками, навіваючи на юну істоту прохолоду. І вона дійсно була потрібна: Вушчине обличчя палало багряними фарбами, і здавалося, що воно от-от займеться.
           – Ти зрозумів? – задоволено спитала вона, провівши рукою під носом і весело шморгнувши.
           – Здається, так, – відповів Хи-Трікс.
           – А ти? – жартівливо звернулася Вушка до Даноля.
           Вона підхопилася на ноги й, схопивши свого друга, потягнула його на землю, плюхнувшись у свою квіточку-крісло. Даноль не утримався на ногах і теж сів, відразу ж відчувши, що під ним розпустився кактус. Тільки без колючок.
           Посмішка не утрималася й випливла на похмурому обличчі. Але відразу ж смуток знову заволодів ним.
           – Зрозумів, – вимовив Даноль, – зрозумів, що повинен показати вам те, що постійно бачу перед собою.
           Він заплющив очі й простягнув руки. Вушка й Хи-Трікс узялися за них. Їхнє нерозривне коло крутило їх доти, поки світ навколо не змінився на інший. Відкривши очі, вони побачили зовсім нову картину простору.
           Перед ними розстелялася порожнеча. Біле світло заповнювало кожну клітинку цього простору, і навкруги, здавалося, нічого більше не було.
           – Бачите? – вимовив Даноль.

Вушка й Хи-Трікс тільки перезирнулися.            Даноль попрямував уперед, інші пішли за ним. І раптом він зупинився, немов уперся в якусь перешкоду. Потім він відійшов назад, набрав розгону й стрілою помчався вперед, зробивши потужний ривок. Було видно, як йому щось перешкодило, бо, начебто відштовхнувшись від гумової стіни, він відразу ж відлетів у зворотному напрямку. Наче якась частина сили, спрямована на подолання цієї перешкоди, кудись зникла.            – Там, – вимовив Даноль, – інший світ. Але нам не судилося вирватися з цього.            – Ти бачив його? – поцікавився Хи-Трікс.            – Так!            – Ой, а можна й мені? – заблагала Вушка, яку підхльостувала цікавість.            – Я нікого не тримаю, – смутно вимовив Даноль. – Але, мабуть, тобі ще зарано.            – Ні, як це?! – вона навіть не припустила такої думки.            І, розігнавшись, Вушка пірнула в невидиму стіну. Вона відчувала, як поринає в неї, і в той же час відчула перешкоду, що не дає просунутися вперед. Вушка широко розкрила очі, намагаючись хоч щось роздивитися. І раптом яскравий спалах світла вдарив їй в очі. Потім вона побачила істот.

            Їх було декілька, і їхні величні вогняно-руді фігури, здавалося, не хотіли пропускати допитливих далі. Ці істоти чимсь походили на левів, а на їхніх головах покоїлися вогненні вінки.
           Одна з істот наблизилася до Вушки, чи ледь не до самого її носа. Вона подивилася на Вушку своїм могутнім поглядом. Сумнівів не було: вона бачила її. А чи бачила вона інших?
           Вушка вже відчула, як віддаляється від цієї межі світів. Її очі стали застелятися плівкою. І останнє, що вона змогла розглянути, це був жест, який зробила істота своєю лапою. Здавалося, він застерігав її, застерігав їх.
           Юна істота гепнулася на землю й у ступорі продовжувала нерухомо сидіти із широко розкритими очима. У них можна було побачити переляк.
           – Вони... – здивовано прошепотіла Вушка. – Вони не хочуть... Я бачила...
           Даноль підійшов до неї й поклав руку на її маленьку голівку. Спокій і колишній настрій поступово поверталися до юної істоти.
           – А чому ж я раніше не могла бачити цього?
           – Ти й зараз навряд чи повернешся сюди, – зітхнув Даноль. – А я більше не буду приводити вас у це місце.
           – Ну й добре! – весело вигукнула Вушка, підхоплюючись на ноги. – Тоді – уперед! У більш веселі місця! – І вона радісно підняла руку вгору.
           – Назад... – прошепотів про себе Даноль, та ніхто не почув його.
           Раптом Вушка зупинила свою палаючу уяву й, підійшовши до Хи-Трікса, сказала:
           – А ти? Вибач, я про тебе забула! Може, ти теж хочеш зазирнути ТУДИ?
           – Е, ні, дякую, я... Адже я вже бачив усе це, я сам із того світу... – Тут Хи-Трікс запнувся. Було видно, як він почервонів. Але це не стало ніяким натяком для друзів, зайнятих своїми думками.
           – От і чарівненько! – вигукнула Вушка. – Гарненько! Чудово! – Вона підстрибувала на кожнім слові, поки раптово не стрибнула до двох інших мешканців світу й не вхопила їх за руки. – Сюди – ні ногою! – І вона, здійнявшись у повітря, розтанула, а разом із нею зникли й інші.
          
           Вушка лежала на м’якій зеленій травичці. Вітер ніжно лоскотав її своїм подихом. Можна було подумати, що він розповідає їй смішні історії, тому що істотка раз у раз заливалася дзвінким веселим сміхом. Яскравий вогненний диск у вигляді сонця світив прямо в розніжену особу, і Вушка злегка жмурилася.
           Раптово промені їй перекрило щось велике й темне. Вушка злегка підвелася із землі, щоб краще розглянути.
           – А-а-а, привіт! – вигукнула вона й знову вляглася на травичку, зробивши жест рукою, щоб той, хто стояв перед нею, поступився місцем сонцю. Він відійшов, і сонячні промені знову залили все навколо й освітили посмішку Вушки.
           – Ох, ледве знайшов тебе! – поскаржився Хи-Трікс. – Цікаво, скільки часу я мучився? Шкода, що у вашому світі його немає.
           – Зовсім не шкода! – задумливо сказала Вушка. – А навіщо я тобі була потрібна?
           – Ну, взагалі ж... Узагалі мені не ти потрібна, а Даноль! Але я радий, що хоч когось зумів знайти!
           – Ти ще погано знаєш мого друга, тому тобі так важко. Не завжди буває легко вгадати його настрій. Ой, а навіщо він тобі?! – і Вушка знову підвелася.
           – У мене до нього є справа. Серйозна розмова.
           – Ну тоді пішли! – Вушка підхопилася із землі й потягнула Хи-Трікса за руку.
           – Стій-стій-стій! – зупинив її той. – У мене до нього розмова, я хочу наодинці. Розумієш?
           Вушка зробила вигляд, що надулася, тому що по-справжньому вона цього ніколи робити не вміла.
           – Ну о-о-от, – промовила вона, – тепер мене нікуди не беруть. – А потім, немов осяяна здогадкою, підстрибнула вгору й вигукнула: – А знаєш що?! У мене є гарненька пропозиція: я показую тобі Даноля, а ти береш мене із собою. Ні, навіть не так. А от як: я беру тебе із собою до Даноля!
           Хи-Трікс розчаровано зітхнув: більше йому нічого не залишалося робити.
           – Тільки обіцяй, що не будеш заважати нам, – став вимагати він.
           – Хіба я коли-небудь заважала? – щиро зачудувалася Вушка.
           – Можна взагалі вуха заткнути, – пробубонів Хи-Трікс, але Вушка вже не чула його. А якби й почула, то навряд чи зрозуміла: як можна закривати вуха під час цікавих розмов, особливо коли на них є присутнім?
           – Увага-увага! – вимовила Вушка, велично провівши рукою в повітрі. – Зараз відбудеться... диво! – вигукнула вона, і обидва відразу зникли.
           Хи-Трікс не встиг отямитися, як вони опинилися в океані якогось киселю, причому, дуже солодкого.
           – Спочатку потрібно підкріпитися, – пояснила Вушка й, немов гід, продовжувала: – Зараз ми перебуваємо в полуничному шарі; до речі, моєму улюбленому. Праворуч буде порічковий, але, по-моєму, він – бека! А взагалі, обирай сам! – і Вушка пірнула в глибини своїх улюблених ласощів.
           – Гей! – злякався Хи-Трікс, виявивши, що залишився один. Один посередині липкого океану, якому не було ні кінця, ні краю. – Гей, Вушко!
           І раптом рясні бризки полетіли прямо йому в обличчя.
           – Вушко! – прокричав Хи-Трікс крізь невгамовний шум. – Мені потрібний Даноль. Тут його немає.
           Вушка припинила створювати фонтани веселих емоцій і з легким подивом вимовила:
           – Немає проблем, – і, взявши Хи-Трікса за руку, раптом довідалася, начебто отямившись: – Чиститися будемо?
           – Ні! – відрізав той.
           – Ну, як хочеш.
          
          

Сонце, здавалося, не знало цих країв. Лише пустельний вітер завивав свою сумовиту пісню, зібравши в ній весь смуток. І від цієї пісні суха поблякла трава все нижче пригиналася до землі в якомусь незрозумілому танці. Але цей танець був зрозумілий вітрові, як і тому, хто самотньо сидів посередині пустельного мертвого поля.            Та ось позаду з’явилися ще дві істоти. Одна – розлючена, липка, зі стікаючим звідусіль киселем, а інша – весела, чистенька й охайненька.            – А це добре, що ти відмовився, – промовила Вушка. – Дуже гарно, коли кисіль ходить із тобою поруч! – І вона, провівши пальцем по його щоці, із насолодою засунула липкий палець до рота. – Шкода тільки, що він стікає. Хочеш, я спробую його заморозити?            Хи-Трікс поспішно замотав головою, показуючи цим своє негативне ставлення до запропонованого. За цей короткий період часу гострих відчуттів у нього було вже цілком достатньо.            – Т-с-с-с-с-с-с-с, – прошепотіла Вушка, приклавши палець до рота.            Вона навшпиньки направилася до Даноля. Хи-Трікс наслідував її прикладу і так само обережно почав крастися слідом. Крок у крок, нога в ногу.

           Юна істота підкралася зовсім близько й, схилившись над самим вухом Даноля, що було сили вигукнула:
           – Привіт!
           Хи-Трікса аж пересмикнуло. Йому здалося, що від цього вітання Даноль повернеться й почне плюватися злістю. Тому він спочатку сполотнів, а потім почервонів, починаючи вже зеленіти. Але тут він побачив, що Даноль обернувся й... просто посміхнувся, побачивши Вушку. Правда, потім його обличчя знову спохмурніло. Хи-Тріксу здалося, що це сталося, коли Доноль побачив саме його персону. Тоді на обличчі новенького виступила трішки дурнувата недобра посмішка.
           – Ну о-о-от! – промовив Хи-Трікс. – От ми й зустрілися!
           – Ну то й що? – отримав він байдужу відповідь.
           – Так, взагалі...
           – У нього до тебе серйозна розмова! – вирішила поквапити події Вушка.
           Хи-Трікс блиснув на неї незадоволеним поглядом. «Обіцяла ж не втручатися!» – подумав він про себе. Він ще багато чого міг подумати, але справа була нагальною, отже, потрібно було якось виплутуватися.
           – Ну, нічого серйозного... Вушка перебільшила... – почав Хи-Трікс і зиркнув на Вушку. На обличчі її була посмішка, і одними лише губами вона шепотіла: «Обдурив, обдурив! Збрехав, збрехав!».
           Хи-Трікс почервонів.
           – Просто... Мені нудно одному.
           – Невже? А по тобі не скажеш, – дійшов висновку Даноль. – Судячи з твого вигляду, ти відмінно проводиш час.
           – Так це ся чортова!.. – випалив Хи-Трікс і відразу запнувся. – Е-е-е... це все море киселю. Випадково якось трапилось... Ех, все-таки у вас тут нудно! От у нашому світі – все по-іншому. Зовсім не так.
           Даноль обернувся, і в його погляді можна було помітити іскру зацікавленості. Хи-Трікс звернув на це увагу й внутрішньо посміхнувся, задоволений собою: він зумів запалити цей вогник. Тепер залишається лише розпалити його в полум’я.
           – Та-а-ак, усе зовсім по-іншому. усе набагато цікавіше. Там розумієш, де правда. Розумієш, що таке цілковита справжня правда.
           – У нас теж – цілковита справжня правда! – заступилася Вушка, не витримавши.
           – Ви просто з неправдою ще не зустрічалися! – відрізав Хи-Трікс. – Ти не можеш про це судити!
           Вушка задумливо нахилила голову набік.
           – Але навіщо мені неправда? – міркувала вона вголос. – Я просто знаю, що правда – це правда. Що вона є. А що неправда – то неправда. Тут я щаслива, тому що не зустрічаюся з неправдою.
           – Ні! Це очі ваші закриті! – ледве не прокричав Хи-Трікс, і його звертання більше було спрямоване до Даноля. – Ви вважаєте, що бачите лише правду, і в цьому – неправда. Неправда в тому, що ви не можете глянути далі стін свого світу, не можете пройти крізь них.
           – Ніхто не може, – сумно вимовив Даноль.
           – Але ж я зміг! Зміг прийти до вас! І я знаю, що призначений вивести вас із цієї безвиході.
           – Немає в нас ніякої безвиході, і взагалі... – Вушка замовкла, захоплена раптовою думкою. Вона згадала, як Хи-Трікс казав щось про серйозну розмову, а потім відразу сказав, що вона, правдива й незрівняна Вушка, усе перебільшувала. А зараз взагалі одні жарти пішли і якась нісенітниця. І зовсім тут нічого серйозного немає! А справа от у чому: є тут все-таки неправда чи ні?
           А поки Вушку поглинали подібні думки, Хи-Трікс, запально трясучи Даноля за плече, повторював:
           – Опам’ятайся, друже мій, опам’ятайся! Я знаю, ти вже готовий зробити це. Випусти те, що тривожить тебе. А що тебе тривожить, друже? – поцікавився він, змінивши тон.
           Даноль, здавалося, уже готовий був відкритися, немов перед ним був давній знайомий, справжній друг. Але зміна в голосі Хи-Трікса насторожила його, начебто холодною водою хлюпнули на розпалене тіло. Він глянув в очі співрозмовника й не побачив у них ані тіні дружелюбності. Більш того, там було щось інше...

– Ти! – різко вигукнув Даноль.            – Що? – не зрозумів Хи-Трікс.            – Ти мене тривожиш!            Хи-Трікс встав і прийняв ображений вигляд:            – Правда тебе тривожить. І сліпота твоя!            – Дай мені спокій!            – Навряд чи ти знову знайдеш його. Але якщо захочеш – я завжди готовий допомогти.            І, повернувшись, Хи-Трікс покрокував геть, самовдоволено посміхаючись і розмірковуючи, куди б тепер зникнути.            Вушка сиділа, дивлячись на чорне небо, яке поглинула темрява. Але насправді погляд її не був спрямований у навколишній простір. Він був спрямований у себе. Уперше вона серйозно поринула в міркування й тому навіть не помітила, як Хи-Трікс покинув їх. І лише тоді, коли він остаточно зник, Вушка стрепенулася й прийняла свій звичайний вигляд.            – А-а-а-а, – протяжно привіталася вона. – А чому в тебе такий вигляд? – запитала Вушка, підбігши до Даноля й зазирнувши в його очі. – Ой! – І вона впала м’яким місцем на твердий ґрунт.

           – Який?
           – Порожній, зовсім порожній... – таємниче прошепотіла Вушка. – Що з тобою, Данольчику?
           Мовчання. Знову питання. Знову мовчання...
           – Знаєш, – нарешті зважився видати свої думки Даноль. – Я все-таки думаю про наш світ. Мене постійно турбують думки, що... що мене начебто тримає щось. Таке відчуття, що я прикутий тут навіки... Але ж це так, Вушко. Зізнайся, це так?
           – Не лякай мене, Данолю...
           – А Хи-Трікс, може, він правий...
           – У чому? – перебила Вушка.
           – Якщо він зможе зняти з мене ці окови, допомогти вибратися...
           – Куди?
           – Однаково, аби тільки б звідси. Із цієї вічності, що тисне.
           – Дурниці! – підхопилася Вушка й плюнула в повітря, відразу перетворивши свою слину в пелюсток троянди, що плавно осідає на землю. Вона обійшла Даноля й продовжила: – Я тобі теж дещо покажу... Дивися... – І зазирнула крізь очі в глибину його душі.
           Вушка простягла руку, і на її долоні з’явилася сфера, чиста і повністю прозора. У навколишній темряві вона світилася ясним вічним світлом. Даноль зачаровано дивився на неї, і під їхніми поглядами сфера поступово стала змінюватися, перетворюючись у прозору квітку, що сяяла теплим ясним світлом.
           – Що це?
           – Це світ. Наш світ. Підстав свою долоню.
           Даноль слухняно простягнув злегка тремтячу руку, і Вушка обережно переклала на неї квітку. Але на іншій долоні вона стала менш виразною, майже розчиняючись у навколишньому просторі.
           – Ой, Данолю! Ти ще бачиш його?.. Ще відчуваєш. Але, тільки... Не губи! Ніколи не губи його! Обіцяй! – Схвильована Вушка підхопилася й вимогливо подивилася на нього.
           Даноль розглядав свою юну подругу: він ще ніколи не бачив її такою. І раптом ще більша журба опанувала ним.
           – Ти не така, як я.
           Даноль поклав квітку на землю. Тендітне створіння спалахнуло найяскравішим і найяснішим світлом, немов наостаннє, не бажаючи, щоб про нього забували, і відразу зникло, начебто розчинилося.
           – Ми різні! – весело закричала Вушка, підстрибнувши в повітрі. – Різні! – Вона схопила Даноля за руки й, піднявши його із землі, прийнялася стрибати разом з ним. Але той вивільнився з її рук. Вушка остовпіла.
           – Я хочу, щоб Хи-Трікс допоміг мені...
           – Не треба! Він... хитрий! – злякано випалила Вушка. – Він непоганий, але він лякає мене. Він не такий, як ми.
           – І тому він може допомогти мені.
           – Допомогти в чому? – здивувалася Вушка.
           – Вивільнитися із цього світу.
           – Але він-то залишиться! Він уже ніколи не піде звідси, тому що йому подобається. Тут не може не подобатися!
           – Може. Можливо, Хи-Тріксу й подобається, а мені – ні. Немає мені спокою!
           – Данолю... – прошепотіла Вушка, і трошки віддалено пролунав її голос. – Не йди, а?..
           – Це необхідно мені. Я більше не можу.
           – Ну тоді я з тобою! – І Вушка приставила три пальці до чола, показуючи знак готовності піти куди завгодно. – Друг не залишить тебе.
           – Ні!
           – Ні? Ну тоді я теж – ні! – Блиснула вона очима, і якимось новим здавався цей вогник. – Я теж можу так сказати. Я маю на це право: ні! Ні! НІ!
           – Шкода... – зітхнув Даноль.
           – Мені теж!
           – А я все-таки йду шукати Хи-Трікса.
           – І я!
           Вушка взяла за руку Даноля. Тепер вона не покине його й буде прямувати за ним усюди. І разом вони відправилися на пошуки...
          
           – От чого не очікував... – здивувався Даноль.
           – Пливіт правающим рибкам! – прокричала Вушка й послала слідом за своїм привітом рясний струмінь бризг.
           Хи-Трікс пірнув, а потім, виринувши, прокричав:
           – Знаєш що? Це було найкраще, що можна було вигадати. Плавати в киселі! – І Хи-Трікс залився голосним сміхом.
           – От ще! – зробила скривджений вигляд Вушка. – Я ще й не таке можу.
           – Ні! Мені поки досить! Порічковий кисіль – просто смакота! Ах-ха-ха! Ха-ха-ха-ха-ха!..
           – Акула! – закричала Вушка.
           – Де? – злякався Хи-Трікс і, не гаючи часу на озирання, стрілою помчався до друзів.
           – Он там, позаду! Така величезна... Нехай буде шоколадна!
           Хи-Трікс зупинився, і переляк знову змінився посмішкою. Він обернувся й кинувся на акулу: велика шоколадна колода.
           – Ам-ням-ням!
           Вушка теж залилася сміхом.
           – Наша акула смачніша! – заявила вона, і відразу із глибин киселю зринула у два рази більша акула, принесена малиновим плином.
           Вушка піднялася на неї й, осідлавши, з насолодою відкусила шматочок.
           – Досить акул! Досить киселю! Я не можу чекати!!! – прокричав Даноль, і веселощі враз завмерли.
           Під Данолем виплив величезний лист латаття, на який незабаром перебралися й інші.
           – Ну що? – вимовив Хи-Трікс. Здавалося, він знав, про що піде мова.
           Вушка стерла рукою кисіль з обличчя й прийнялася її облизувати.
           – Я прийшов за допомогою, – Даноль опустив голову.
           В очах Хи-Трікса блимнуло самовдоволення, і, щоб сховати його від інших, він злегка відвернув голову:
           – Ну що ж...
           – Тільки не тягни й не прикидайся! Ти знаєш, навіщо я прийшов.
           Вушка з надією дивилася на свого друга. Їй хотілося, щоб він отямився й викинув із себе ці дитячі забави. Ще могла бути ймовірність того, що Хи-Трікс не захоче допомогти Данолю, але це навряд. Адже він сам затягував її друга в ці тенета.
           – Я вже казав, – завеличався Хи-Трікс, – що як тільки ти попросиш, я завжди надам тобі допомогу. Тільки ти довірся мені. Довірся, як другові.
           В очах Даноля прослизнув сумнів. Навряд чи коли-небудь він зміг би вважати Хи-Трікса за друга. Як же він може йому так довіритися?
           Але все-таки йому потрібний був не друг, а вихід. І якщо Хи-Трікс пропонує його показати, то чому б і не спробувати. Адже це те, що найбільше притягувало Даноля, володіло його думками, ні на мить не залишаючи в спокої.
           – Давай вже починати! – вимагав Даноль.
           Хи-Трікс зам’явся.
           – Ти знаєш, де вихід?..
           …
           – ...напевно – ні.
           Даноль посміхнувся. Він назвав себе дурнем за те, що довірився незрозуміло кому. І цей хтось просто грає з ним, бавиться.
           – А як же! Адже я посланець! Тобто, мені призначено знайти вихід. Я повинен звільнити цей світ від вас.
           Вушка важко зітхнула.
           – Від нас не треба звільняти! – випалила вона.
           – Але ВАМ потрібно звільнитися.
           – Тільки не від того, про що ти думаєш... – ще важче зітхнула Вушка. Здавалося, настрій Даноля став передаватися і їй.
           – І як же ти знайдеш вихід? – запитав Даноль.
           – Ну... Я... Ми можемо, навіть повинні повернутися туди, куди ти нас уже водив одного разу. До тієї межі світів, ну, стіни.
           – Ні! Адже я казав, що не поведу вас більше туди.
           – А нам більше й не треба. Нам – зовсім трошки. Адже ти прагнеш вибратися?
           – Дурниці! – підхопилася Вушка, і її щічки запалали червоними барвами. – Ти навіть не бачив, що це за стіна. Не бачив, хто там. Нам ніколи не пройти, тому що ВОНИ не хочуть. НЕ ХОЧУТЬ.
           Хи-Трікс засміявся дратівливим сміхом, і Вушка закрила вуха долонями. Вона відвернулася: щось гаряче покотилося по її щоці. І хоча воно стікало по обличчі, здавалося, що опалює саме серце. А Вушка стала безсила.
           – Пішли! – вимовив Даноль і підвівся.
           Трійця пустилася на пошуки колись покинутої ними межі. Подорож їхня не була складною, тому що в них був відмінний провідник, який не раз уже натикався на стіну світів. І невдовзі всі знову опинилися в бажаному місці.
           – Ой! – вигукнули вони в один голос.
           Невидима стіна, раніше не помітна для очей, тепер була чітко відчутна. Вона була немов у прозорих хвилях, начебто в легких брижах. І було помітно, що вона безмежна. Ні кінця, ні краю не було видно. Лише розплавлене згусле повітря, що простягнулося вгору й ушир.
           – Але ж це знак! – закричав Хи-Трікс.
           Вушка схопила Даноля за руку:
           – Не йди. Бачиш: там ВОНИ.
           І дійсно. За стіною були відчутні якісь силуети, якісь фігури. Вони нагадували тих істот, яких уже бачила Вушка.
           – Але вони – це просто ваша фантазія! – заспокоював Хи-Трікс.
           – Ти не бачив їх! Що ти можеш знати про це?! – з обуренням вигукнула Вушка.
           Істоти тим часом вишикувалися в ряд біля стіни й, здавалося, роздивлялися прибульців. Хи-Трікс стояв за Данолем і Вушкою та підштовхував їх у спини:
           – Ну ж бо, не бійтеся. Давайте, адже це ваш останній шанс. Я не даремно був посланий до вас. Воля побажала, щоб я зняв з вас тягар, що так довго обтяжував ваше життя, і залишився з ним у цьому світі. А ви повинні йти далі. Така Доля. Така Воля! ВОЛЯ!!! Дивіться: навіть стіна змінилася. Напевно, ви тепер легко пройдете. Візьміться за руки й на рахунок «три» кидайтесь уперед. У вас усе вийде. Я вірю в це. Адже ви такі сильні! Узялися? Добре... Увага... Раз... Два... ТРИ!..
          
           Даноль і Вушка несвідомо виконували те, що наказував їм Хи-Трікс. Вони чомусь вірили йому, і як тільки пролунало це фінальне «три», вони відразу ринулися вперед, на стіну, до невідомих істот, до невідомого майбутнього. І чим ближче вони наближалися, тим міцніше стискувалися їхні руки.

Нічого не стало перешкодою на їхньому шляху. Не відчули вони й межі, легко проскочивши її, начебто там зовсім нічого не було. І перед очима друзів усе замигтіло. Різні кольори, що перетворювалися у фігури. Даноль і Вушка закружилися, підхоплені якимсь не баченим ними досі вихором. І в цьому вихорі щось давило на них, начебто щось стискувалося всередині їх самих. Одна з істот раптом вистрибнула з нізвідки й полетіла їм назустріч, погрожуючи змести зі свого шляху. Її обличчя було вже майже впритул до друзів, і вони побачили її очі: смутні й повні жалю. А потім так само раптово істота зникла, навіть не торкнувшись до них.            Вихор закружляв ще сильніше, перевертаючи все догори ногами, навскіс і вшир. І в цей же час частішала зміна фарб перед очима. Раптом усе згасло, наче вони втратили свідомість. Залишилася лише одна темрява...                                             – Данолю, – тихо шепотіла Вушка. Вона сіла на нього верхи й трясла за плече. – Отямся, Данолю. Ми вже дивися де...

           Даноль відкрив очі й побачив над собою нахилене обличчя Вушки. Потім вона відсунулася, і в очі вдарив потужний потік світла. Даноль замружився й підвівся із землі. Він почав оглядатися. Світло – це промені сонця. Воно таке яскраве і незвичне для його очей. Під ним точно така ж трава, яка була й у їхньому світі, тільки трошки грубіша. Кущі, дерева. Десь удалині тоненькою змійкою виднілася річка. По блакитному небу пропливали білі, як молочний кисіль, хмари. Тепло розливалося від сонця, і всі істоти цього світу відчували його на собі.
           – Вушко... Це, випадково, не одна із твоїх картин?
           – Ти ж бачиш, що ні, – почувся подих у відповідь. – Тут я безсила. Хоча... – більш веселим тоном вимовила Вушка, – ...знаєш, мені тут теж подобається. На цьому лузі так само прекрасно, як... – І вона не домовила, залившись дзвінким сміхом.
           Даноль полегшено зітхнув: його справжній єдиний друг знову став сам собою. Знову повернулася колишня веселість і безтурботність, хоча... з’явилося й щось нове...
           А що ж відбулося в самому Данолі? Дивне почуття, що тиснуло на нього, начебто кудись зникло. Але замість нього прийшло щось інше, тільки дуже важко розібратися: що?
           – Ой! – тикнула пальцем Вушка кудись у далечінь. – Дивися, там хтось є.
           Вона вказувала рукою в напрямку річки. Там дійсно була чиясь фігура.
           – Ану ж бо, давай наввипередки! Біжимо! – І Вушка, сміючись, кинулася вперед. Ноги самі несли її, а вітер наскрізь продував розпалене тіло.
           Даноль кинувся за Вушкою. Давно він уже так не бігав. У своєму світі в цьому не було потреби, та й не в його натурі це було.
           – Ти хто? – кричала Вушка на ходу, наближаючись до ріки.
           – Людина! – почула вона веселу відповідь. І той, кому належав цей голос, пірнув під воду.
           Коли Вушка й Даноль наблизилися, людина вже вилізла з ріки й розляглася на сонечку.
           – А ви хто?
           – Так я ж Вушка, а це...
           – Даноль.
           – Дивні ви, однак...
           – Та чому ж дивні, Людино?
           – Жарко, а ви в якомусь незрозумілому одязі. Знаєте, що зараз потрібно робити? – загадково вимовила людина.
           – Що? – затримала подих Вушка.
           Новий знайомий підвівся із землі, підійшов до них і, обійнявши за плечі, підвів до самої ріки.
           – Дивіться он туди, у саму глибину.
           Ріка привітно вирувала й рокотала, обдаючи холодними бризками.
           – Що там? Що там? – заверещала Вушка, підстрибуючи на місці.
           – Та хіба так побачиш? – і людина спритно підштовхнула їх обох, так що вони відразуж полетіли у воду.
           За спиною пролунав веселий сміх. Вушка теж засміялася, а на обличчі Даноля з’явилася легка посмішка. Він ліг на воду, розслабившись і слухаючи, що шепотить йому ріка, яка поглинула його й заливалася у вуха. А Вушка безупинно пірнала, волаючи під водою зграйкам переляканих рибок:
           – Ну що, схожа я на вас? Я з вами! Я з вами! – І вона, копіюючи рухи риб, кидалася за зграйкою, що відразу ж розсипалася в різні боки.
           Незабаром настав вечір. Людина посадила палаючу квітку, годуючи її сухими гілочками, і всі із зацікавленістю спостерігали за нею.
           – Мені так цікаво з вами, – вимовив їхній новий знайомий, – що навіть не хочеться повертатися додому. Знаєте що: а давайте прямо тут і заночуємо? На березі цієї ріки? Кажуть, ночами вона такі казки вміє розповідати! А щодо їжі не турбуйтеся: я її досить із собою взяв. Адже ви нікуди не поспішаєте?
           – Додому? – перепитала Вушка.
           – Так. Дім завжди залишається домом. А нічна ріка не схожа на денну. Вона така загадкова! Кажуть, вона може розповісти багато правди. Залишайтеся!
           Вушка заплющила очі й слухала співи ріки. Вона була цілком згодна. Даноль теж не заперечував. До того ж, у них не було прив’язаності до якогось дому: весь світ був їхнім домом!
           «Яке ж тут Щастя! Таке Величезне, Неосяжне!.. Правда, чогось тут не вистачає. Начебто якийсь шматочок, маленький, але в той же час відчутний, відпав і сплив кудись. А може, його тут і не було?..
           Ні, був! Був і є!
           Адже Кінець – це Вічний Початок. А він – не може закінчитися. Так чого ж тут не вистачає? Що спливло, залишивши по собі примарний слід? І як побачити цей слід? Як знайти те, що залишило його?..»
           Глибока ніч огорнула все навколо, і на небі засяяли зірки. Час від часу вони падали вниз, але так і не долітали до землі, ховаючись у тім самім загадковому небесному просторі. А ріка наспівувала приємну колискову, навіваючи щасливі думки й тихий сон...
          
          
           …Даноль прокинувся від дивного почуття. Холодним вітром дихала ріка, пронизуючи до кісток. А поруч не було нікого. Лише червоні вугіллячка від багаття світилися в темряві. На небі ж подібні вугіллячка були закриті хмарами.
           І раптом Даноль почув тихе схлипування. Воно було до болю знайомим. Даноль напружив свій слух і зрозумів, що вітер доносить це схлипування з ріки. Неподалік, біля самого краю крутого берега, він помітив самотню фігуру. Даноль підходив все ближче й ближче й помітив, як судорожно здригається маленьке тіло при кожному схлипі.
           Даноль обійняв юну істоту й лагідним тихим голосом прошепотів:
           – Вушко? Вушко, що з тобою?
           Істота обернула до нього голову, і при місяці, що з’явився на мить крізь хмари, Даноль побачив сльози на її очах. Те, чого він ніколи ще не бачив! Мокре заплакане обличчя послало йому смутний погляд.
           Не було словесної відповіді. Лише тремтяча рука простягнулася назустріч, і на ній Даноль побачив квітку, що колись уже показувала Вушка. Квітка радості й щастя! Але зараз вона була уже не такою. Кривими та некрасивими були її скрючені пелюстки і крізь тьмяне світло, що ледь пробивалося звідкись зсередини, були помітні темні мутні плями.
           – Втратила... – прошепотів Даноль тремтячим голосом, поклавши Вушці голову на плече. – І я втратив...

17 років                                  

Книга 16 попередній автор           наступний автор
	Казки російською мовою