|
|
 ПРОГУЛЯНКА В ПАЛЬОНЦІ
Напиши що-небудь цікавеньке!
В одній старій школі жила собі одна стара вчителька, яка трішечки була схожа на полярного мешканця (пінгвіна). Але оповідання зовсім не про це. Адже ніхто не знав, що міститься під трухлявою будівлею школи... А під трухлявою будівлею школи сидів пацюк і гриз засохлий шматочок сиру. Він не підозрював навіть, що під підвалом, у якому він сидить, живе єнот, який лише із цікавості свердлить дірки в підлозі. Справа в тому, що нижче від єнота живе якась бабка зелених кольорів і щоночі виконує ритуальні пісні й танці, що звучать дуже містично. На її старезному ліжку із залізним матрацом лежить... стара потерта мапа підземельного світу, який, можливо, набагато в чому кращий за зовнішній, але це не важливо для неї. Вона мріяла завоювати його своєю магією й своїми старими померлими піснями, які колись придумала її бабуся...
На свій подив, вона потрапила в простору кімнату зі столами й стільцями. За одним із столів сиділа стара вчителька, трохи молодша за саму бабуську. А по кімнаті їздила Ірина Білик «у човні» на коліщатах і співала, що «вона нічия», але це теж не так вже й важливо. Учителька, яку зустріла зелена бабуська, повідала їй про те, що насправді замислили ці величезні Риби із зубами: вони поставили себі за мету вивести новий сорт... овочів, які б могли рухатися й співати пісні, подібні у всьому до Ірини Білик, адже це була їхня улюблена співачка. І ці овочі повинні були заповнити весь світ, навіть зовнішній. – Ви уявляєте, що це буде! – волала вчителька, бігаючи по класу. – Весь світ заполонять овочі: морква, буряки, навіть ці м’ячики зі слизом – і будуть співати пісні Ірини Білик!!! Ти повинна врятувати світ. Учителька видерла одну волосинку, подивилася на неї й викинула – це її заспокоювало. Потім кілька разів повторила: «Знайди пацюка». Отут трапилося щось: Ірина Білик, яка до цього часу безтурботно їздила по класу у своєму «човнi» на коліщатах, при слові «пацюк» почала голосно горлати й кидатися веслами, які, до речі кажучи, були салатних кольорів. Вона голосно кричала такі слова: «Не треба шукати пацюка!». Але тут у двері, що були чомусь на стелі, увійшов Олег Лапоногов із «Табула Раси», і Білик різко заткнулася, тому що вона усвідомлювала, що це Олег...
Порожнеча була темна, точніше чорна, але крізь неї просвічувалися маленькі проміннячка світла, і вона пішла на них. Дійшовши до своєї мети, вона виявила, що це щілини, і, заглянувши в них, побачила там великого й жирного павука, що сидів на блискучій павутині з тарілкою й вилкою. У тарілці був маленький-маленький шматочок м’яса. Бабці було цікаво, де павук його взяв? Вона знайшла поруч із щілинами залізний ціпок і почала колупати ним (цим ціпком) по щілинах. Павук почув ці дивні звуки, відклав свою незначну їжу й підповз до щілин. Він відразу ж помітив, що до нього в житло вдирається якесь зелене страховисько. Він окликнув зломщика: «Тобі чого?». Бабка зупинилася й дуже доброзичливо відповіла: «Вибачте, але в мене лихо, про яке я вам обов’язково розповім, якщо ви мене впустите у ваш чудовий будиночок і пригостите своїм м’ясом, – я так зголодніла». Павук поміркував і відповів: «Ну що ж, проходь. Я буду радий хоча б таким гостям». Насправді ж павук був не тільки радий, але навіть щасливий: адже він так давно не їв, точніше їв маленьких дохлих тарганів, яких ловив по всяких кутках і закутках свого житла. Так він харчувався цілих 10 років. І от, нарешті, вперше за всі ці роки в нього буде справжня «жертва». «Щоправда, старувата трішечки, але нічого, хоч за таку долі дякувати», – подумав павук. Павук посадив бабу в крісло, обплетене павутинням. Він сподівався, що бабка заплутається в павутині і йому залишиться тільки почекати, поки вона вмре, або придушити її самому. Але, на диво павука, бабка й не думала заплутуватися...
– Що привело тебе до мене, my friend-пацюку? – запитала зелена бабо-жінка, лукаво подивившись на пацюка. – Спочатку злізь зі стелі, – грізно відповів пацюк. – Адже, мабуть, там тобі нудно одній на стільці на стелі. Бабка, ну та, що літня зелена жінка, вона тільки так думала, що помолодшала, але коли вона повернулася у своє колишнє середовище існування, то знову вся усохнула – стала зелена й зморщена, а волосся в неї стирчало й було кисло-жовтогарячих кольорів. Отже, бабка погодилася зі щуром, що нудно одній на стільці на стелі, і злізла зі стільця. Вона підійшла до пацюка, який вимкнув ліхтарик. Пацюк почав свою розповідь про те, що привело його до бабки. – Мене кличуть Тарас, – почав пацюк... Бабка було здивувалась такому дивному імені пацюка. – Але друзі називають мене Террі, – продовжував він. – А зараз я повідаю тобі найжахливішу історію, що стосується всього світу. Бабуська приготувалася слухати. – Ти вже знаєш, що зубасті Риби жадають зробити, – почав солідно Террі, – однак їм для цього дерева потрібно добриво, до складу якого входить усяка гидота й щурячий дрібно порубаний хвіст. Усе це довго вариться, але справа не в цьому. Я з’ясував, що у всьому підземельному світі я – один-єдиний пацюк! – Щур зробив паузу, трошки поміркував і раптом, зірвавшись з місця, почав знову бігати по кімнаті й волати: – А ти знаєш, що це означає? Це мій, мій гарненький хвостик повинен варитися там – у тій гидоті. Я буду без хвоста! Який жа-а-ах! Бабка заспокоїла пацюка й пообіцяла йому допомогти, якщо пацюк допоможе їй відіпхнути цих зубастих Риб від влади, і зелена бабулька тоді посяде їхнє місце. – Я тоді буду оберігати тебе завжди, ти мені будеш як брат, – це була остання фраза бабусі. Террі погодився з нею й, поклонившись, пішов. А бабуся зелених кольорів залишилася наодинці зі своїми думками: «Як же мені почати свій задум? Я чула, що десь у дуже гарній долині є книга, в якій написані відповіді на всі питання, а охороняють її Бенк і Терк із народу абітарів». І бабуська вирішила знайти цю долину й Бенка з Терком. Вона надягла свій кращий костюм, що складався з лілових штанів, кофти з мішковини й коричневого капелюха, який вона вкрала, коли була в студії «Спати» у «Скрябінців». Бабка набила свою ревдерську сумку різноманітною провізією – продуктами харчування. Ці продукти злегка відрізнялися від того, що їдять люди в «зовнішньому» світі. Це були засушені водорості з рожевої ріки, шматочки бруду з підземних тунелів. Бабка зібралася й вийшла зі своєї комірки. Вона спустилася ліфтом у тунель для того, щоб пройти потайним ходом і не потрапити на очі Рибам із зубами. Але коли вона йшла тунелем, то абсолютно зненацька зустріла дерево, яке каталося на агресивних роликах, це дерево було... не дуже великих розмірів, його очі були витрішкуваті, а зіниці постійно бігали в різні боки. Незважаючи на те що воно було на роликах, ноги в нього були короткими. У дерева були дві великі гілки, схожі на руки; на кінці стовбура – голові – росли маленькі гілочки, начебто волосся... Дерево каталося вільно на роликах (начебто в них народилося). Побачивши бабу зелених кольорів, воно направилося до неї. Під’їхавши ближче, дерево посміхнулося бабусі своєю широкою посмішкою, і та з жаху зморщилася, побачивши відкритий рот із незрозумілого кольору зубами, по яких бігали маленькі жучки. Це були терміти. – Привіт! – сказало дерево. – А що ти тут робиш? – Це не твоя справа! – сердито відповіла бабка й відвернулася. Але дерево не образилося, а навпаки, шморгнувши носом, схожим на картоплю, продовжувало приставати до зеленої бабусі. Бабуся вирішила, що просто в цього дерева проблеми якісь, і, не звертаючи уваги на дерево, пішла далі. Коли вона вийшла назовні, тобто у зовнішній світ, її обличчя освітили яскраві промені світла, які «різали» їй очі після довгого ув’язнення в темному підземеллі. Бабулька зелених кольорів з кислотно-жовтогарячим волоссям, яке стирчало, побачила картину, що відкрилася перед нею: гарні зелені, квітучі луги, зелені дерева – усе дихало життям, але це було всього лише її уявою. Коли яскраві промені перестали «різати» їй очі, вона була недалека від інфаркту: весь світ був сірим, скрізь валялися трупи, останки, небіжчики, покійники, мерці, мертвяки, димилися фабрики, все перебувало в чаду, пилу й кіптяві. Здавалося, нічого живого тут не залишилося. Бабка, отямившись, збагнула одну штуку, дуже важливу для неї. Вона зрозуміла, що вся та ненависть, яку вона виношувала до цих Риб із зубами стільки років, була даремною. І вона вирішила, що потрібно дати волю Рибам із зубами, нехай вони вирощують свої гігантські овочі, і зовсім нічого жахливого немає в тім, що вони будуть співати, це нікому не буде заважати, адже всі люди через такий критичний стан Землі переселилися на далеку зірку Беліатріксу в сузір’ї Оріона. Так трапилося, що ця зірка була точною копією планети Земля, тільки з недоторканою природою. Ну щось таке подібне. Бабка вирішила, що адже їй якось потрібно ще жити на цій Землі, і пацюку Террі, і Шурі, і Лапоногову, і Білик, і тій же вчительці, і дереву, і тим же Рибам зі своїми співаючими овочами. Бабуська зелених кольорів зняла капелюха Ростика й одягла шапочку з написом: «Партія зелених» і зі значком «Peace», – тобто «мир». До речі, цю шапочку вона теж украла ненавмисно в Ростика; ця шапочка ледве на неї налізла, бо це був насправді капелюшок Артемки – сина Ростика. Але на цьому зациклюватися не варто. Вона знову спустилася в підземелля й пішла шукати пацюка, щоб розповісти про той жах, що вона побачила тут, нагорі. Бабка зелених кольорів сподівалася, що пацюк їй допоможе зробити щось гарне для цього жахливого світу. Але довго шукати Террі їй не довелося. Пацюку Террі було цікаво, куди піде ця бабка з кислотно-жовтогарячим волоссям, і тому він пішов за нею. А побачивши все те, що й бабуся, зрозумів, що ховатися нема сенсу, і вийшов їй назустріч. – Ти бачив, я думаю, все це?! – крикнула бабуся з незрозумілим волоссям, як тільки впізнала у віддаленій фігурі знайомі риси Террі. Пацюк Террі тільки подивився на зелену бабуську розуміючим поглядом. А та продовжувала: «Я зрозуміла, що ми не повинні заважати Рибам із величезними зубами вирощувати диво-рослини. З ними хоч якось веселіше буде жити, і ми повинні обновити цей світ, нехай він буде прекрасним!». «Ну так, а заодно ти очолиш його!» – подумав невдоволено пацюк, але вголос нічого не сказав. А бабка в той час кричала, здіймаючи шапочку над головою: «Приєднуйтеся до моєї партії «зелених». Усі, хто хоче, приєднуйтеся!». Але ніхто її не чув, окрім Террі, адже більше нікого й не було. ...Террі й бабуленція зелених кольорів об’єднали свої сили разом. – Ну як? Будемо шукати народ абітарів і книгу чи обійдемося без їхньої допомоги? – поцікавилася бабуся. Пацюк Террі трохи подумав, а потім відповів: – Ні, тут виходить, що уже нема рації шукати цей народ з їхньою книгою. – Тоді пішли до Риб, скажемо, щоб вони скоріше засіяли всю планету своїми рослинами. І як тільки бабка (відомого вигляду) вимовила ці слова, із землі вирвалися назовні мільйони мільйонів рослин. Вони вмить заповнили собою всю планету, розрослися дуже густо й рясно. Від них розливалися дуже приємні пахощі – це був аромат ЖИТТЯ. І всім стало весело й добре. З тих часів ніхто нікому не псував настрій, і він завжди залишався гарним. От тільки рослини співають пісні не Білик, а «Скрябiна». Усі мешканці, які залишилися на планеті, звикли до цієї музики – і навіть дуже полюбили її. Щоразу вони відкривали в цьому щось нове для себе й цікаве. Усі жили в Злагоді й спокої. 
 14 + 14 років
|
|
||||||||||||||||||||
