…Опинившися на березі Океану, Маленький Дракончик позіхнув, потягнувся й подивився вверх, на старших. Ті здіймалися над ним, немов верхівки дерев, сиві на тлі нічного блиску. Стояли, звернувши сяючі лика до далечин, і вітер переливав вогненну вовну на їхніх шиях, як степові трави.            Була ніч, і Маленькому Дракончикові край хотілося спати, але він знав, що час сьогодні особливий! І тримався. Лише зрідка розправляв крила, блискаючи молодим золотом прозорих своїх перетинок, та переминався з лапи на лапу.            – Тато, ми летимо, так? – сонно запитав він.            – Так, маля. – Нахилившись до нього, Дракон посміхнувся. – Бачиш о-о-о-он ту лазурну зірочку? Це твій Дім.            – Дім! – повторив Дракончик, намагаючись зрозуміти, як він зможе вміститися на такій малюсінькій крапочці світла. – Тато, тато...

           …А море, облизуючи каміння, шепотіло Дракончикові якісь казки. Про прожите ним недовге тривікове життя й про наповнене Мудрістю життя інших Драконів. І інших людей...
           Люди... Дракончик позіхнув. Він бачив їх одного разу. На погляд дрібні, але такі, що променіють, немов погляд блискавки. Вони тут залишаться самі, а з ними – ще деякі Дракони. Найдобріші. Ті, що вирішили допомагати їм стати на ноги.
          
           !!! Планета згущала хмари, не бажаючи відпускати коріння Драконів. Вони спліталися в глибині її надр і робили їх важкими. Вона бушувала Вітром, і дорослі істоти прекрасно розуміли Її заклик – повернутися й завершити те, що почали!!!
           Дракони, ті, що зібралися на берегах Океанів, віддзеркалювали променями Місячного сяйва на своїх лусочках і спокійно дивилися вгору. Там, серед цих немислимих небес, їм горіти тріпотливими вогниками й могутніми світилами, простягаючи промені-лапи до поглядів тих, хто навчиться на той час бачити...
          
           … – Дракони, Дракони, ви занадто важкі, щоб здійнятися!
           – Наївна... Нам це і не потрібно! – І, спалахуючи, немов безсвітні вибухи зірок, вони залишали обважнілі тіла, по яких, від кінчиків пазурів до самих гнучких волосків на маківці, піднімалася вага Землі – та, якою вона володіє...
           …Маленькому Дракончикові стало не по собі. Він навіть замружився... І раптом... раптом Він побачив зірки. Вони пронеслися швидко-швидко, опинились поруч – гарячі, живі й зовсім різні. Майже такі, як у його мріях...
          
           Зірки й Камені...
           Вершини й хребти, непідвладні бурям, тертю вітру, вогню й потокам... …що переходять у нову форму – пил або крихту, не таку живу, але яка завжди несе в найменшій крихті своїй силу планети й досвід Драконів...
           Ось він, наш останній дар тобі, Земле, – гори! Вони ближче за все до польотів... Відраховуючи століття, їхні вершини тягнуться вгору, до зірок, усе ще сподіваючись повернути до себе вільні Душі Драконів. Мільярди років вони шепочуть до них, переморгуються крізь немислимі простори, надихаючи Земні істоти на подвиги, створюючи легенди й сни, розповідаючи казки. Їхня Мудрість ллється із серця до серця...
           Якщо тільки вміти її слухати...

 

Книга 16 попередній автор           наступний автор
	Казки російською мовою