|
|
 КАЗКА №2. КОРОЛІВСЬКА
У цій казці мова піде про королів. У багатьох країнах піддані чомусь виганяють своїх королів. Так-так, не дивуйтеся, виганяють у «повному» розумінні цього слова. Просто одного чудового дня вони кажуть: «Не хочемо, щоб нами управляв король, хочемо бути вільними». Король навіть не сперечається, адже як він може сперечатися, коли майже всі проти нього (навіть якщо він ще й король, ніхто вже просто не виконує його наказів). Почувши такі слова, королі не знають, що робити, вони довгими безсонними ночами шукають на карті місце, куди можна виїхати. І нарешті перед їхніми очами відкривається надпис: «Місто Королів». Відразу ж наступного дня королі збирають свої речі й залишають рідні королівства.
Прибувши до міста, «Королівська Величність» спершу вважав себе найголовнішим, але дуже швидко тутешні королі поставили його на «місце». Містечко виявилося досить гарним. Воно було обсаджено квітами й деревами, а королі жили в невеликих наметах, що стояли на квіткових галявинах. Їли вони в спеціальних їдальнях і кафе, а заробляли на їжу, збираючи у фруктових садах різні плоди й фрукти. От тільки нашому Королеві все не по собі було. Усе він погано спав, їв, багато думав про те, як би повернути свій трон, а по ночах, якщо й засипав, йому снилася дивна Істота із чорним обличчям і величезними вогняного кольору очима. Вона, постійно сміючись, вабила його пазуристим пальцем до себе. Одного разу, збираючи виноград, Король відчув, як йому хтось поклав руку на плече. Король злякано оглянувся, бо навколо нікого не було – він завжди перебував один у заростях, – а прямо перед ним стояла людина (чи якась істота) у чорному плащі з каптуром, натягнутим прямо на обличчя. Король остовпів і не міг поворухнутися. Ця фігура почала відходити назад, манячи його рукою. Тільки коли вона остаточно зникла, Король отямився й довго думав про це. Йому ні з ким було поділитися тим, що сталося, тому що в нього не було друзів, і всі вважали його якимось диваком. Так він і мучився, тримаючи весь страх у собі. Незабаром Короля знову направили збирати виноград на те ж місце, де він тоді побачив незнайомця. І цього разу до нього прийшла та ж сама Істота, але Король, уже не задумуючись, що йому робити, просто пішов за нею. Він увійшов у якийсь інший простір, і перед ним відкрилася «Брама в інший світ». Король не знав, куди він іде, і не знав, наскільки це небезпечно. – Куди ми йдемо? – спитав він. – До нашого володаря, – відповів провідник. Тут було все вогненне, скрізь чувся страшний лемент і носилися примари. Нарешті вони потрапили до головної кімнати. Король не встиг навіть оглянутися, як зненацька пролунав голос: – Я хочу укласти з тобою угоду. Король подивився на їхнього володаря й відразу ж упізнав його: це була Істота з його снів. – Я хочу допомогти тобі повернути владу, – продовжував володар іншого світу з якоюсь дивною посмішкою на обличчі. Посмішка ця була якоюсь підозрілою, і Королю чомусь не хотілося вірити володареві. Але тут він почув, що до нього хтось звертається по імені: «Ваша Найвеличніша Високосте, якщо Ви не хочете вірити в те, що ми дійсно прагнемо допомогти повернути тобі владу, то можеш не вірити, але потім ти ще згадаєш мої слова, – а звертався до нього той самий володар. – Якщо ти побачиш наші багатства, то тобі й іти звідси не захочеться».
Король отямився: – І що ж, це й є твої скарби? Не сміши мене. – Це кістки королів. Усі вони прагнули золота, дорогоцінного каміння, і от що від них залишилося. Ти теж можеш стати таким. А можеш і не стати. Я пропоную тобі інше. Ти можеш стати подібним до мене. Але для нас головне – не багатство, хоч його в нас і вдосталь. Ти повинен зрозуміти це. Отже, у тебе є вибір. Перший – прийняти мою пропозицію, а другий – приєднатися до цих кісток. Король не зрозумів, що саме Істоті-Демонові потрібно від нього. Якоюсь мірою він навіть зрадів такій пропозиції. (Хоча Демон, як відомо, просто так не робить добрих вчинків, йому потрібно було захопити владу над людьми, а захопити він її може тільки через людину. Без людини він безсилий на землі, а йому давно кортіло вирватися із чорного підземелля.) Демон наказав Королю збирати свої речі, відправлятися у своє королівство й засісти десь у глухомані, а там він його вже знайде... Король знову опинився в саду й лежав під кущем. Йому здалося, що він спав: – Ой, що за сон мені наснився! А може, це був не сон? Король знизав плечима й знову впав у роздуми, в результаті яких до вечора вирішив зібрати свої речі й виїхати назад у своє королівство. Зупинився він у маленькому селі в занедбаній хатинці. Король прожив тут три дні, але ніяких звісток не було. «Може, це мені таки наснилося? А я, дурень, швидше побіг сюди в надії повернути трон. Кинув те королівське місто й побіг сюди», – думав, зітхаючи, Король. Раптом, після деякої паузи, вся хатинка Короля затремтіла й сильно стемніло, хоча надворі було ясно. – Усе-таки це був не сон! – ойкнув Король. Раптово, начебто з-під землі, перед Королем з’явився той самий Демон. – Ти все ще чекаєш на мене! А я вже думав, що так само, як і всі інші, підеш, не дочекавшись! Або ж перелякаєшся й утечеш. Але знай, мої слуги знайдуть кого завгодно й де завгодно, так що краще тобі не тікати! – проговорив він. – А я і не думав тікати! – тремтячим голосом відповів Король. – Ну так що, ти подумав над моєю пропозицією? – Так, я дуже довго думав, але так нічого й не вирішив, – відповів Король. – Так думай же швидше, інакше опинишся сам знаєш де! – попередив Демон. Перед очима Короля відкрилася та ж сама картина, яку він бачив раніше в кімнаті кістяків, у королівстві Демона. І Королю навіть здалося, що він знову потрапив туди. Але раптом його думки обірвав уже знайомий голос: – Ну так що ти вирішив? Король не знав, що відповісти, але все-таки сказав: – Виходить, у мене немає вибору. Я готовий приєднатися... до вас. Але що мені за це буде? – Ха-ха-ха. Я радий, що ти вибрав саме цей шлях. А що ти отримаєш – довідаєшся потім. Я по заслузі нагороджу тебе за твої доблесні справи. У Короля промайнула посмішка. Виходить, він зробив правильний вибір. Його нагородять й, очевидно, щедро нагородять, адже ж це для королів найголовніше. – А що я повинен робити? – почав довідуватись гордий Король. – Поки що нічого. Мені потрібно було тільки почути твою відповідь. Поживи тут поки що і роби що забажаєш. Але незабаром ти мені знадобишся. І тоді я знову з’явлюся перед тобою. Король хотів ще щось запитати, але не встиг. Темна Істота зникла, як крізь землю провалилася. Минали дні, а Король продовжував жити в селі. У місті Королів було набагато легше: хоч там і доводилося працювати, але він пожинав плоди своєї праці, а вони були не такі вже й малі. А тут – зовсім інша справа. Але Король не впадав у розпач (точніше, впадав, але не так сильно) і продовжував чекати. Він з нетерпінням чекав, коли ж йому віддячать. «Може, повернуть моє королівство, або навіть подарують ще декілька? Ох, скоріше б, скоріше б...».
...Розповімо трошки про нового короля. Це був, звичайно ж, Пурультон. Після того як Король покинув трон, королем обрали його, тому що Пурультон був найкрикливішим і саме він розпочав повстання. Але, сівши на трон, він поступово за способом життя перетворювався в точнісіньку копію нашого Короля. Отже, наш Король вирішив зустрітися зі своїм колишнім слугою на озері. Але, опинившись там, він не знайшов того, кого хотів побачити. Тоді Король вирішив трохи почекати. Він подумав, що, можливо, ще дуже рано й слуга може прийти пізніше. Він сів під велике дерево, але раптом згадав, що тут його можуть побачити і донести своєму новому королю, а той може покарати нещасного вигнанця за те, що він знову з’явився в цьому королівстві. І тому Король перебрався в густі кущі: там-то його нікому не побачити. Він сів на землю й поринув у роздуми... Був прохолодний свіжий ранок. Приємне чисте повітря з легким вітерцем сприяло роздумам Короля. «А чи потрібна мені ця влада взагалі? – запитував себе Король. – Навіщо мені бути королем? Сидіти в задушливому королівському палаці. Чи не краще оселитися на березі якого-небудь озера й щасливо проживати свої дні?» Але Король був не з таких. Усе-таки його тягнуло до влади, до багатого життя, де всі підкоряються тобі, де виконується будь-яке твоє бажання. Він почав згадувати, як добре жилося йому в палаці, і подумав, що оскільки він народився в королівському палаці, то там і повинен залишитися. І він не віддасть владу нікому! Король за роздумами й не помітив, як прийшов його колишній вірний слуга. Той умостився зручніше, закинув вудку й почав ловити рибу. – Егей! – сказав Король, і слуга озирнувся. – Невже? Невже це Ви, Ваша Сіятельносте? Як же Ви змінилися! – Так, я радий, що ти впізнав мене. Я зараз, напевно, і не схожий на короля. Як там ви живете? Хто зараз править королівством? – О, якби ви знали, як важко нам стало жити. Новим королем, звичайно ж, став Пурультон. Цей кумедний беззубий дідуган нікому дихати вільно не дає. Він обдурив людей, обдурив навіть тих, хто споконвічно був на його боці. Ніяких свобод немає. Пурультон гнітить народ, знущається з усіх. – Який жах! – Так, з Вами було набагато легше, принаймні, мені. Ледве сьогодні вдалося відпроситися порибалити. А ще цей Пурультон – п’яниця! Щодня в нього свята. Жах! Весь палац просмердів спиртним. А обов’язки свої він не виконує! – Ну добре, я до тебе у справі прийшов, – сказав Король. – Мені потрібна твоя допомога. І Король розповів своєму колишньому вірному слузі про намір повернути собі владу, у чому той відразу ж погодився допомогти. Король кинув колишньому слузі мішечок із грішми й зібрався йти. – А Ви щедро розплачуєтеся, – сказав єхидним голосом вірний слуга й, підраховуючи грошики, продовжив: – Коли Ви були королем, так багато не давали, а тепер... Ви ж бідний! Звідки гроші? – А це вже не твоя справа, – різко обірвав Король і, повернувшись, пішов геть. Слуга був дуже задоволений цим недільним ранком і вирішив закінчити раніше звичайного риболовлю й піти в місто. «Куплю вудку, – думав він, – навіть дюжину вудок! Та на цю одну золоту монету я можу купити цілу купу вудок. Чорт забирай, як мені пощастило!» Із такими думками він ішов у місто. Зайшовши у крамницю, він вибрав чотири найкращі вудки, а на здачу вирішив пообідати в найдорожчому ресторані з видатними персонами. – Здрастуйте! Я хочу купити у вас оці чотири вудки! – А у вас грошей вистачить? – гмикнув крамар, дивлячись на бідно одягнутого слугу. – Ха! – посміхнувся той і солідно дістав з мішечка товсту, зовсім нову золоту монету. У крамаря ледве очі на лоб не вилізли. Він узяв цю монету й розрахувався з покупцем. Слуга вийшов задоволений із крамниці, однак його задоволення тривало недовго: до нього підбігли два служителі закону й, схопивши, повели у в’язницю. – За що? За що? – кричав він. – На місці розберемося. У слідчій представники закону сказали: – Введіть свідка. У камеру ввійшла товста людина у зав’язаній назад косинці, у смугастій футболці, з-під якої визирало жирне пузо, і в розхристаних штанях. – Це він дав мені цю монету, він! – почав кричати той. – А в чому справа? – розгублено поцікавився слуга, дивлячись то на крамаря, то на представника закону. – Бачите, – підсунула під самий ніс обвинувачуваному монету одна із застрашливіших осіб, – тут написано: «одна золота монета», а на іншому боці, – вона перевернула, – якась істота у каптурі й напис: «DEMON». Тому ми вас звинувачуємо в причетності до чорної магії й нечистої сили. – Але це не я! Це не моя! Мені її дали-и-и! – заволав слуга. – Хто дав? – вигукнув твердий голос. – Король! Король мені її дав! – але слуга не встиг додати, який саме король. Його вже вкинули в темницю. – Ко-роль! – повільно повторив крамар і, не замислюючись, вибіг на вулицю. Народ і так не любив нового короля, а отут ще й ця плітка почала розповзатися. Слуга тепер думав про те, як пояснити судді, який саме король дав йому монету. Він лаяв себе за те, що взагалі випалив тоді слово «король». Він думав, що краще було б збрехати що-небудь. Як він боявся, що тепер, коли почне розповідати про колишнього короля, його вважатимуть за божевільного або ще гірше – звинуватять у змові. Слуга сидів, замислившись, і не знав, що йому робити. Нервуючи, він почав гризти нігті, сам того не помічаючи. Перед ним раптом стали пропливати страшні картини і, незважаючи на його намагання думати про щось гарне, вони не вилазили з голови, згущаючись у темний густий клубок. Слуга бачив, як його ведуть із зав’язаними руками до стовпа, прив’язують до нього. А під стовпом – хмиз, гілки, які хтось от-от запалить. Так спалюють на багатті відьом, усіх, хто пов’язаний з нечистою силою. Спалюють живцем. І от цей хтось підносить палаючий смолоскип. Слуга вперше відчув справжній жах, і холодний піт виступив у нього на чолі. І раптом – спалах вогню й тріск дров. Хмиз уже підпалено, полум’я підбирається до ніг, дим ріже очі, але все-таки крізь нього слуга побачив знайоме обличчя. Людина, що кинула смолоскип, зняла каптур, і... це був Король, колишній король. А язики полум’я підбираються все ближче й ближче, і слуга вже не може ні про що думати, крім того болю, що поглинає його. – Н-і-і-і-і! – закричав він щосили, уткнувши ніс у підлогу, й гірко заридав, не в силах більше ні про що думати... А тим часом у місті вибухнув сильний бунт. Усі кричали, і кричали не просто, а висували гасла проти короля: «Геть Пурультона, нам потрібний наш колишній Король!» Ці фрази донеслися й до нашого Короля, він зрозумів, що йому не можна втратити цей шанс, і вирішив іти в місто. У дорозі він пристав до купки людей, яким відкрив своє справжнє обличчя і наміри. Ті ж, запалені іскрою повстання, з радістю впізнали його й, вигукуючи щось навперебій, швидко дісталися до міста. У місті Король очолив повстання й пішов проти Пурультона. Також він дізнався, що саме спровокувало повстання – зв’язок короля із чорною силою. Причиною цього зв’язку став слуга з королівською монетою. …Ну а далі всі події відбувалися так: Пурультона скинули з трону, кинули у в’язницю до Народного суду, а Король знову посів своє місце. Усі були раді й щасливі, принаймні сам народ так вважав. Правда, щастя Короля тривало недовго... Спершу Король думав так: «Як все легко вийшло – я знову на троні. Але що Демон попросить замість того? Ой, я цього не знаю й не бажаю знати!» На цьому його думки скінчилися. Перші три дні він відпочивав спокійно, не забув він і про свого вірного слугу й віддав наказ відпустити його. На четвертий день Король прокинувся, як завжди, у своїх палатах у м’якій постелі. Яскраве сонячне проміння пробивалося у вікно крізь завіски й стрибало по обличчю Короля. – Який чудовий ранок! – крикнув Король і, підхопившись із постелі, кинувся до вікна. Він розсунув завіски й подивився у вікно на весь свій прекрасний шматочок світу. Він дивився, і серце його раділо. – Ти задоволений? – окликнув його знайомий голос. Король злякано озирнувся й побачив свого старого знайомого в тім же чорному плащі. І боязко виговорив: – Так. – Ну що ж, тоді збирай війська й удосконалюй їх. А потім я прийду й дам наступні вказівки. – З такими словами Демон зник. «І навіщо йому війська?» – подумав Король. Але вирішив виконати цей наказ, адже він боявся Демона. У цей же день Король почав збирати військо. Але люди не розуміли, навіщо все це треба, адже Король не казав, для чого вони йому потрібні. Люди вимагали пояснень і хотіли знати, що відбувається. Але Король нічого не міг відповісти, адже він і сам не знав, навіщо все це потрібно. Король розіслав гінців в усі куточки свого королівства, але бажаючих воювати майже не було. Король дуже боявся, що Демон може з’явитися в будь-яку хвилину, а він ще не виконав його наказу. Усе ж таки з великими зусиллями Король зібрав вражаюче військо. Тепер він, навпаки, дуже чекав появи Демона, тому що народ міг просто розбігтися. Чекати йому довелося недовго, через кілька днів Демон з’явився перед Королем. «Молодець, – сказав він, – ти прекрасно впорався з моїм завданням! А тепер, як я й обіцяв, слухай мій другий наказ: ти повинен зі своїм військом перемогти військо мого короля, але пам’ятай найголовніше: це військо нечистої сили!». Такого Король аж ніяк не очікував, він ледве не впав на землю, але все-таки зібрався із силами й відповів: «Ти хоч думаєш, що говориш, адже нечисту силу ще ніхто й ніколи не перемагав. А ти вважаєш, що я зможу зі своїм незначним військом перемогти демонів!» «Я все це чудово розумію, – сказав Демон, – але я також демон і, повір, зможу допомогти тобі, а зараз – до зустрічі, я незабаром прийду й розповім усе докладно!» Поговоримо про те, чому все-таки Демонові знадобилося воювати зі своїм же королем. А справа в тім, що раніше всім королівством демонів володів він один, а потім, через кілька років його правління, демони скинули його з трону й посадили на його місце іншого. І тепер Демон вирішив помститися за себе. Ви запитаєте, а чому він вибрав для свого плану саме нашого Короля? Та тому, що з ним трапилася така ж сама історія. Отже, незабаром Демон знову прийшов до Короля й розповів усе, що йому треба було зробити. Але лише одну фразу згадував потім Король: «Знайди літаючу кішку». Спочатку Король пропустив цю фразу повз вуха і подумав, що Демон просто заговорився, але потім вона стала постійно з’являтися у нього в голові, і Король вирішив при першому ж випадку дізнатися про все докладніше. Але Демон усе не приходив... Літаючу кішку знали всі королівства й охороняли її. Наш Король усвідомлював, що доведеться йти війною на всі ці королівства, щоб літаюча кішка була саме в нього. Але він не зробив цього. Наближався день, коли Король зі своїм військом мав вирушити в дорогу, і Демон прийшов до Короля. «Пішли!» – сказав він, і Король, тільки знизавши плечима, скомандував військам: «За нами!». Вони йшли, йшли за Демоном і Королем. У кожного воїна виникала в голові думка: «Куди ми йдемо?». Усі підійшли до якогось смерчу. Демон зупинився й зупинив усіх. Він почав свою промову. Військо було величезним, але слова Демона звучали в кожного у вухах дуже голосно. «Ви повинні відстояти свій світ, – почав Демон, і його очі запалилися хитрим лукавством. – На вас нападуть чорні сили, але ви переможете і роздавите їх!» Демон підняв руку вгору, закричав: «А-а-а-а-а-а!» – і поринув у смерч, що здіймався до самого неба. Усі кинулися за ним у цей смерч. Почалося щось страшне... Це було виття, це була кров, це був лемент жаху. Тут було все... Однак чорні сили не були розбиті, а це означало, що все скінчено для всіх королівств. Цей випадок став приводом для вступу чорних сил у світ людей. Усе було захоплено. З того часу життя для людей стало болісно жахливим... 15 + 14 + 14 років
|
|
|||||||||||||||||
