|
|
 ПРИСТАНЬ
«Майстерня “Золотий час”». Колись це була широка й світла майстерня з великими вікнами, які освітлювали зсередини все приміщення. Тут творив Майстер. Будинок постарів, стіни опустилися й хитались від старості. Шибок у вікнах давно вже не було, і тому довелося їх наглухо забити дошками, отже, й світла в приміщення проникало дуже мало. Згодом цей будинок перестали навіть помічати – він загубився серед інших, а його хазяїна зовсім забули; пам’ятали тільки ті, кому він щось був винний. Людина середнього віку сиділа на ліжку й потирала потилицю. Це й був той самий Майстер, що ще глибоко в душі вважав себе найкращим скульптором. Бідна і жалюгідна людина, він прокинувся й оглянув свою хатину: крізь вікно, схоже на щілину, пробивалося сонячне проміння, що дратувало своїм живим світлом сірі, звиклі до темряви, очі. Час у його свідомості зупинився, він його не відчував, але сивина із цим не рахувалася й уже забрала декілька волосинок собі. «Яке гидотне життя!» – обурився скульптор й люто скинув зі столика брудні глечики й пляшки, які із дзенькотом полетіли вниз. Він було повернувся подивитися на осколки, але великий потік світла засліпив його. Спершу важко було щось побачити, але незабаром очі призвичаїлися до світла. Перед Майстром вимальовувалися відчинені нарозхрист двері, а із променів виливалася довга струнка фігура незнайомця. Його чорні чоботи були натягнуті до колін. Зелена сорочка звисала поверх червоних штанів. На верхню частину обличчя падала тінь від капелюха. Струнка фігура не дозволяла визначити – чоловік це чи жінка.
Незнайомець говорив повільно, як людина, настільки впевнена в тому, що каже, начебто сам жив у ті часи. – Шкода, що в наш час справжніх Майстрів уже немає, – зітхнула людина й подивилася на Майстра. Той нічого не відповів, нерухомо дивлячись на підлогу. – Або є? – голосно запитала людина, і Майстер здригнувся. Він знизав плечима. Звідки йому знати: справжній він Майстер чи несправжній, якщо він за все своє «майстерське» життя виконав тільки два замовлення. Він не смів підвести погляд на дивну людину, що зуміла розбудити давні думки про талант і невизнаність. У молодості скульптор, забувши про все, створював і створював нові й нові фігури: він ліпив із глини й мокрого піску на березі прекрасних русалок і драконів, вирізав із м’якого дерева славних воїнів, із каменю видовбував шахові фігури для своїх друзів і поважних панів. Але пізніше, коли у зрілому віці він назвав себе Майстром і влаштував у своєму старому будиночку майстерню, де «за помірну плату» збирався ощасливлювати людей своїм мистецтвом, – щось немов перемкнулося. Раніше дітвора й жінки із захватом і розчуленням ходили за ним і просили зробити їм чи нову іграшку, чи гребінець із фігурною ручкою, а тепер вони стали обходити будинок скульптора стороною. – Що тобі зробити, Мареле? – кричав Майстер із вікна, углядівши знайомого малюка. – Скажи батькам, що найкращий вояка буде коштувати всього лише дві монети... – Але маля вже ховалося за поворотом їхньої тісної вулички... Згадуючи все це, скульптор все більше насуплювався, а коли нарешті зміг підвести очі, незнайомець так само пильно вивчав його особу. – Еге-е-еж, – зітхнув Майстер, – стільки років я чекав на замовлення, а тепер повинен сам від нього відмовитися. Я не справжній Майстер. – Голос його звучав усе тихіше. – Я зрадив свій талант багато років тому й уже більше ніколи нічого не створив... Так що йдіть, добродію. Але незнайомець розсміявся, та так голосно, що бідняк знову здригнувся. – Що ж, коли так, то у вас ще є шанс виправитися, – сказав він. – Решта скульпторів і різьбярів, яких я відвідав, тільки й кричали про свій талант, але їхні очі блищали від жадібності. Ви поки що інший, і тому, можливо, здатні отримати моє замовлення. І головну нагороду ви одержите не грішми. Скульптор здивувався словам хлопця. Звідки цей молодий незнайомець, що висловлює таку мудрість? І чому він не показує свого обличчя, своїх очей? Скульптор звик дивитися в очі людям і по них визначати, що за людина стоїть перед ним. – От моє замовлення, – перебив його думки гість. Він вручив скульпторові згорток. Той відразу ж спробував розгорнути його, однак незнайомець різко поклав свою білу руку на згорток і сказав: – Я б хотів, щоб ти відкрив його завтра, якщо до того не зрозумієш, що треба зробити. Із цими словами він насунув капелюха ще нижче й пішов. Скульптор залишився в роздумах про його останні слова. Він не розумів: «Як я можу здогадатися, що потрібно зробити? Чи уві сні щось побачу?». Раптом його роздуми перервав несподіваний стукіт у двері. Майстер дуже здивувався: хто б ще міг прийти? Він ліниво підвівся зі стільця, щоб відчинити... Але двері відчинилися самі – на порозі Майстер побачив свого колишнього сусіда. Загороджуючи собою майже весь проріз дверей, той ввалився до будинку. Майстер опустив голову й відійшов убік. – Вже пройшло більше тижня з того дня, як ти обіцяв принести свій борг. Скільки ще можна чекати? – запитав нежданий гість. – Але якби в мене були гроші, то я приніс би їх ще раніше, ніж обіцяв, – винувато відповідав Майстер. – Мені байдуже, є в тебе гроші чи ні, ти винен – і ти їх віддаси сьогодні ж! – закричала розлютована людина. – Але як... – почав був Майстер. Та гість його вже не слухав. Він побачив у руках скульптора згорток, який дуже зацікавив його: – Що це в тебе?
– Ти не можеш взяти цього! Це не моє, і воно коштує більше всіх моїх боргів, разом узятих! – Майбутнє передбачити важко: раз позичиш, два позичиш – от і розрахуємося. Будемо вважати, що я беру плату наперед. – Але... Я не хочу більше бути твоїм боржником! Не хочу мати з тобою ніяких справ! – Слова, слова... – вигукнув сусід уже майже з порога. – Егей... Ну... А... Але той уже вийшов із будинку й різко зачинив двері перед самим обличчям Майстра. Правда, на виході він встиг зачепитися за іржавий цвях, що самотньо стирчав біля входу в будинок, і декілька дрібних монет із дзенькотом висипалися з його кишені. Однак це навряд чи можна було вважати зараз великою втратою. Сусід повільно віддалявся. Скульптор стояв як укопаний і дивився на двері. Потім, розвернувшись, він обперся об них спиною й, застогнавши, повільно осів на підлогу. Опустивши голову, він намагався придумати, що йому робити. Що сказати незнайомцеві? Сьогоднішнє замовлення – це шанс! Шанс перевірити й виявити себе. І він його упустив... Майстер важко зітхнув. А може, все-таки ще ні? Може, є якийсь вихід? І, поринувши в марення, Майстер задрімав. Раптом у вухах його зашуміли хвилі, і чийсь пронизливий голос промовив: «Дивись!». Майстер здригнувся й відкрив очі. Перед ним стояв прекрасний корабель – точнісінько такий, який був у згорточку: ті ж самі вітрила, ті ж обриси палуби, той самий ніс із фігурою, та ж корма. Але цей корабель був справжнім, ні, навіть не так – він був живим! Вітрила й канати тріпотіли на вітрі, дошки поскрипували й блищали в сонячних променях, пахнули свіжим деревом і лаком і навіть світилися. Майстер обімлів. Він навіть подався вперед від захвату. «Святий Боже! – шепотіли його губи, – Святий Боже!» …Але раптово він прокинувся й знову опинився в старій темній кімнаті з одним-єдиним вікном, за яким співали цвіркуни й тьмяно світили зірки. Майстер подивився на свої руки й побачив, що вони ледь помітно тремтять; перевів погляд на стелю, немов очікуючи побачити там вигадливі обриси шхуни; він навіть уловив носом солоний морський вихор повітря, але нічого більше не було – тільки брудна, обліплена мухами стеля. Але й цього було досить – він запам’ятав усе, адже недаремно славився міцною пам’яттю, і, схопивши перший шматочок дерева, що попався під руку, й ніж, він узявся випилювати, вирізати, відроджувати чудесний маленький кораблик. Його не бентежило навіть, що дещо він усе-таки не роздивився, – а саме: маленьку й, найімовірніше, зовсім не важливу деталь – статую жінки на носі корабля з живим глибоким поглядом, й одягом, що велично розвівався. Навіщо він робить? Чому він це робить? Він не знав, але відчував, що зробити треба якнайшвидше, щоб встигнути. – Куди? – Незабаром прийде той незнайомець. – Він що, сказав, коли прийде? – Ні, але якимось чином він довідається, коли кораблик буде зроблено. – Так для чого ж поспішати? – А на що чекати? – А чому ти робиш саме корабель? –... Усю ніч Майстер різав, пиляв, стругав... Уже до ранку кораблик був готовий. Він узяв його в руки й оглянув, повільно повертаючи. – Вийшло непогано, але чогось тут бракує, – уголос бурмотав він. Змучуючи себе думками про те, що він зробив щось не те, Майстер на щось чекав. Зачувши кроки за дверима, він молився Богові, щоб це був не замовник. Але незнайомець повинен був прийти, і він прийшов... Як і в перший раз, величезним потоком світла бризнув незнайомець у навколишній простір, опромінивши всі темні куточки старої хатини й не попередивши про свій візит стукотом у двері. Кожна клітинка його тіла дихала спокоєм. Майстер встав, як тільки дивний гість увійшов, показуючи цим свою повагу. Потім він направився в куток, що охрестив «робочим» і куди, через відсутність стола, засовував ящик зі своїм «майстерним приладдям». Звідти тремтячими руками Майстер узяв згорток, у якому був запакований дерев’яний кораблик, і направився до незнайомця, опустивши очі. Але, проходячи повз брудне вогнище, він несподівано навіть для самого себе кинув згорток у палаючий вогонь, і дерев’яний кораблик відразу ж зайнявся. – Я не виконав замовлення, – сказав Майстер і рішуче подивився на незнайомця, – Ваш згорток уже не повернути... – з важким подихом вимовив він. – Але я готовий відробити його! Я обов’язково віддам вам борг! – Ти й не міг його виконати, – посміхнулася людина. – Час цього замовлення надійде тільки через сто п’ятдесят років, коли ти вже будеш мертвий. Але тобі призначено взяти участь у створенні цього великого корабля однією деталлю, саме тією, якої не вистачало у твоїй дерев’яній підробці… Скульптор роззявив рота від здивування й відступив назад: звідки дивна людина може знати все це? Можливо, це божевільний? Але як тоді пояснити всі ті дивні події, які відбулися з ним протягом останніх двох днів? Як пояснити сон і тремтіння у руках, що передвіщує натхнення? …І Майстер вирішив промовчати... А незнайомець продовжував розповідати: – Цей корабель будеш створювати зовсім не ти й не зараз, а команда чудових майстрів і людей, які ще не народилися! Йому призначено виконати одну прекрасну й величну місію, можливо, запобігти руйнівній війні. Я вмію читати долі людей так само, як ти бачиш у шматочку дерева свої майбутні вироби, – тут незнайомець зітхнув. – Я – голос долі й сьогодні промовляю до тебе. Твоє завдання має бути виконане за будь-яку ціну, тому що від цього буде залежати дуже багато: чи зверне на корабель увагу саме та людина саме в той вирішальний час, коли це буде потрібно. Я тебе не кваплю – тобі жити ще двадцять шість років, але за цей час усе має бути зроблено. І не чекай визнання за життя – твоя єдина велика робота загубиться в часі й знову спливе тільки через сто п’ятдесят років, саме коли їй призначено. Ти повинен вирізати статую, що установлять на носі корабля. Не просто вродливу, привабливу або велику, не просто цікаву або манливу. Вона повинна бути САМЕ ТАКОЮ, ЯК ТРЕБА! «А якою треба?» – здивувався про себе Майстер. – Про це ти маєш дізнатися сам, – відповів словами на його думки незнайомець і відкинув з лиця каптур. Майстер був уражений побаченим. Його очі округлилися від подиву. У його гостя не було обличчя... Крізь ледве помітний сяючий овал променіли великі та ясні очі. Рудо-золоте блискаюче волосся ледве сягало плечей. – Хто ти? – вирвалося в Майстра. «Чому ти не схожий на нас?» – продовжив він про себе. Незнайомець кинув швидкий погляд на Майстра, начебто передав відповідь: «Чому я повинен бути схожим на вас?». – Ти знаєш, що робити, – сказав він дзвінким голосом. І знову було не розібрати, чоловічий він чи жіночий. Замовник розвернувся й пішов, накинувши каптур. Майстер залишився наодинці зі своїми думками. Звідки лився голос, як незнайомець міг вимовляти слова? А може бути, він чи вона взагалі не розмовляв? Може, скульптор чув і розумів його без слів? Можливо, це тільки люди спілкуються, вимовляючи якісь звуки? Зараз єдиним бажанням Майстра було – піти з будинку якнайдалі, щоб незнайомець не зміг знайти його. Але в той самий час він думав: «Піти? Але навіщо?». «Як я можу виконати замовлення, якщо не знаю, що саме від мене хоче ця людина», – думав про себе Майстер. «...Ти повинен вирізати статую...» «...Вона повинна бути саме такою, як треба...» – увесь час проносилося у нього в голові. Незабаром Майстер втомився від цих думок і заснув... ...Майстер почув таємничий шепіт і відчув у ньому щось знайоме. Перед поглядом з’явилися гарні, ясно-зелені пінливі хвилі моря, що зливалося з небом. І десь там, де відбувалося з’єднання цих двох світів, з’явилася темна крапка. Вона наближалася, і Майстер побачив корабель, той самий корабель. Він плив, плавно розсікаючи хвилі. Вітрила майоріли від подихів вітру й у сонячних променях здавалися золотими. Захват проникнув у душу Майстра! Він раптом зрозумів, навіщо народився, для чого жив весь цей час саме так, а не інакше. Він знав це: зараз, раніше – завжди! Просто щось – те, що допомогло забути, заважало згадати. Але тепер Майстер згадав! А ще він вірив. Вірив у те диво, що постало перед ним у всій своїй неосяжній вроді. Майстер відчув на собі подих солоного морського вітру, начебто він сам зараз стоїть на кораблі. Волосся його розвівається, і він щасливий. Щасливий, що може вкласти хоч якусь часточку в створення цього корабля. Він бачить кожну його деталь... але не бачить головної. Тієї, яку належить зробити йому. Він знає, що на носі корабля є чийсь образ... але він оточений темрявою. І чим більше Майстер вдивляється у цю тьму, тим темнішою вона стає. Незабаром залишається лише темний, застрашливий морок. І раптом Майстра засліпила блискавка, слідом за якою почувся моторошний гуркіт грому. Майстер опам’ятався й схопився за голову від нестерпного болю. «От дурниця! – гнівно подумав він, розтираючи скроні. – Немає мені спокою з цією чортовою статуєю!» Весь наступний день він ходив із кутка в куток по своїй тісній комірці, бурмотів щось собі під ніс або сидів біля брудного вікна, порожнім поглядом супроводжуючи краплі дощу, що бив по бруківці й будинках із силою водоспаду. До вечора він уже твердо знав, що обов’язково візьметься й зробить цю роботу, навіть якщо витратить на неї решту свого життя і йому ніхто нічого не заплатить. Отже, важко зітхнувши, Майстер підібрав собі підходящий шматок дерева й узяв інструменти. І начебто все почалося добре. Риса за рисою виникали контури прекрасного створіння. З’явився силует, а за ним ноги й руки жіночої фігури. Усього за кілька днів Майстер практично закінчив роботу, дивуючись швидкості й легкості рухів своєї руки. Рух – і пасмо волосся спустилося по щоці. Ще один штрих – і складочка впевнено пролягла на платті. Красиво й тонко було все зроблено. Не вистачало лише одного – обличчя. Овал був, однак риси не були позначені. Скульптор довго думав над цим. Але як тільки намагався відтворити її очі, ніс чи посмішку, рука починала тремтіти й не слухатися... Не те, не те. Усе не те! У гніві Майстер відкинув вирізану фігуру в інший кінець кімнати. – Зрештою, я вільна людина й якого біса повинен думати лише про цю статую?! Я вже чотири дні сиджу в будинку, не висуваючи навіть носа на вулицю, – із цими словами Майстер накинув на плечі стару драну накидку й направився до дверей. – Піду хоч подихаю повітрям, – продовжував він, розмовляючи сам із собою. Неподалік від халупки, у якій мешкав Майстер, була пристань. Вона з’явилася зовсім недавно. Майстер навіть не бачив її повністю. Може, тому, що зараз він думав тільки про кораблі, може, ще з якоїсь іншої причини, але Майстер твердо вирішив піти на пристань. Не кваплячись, він направився убік моря. Сонце повільно ховалося за обрієм... На вулиці не було ні душі, лише неподалік хлопчисько підкидало сухі гілки в багаття, від чого воно яскраво спалахувало. Навколо пахло димом... Майстер ішов, замислившись про щось своє. Тільки внутрішній голос постійно нагадував йому, що потрібно йти... іти саме туди й саме сьогодні... Майстер ще здалеку побачив загадкові вогники й... пристань. Серце його завмерло, а потім скажено забилося від хвилювання. І чим більше Майстер наближався, тим сильніше стукало його серце. «Яка краса!» – вигукнув Майстер. Перехожий здивовано подивився на нього, але Майстер не помітив цього. Він не звертав уваги ні на що навколо, окрім того, що перебувало перед ним і до чого він наближався... «Тут він уперше торкнеться хвиль і звідси почне свою подорож», – пронеслася в голові Майстра думка, що відразу породила подив. «Він» – корабель, на носі якого буде прекрасна таємнича статуя з невизначеними рисами обличчя. Але невизначеними лише поки що... І скульптор пильно вдивлявся в обличчя жінок, що проходили повз нього: товстих і худеньких, низьких і високих, привабливих і потворних. Ось гордовита багачка йде, погойдуючи спідницями й ні на кого не дивлячись. Не вона! Ось смиренна черниця з опущеним на очі каптуром. Не вона! Ось мисливиця за легкими грішми спокусливо вдивляється в обличчя перехожих. Не вона! І знову не вона! Яка Вона? Де Вона? Майстер не знав. Йому здавалося, що голова його зараз лусне. Починався вечір. Стомлений Майстер ішов набережною. Навколо горіли бліді ліхтарі, чувся монотонний галас юрби, звуки якої злилися в одне ціле й діяли заспокійливо. Перед очими миготіли обличчя: смутні, веселі, байдужі... Але Майстер не помічав їх. Ця людина не бачила нічого навколо. Він просто йшов, а думки його були десь далеко. Раптом Майстер здригнувся й зупинився. Хтось слабкими, але ще чіпкими пальцями схопив його за зап’ястя й потягнув униз. Скульптор озирнувся й побачив на землі людину. Це був безногий брудний старий у рваному лахмітті. Він усе ще продовжував тримати руку Майстра й дивився йому в обличчя напівбожевільним поглядом. Скульптор здригнувся: якась іскра в очах жебрака злякала Майстра. Але старий міцно тримав його за руку, не даючи піти. Миттєвий переляк зник, і тепер уже Майстер став усвідомлювати, що відбувається. Старий посміхнувся, але посмішка його була неприродною. – Ти щось шукаєш, – прохрипів він. Майстер мовчав. – Ти щось шукаєш, – ствердно сказав старий, – але ж я можу допомогти тобі! – Допомогти? Уже ти-то – навряд. – Навряд?! – скипів жебрак, але відразу заспокоївся й продовжував: – Адже ти не знаєш, хто я. Як же ти можеш судити?.. – А як ти можеш знати, що я шукаю? – Я чарівник…– прошепотів брудний старий, пильно дивлячись в очі Майстрові. – Чарівник…Я можу допомогти тобі! Одна мідна монета, і тебе більше не буде мучити думка про Неї. Адже це Вона, я вгадав? Майстер мовчав. – Дай мені монету, вона мені так потрібна. А я зроблю для тебе ВСЕ. Адже я чарівник! Люди, я чарівник?!! Ну чого ж ти стоїш? Ти не віриш мені? Майстер вийняв із кишені кілька дрібних монет, які недавно з гіркотою підібрав з підлоги, і з глузуванням простягнув жебраку. Очі каліки загорілися, і він тремтячими руками потягнувся до грошей. Коли він торкнувся руки щедрого незнайомця, в його очах тріпотіло блаженство. Жебрак уже готувався взяти гроші, як раптом Майстер різко стис долоню, сховавши гроші у кулаці. – Ти просив мідяк, так тримай, – і він із жмені монет умудрився підкинути вгору одну. Монета із дзенькотом упала на бруківку й покотилася. Старий спробував схопити її, але не встиг – вона відскочила на чималеньку відстань. Безногий потягнув руку до монети, але та була далеко, і він не міг її дістати. Каліка з надією й німим проханням подивився в очі Майстрові, але не побачив там співчуття – лише одне презирство. – Чарівник! – із глузуванням вимовив Майстер. – Та ти ніхто! Брудний каліка, прошак, жебрак – порожнє місце! Без таких, як ти, світ був би чистішим! Майстер відвернувся від каліки й покрокував геть. Його охопило обурення й прикрість про змарнований час. Скульптор навіть жодного разу не озирнувся, а тому не побачив, як гаряча сльоза скотилася по щоці жебрака. Каліка змахнув сльозу й жалюгідно поповз за монетою. Сльози лилися все сильніше й, стікаючи по брудних щоках, капали на землю. А каліка все повз, і не знайшлося людини, яка допомогла б: перехожі гидливо обходили його стороною. …Майстер здалеку вгледів свого колишнього сусіда із дружиною й дітьми – цілим виводком хлопчиків та дівчаток віком від двадцяти років до дитячого (найменше немовля впевнено спочивало на руках у сусідової дружини). Того самого сусіда! І Майстрові раптом стало до нестями огидно... «Ні, не хочу його бачити сьогодні! – вирішив він. – Не цього вечора», – і, розвернувшись, швидким кроком, а точніше, майже бігцем понісся уздовж торговельних і рибальських шхун, що спочивали біля пристані. Його кроки все більше прискорювалися, коли раптом... – Вона богиня! – пролунав басовитий і розкотистий, немов грім, вигук у нього над вухом. Майстер застиг на місці, занесена для наступного кроку нога опустилася. Він став прислухатися. – Такої краси ви в житті не бачили! – продовжував голос, що належав товстому нахабному чоловікові, обвітреному в довгих морських мандрівках. – Недаремно ж вона вважається у диких племен за принцесу! Ми зі шкіпером ледь не луснули від захвату! Така висока, така струнка, і все на місці. Й обличчя, як у принцеси! Очі дивляться так – ох! Тільки шкіра чорна... Далі Майстер уже не слухав, думки скажено скакали в його в голові: «Так, так! – думав він. – А чом би й ні?! Адже дерево не передає кольору шкіри! У мене було відчуття, що сьогодні я довідаюся, де вона, і от – підказка долі! Ну то й що, що вона – принцеса й живе, мабуть, у страшенно далеких країнах, я однаково знайду її й хоча б одним оком гляну, щоб запам’ятати». – Де це? Як її кличуть? – схопив він за руку товстого моряка. – Розповідайте! Моряк розгубився від здивування. Він не зрозумів, у чому справа, і подивився широко розкритими очима на скульптора. – Де вона? Де вона живе? – ще раз повторив той і сильніше стис своєю брудною худою рукою потужну руку моряка. – ...На Південному березі. Туди сьогодні вирушає корабель «Діса»... Скульптор відпустив руку й побіг по пристані, шукаючи корабель із дивною назвою. Він навіть не спитав, як звати чорношкіру принцесу, як можна її знайти, адже Південний берег не такий уже й маленький. Але, охоплений пошуками корабля, він більше ні про що не міг думати. От...
Подивившись на людину, що лежала не рухаючись, Майстер присів, перевірив, чи той дихає і, впевнившись, що бідолашний мандрівник живий, обмацав кишені його камзола. Вони виявилися не порожніми, там були документи й трохи грошей. – Прекрасно, відтепер мене кличуть Мікель... Мікель Коолд. Зараз я відправлюся на Південний берег моря... Нехай простить мене Господь, але я не мав іншого виходу! – швидко проговорив він і направився до корабля. Тепер головним було, щоб ці два амбали на вході нічого не запідозрили. Скульптор набрався рішучості, зі спокійним виглядом наблизився до охоронців і назвав своє нове ім’я. Ті, здавалося, нічого не запідозрили. Майстер пройшов до каюти номер два й, відкривши двері, заглянув усередину. Там нікого не було, і він зайшов. На столі акуратно лежали стародавні сувої та представницькі папери. Узявши їх у руки, Майстер прочитав уже знайоме ім’я. Тепер він остаточно переконався, що це його каюта, і сів на ліжко. – Головне, щоб цей «справжній» Мікель не опам’ятався й не зайшов слідом за мною на корабель, – думав він. Але страх у Майстра пропав, коли корабель раптом смикнувся і почав відпливати. Серце мандрівника скажено забилося – він пливе далеко-далеко, щоб побачити ту, яку шукає. Майстер замріявся, але це тривало недовго, бо у двері зненацька постукали. – Увійдіть! – голосно сказав Майстер, навіть не помітивши, що він сказав це сердитим тоном. За дверима почулося: – О, які ми грізні! Нарешті двері відчинилися, і на порозі з’явився чоловік. Судячи з одягу, це був моряк, але його постать зовсім не відповідала професії. Парубок був людиною невисокою й худенькою, одна шкіра та кістки. Риси обличчя моряка були дитячими й світилися добротою. – Е-е, – зам’явся він. – Я тут у сусідній каюті мешкаю... Начебто помічник штурмана... – І він ще більше насунув на лоба і так уже до краю насунуту шапочку. Моряк шморгнув своїм кирпатим веснянкуватим носом і посміхнувся. – ...і шукаю друзів! – додав він. Майстер посміхнувся у відповідь і, підійшовши до морячка, простягнув йому руку. – Привіт! Я... – запнувся Майстер. – Я – Мікель. Мікель Коолд. – Боні Мароу, – представився моряк і дружньо потис руку Майстрові, по-дитячому обійнявши її обома долонями. У цьому рукостисканні відчувалося те світле й добре, що існувало в самому морячку. «Напевно, це щире серце», – подумав скульптор і зрозумів, що хоче, щоб ця людина стала його другом. Найсправжнісіньким... «Ура!» – кортіло кричати Майстрові, коли вони з Боні, стоячи на палубі, побачили вдалині Південний берег. Він випливав із ранкового обрію, що палав багряними фарбами. Боні ляснув Майстра по плечу, вітаючи. Під час довгих годин плавання тепер уже нерозлучні друзі встигли переговорити на тисячу тем, і в тому числі – хто що шукає в цій подорожі. – Е! – здивовано промовив Боні, вислухавши історію Майстра (на жаль, напівправдиву) про причину його пошуків. – З тобою все просто. Знаю я цю красуню, яку ти вибрався подивитися. Вона дійсно принцеса, але зовсім дика, неосвічена, і знайти її не так вже й важко – вона нерідко показується в різних місцях. І що тільки люди в ній знаходять – незрозуміло, але тільки до неї дійсно тягнуться... У мене все складніше – красунь багато, а от скарбів мало... – Ти шукаєш скарби? – запитав Майстер. – Так! – відповів моряк і зітхнув: – Хочу знайти справжній скарб, але не для себе... – А в мене був скарб. Одного разу. Але потім прийшов сусід і його забрав. Так що тепер у мене немає ні-чо-го! – Як це – забрав?! – здивувався Боні. – Так, прийшов і забрав за борги. А це був чудесної роботи маленький, з твій кулак, золотий кораблик... – З мій кулак?! – і Боні широко розкритими очима вп’явся у свої руки. – І ти віддав?! Ти був йому так багато винен?! Ти що – картяр? – Ні, – злякався Майстер, – ніколи я не грав. А винен був зовсім небагато – пару мідяків та цебро картоплі. Але що я міг зробити... я слабка і майже стара людина... – Ти налякана людина! – закричав Боні. – Яка ще слабка, яка ще стара! Так треба його було стусаном під зад виставити й ще сковорідкою по голові дати! З мій кулак!.. Святий боже!.. – Так він же втроє сильніший за мене! – Сила вимірюється розумом, а не шириною м’язів! – засміявся морячок. – Ех ти! Тюхтій! Але і скарби теж виміряються не в кулаках... Той скарб, що я шукаю, – розміром з... – І отут він задумався. – ...Напевно... із серце тієї людини, для якої я його шукаю. – Усього лише? – здивувався Майстер. – Ні... серця бувають різні... А це – зовсім не маленьке... Увечері корабель причалив до пристані. На Південному березі розташувалося морське містечко. Неподалік стояли військові кораблі, а по всьому березі вітер розносив запах свіжопійманої риби. Майстер зійшов на землю, вирішивши поблукати містом наодинці із самим собою. Тут так приємно було серцю. Був якийсь дивний спокій і мир. Пройшовшись маленькими вуличками з акуратними та спокійними рибацькими будиночками, у Майстра виникло бажання оселитися в одному з них хоч на якийсь час. Потрапивши на центральну вулицю, скульптор здивувався ще більше. Вона була вся освітлена вогнями ліхтарів. Звідусіль лунали якісь незвичайні звуки веселощів, радощів і щастя. Люди тут були зовсім іншими, здавалося, світ був зовсім іншим. Серце знаходило тут душевний спокій. І звідси не хотілося нікуди йти чи їхати. Очі дивилися на світ якось по-іншому. Можливо, саме в такому місці й знаходить людина своє щастя. Цього вечора Майстер довго гуляв вузькими вуличками нового для нього містечка, і тільки вночі, коли місто спорожніло, він повернувся в будинок, де вони з Боні зупинилися. Відчинивши двері, він побачив Боні, що вже міцно спав та спокійно посопував. Майстер запалив світильник і сів на ліжко. Про те, щоб заснути, не могло бути й мови – думки були зайняті іншим... Наступного ранку Боні запропонував другові разом із ним оглянути місто, але той відмовився, пославшись на те, що йому потрібно кудись у своїх справах. Боні пішов, і Майстер залишився на самоті. Він вирішив піти погуляти по центру, сподіваючись хоч щось почути про принцесу. На центральній вулиці було багато народу, кожна група гомоніла про щось своє. Майстер прислуховувався до усього... – Що тут таке? – вихопивши когось за рукав, запитав він. – Зараз тут пройде принцеса! – пошепки відповіла йому людина й відразу знову затерлася в юрбі. – Справді?! – майже крикнув Майстер. – Де? – Е-е, ти звідси не побачиш, а ближче тобі не підійти – усюди охорона. Але Майстер уже не слухав – розштовхуючи всіх, він почав пробиратися ближче до площі, оточеної величезного росту велетнями. Ось спереду все загуло, над юрбою пронеслися вигуки – урочисті й вітальні. «Ура-а-а!» – рознеслося над площею. «Хай живе!..» – летіли вигуки. Підбираючись все ближче й ближче, Майстер нічого не помічав навколо себе, коли крізь ближні ряди роздивився носилки й слуг... От тільки – ВОНА це чи не ВОНА?.. …І раптом очі його застелила завіса – на мить перед його поглядом спалахнула знайома картина – бриз, піна... й – замість живого, що потріскує свіжою дошкою дерев’яного кораблика – маленька золота скульптурка витонченої роботи, і над нею – червона пика сусіда, що сміється й глузує... «Як же я міг віддати тебе йому?.. – встиг подумати Майстер. – То правий був Боні!»... Коли він опам’ятався – носилки вже порівнялися з ним. Погляд Майстра чіпко впився в шовкові завіси, що розвівалися. За ними вже можна було розгледіти чорну гнучку фігуру із вітально піднятою рукою... ще трохи-трохи, і от перед ним випливуть плечі – такі ж смагляві й витончені... Підборіддя, губи, і... – о диво! – вітер підхоплює завіси й відкидає їх далеко назад! Жінка на носилках повертає до нього обличчя, і... нічого... Майстер у жаху відскочив. Чорношкіра принцеса дійсно була прекрасна, але... чогось у ній однаково не вистачало: може, тонкості посмішки, може, зовсім іншого виразу очей? Він не знав, але зрозумів, що це не Вона...
Якийсь час Боні уважно дивився на нього, немов не пізнаючи, а потім зважився запитати: – Що з тобою трапилося за цей ранок, Мікелю?.. Тебе немов підмінили! – Я нарешті зрозумів, яким дурнем був останні п’ятнадцять років! – відповів йому Майстер, широко посміхаючись. Боні ніколи не бачив, щоб Майстер так посміхався – він здавався зараз щасливим і молодим. – Ах, Боні, Боні, друже мій, спасибі тобі, рідний, за твою мудрість! – раптом вимовив скульптор й у пориві почуттів обійняв юнака до хрускоту в кістках. – Ти так багато зміг мені пояснити! Я сподіваюся, що ти рано чи пізно знайдеш свій скарб! Шкода тільки, що мене не буде з тобою поряд – дома мене чекає дуже довга робота... – Так, це зрозуміло, – відстороняючись і розминаючи здавлені плечі, вимовив його друг. Але Майстер немов не чув його. – Але першою справою, – продовжував витати в хмарах скульптор, – я поверну собі мій золотий кораблик!!! – Оце вже розмова! – зрадів Боні. – Виходить, ти й справді змінився, Мікелю!.. Хоча мені буде трохи шкода розставатися з тобою... Усі дні, що залишилися, друзі провели вдвох – лише зрідка Боні посилався на якісь справи й зникав у вузьких вуличках міста. Але Майстер ніколи не запитував його про це. А через два тижні вони відправилися назад у миле їхньому серцю місто... У середині плавання перед самим світанком Майстру наснився дивний сон. Він побачив огидну брудну людину, що сидить під напівзруйнованим мостом. Старий дивився на нього мутними білими очима й розкотисто реготав. Майстер був не в змозі зробити жодного руху, відійти від цього жебрака, усе сильніше притягала до нього якась сила. Ось він бачить усю фігуру в обмотках, ось бачить його брудне обличчя й порожні очі... Ці очі нагадували йому щось... він силкувався, силкувався щось згадати... що?.. Майстер підскочив на постелі. Він був сильно переляканий... …Ранок був похмурим. Накраплював дощик. На палубі корабля не було жодної душі. Майстер сидів на ліжку замислений, не знаючи, чим йому зайнятися. Через якийсь час він вирішив піти до Боні. Швидко прошмигнувши до сусідньої каюти, постукав, але ніхто не відчиняв. Тоді він, щоб не мокнути під дощем, вирішив увійти сам. Штовхнув двері, але вони виявилися зачиненими. Майстер постукав ще раз і, остаточно переконавшись, що в каюті нікого нема, повернувся до себе. Дощ тим часом дужчав. Небо стало чорне, наче покрите кіптявою. Десь удалині гримів грім. Через кілька годин на морі вибухнув сильний шторм. …Вітер вив, як божевільний, доки, нарешті, не оглушив усіх. Люди ледве пересувалися по палубі, гукаючи щось один до одного. Але їхні крики ніхто не чув, тому що всі слова заглушав гуркіт. Хвилі накривали корабель, переламували навпіл щогли, рвали снасті...
Але це був не кінець. Із новим ковтком повітря він відчув, що тримається за якийсь канат. Крізь шум і крики людей Майстер почув заклик про допомогу. Голос був до болю знайомим. Невже це Боні? Майстер почав спритно підніматися по канату й, опинившись на палубі, став шукати свого друга. Галас ставав усе голоснішим і голоснішим, поки зовсім не оглушив скульптора. Він зрозумів, що Боні перебуває під завалом дощок, і почав швидко їх розкидати. – Я знав, що ти прийдеш до мене на порятунок! Ти справжній друг! – з трудом проговорив Боні. Майстер визволив свого друга, але нова хвиля збила його з ніг, і він упав у цю купу дощок, а потім ударила блискавка, і спалахнув вогонь, а потім знову накотилася нова хвиля. Майстер відчув її всім тілом, і холод пройшов від голови до ніг. Ця хвиля була слабкіша за попередню, і кожна наступна передвіщала, що шторм стихав. Скульптор відчував, що Боні поруч, і намагався роздивитись його крізь незрозумілу темряву... але нічого не виходило... Через якийсь час корабель прибило до берега, і моряки, що залишилися в живих, зійшли на сушу. Їх було не так багато. – Зараз дійсно ранок? – запитав Майстер. – Так, – підтвердив Боні, йдучи з ним по березі і підтримуючи його за руку. Для Майстра це було незвичним, він ішов по мокрому піску, трохи провалюючись, хвилі змочували йому ноги, і без того мокрі, доносився шум такого близького моря, але нічого цього він не бачив: відчуття темряви й страху поглинуло його. Обидва розуміли, що скульптор осліп. Друзі довго сиділи на березі. Один слухав шум моря, а інший дивився на пінясті хвилі. – Ти мені вибач. Я знаю, що це через мене... – почав Боні. Майстер мовчав. Він не знав, що говорити. Тепла рука торкнулася його плеча. І обидва губилися в здогадках, чому вийшло саме так. Майстер ніяк не міг упокоритися з тим, що перестав бачити. Він не міг забути про свою місію й подовгу розмірковував про неї. «Може, це знак? Може, мені треба передати свою місію іншій людині? Але як я її знайду?» Скульптор надзвичайно горював, він заплутався й не знав, що робити. Він відчував дружню присутність Боні, і йому здавалося, що той розуміє всі його думки. Сонце вже припікало, піднявшись над обрієм – десь там. Це означало, що настав полудень. – Ну що? Пішли? – сказав Боні, підхоплюючи свого друга за лікоть. – Куди ми підемо? – з гіркотою запитав Майстер. – Як куди? – з іскрою життя випалив Боні. – Місто оглядати. – Ха! Ну, ти й жартівник! – розсміявся скульптор. – Ну, вибач, – зніяковів Боні. – Ми будемо знайомитися з містом, куди нас викинуло море. Хто знає, адже це може бути наша доля! І Боні посміхнувся широкою посмішкою, яку Майстер не побачив, але відчув. Він теж спробував посміхнутися у відповідь, але не зміг. Тоді Боні взяв його за руку і повів... Минали тижні... місяці... за ними тяглися й роки... Боні з Майстром повернулися у рідне місто. Життя йшло своєю чергою, по-своєму розпоряджаючись долями людей. Спочатку Боні взяв художника до себе. Але його будинок був тісний, сім’я незаможна. Майстер розумів, яким тягарем він є для друга, і часто просив Боні, щоб той відвіз його додому. – Сам як-небудь упораюся... – казав він. Але Боні до останньої хвилини залишався з другом, поки сам зрозумів, що йому майже нема чим допомогати. Він відвіз Майстра до його старого будинку. ... Не було дня, щоб Боні не зайшов до сліпого скульптора. Він не забував їхньої дружби. Залишившись на самоті, старий скульптор подовгу плакав – за своїм загубленим життям, утраченими мріями... Він не пробував більше вирізати або ліпити – так, пару разів узяв до рук інструменти й, зіпсувавши декілька шматків дерева, відклав. Що він може створити, якщо позбавлений можливості бачити? Живіт його постійно зводило від голоду, а просити про допомогу не було в кого. Як він міг прожити своє життя так безглуздо – не зробивши нічого корисного, залишившись зовсім один – без сім’ї, без друзів?.. Але найважчою порою для нього була ніч, тобто той час темряви, яку люди називали ніччю, – особисто для нього тепер не було різниці. Він подовгу не міг заснути, і перед його внутрішнім поглядом проносилися картини з минулого, – всі ті приємні дрібнички, яких майже не помічаєш, коли здоровий і щасливий. Сонце в полуденному небі... обличчя людей... квіти на вікнах... легке коливання хвиль на поверхні моря... метелики... листя... Усього цього він уже ніколи не побачить... Під час прогулянок він любив обмацувати, нюхати листя й квіти, кору дерев, усе те, що не могло його відштовхнути, але це нехитре щастя тривало недовго: у нього не стало сил подовгу гуляти або йти за місто до лісу... Але найчастіше перед його незрячими очима з’являвся, врізаючись у хвилі, корабель – той самий, який мучив його своєю неможливою реальністю. Прекрасний, гордовитий, витончений силует шхуни з наповненими вітром вітрилами. Зі статуєю жінки, у якої, як і раніше, не можна було розгледіти обличчя... Так, це невиконане завдання мучило його страшніше за всі інші втрати. У нього був шанс – єдиний шанс – зробити в житті щось важливе, чим можна було б пишатися. І він його упустив... Через що? Майстер тисячі разів прокручував у голові події того часу, коли вирішувалася його доля. Що він зробив не так? Де помилився? За що одержав таке покарання?.. Згодом Боні став приходити рідше, пояснюючи це тим, що він зайнятий якоюсь роботою... Майстер розумів, що незабаром він зовсім не прийде... Пройшов день... два... тижні – Боні не з’являвся. Скульптор був упевнений, що більше ніколи не доторкнеться до руки доброго друга, не почує його голосу... Удень його гнав з будинку голод. Майстер безцільно тинявся прилеглими вуличками, сподіваючись, що хоч хтось допоможе йому, пожаліє. І дійсно, іноді який-небудь співчутливий перехожий вкладав йому в руку монету, – він навіть не знав скільки... Нерідко сусіди годували його залишками від своїх обідів... Одного разу, набравшись сміливості, а швидше за все – з відчаю, він відправився на пошуки сусіда, що пограбував його напередодні відплиття. Зараз той переїхав у багатий район і тримав свою крамницю. Скульптор чекав його біля виходу й впізнав по голосу. Кинувшись на коліна, Майстер благав повернути йому кораблик або дати хоча б за нього грошей. Але сусід із жахом відхитнувся від нього, як від прокаженого – він бачив те, чого не бачив Майстер: яким той став за роки свого нещасного життя. – Ти що? – майже злякано закричав він на старого. – З глузду з’їхав? Я давно його продав! – Подивися, який я бідний! – благав Майстер. – У мене не залишилося нічого! Але ж кораблик мені дали за мою роботу! Поверни мені його! – Ти сам винен! І страждаєш за свої гріхи! – кричав йому у відповідь сусід. – Я забрав його за борги. Доля посміхнулася мені, а тепер ти прийшов, щоб усе зіпсувати! Забирайся! Іди геть! І Майстер, ковтаючи сльози, побрів геть від крамниці. Але сусід таки наздогнав його й вклав у руку трохи грошей – їх вистачило старому на цілий місяць. Минав час, Боні все не з’являвся... Час збігав неймовірно швидко. Багато з’явилося навколо такого, чого, здається, зовсім недавно й бути не могло. Під старим мостом серед купи сміття сидів старий жебрак. Його простягнута рука стомлено опускалася, але новий шерех змушував її з надією підніматися знову. А раптом хтось буде проходити й допоможе бідному нещасному каліці? Люди рідко проходили цими місцями, і якби людина, що сиділа під мостом, мала зір, то зрозуміла б, чому. Але його очами були лише слух і нюх, через які він смутно уявляв, де перебуває. Якась річ, кинута зверху, з гуркотом приземлилося неподалік. Наступною зупинкою була непокрита голова нещасного жебрака, яку вже досить під’їла сестриця-лисина. Веселий сміх хлопчаків донісся до вух старого. У ньому не було нічого злого, він просто був порожній, з простої забави у вигляді кинутого на когось глиняного горщика. Не вперше дітвора розважалася подібними іграми, і не раз уже каліка, що сидів під мостом, ставав об’єктом цих забав. Старий скрикнув від болю й несподіванки і потер забите місце. Велика сльоза краплею викотилася з ока. Вона свідчила про біль, але біль не тілесний, а душевний. Що було в душі у цієї людини? Чи пам’ятав він ще про свою мету, своє призначення? Що залишилося в ньому від того, що жило раніше? Нічого... Одна лише думка була в голові плішивого старця: здобути хоча б якусь крихту їжі, щоб якось прожити цей день, а за ним наступний, і знову, і знову... Безбарвною низкою тяглися дні цього каліки. Він уже давно забув, що таке дружити зі світом. Але бажання жити ще не встигло покинути його, і, навпаки, чим довше він жив, тим сильніше воно врізалося в його мозок, тягнучи старого за собою і змушуючи цупкими руками хапатися за шматочки світу. Іноді в пам’яті бідолахи виникали картини з минулого. Але вони були такими барвистими, що здавалися далекими від теперішньої дійсності. І тоді, в часи цієї «бурхливої фантазії», жебраку ставало так гірко, як не було ніколи, здавалося б, за все його життя. Тоді старому хотілося бігти: геть від своїх думок, від себе... Адже ТАМ не було його – жалюгідного бродяги... Одного разу жебрак побачив в уяві картину, яка здалася йому дуже знайомою...Там був жебрак і якась ще не стара, повна надій людина... – Так-так! – І Майстер розплився в гіркій посмішці: ця рука, що тягнеться за милостинею, – напевно, ЙОГО рука. А поряд із жебраком із минулого… Це теж він, такий, яким був завжди. – ...Ні, не завжди. Адже цей образ – він не твій... – А чий? – Твоїх помилок. – Але чому ж це – я?.. Адже це я... це я... я... ...АЛЕ.... Я скривдив його... подібного до себе... Так, виходить, Я – це не я... Це він... це я... Раптом чоловік застиг і насторожився, прислухаючись: легкий шерех пролунав неподалік, начебто тупіт чиїхось ніг. Шум наближався, стаючи усе голоснішим і голоснішим, і старий уже міг припустити, що хтось іде до нього. О, якби це була правда! Якби цей хтось дійсно йшов саме до нього! Щоб допомогти. І старий із благанням і надією простягнув руку вбік шуму, щосили прислухаючись. І начебто знайомими здалися йому кроки. Чим чіткіше каліка чув їх, тим сильніше вони нагадували йому щось, але що – він ніяк не міг зрозуміти. Нарешті кроки затихли, і старий відчув тепло й силу, які виходили від прибульця. Сліпий не міг його бачити, але він відчував... І чекав. Заїжджена пісня жебрака грудкою застрягла в його горлі, і він не міг вимовити ані слова. – Майстре, Майстре... – із жалем вимовила людина, і холодне тремтіння мурашками пробігло по спині старого. До болю знайомим здався йому цей голос. «Майстер» – давно його так ніхто не називав. – Ти все забув, Майстре. А шкода... – Рука каліки повільно опустилася, а в голові спалахнули уривки з минулого, намагаючись з’єднатися і зв’язатися із сьогоденням. – Але прийшов час прокинутися. Настав твій час, Майстре! І до руки, що ще не встигла опуститися долі, доторкнулося щось. Знайомий незнайомець вклав у неї давно забуту річ, і рука затремтіла. Старий не міг повірити в це, його долоню обпалювало невідомим досі жаром. Невже це він? Так! Він тримає той самий... Той самий золотий кораблик! Річ, що нагадувала про сенс його життя, нагадала те, про що він забув. Слідуючи за своєю метою, він потрапив у такі умови, де про неї геть забув. Старий підхопився й кинувся бігти, знаючи, що сьогодні повинен почати робити справу, заради якої народився, хоча й не розумів, як і з чого розпочати? Пройшло так багато років, того Майстра, що був молодим, уже немає. Як йому розпочати роботу, якій він повинен був присвятити все своє життя? Він уже – старий, він уже – сліпий... Майстер обминав усіх перехожих, але раптом на одного з них наткнувся. Старий схопив його за плечі й, стискаючи, почав кричати: – Прошу тебе, благаю, допоможи мені. Після чого наступило коротке мовчання... – Ти?! Це ти? – Боні?! Ха! Друже Боні! – І старий доторкнувся до обличчя людини. Минуло багато років, але вони впізнали один одного. Голос Боні залишався таким самим, як і тоді. Але як... як змінилося його обличчя? Майстер не бачив очима, але хотів знову відчути, торкнувшись пальцями до його шкіри – ...воно трохи постаріло... Як вони були раді цій зустрічі. Боні взяв Майстра за руку, і вони повільно пішли. Так вони потрапили на берег моря. Солоне повітря навіювало спогади. Майстер знову сидів на березі з Боні, як і після катастрофи корабля. – Ну що, ти знайшов свій скарб? – запитав він. Боні тільки розсіяно подивився на море. – Ні, не знайшов... – І по його щоці покотилася сльоза. – І який же ти шукав скарб? – поцікавився скульптор. – Я, звичайно, розумію, що це не моя справа, але... Якщо хочеш, можеш не відповідати. – Ні, чому... Я можу розповісти, – запротестував Боні. У його короткому зітханні з’явився сум, і він почав розповідати: – Колись у мене була сестра. Для мене вона була красивішою за всіх людей на світі. Розуміла кожного, допомагала кожному. Але її постійно щось хвилювало, і вона про це не хотіла розповідати. Одного разу вночі я почув якийсь дивний шум у її кімнаті. Я підхопився з ліжка й побіг до неї. Але коли увійшов у кімнату, то її там не було, а вікно було відчинено. А незабаром мені наснився сон. На вікні сидів якийсь дивний морський птах. Його очі дуже дивно горіли. Він мені сказав: «Знайди душу своєї сестри, загублену в золотій хмарі моря, і поверни її світу». Я запитав: «Але де моя сестра? Як я її поверну?». Птах відповів, що коли знайду цю хмару, то обов’язково дізнаюся. І лише коли я пішов у плавання й прожив у морі чимало років, то здогадався, що мав на увазі птах. Якось я побачив, як ніс корабля розрізає буйні хвилі, і пінливі бризки розлітаються в усі сторони, переливаючись при цьому в густому тумані й закриваючи прекрасну жіночу статую на носі великого корабля. Це і є золота хмара моря... Боні припинив своє оповідання. – Так, а чому ти відступився? – поцікавився скульптор. – Тому що я зрозумів, що це був просто сон... Найімовірніше – вона просто втекла з дому... Її неможливо повернути. Але Майстер посміхнувся йому дуже гарною і незрозумілою для Боні посмішкою: – Ні, Боні, не вигадуй собі виправдовувань! Колись ти дуже мені допоміг, проте я був таким дурнем, що не зміг скористатися твоєю допомогою. Для душі немає значення – чи бачать її тілесні очі, чи ні... Я не повинен був тоді відступати! Але я дурень і слабак – здався. Подивися на мене тепер, на кого я перетворився... …Я міг би відступити й зараз, посилаючись на те, що занадто старий і у мене не залишилося часу, але більше не буду цього робити – у мене дійсно занадто мало часу, щоб витрачати його на дурниці. І я ще встигну закінчити свою справу!!! Бачиш, Боні, навіть я, опустившись на саме дно, не втрачаю надії! Як же можеш її губити ти? Адже ти ще не такий старий. І я думаю, що якщо докладеш зусиль, обов’язково знайдеш те, що шукав! А поки – візьми ось це... – І скульптор вклав йому в руку свій кораблик. – Святий Боже! – вигукнув Боні. – Яка краса! Ти таки добув його! Майстер лише посміхнувся: – Візьми його собі на пам’ять. – Слухай, – Боні пильно вдивлявся в статуетку. – Але ж статуя на носі корабля – вилита моя сестра! Як шкода, що ти не можеш її побачити! Каліка тільки гірко посміхнувся: – Виходить, що всі ці роки в нас було те, що потрібно обом! Якби ти знайшов свою сестру – я б створив цю статую, а якби я здобув кораблик – ти з новою силою узявся б за її пошуки... – Так, – погодився Боні. – Але ні ти, ні я – я так розумію – уже не відступимо! Старий жебрак радісно посміхнувся: – Молодець! А тепер допоможи мені підвестися, роздобути міцний ніж і відпусти мене... – Прощавай. – Боні міцно обійняв його. …Так він ішов довго. Його серце повільно билося, не турбуючись ні про що. Права рука впевнено стискала складаний ніж, що, за словами Боні, був дуже міцним та гострим. Опинившись на дикому березі, Майстер відчув всю чистоту і привабливість цієї місцевості, до якої майже не доторкнувся бруд шумної людської юрби. Ноги привели його до невеликої скелі на краю стрімчака. Мабуть, колись вона була частиною морського дна, але це було дуже давно, і тільки поверхня її рельєфу, яку відчував Майстер, свідчила про це. Море било й шуміло. Чути було удари хвиль об каміння, бризки переливалися сріблом у світлі місяця й розліталися в різні боки. З вершини стрімчака скульптор відчував широкі морські простори. Можна було уявити, як тут глибоко. Раптом скульптор відчув на собі тінь. Він повернувся й здогадався, що це майже одного росту з ним скеля, яку місяць обіймав своїми променями. – Що це? – Ти знаєш, що це. – Ну... – Чого ж ти чекаєш? Скульптор підійшов до скелі й розглянув її дотиком рук Майстра – усередині вона мала майже закінчену жіночу фігуру. Невже природа створила її такою? Майстер так захопився формою каменя, створеного самою природою, що не помітив, як упустив з рук ніж. Він швидко спохватився й, присівши навпочіпки, почав шукати. І знову Майстер відчув у своїх руках силу, яку завжди відчував у молодості. Він знав, що цього разу робить все правильно. Жодного зайвого руху. Ніж легко й просто ковзав по поверхні. Мабуть, це була незвичайна порода каменю. Але Майстер не хвилювався, він знав, що навіть століття не зможуть зламати цю роботу. Жіноча фігура статуї буде жити довго. Штрих за штрихом, плавний перехід. Так само плавно йшли дні, а Майстер не припиняв працювати. Лише зрідка його тіло хотіло спати, а шепіт моря підказував, що вже вечір. Але сам він, його думки залишалися разом зі статуєю й бажанням працювати. Часто уві сні його відвідувала дівчина надзвичайної краси. Вона простягала руки, у яких щось тримала. Підносячи їх близько до обличчя Майстра, відкривала долоні, і світло тихесенько розходилося, засліплюючи й закриваючи обличчя самої дівчини, після чого лунав ніжний і ласкавий сміх. ...І от знову зроблені останні лінії, овал і риси обличчя... Море било хвилями, усе сильніше й сильніше розбиваючись об скелі. Починався шторм. Скульптор милувався статуєю, її витонченою фігурою, її немов живим волоссям, яке розсипалося по плечах. Він уже відчував, яким має бути погляд, але, як і раніше, не міг уявити, як його відтворити. А море все било й било бризками: п-ш-ш! П-ш-ш! І так сильно, начебто воно щось хотіло сказати бідняку, що не розумів його. Скульптор був дуже втомлений. Він став на коліна перед статуєю й обійняв її. Здавалося, вона співає під музику бурхливого моря, що все сильніше й сильніше хвилювалося, розкидаючи хвилі до самої вершини, усе вище й вище, намагаючись забрати із собою скульптора. Вага солоної й холодної води стискала все тіло. Майстер почував, що йому все важче втримуватися на місці. І ось одна із хвиль дуже сильно вдарила по його ногах. Скульптор зрозумів, у чому порятунок. Море може сховати його статую, хоча він не встиг зробити всього – не вистачало виразу очей дивовижної дівчини. Він почав всім тілом навалюватися на статую, намагаючись зіштовхнути її в море. Але стрімчак не бажав з нею розставатися. Шторм досяг небувалої сили. Хвилі здіймалися стіною до самого неба й обрушувалися, стираючи все з каменів. Майстер востаннє штовхнув статую, продовжуючи триматися за неї, і не встиг розімкнути обійми, а може, просто не схотів, і полетів разом з нею в глибокі безодні чорно-синього моря... Через якийсь час шторм почав стихати. А море так і шуміло, хвилюючись і намагаючись щось довести непокірливому людству... Пройшло більше ста років. У глибині моря променів виразний і таємничий погляд кам’яної дівчини. Її обличчя було спокійним, щічки здавалися м’якими й начебто рожевіли, а на губах сяяла зовсім не горда, але якась владна посмішка. Однак найбільше причаровував погляд великих глибоких очей – морський погляд. Це саме море багато років відточувало його, намагаючись зробити те, чого не міг зробити скульптор. Так «дівчина» і спочивала на дні моря. Проте одного разу, під час сильного відливу, море зовсім затихло. Хвилі поступово йшли від берегів і зрештою оголили статую. Вона лежала на піску, і її очі віддзеркалювали промені сонця. Таким сонячним днем по березі гуляв молодий хлопець. – Герне! Герне! Глянь, що я знайшов – статую! – крикнув він своєму другові, що плівся позаду. – Невже в когось могло бути таке прекрасне обличчя? А який м’який погляд! Він зовсім живий!.. Герне відразу підбіг до нього й теж подивився на статую: – О! Це саме те, що нам потрібно! ...Я довго-довго стояв на пристані й ніяк не міг примусити себе відірвати погляд і піти… Яке незвичайне враження справляв цей корабель – не я один, а велика кількість людей, що опинилися з якихось своїх справ цієї ранньої години на пристані, сповільнювали хід, оберталися й розглядали його шляхетні обриси. Щось було в ньому, такому звичайному (зробленому з дощок і металу), заворожливе й загадкове, що змушувало із захопленням і замилуванням зупинятися й стояти, розглядаючи тонкі обриси, світлі вітрила й цей досконалий натхнений образ, закріплений на носі, створений, за корабельною традицією, якимось стародавнім знаменитим Майстром. На мене раптом нахлинули невідомі досі почуття, немов якась вага, що давила багато років на груди, відпустила мене... Я зітхнув легко й вільно. Вирішено... «Носію! – вигукнув я, підкликаючи молодого міцного матроса, що тягнув за мною багаж. – Я передумав плисти на «Адміралі»! Перенеси-но мої речі на ЦЕЙ корабель...» 19+4
+ 16 + 15 + 15 років
|
|
|||||||||||||||||||||||
