|
|
 МІСТО ЧАРІВНИКІВ
Місто Чарівників потопало в зелені. Дивовижні будинки веселили погляд. Один був схожий на троянду й пахнув, як сотні троянд. Інший нагадував паровоз, у нього навіть дим ішов із труби.
– Дозвольте-дозвольте, шановний колего, – раптом з’явилася з віконця голова Пантелеймона з окулярами на носі, – ви хочете сказати, що збираєтеся знищити місто Чарівників. Але навіщо? З погляду закону розподілу енергії у Всесвіті ви не зможете один перемогти всіх. І найголовніший фактор – навіщо? – Так! – зрадів Упс такій несподіваній підтримці свого друга. – Дійсно, навіщо? На що незнайомий чарівник лише образливо розсміявся. – Коли я був маленьким і дурним, – почав розповідати він, – дорослі дядьки й тітки, і навіть мої батьки (і особливо прапродідусь), казали мені: «Ти не зможеш бути найдужчим! Ти не зможеш бути найголовнішим! Ти повинен навчитися дружити й любовити! Ти не зможеш один!». Але я знав, що вони помиляються. І вирішив довести їм це. Я МОЖУ бути найголовнішим! МОЖУ бути найдужчим! Так що все своє життя я готувався до сьогоднішнього дня! Тепер я ЗНАЮ, що зможу всіх перемогти! І зроблю це неодмінно! Якщо тільки... – Якщо тільки що? – знову перебив Пантелеймон. – Найлюб’язніший, а чи знаєте ви, що сказав би з цього приводу великий психоаналітик Зиґмунд Фрейд?.. – Знаю-знаю... – засміявся Карколам, – тому що саме він-то й був моїм позашлюбним прапродідусем і не раз розмовляв зі мною. – Он як? Вибачте, я вас перебив, продовжуйте, – і бичок відступив у тінь будинку. – Тільки ти, Упсе, зможеш запобігти рікам крові й натовпові жахливих примар – свіжих і незадоволених... – Як?! – вигукнув Упс. – У тебе є дещо, що потрібно мені... – загадковим тоном зашепотів Карколам, – одна штучка...– І дивний гість повільно зник. …Ранок наступного дня почався з того, що людина в солом’яному капелюсі таємничими й зовсім беззвучними кроками попрямувала по не менш таємничих вулицях міста Чарівників до ще більш таємничого будинку... що наводив на мешканців міста лише жахливі спогади, та вже давно не користувався попитом. Сюди вже ніхто не заходив. Карколам підійшов зовсім близько й клацнув пальцями – двері відразу відчинилися. Людина переступила поріг і пропала у тиші цього будинку. Загадковим і таємничим будинок вважали тому, що раніше там мешкав фіолетовий Чаклун. Накоївши багато безглуздих нісенітниць у місті Чарівників, він раптово зник. І лише деякі із чарівників знали, що тепер у цьому будинку існує Таємничий Дух, що охороняє чарівний Магніт. Цей Магніт мав два полюси – Полюс Добра й Полюс Зла. Ним можна керувати, як хочеш, якщо тільки зможеш пройти через могутні двері й перемогти Духа... Одне із завдань Карколам уже виконав, що буде далі – не знав ніхто... Дух виник, немов нізвідки, несподівано проявившись слабким чорнуватим туманом з пилу будинку. Він перепинив Карколаму шлях і вже роззявив рота, щоб дихнути на нього полум’ям. Але Карколам замурмотав про себе чарівне закляття, яке довгі роки шукав по усьому світу й нарешті здобув через катування в одного із ченців далекого Даоського монастиря. І Дух зупинився. – Хто тут? – запитав Дух, придивляючись до незваного гостя розпеченими вугіллячками очиць. – Це я – Зло! – грізно відповів Карколам. – Я повернулося в це місто! Приймай мене! – Хазяїне... – розчулено простягнув Дух і хотів було полізти обійматися, тому що довгі роки страждав від самотності, але Карколам порухом руки зупинив його. – Не зараз, – сказав він, – спершу давай-но я трошки тут обживуся...
– Так, правильно, спасибі, що помітили, – посміхнувся Карколам. – А тепер я скажу вам свою єдину умову для того, щоб я повернув Магніту його колишній полюс, «Помірно Добрий», назавжди покинув вас і вже ніколи більше не з’являвся в цих місцях. Глави Міста перезирнулись. – Говори! – вимовили вони в один голос, але Добрійшина говорив подумки. – Мені не вистачає однієї штучки, щоб стати досконалим! – повільно розтягуючи слова, вимовила людина в капелюсі. – Це – любов! Я не вмію любити нікого, навіть, на жаль, самого себе. Мені все ще здається, що я мерзенний і противний, такий же, як і ви всі – жалюгідні чарівниська. Я хочу навчитися Любові! І так уже вийшло, що єдиний, хто вміє хоч трішечки любити і має ще до того й чарівну силу, – це ваш недотепкуватий Упс. Отже, мені потрібно його серце! Я з’їм його – і навчуся всього, що вмів він! Змусьте його віддати мені своє Серце – і я назавжди покину ваше Місто. Тільки не вбивайте його – він сам, з великою Любов’ю, повинен запропонувати мені поласувати собою! Тим часом Упс, ще нічого не знаючи, лише зрідка ловив себе на думці про те, що ж він повинен зробити, щоб місто Чарівників залишилося живим і непошкодженим. Він й уявити собі не міг, що ця дивна людина, що так зненацька з’явилася ще вчора біля його будинку, хоче одержати саме його серце. Упс займався чим завгодно, аби тільки не сидіти без діла. Він начаклував собі цілу купу троянд і намагався сплести з них віночок, коли у двері постукали... Ще не здогадуючись, хто стоїть на протилежому боці, Упс придумував, чого б такого накоїти. І раптом йому спало на думку начаклувати перед порогом невидиму нитку, щоб гість перечепився через неї й упав на пухнатий м’який кактус. Ляснувши пальцями, він зі спокійною душею попрямував до дверей. І як же він здивувався, побачивши на порозі Добрійшину й Головнійшину. Упс хотів було перечаклувати свою капость, але було пізно – Добрійшина, зачепившись за нитку, вже летів... Упс відвернувся убік, щоб ніхто не побачив, як він почервонів. Самі Глави Міста завітали до нього й раптом... як він міг... Він заспокоївся лише тоді, коли Добрійшина, голосно гепнувшись в іншому кінці кімнати... нічого не сказав. Потрібно було приступати до справи, а Головнійшина не знав, з чого почати. Він тупцювався на одному місці й не міг сказати ані слова. Але починати однаково колись було треба, і тому Головнійшина, так нічого й не придумавши, вирішив діяти кривим шляхом. – Ти пам’ятаєш Чаклуна Царграза, що мешкав у нашому місті? – звернувся він до Упса. Упс, здивовано блимаючи очима, мовчав. – Сьогодні ми знайшли його заповіт! Він залишив його перед тим, як покинув місто Чарівників. Упс із запізненням тихо відповів: – Пам’ятаю! – У цьому заповіті Чаклун заповідає тобі все своє майно... Уявляєш, не комусь там, а саме тобі! – Упс нічого не розумів, а Головнійшина продовжив: – Ти станеш найчародійнутим... – Але... як... – хотів було вставити знову Упс, але Головнійшина перебив його. – Ти станеш могутнім... І зможеш робити все що заманеться... Тобі потрібно тільки оселитися в його таємничому і чарівному будинку! Упс не знав, що казати – йому зовсім не хотілося оселятися в цьому занедбаному замкові. Там було огидно... Але він нічого не встиг придумати, оскільки побачив раптом дивну сцену – Добрійшина гнівно дивився на Главнійшину, мукав і крутив пальцем біля скроні. «Дивно, – подумав Упс, – щось йому не подобається». Але Добрійшина мукав усе сильніше, тому що Головнійшина не розумів, він навіть почав пускати бульби з рота. Так що Упсу стало неймовірно цікаво – що ж він хоче сказати? – Говори! – вимовив він і ляснув пальцями... – Дурний, тупий, капловухий кретине... – відразу ж почулися слова з вуст Добрійшини, і Упсу навіть стало шкода, що він розчаклував Голову Міста. – От диво! – закричав Головнійшина й поліз до Добрійшини обійматися. – Ти можеш розмовляти! Жоден Чарівник не міг вилікувати тебе, навіть я! Упс дуже зачудувався – він не знав, що Добрійшина німий. Думав, що просто мовчазний. – Спасибі тобі, Упсе! – І вони обидва потисли йому руки. Але коли перші «слині» закінчилися й Чарівники розговорилися, Добрійшина раптом знову повернувся до теми їхнього приходу. – Миленький Упсику-пупсику, – ласкаво вимовив він своїм новим голосом. – Те, що ти зміг розчаклувати мене, свідчить про твою величезну чарівну силу. Навіть не знаю, звідки вона в тебе. Я саме говорив моєму колезі, який він не правий, обманюючи тебе... Але, – Добрійшина явно чогось недомовляв, – але... на тебе наша єдина надія! Тільки ти зможеш позбавити місто Чарівників від темряви й руйнування, – піди до Карколаму в старий будинок, поговори з ним, можливо, ти щось вигадаєш, якось там домовишся?.. «Але я нічого не знаю!» – думав про себе Упс, хоча в душі він був радий можливості у всьому розібратися, і тому запитав: – А можна взяти із собою Пантелеймона й балакучі квіти? – Звичайно! – в один голос закричали Голови Міста. Тим часом місто Чарівників стало вже майже повністю підвладне Карколаму... Його злі сили поступово поширювалися на всіх жителів міста. Полюс Зла на чарівному магніті діяв дуже швидко й перелаштовував усе життя в цьому прекрасному місті. Невідома досі важкість зависла над містом. Один Чарівник хотів зробити собі холодильник, а замість цього наслав на все місто сніжну завірюху серед літа. Звичайно, величезні замети швидко розтанули на сонці, але деякі городяни, що потрапили під сніжний буран у легких сорочках і сандаліях, застудилися. З’явилося й ще безліч інших безглуздостей: то із крана замість молока лилася вода, то мешканці, купивши в чарівній крамничці бідон амріти, дома зненацька виявляли в ньому чилі. Чарівники зажурилися й, завдяки все тому ж Карколамові, мали змогу займатися лише простими людськими справами: для чудес не вистачало польоту душі. Але ж це теж дуже небезпечно – не займатися улюбленою справою. Чарівники могли розучитися творити чудеса. Тепер спокійно можна було ходити по вулицях міста: ніхто нікого ні на що не перетворював. Життя стало прісним і нудним. Але ж відомо: варто завестися нудоті в якомусь затишному куточку, як дивишся, вона, наче павутина, заплете весь будинок від підлоги до стелі, все місто від бруківок до дахів. Окрім того, Чарівники зовсім зледащіли. Деякі не вставали зі своїх ліжок зовсім: так глибоко проникнула в них лінь. Інші в зневірі сиділи по кутках своїх квартир, підперши голови кулаками, і вчилися думати. На вулицях майже не було перехожих. Лише Карколам вільно проходжувався по місту, потираючи руки... Місто Чарівників гинуло... Єдиним, хто не почував на собі впливу Полюса Зла, був Упс. Він саме стояв перед входом у старий будинок і тупцювався. Йому страшенно не хотілося переступати цей поріг – весь у моху й тарганах. Незрозуміло, чим вони там харчувалися... Упс розгублено подивився на Пантелеймона, а той йому у відповідь знизав своїми бичачими плечима. Відправляючись у дорогу, що тривала майже триста кроків, бичок одягнувся у свій найкращий костюм, пов’язав краватку й зібрав свою елегантну дерматинову валізу. Подумати тільки – але ж ще зовсім недавно він міг стати звичайним супом!
Саме тут-то й дало про себе знати все те, що коїлось зараз в Упсовій душі. Він скажено заволав і ринувся назад до входу, збивши при цьому (незрозуміло як) велетня-Пантелеймона. Той з усіх чотирьох копит плюхнувся на підлогу й від переляку знепритомнів. Упс вибіг на вулицю й, важко дихаючи, озирнувся по боках. Двері відразу ж самі зачинилися… Тільки тепер згадав Упсик про свого друга. Але, на жаль, двері були замкнені, а його улюбленець Пантелеймончик перебував зараз саме за ними. Своїм чарівництвом Упс спробував відчинити двері й ще багато всяких усілякостей зробити, аби тільки якось проникнути назад усередину будинку, хоча йому цього й не дуже сильно хотілося, – але Пантелеймон! У нього, звичайно, нічого не виходило (як і щоразу, коли це було потрібно). І раптом, на щастя, Упс побачив велику щілину під дверима. І геніальна думка відразу прийшла йому в голову: «Я зроблю себе зовсім маленьким і проникну в замок через цю щілину». Але, трошки помізкувавши, Упс змінив своє рішення: «Краще я зроблю «крихітку» з Пантелеймона». – Сам він, як і раніше, не палко бажав потрапити в будинок. Ляснувши пальцями, Упс присів навпочіпки й покликав Пантелеймона. Бичок, отямившись, почув голос хазяїна й, не розуміючи, чому все так раптово змінилося, покрокував до світла, що проникало крізь щілину під дверима. Він-то, нещасний, думав, що це той самий вихід. Спокійно пройшовши під дверима, Пантелеймон опинився на вулиці й відразу врізався у величезну гору. «Звідки вона тут? – здивувався бичок. – Мені здається чи я дійсно раніше десь уже бачив її?» Упс із радістю простягнув руки до свого друга, і отут... з-під дверей раптом з’явилися ще дві крихітки – це були Карколам і Дух. Вони грізно розмахували куркулями, але нічого не могли зробити – чари Упса в черговий раз виявилися неправильними й ненавмисно «захопили» Чаклунчика в солом’яному капелюсі й Духа – захисника Будинку! Упс дивився на них і не знав, що йому робити – радіти чи вибачатися. Карколам не сподобався йому ще при першій зустрічі, але він зовсім не хотів зробити йому щось зле. – Упсе... – засоромився він і заколупав носочком тухлі шоколадну бруківку. – Вибачайте, будь ласка. Я, узагалі ж, не хотів... Але для того щоб розчути відповіді перетворених, йому довелося взяти їх на долоньку, бо голоси їхні стали зовсім тихесенькими. – Це обурливо! – вигукував Пантелеймон. – Ця образа принижує мене, як лібідо, індивідуума й повноцінну особистість! Що б сказав із цього приводу Ніцше?! – Як ти посмів змогти мене зачарувати! – вторив йому крихітка-Карколам, розмахуючи куркульчиками. – А ну негайно перетвори мене назад! Як я зможу з’їсти тебе таким маленьким ротиком?! – А я? Я – найгрізніший найжахливіший Дух у всіх галактиках й у цьому місті! І кого я зможу тепер налякати? Комашок і тримісячних Дроздофіл? Упс, зовсім пурпурний від зніяковілості, тільки стискав плечима й усе намагався згадати те нещасливе заклинання, що призвело до таких жахливих наслідків. Він ляснув пальцями... – й... у нього нічого не вийшло! І в другий раз, і в третій! Він аж ніяк не міг згадати те своє незвичайне заклинання з такою величезною помилкою – можливо, це Полюс Зла позбавив його можливості згадувати. Але спробуйте пояснити це Карколаму! Той був у люті й лаявся такими словами, що деякі з них навіть складалися з декількох речень. Упс і не знав, що такі бувають. – Ну, я ж не знав, що в будинку був хтось ще... – став виправдовуватися він. – Як це не знав, якщо прийшов?! – обурювався Чаклунчик. – Що, Головнійшина не сказав тобі? – Про що? Про заповіт?.. – Про який-такий, трам-тарарам, заповіт? Про серце! Про твоє, трах-тібідох, боксель-мопсель, серце, повне, бух-турубух, любові! «Дивно, я, здається, не вимовляв заклинання, що позбавляє розуму», – подумав про себе Упс, а вголос лише нерозуміюче подивився на Карколама. – Ох уже ці мені, олвейс бьютіфул, Головнійшина та Добрійшина, – знову вилаявся маленький Чаклунчик і став пояснювати Упсові: – Насправді я прийшов сюди й оселився в цьому будинку тільки заради тебе. Я хотів з’їсти твоє серце... – Та невже? – здивувався Упс. – А навіщо? Чому б тобі було не начаклувати собі, скажімо, кролятини або ліверної ковбаси й не поїсти їх? – Ну який же ти все-таки дурний! Я хотів з’їсти твоє серце, щоб навчитися любові. У мене є все, окрім цієї дрібнички! – Здорово! – зрадів Упс. – Любов – це дуже добре... напевно... Чесно кажучи, я й сам не знаю, що це таке!.. Принаймні не бачу між нами в цій справі аніякої різниці... – Як?! – тільки й зміг видавити із себе Карколам, захлинаючись від обурення. І як не намагався Карколам, але це маленьке слово пролунало так тихо, що Упс майже не звернув на нього ніякої уваги. – Ура! – раптом скажено закричав він. – Що? Що? Що? – по черзі запитали Пантелеймон, Дух і Карколам, що зручно розмістилися на долоні Упса. – Згадав... Я згадав те чарівне заклинання, що може повернути вас у нормальний стан, – збуджено кричав Упс. – Ну так чого ж ти чекаєш? – обурився Пантелеймон. – Негайно перетвори мене в нормального бика! – Ні-ні, спочатку ви заспокойтеся, високошановний синьйоре. А то я щось не дуже хочу, щоб з мене зараз вийшла відбивна. Але раптом з долоньки почувся ще один голос – це кричав Карколам: – Як звучить твоє повне ім’я? Щось мені починає здаватися, що я знайшов не того Упса! У тобі любов’ю й не пахне! – Правильно, адже я ще раніше казав тобі про це, – спокійно відповів Упс, – а моє повне ім’я звучить так (він випрямився й пригладив волосся на голові): Упсарін Упса! – Ну от, так я й знав! Адже мені потрібний Упс із зовсім іншим прізвищем. – Слухай, твоя постійна балаканина про любов починає зацікавлювати мене! Ти пам’ятаєш, де живе цей твій Упс із іншим прізвищем? Відведи мене туди. Можливо, я навчуся любити, і тоді я вас відразу перетворю в нормальних: Карколама, Пантелеймона й Духа. – Та як ти насмілився ставити мені умови?! Адже я найпотужніший чаклун... – щосили кричав маленький Карколамчик, – так я зараз... я зараз... – Але раптом він отямився й замовк, ковтнувши слину, що виділилася в нього через сильне збурення. А що він зараз може? Та нічого! Із таким величезним Упсом йому, звичайно ж, не впоратися! – Ну так що, ти пам’ятаєш, де живе твій Упс, що вміє любити? – не звертаючи ніякої уваги на лементи Карколама, запитав той. Отут на Карколама нахлинула нова хвиля збурювання й люті. Зібравшись із силами й набравши в легені якнайбільше повітря, він знову закричав: – Ти й справді такий дурень? Або тільки прикидаєшся?.. Та якби я точно знав, де живе Упс, що мені потрібний, я б, напевно, не приходив би до тебе, а відразу пішов би до нього! – Боже мій, який же ти балакучий, – звернувся Упс до Карколамчика. – Не знаєш! Так і скажи! А то розповідає мені тут цілу сагу! Я от подумав і, знаєш, до чого додумався? – До чого ж це твоя тупа голова могла додуматися?! – знову почав обурюватися маленький чаклун. А Упс гордо вимовив: – Я думаю, що Упс, який вміє любити, повинен жити в місті Любові! От! Карколам і справді замовчав і впав у роздуми, від чого сильно нагадав Пантелеймону його ідола й ідеала – позашлюбного прапродідуся Карколама, Зиґмунда Фрейда. А Упс тим часом дивився якомога більше вбік. Але не тому, що щось там побачив, а для того, щоб сховати обличчя. Воно зараз було червонішим за самого вареного на світі рака або найспілішого на світі томата, і якби Карколам подивився на нього зараз, то неодмінно б здогадався, що Упс бреше і йому соромно. Насправді Упс зовсім не був таким уже дурним, як усі думали. Ледь почувши про любов і серце – він відразу ж зрозумів ситуацію й ледве стримався, щоб не розплакатися. Розплакатися не від страху, а від жалю до дурника Карколама – найгрізнішого й найнещаснішого на світі чаклуна. «Як же можна жити зовсім без любові?» – подумав про себе Упс і твердо вирішив допомогти Чаклунчику. Але як це зробити? «По-перше, – вирішив Упс, – потрібно переконати його, що я – це не я! Інакше він не стане мене слухати, а просто зжере живцем! По-друге, необхідно скоріше забрати його з нашого бідолашного міста!.. Але як усе це зробити?..» …І отут, тільки-но Карколам засумнівався в прізвищі Упса, як на того зійшло творче осяяння, і він уже знав, що робити. Хоча для цього йому довелося набрехати всім своїм друзям про себе (теперішнє прізвище Упса було зовсім не Упсарін, а Анахатік) і про місто Любові, якого, мабуть, зовсім не існувало на світі. Про те, що Упс бреше, знала лише одна з фіалочок – найпримхливіша і найніжніша, – вона здогадалася про це через зміни стукоту його серця, до якого була притиснена. Але вона вирішила промовчати, тому що любила свого друга, вірила й не хотіла йому шкодити. Незабаром Упсу вдалося впоратися із соромом і почервонінням й стати просто рожевеньким, а Карколам випав зі своїх роздумів. – Ну що ж, – миролюбно проговорив він. – Цього разу ти дійсно правий! І нам потрібно відшукати це місто Любові. Але як же ми туди доберемося, такі маленькі? Розчаклуй нас! – Не можу. Боюся, що ви розірвете мене на хлібні крихти від гніву, – зітхнув Упс, – та й ще залишите мене тут. А я теж хочу до міста Любові! Клянися... ну чим?.. та хоча б своїм капелюхом, що візьмеш мене із собою! Тоді я тебе розчаклую!.. Карколам навіть поперхнувся. Клястися своїм капелюхом?! Адже це найкоштовніше, що в нього є! Але якщо розповісти таємницю капелюха цьому недотепі, – він відразу ж забере його в нього – беззахисної козявочки – злого наймогутнішого чаклуна! Довелося робити вигляд, що капелюх нічого не вартий... – Добре, – похмуро пробубонів він і стягнув з голови свій скарб, думаючи, кому б його доручити (угода міста Чарівників була такою, що якщо ти чимось клянешся, то віддаєш цю річ на зберігання до виконання клятви). Карколамчик оглянув своїх компаньйонів: Дух зовсім упав у меланхолію й жалкував зараз тільки про те, що він безтілесний і тому не може обірвати своє життя петлею, отрутою чи риб’ячим жиром – йому Карколам не міг довіряти. Упса він недолюблював – той був для нього просто тягарем. Залишався тільки Пантелеймон. Саме йому, важко зітхнувши, Карколам і простягнув свій миленький солом’яний капелюшок, що переливався золотом колосся. – Клянуся... Після цього Упс ляснув пальцями, і всі троє перетворилися на справжніх себе... Тільки от голови їх виявилися не на місцях. Наприклад, подивившись униз, Дух раптом побачив у себе руки й ноги. А Карколам ледве встиг бичачими копитами підхопити падаючу в непритомність голову Пантелеймона, під яким виявилися лише туман і дим примари. Після другого збентеженого щиглика й заклинання вся трійка перетворилася чомусь на трьох мушкетерів (Упс саме недавно їх читав), потім – у трьохголового дракона, що, ридаючи й плазуючи на зелених колінах, благав Упса повернутися хоча б до першого варіанта. Узагалі, вийшло все тільки після сьомого разу, що, до речі, було для молодого чарівника рекордом – до цього раніше двадцятої спроби про удачу можна було й не мріяти! Ледве отямившись, вони відразу ж вирушили в дорогу. За словами Упса, місто Любові було десь на сході, тому вони запитали дорогу в Сонечка й відправилися за ним слідом – воно саме збиралося на схід. Попереду йшов Упс, підтримуючи рукою допитливих фіалочок і думаючи, як би йому викрутитися із цієї ситуації, як пояснити Карколаму, що таке Любов, і як би остаточно не забрехатися. Далі крокував Пантелеймон із валізою в копиті й у солом’яному капелюсі. Крок у крок за ним, не спускаючи очей зі свого магічного атрибута, ішов Чаклун. А в хвості плівся Дух, зітхаючи та охаючи, що він, мовляв, не створений для кочового життя. Перші три дні дороги пролетіли непомітно – вони йшли, любувалися красою гір і полів, зупинялися на нічліг. А потім трапилася катастрофа! Хоча зовні вона не виглядала як катастрофа, а мала блакитні бархатисті очі з довгими білястими віями, шовковисту гладку шерстку й струнку (на думку знавця-Пантелеймона) фігуру. Біла янголоподібна Коровиця лежала на животі прямо посередині запашного квіткового лугу, дригаючи копитцями в повітрі, і очі її невідривно дивилися на Пантелеймона й на його такий апетитний, як на її смак, капелюшок... Пантелеймон онімів. Так на нього не дивився ніхто й ніколи. Він кокетливо заблимав очками й ще більш кокетливо підняв хвостик. На його думку, Коровиця була просто ідеальною з усіх поглядів, це була сама досконалість. І бичок, як кажуть, закохався з першого погляду. Так звана «катастрофа» повільно, не відводячи при цьому своїх чарівних очей від Пантелеймона, а якщо бути точнішим, від його солом’яного капелюха, підняла голову. Потім із зусиллями відірвала від землі своє розкішне тіло. Не поспішаючи вона підійшла до трійки, що зупинилася неподалік. Бичок, відразу вирішивши, що Коровицю напевно не цікавить ніхто, окрім нього, вийшов уперед. На його бичачому обличчі сяяла широченна посмішка... А «катастрофа» зі спокійним виглядом обійшла навкруги нього кілька разів і, не вимовивши при цьому жодного слова, зупинилася. Пантелеймон був інтелігентним молодим биком, тому він відразу ж зняв з голови капелюха й уклонився. …Їхні погляди зустрілися... І, можливо, трапилося б те... що... Але раптом, зовсім не в тему, немов з якоїсь прекрасної далечіні, пролунав голос Упса. Для Пантелеймона це було гірше удару цеглиною по голові. – Високошановна синьйоро! Гм-гм! Чи не підкажете ви… Гм-гм! Де розташоване місто Любові? – намагаючись бути якнайчемнішим, запитав Упс. Коровиця повільно перевела свій нестямний погляд на Упса. Цього Пантелеймон винести не зміг, він із кулаками (а точніше – з копитами) кинувся на свого хазяїна.
А Упс тим часом наздогнав бичка, що заливався сльозами. – Ну, милесенький Пантелеймончику, поясни мені, дурнику, що я не так сказав! – благав він. – Ти! Ти!.. Звичайно, ти не знаєш цього Закону, адже це Закон усіх корів і бичків... – став, зриваючись на сльози, пояснювати його друг, заходячи все далі й далі на луг. – ... Поглянь на неї! – Упс покірно озирнувся й подивився в оксамитові пустенькі оченятка Коровиці. – Зараз вона, подібно неандертальцеві, дивиться на мене всього лише як на привабливого (я сподіваюся) самця, в очах її пустеля. Гадаєш, я сам не бачу цього?! – І, немов на підтвердження цих жорстоких слів, Коровиця дурнувастенько промукала єлейно-медоточивим голоском: «Мукі-мукі». – Але Закон каже, – продовжував Пантелеймон свою натхннену промову: – Якщо чарівний одухотворений бичок покохає просту Коровицю й обдарує її часткою своєї душі, – вона зможе розквітнути наче весняна троянда й здійнятися на його сходинку еволюції! І от тобі на – коли душа моя вже майже готова була розкритися й скуштувати найсолодших крил Любові... коли серце моє, готове вистрибнути з грудей, уже майже поділилося навпіл, щоб другу половину помістити в її груди... Ти! Ти! Ти зруйнував усю цю магію своїм тривіальним запитаннячком! Як мені тепер далі жити недозакоханому?! Ой, лихо, лихо на мої бичачі роги! Остовпілий Упс уже давно стояв із розкритим ротом – як він міг так погано знати свого друга? І він спробував якось його утішити. – Пантелеймончику! А може, ти просто спробуєш ще разочок? – Великий китайський мудрець Мао-цзи промовляв: «Друга спроба не варта й пережованої конюшини!» – гордо відпарував бичок, але в очах його спалахнула зацікавленість. Він зупинився й лагідно подивився на Коровицю. Та, побачивши, що незнайомий бичок милостивий до неї, манірно наблизилася, скоса подивившись на його капелюх. На жаль, її мучили далеко не такі піднесені почуття! Коровиця відчувала до Пантелеймона чисто гастрономічний інтерес – ви уявляєте, як приємно мав пахнути для її чутливих ніздрів чарівний солом’яний капелюх?! Наблизившись, вона скромно глянула на капелюх і запитала: – Му-му? Му-му-му? – Звичайно, – галантно відповів Пантелеймон і широким жестом підніс їй капелюха у подарунок, ні на мить не засумнівавшись у правильності свого вчинку. В Упса не вистачило духу втрутитися й зашкодити Пантелеймону вдруге. Дрібними жувальними рухами вм’явши поступово весь капелюх, Коровиця знову стала байдужою й важко повалилася на траву. – О, найпрекрасніше найчарівніше найвродливіше створіння! – звернувся до неї Пантелеймон. – Ваші очі п’янять і розщеплюють мене на атоми! – Коровиця підняла мордочку, і погляд її став трошки усвідомленішим. А Пантелеймон тим часом продовжував: – Я готовий був би кинути все – кинути свої пошуки Істини й міста Любові заради щастя пастися з Вами на одному лужку. Цей лужок – така приваба! – Так?.. – підводячи очі, запитала Коровиця, і Пантелеймон зрозумів, що не можна зупинятися. – Ви для мене – весь світ з усіма його дивами й таємницями! Заради Вас я готовий відмовитися від нього й подарувати вам не те що чужий капелюх, – ні! – весь Всесвіт кинути до ваших копит! Коровиця встала. З її очей текли сльози. – Ах, мій дорогий любий! – вдячним голосом вимовила Коровиця, і Упс зрозумів, що диво сталося. – Мені ще ніхто не казав таких утішних слів! І тут відбулося те, чого не міг очікувати ніхто із присутніх: Пантелеймон раптом із усіх своїх чотирьох копит звалився в непритомність! Упс, який ще не дійшовший до такого стану, але, мабуть, не менш ошаленілий, ніж сам Пантелеймон, навіть рота роззявив – чи то від подиву, чи то від цікавості, чи то ще від чогось! По-перше, для нього було величезною загадкою, хто зміг навчити звичайну корову розуміти мову? А тут ще на тобі – корова (до того й мовець, та ще й так далеко від міста видатних Чарівників) виявилася такою високоінтелектуальною особистістю. Ні, це не могло залишити його думки в спокої. По-друге, ця «катастрофа» зірвала їм усю подорож. Зупинила їх на півшляху, а потім ще й довела до такого стану бідолашного Пантелеймончика. По-третє, вона з’їла капелюх Карколама, який служив клятвою. Що тепер буде? І він обережненько перевів погляд на Карколама. З вух у того клубами валив пар, а з ніздрів виривалося полум’я. Його очі метали блискавки, а руки були стиснуті в кулаки. Але у всьому іншому він виглядав цілком спокійно, і Упс не помітив у ньому нічого ненормального. – Карколашо, – так миролюбно звернувся він до Чаклуна, що того аж пересмикнуло, – не думай у таку хвилину про дрібниці! Та й капелюх був зовсім старий! Я начаклую тобі новий! Подивися краще на нашого друга! У якому він стані! Карколам, онімівши від такої наївності, перевів погляд на бичка. – Ну, чого ви стоїте, – обурилася Корова, – принесіть води, чи що. Треба ж якось цього вашого «Ромео» з коми виводити. Усі троє зірвалися з місця, але в ту ж саму мить зупинилися. Де шукати воду? Куди йти? Поки вони міркували на цю тему, бідолошний змучений бичок отямився сам по собі. Його злегка затуманений погляд обвів усіх присутніх, а бліді губи прошепотіли: – Прощавайте! Прощавайте всі – мій улюблений і такий надокучливий Упсику-Пупсику, без мене тобі буде легше. – Після цих слів у розчуленого Упса по щоці скотилася прозора сльоза. – Прощавай, Карколаме, і ніколи не забувай мене й свого позашлюбного прапродідуся – Зиґмунда Фрейда! – Карколам, вічно грубий і невразливий, відвернувся й теж змахнув сльозу. З Духом Пантелеймон попрощатись не встиг. Його важка голова знову впала на землю, а очі заплющилися. – Пантелеймончику, миленький любий, пробач! Пробач мені все, що я зробив не так! Ти був для мене... – Ну, може, годі вже нюні розпускати! – вставила свою думку Корова. – Невже ви, всі троє, не розумієте... Цей бик хоче, щоб ви скоріше йшли звідси. Що за народ ці безкопитні... Усе їм потрібно пояснювати, розжовувати, – продовжувала бурмотіти собі під ніс Коровиця. – Та невже ви ще дотепер нічого не зрозуміли? – зненацька для всіх спитав Пантелеймон. – Адже ми йшли на пошуки міста Любові. Ну так я його вже знайшов... Я залишаюся тут!!! Потім була німа сцена, з якої першим вийшов, як не дивно, Карколам. Він виявив чудеса розуміння й терпіння, а ще йому довелося втішати й відтягати ридаючого Упса від тіла Пантелеймона, який, перебуваючи у блаженстві, навіть не чув їх зі своїх рожевих хмаринок. Очі Коровиці сіяли для нього занебесним щастям. Залишивши закоханого Пантелеймона на розтерзання своєму щастю, вони продовжили шлях. Упс постійно згадував свого друга й набрид Карколаму настільки, що той навіть пригрозив його прогнати: – Якщо ти зараз же не припиниш свої вигадки про ваше щасливе життя вдвох, які я чув уже тридцять разів, то я тебе залишу тут і втечу! До речі, твій дорогоцінний Пантелеймон зжер мій чарівний капелюх, і нашій угоді тепер гаплик... – Ні, ти не посмієш кинути мене, – заблагав Упс, – не жалкуй про свій капелюх. Якщо ти знайдеш Любов, тобі ця пропажа буде здаватися дрібненькою-дрібненькою, як мікроскопічна комашка... Отже, він так плакав, що навіть кам’яне серце Карколама не витримало – він вирішив до міста Любові йти з Упсом разом. До того ж, удвох з мовчазним і постійно зітхаючим за чимось своїм Духом, йому було б нудно... Наступної ночі вони зупинилися в лісі. Він був дуже густим і жахливеньким. Карколаму, який усе ще втішав Упса, довелося начаклувати цілих п’ятнадцять вогнищ навколо місця, де вони зупинилися, і розпустити над лісом феєрверка, щоб сумному чарівникові не було так зле. Час ішов, схлипи Упса припинилися, тому що не міг же він ридати вічно, і він оглянув своїх компаньйонів. Карколам бігав від багаття до багаття, підкидаючи в них чарівної сили замість дров, а Дух мрійливими вугіллячками очей дивився на зірки. – Заздрю я твоєму бичкові, – вимовив він, звертаючись до Упса. – Я от не можу віддатися своїй любові... – Чому заздриш? – смутно запитав чарівник. – Знайдеш собі якусь Примарку, теж кинеш усіх, одружишся, розплодитеся брунькуванням, діти тебе кинуть... – Та ні, – перервав його Дух, – я зовсім не про те кажу. Одного разу була одна Душиця, але тепер це мене не цікавить... Я завжди любив зірки... Навіть коли жив у місті Чарівників – я цілими ночами крізь щілинку у віконній рамі дивився на зірки. І не міг надивитися. Вони тягнуть мене до себе... Знаєш, що відбувається, коли Дух злітає до зірок? – Що? – Він вибухає в небі й перетворюється в зоряний пил. Це так красиво... – Але ж це схоже на смерть, – зачудувався Упс. – Ти що, любиш свою смерть? – Так, – смутно зітхнув Дух, – і чим довше я живу, тим більше я її люблю. Ти забуваєш, що я не живий (у вашому розумінні), і смерть для мене – зовсім не таке вже й горе. Для мене це порятунок. Але я не можу піти, залишити все і стати сяючим зоряним пилом... або кометою... або новою зіркою... або метеором... або космічним уламком... або... – Я зрозумів-зрозумів, – перервав його Упс, – але чому ти не можеш? У цей час повернувся захеканий Карколам і присів до багаття, але Дух, не помічаючи його, продовжував свою розповідь: – Тому що я такий могутній. Я мушу допомагати своєму хазяїнові – тому, кому належу. І жоден хазяїн не може відпустити мене й позбавити себе всіх тих благ, які я йому приношу... – Багато ж ти мені благ приносиш! – буркнув собі під ніс Карколам, усвідомлюючи, що мова зараз іде саме про нього. Поміркувавши трохи, несподівано він встав і голосно оголосив: – Вважай, що ти знайшов гарного хазяїна, який може виконати твою мрію! Я відпускаю тебе! Але на особі Духа не засяяла щаслива посмішка, і він не застрибав від радощів, як того очікували й Карколам, і Упс. Так само смутно вдивляючись у зоряні небеса, Дух спокійно відповів: – Усе не так просто... Є ще одне але... – Ну що, що ще тобі заважає? – не втримався Карколам, перебивши замисленого Духа. – Я дуже звик до вас... І не можу отак просто взяти й полетіти. Адже я буду дуже нудьгувати, і тоді життя на небесах не здаватиметься мені ані на крапельку кращим за це, земне існування. А навіщо тоді щось міняти?! – А ми можемо якось тобі допомогти? – запитав здивований словами Духа Упс. – Ох, не знаю... – тільки й зміг із себе видавити Дух. Не знаходячи правильних слів, усі троє поринули в роздуми... І раптом Упса осінило: – Я знаю! Знаю, як ми зможемо вирішити цю проблему! Карколам, а особливо Дух, уважно вп’ялися в Упса. – Адже ми – Чарівники – можемо майже все! Зробити якесь диво для нас – дрібниця! – Ну добре, досить вихвалятися, – вмішався Карколам, – кажи вже, що придумав. – Якщо ти дійсно будеш нудьгувати, то я можу зробити так, щоб ти з небес міг завжди спостерігати за нами. Ми будемо завжди разом, і тоді, можливо, тобі не буде так уже сумно?! Дух радісно подивився на Упса, потім перевів щасливий погляд на свого хазяїна – Карколама й зненацька для обох остаточно розстанув. Карколам й Упс перезирнулися, і раптом весь ліс опромінило чарівне таємниче сяйво. Мандрівники підвели погляди й побачили, як безліч вогників розсипалася по темній гладі неба. А потім звідкись здалеку почувся знайомий голос: – Спасибі! Я ніколи вас не забуду! Упс негайно встав у повний зріст і вимовив заклинання, яке обіцяв: На золотавому небі, У синяві, Променем мрії Гори, світи! Зіркам, серцям, Таємницям краси Вогник любові Неси, Неси! Розтанеш у блискоті, Наче зоря, Не буде різниці – Ти в небі, чи я... Почувши заклинання, Карколам аж підстрибнув на місці й вигукнув: – Заклинання Любові! Ти його знаєш? Звідки?! Навіть я такого не знаю! Ти обдурив мене, мерзотнику! Ти, напевно, добре знаєш того Упса, раз знаєш це заклинання! Ти в нього вчився?! Душа Упса ще співала. Зненацька захоплений, він навіть не знав, що йому казати. І єдине, що він міг вигадати, – нова неправда. Але ледь йому в голову приходила слушна думка, як він оддразу відчував, як його палаюче серце остигає, а з пам’яті йдуть слова Заклинання. Упс зрозумів, що прочитав його зараз востаннє! «Якщо ти хочеш залишатися й брехати – нехай, але тоді у тебе не буде Любові... Навіть тієї, що залишилася...» – вимовив хтось йому прямо в серце тихим сумним голосом. Мабуть, це було його сумління. «Із кожною новою неправдою ти все більше відмовляєшся від того, що повинен робити! Любов повинна підказувати тобі, що робити з Карколамом, – слухайся її!» Але було вже пізно – немов з-під води Упс чув власний голос – слова неправди вже були вимовлені: – ... і той Упс навчив мене одного зі своїх заклинань. Саме цього... Так що розумієш, Карколаме, це заклинання не моє, а його!.. Повірив Карколам чи ні – невідомо, але тільки він заспокоївся. Ох, якби він знав, яку величезну ціну заплатив Упс за ці слова. Але сам Чарівник, безумовно, знав і вирішив діяти швидше – поки в нього ще були на це сили. – Бачиш, Карколамчику, тепер ми обоє втратили своїх друзів, – вимовив він. – Дух не був мені другом! – відразу перебив його Чаклун. – Звичайно, був! Адже він навіть не хотів летіти на небо, якщо там не буде тебе! – Дурниці все це, не розумію... – продовжував упиратися Карколам, але Упс помітив, як той тайкома знову змахнув сльозу. – Так-так-так! – наполягав Чарівник. – І ти навіть по-своєму любив його! – Любив?!! Та ти у своєму розумі?! Згадай, що я шукаю! Місто Любові! Тобто її в мене не-ма-є! – Вона є у всіх... У всякому разі так розповідав мені той Упс. І її не потрібно шукати. Ти тільки міг забути, яка вона на смак. От згадай своє дитинство. Коли твій прапродідусь Зиґмунд Фрейд брав тебе на коліна й угукав з тобою, хіба ти нічого не любив? Хоч колись? Трошки замислившись, Чаклун тихо відповів: – Я завжди любив Істину, якої ніде не було. Навіть у моєму прапродідусеві. Тому я зненавидів усіх! От, думаю, може, вона є в любові?.. Але навіщо про це?.. Краще – підемо далі. Уже світанок!
– У цьому-то й справа! Карколаме, я і є той самий Упс! Я обманював тебе весь цей час. – Щось я не розумію, – здивувався Карколам. – Упс, якого ти шукав весь цей час, – це я! – Ти?! – Карколам ледь не впав. Виявляється, прапродідусь так і не навчив його розбиратися в людях! Бачучи, що нещасний Чаклун от-от розплачеться, Упс підійшов до нього й погладив по голові: – Ти спізнився, Карколамушко, усього-на-всього на тричі три тисячі років! Тричі три тисячі років тому все було інакше. – Тричі! Три! Тисячі! Років! Ти такий старий?!
Упс тільки посміхнувся. Він виглядав не більше ніж років на двадцять. Карколам не вірив своїм очам, адже він так завжди нехтував цим малявочним бовдурчиком. – Боюся, що так, – Упс зітхнув. – Тричі три тисячі років тому я дійсно вмів Любити. І таких, як я, було багато. Для того, щоб відчувати Любов, зовсім не треба було будувати місто з такою гарною брамою. Ми жили по всьому білому світу. А потім усе помінялося... Вражений Карколам дивився Упсові в очі, і йому все більше здавалося, що він ніколи не бачив того Упса, що стояв перед ним зараз. Він не міг нічого вимовити, тому що йому весь час хотілося назвати чарівника на «Ви». Спина Упса зараз випрямилася, а очі дивилися прямо й трошки сумно. Напевно, таємниця, що він розповів зараз, була занадто старою. – ...Одного разу до нас прийшов чаклун неприємної зовнішності й привів із собою сина. Обидва вони дихали ненавистю, а очі їхні горіли злістю. Видно було, скільки зла в них за плечима. Цей чаклун підійшов прямо до мене й, поклонившись, попросив навчити серце його сина Любові. І в цю хвилину в душу до мене закралася гордість – Я повинен був учити сина чорного чаклуна тому, чого він був напевно негідний. І я зарозуміло чванливо йому відмовив! Я, який вважав, що вмію Любити всіх! І з того самого дня я більше не відчував цього почуття. Я не міг Любити, хоч і намагався поводитися так, немов можу це робити. Я робив добро й піклувався про всіх, але, скоріше, по старій пам’ятті. Цього було замало... А через століття-друге до мене стали підходити люди – або чарівники, або чаклуни – і всі чомусь хотіли знайти Любов. Я вже не міг їм її показати, але повинен був їх учити, допомагати їм бачити Любов не в мені, але в собі! Я багато разів бачив їхні прояснені Любов’ю обличчя, не маючи можливості відчути те ж саме... Це й було моїм прокляттям. Недаремно твої пошуки вказали на мене – я міг би навчити тебе Любові, але, напевно, тільки не тоді, коли ти з’їси моє серце – воно омертвіле, і ти нічого там не знайдеш! Ти повинен відкрити Любов у собі... Я вже дуже старий, Карколаме, до того ж, чари мої обертаються завжди в посміховище – це мені урок за гордість. Перед тим як піти з міста Чарівників, мені залишалося лише три душі до тисячі, яких я повинен був би навчити Любові. Виходить, що ти останній – і прокляття з мене буде знято. Тому ми залежимо друг від друга. Ти вважаєш, що повинен з’їсти моє серце – і знайдеш Любов, а я думаю, що якщо ти відпустиш мене – то лише тоді зможеш її знайти й допоможеш мені. Але я не стану заважати, якщо ти захочеш мене вбити, щоб скористатися моїми нутрощами. Пауза затягнулася. Потім Упс вимовив, опустивши очі: – Бачу, що ти вже майже вирішив! Але навіть якщо ти це зробиш – пам’ятай, що в тебе за плечима теж є помилки й тобі теж доведеться їх виправляти – зараз або через тричі три тисячі років, як мені. Або ще довше… До речі, Головнійшина й Добрійшина вирішили не переводити стрілки чарівного Магніту на «Добро». Я навіть звідси це відчуваю. Ти занурив у Зло все місто Чарівників і повинен будеш за це відповідати! – Тим краще, – крізь зуби процідив Карколам. – Ще трошки зла їм не завадить! – Ну що ж... – Упс знову подивився на нього, – але не кажи після цього, що ти Любиш Істину. Я відкрив тобі Істину, а ти відіпхнув її заради неправди. Карколама немов громом вразила ця фраза: «Як це – “Я не люблю Істину”?! А для чого ж тоді мені Любов, якщо не заради Істини...». У душі його було сум’яття... Перед ним безупинно, одна за одною, стали пропливати картини з його життя. Скільки років знадобилося йому й скільки сил він витратив заради того, щоб знайти саме цього Упса. І що тепер?! Перед ним стоїть звичайний, анітрохи не гірший і не кращий за будь-якого іншого чарівника, Упс. Але ж за весь цей час, хоч і трішечки, але Упс теж став для Карколама другом. Як не намагався Чаклун зупинити це почуття, але з кожним днем його серце все більше й більше відкривалося Упсу. І як же тепер бути?! Що робити?! Його роздуми несподівано перервав голос Упса, начебто той читав його думки: – Тобі вирішувати... Ці слова саме й стали головними... Карколам не витримав. Його переповнене злістю й ненавистю серце розтануло. – Я не знаю, що сказати... Пробач мені, пробач за все. – Мені немає за що прощати тебе, – з посмішкою відповів Упс, – мені ти не зробив нічого поганого.
– Ти поранив місто Чарівників і тепер сам повинен усе виправити й поставити на свої місця. Насамперед ти повинен зупинити Зло, що виходить із Чарівного Магніту. – Але як?! Карколам дійсно був розгублений. «Що робити? Як можна зупинити Зло?» Адже навіть якщо він повернеться до міста Чарівників і сам, своїми руками переставить стрілки Магніту, то від цього мало що зміниться. З’явиться лише Добро, але Зло однаково нікуди не подінеться. Воно вже напевно заволоділо всіма й усім, що є в Чарівному місті. Воно є, воно буде... і навряд чи він зможе хоч якось перешкодити цьому. – Повертайся до міста Чарівників, не дай їм стати злими чаклунами... – слова Упса доносилися до Карколама, немов звідкілясь здалеку. І з кожним словом він усе менше й менше розумів їхній зміст. – А як же місто Любові? Адже ми вже знайшли його! Подумати тільки, ми стоїмо біля самого порога... Ще крок – і ми станемо щасливі... – зненацька й для Упса, і для самого себе вимовив Карколам, але відразу зупинився, тому що Упс перебив його: – Буває так, що задля того щоб зробити такий ось, здавалося б, маленький крок назустріч щастю, потрібно пройти все життя, а то й не один десяток життів. Подумай, що зміниться, якщо ти зараз зайдеш під цю браму?.. Повертайся до міста Чарівників і все виправ. Я впевнений, що Любов сама знайде тебе, коли прийде час. І Карколам, наприкінці тепло подивившись в очі Упса, повернувся до воріт брами спиною й почав вимовляти заклинання, яке повинне було перетворити його в килим-літак, щоб швидше добратися назад до міста Чарівників. Історія Упса так подіяла на нього, що він твердо вирішив змінити своє життя й виправити всі свої попередні помилки. «Якщо Істина в тому, що я був не правий, то я піду за Істиною! За всяку ціну», – твердо вирішив він. А потім, коли зі швидкістю плітки (а це божевільна швидкість!) він прилетів у місто Чарівників, те, що він там побачив, не сподобалося б навіть Людожерові! Чарівники зовсім припинили творити чудеса й, щоб якось убити свій нудний час, стали ходити на роботу. Час ображено тягся й більше не розмовляв з ними. Чарівничниці замість того, щоб прикрашати життя, стали ускладнювати його, а птахи й звірі, побачивши, що їхню мову тепер ніхто не розуміє (гірше того, у помислах найбільш відсталих чарівників навіть з’явилися думки про полювання), перебралися в ліси. Місто Чарівників зовсім занепадало! Але Карколам, роздивившись усе це, не впав у відчай. Він відразу полетів до свого старого будинку, де оселилися Добрійшина й Головнійшина. Ті сиділи за столом і рахували якісь папірці. Нікому не потрібний Магніт стояв в іншій кімнаті, і Карколаму нічого не перешкодило потрапити туди. Він подивився на блискаючі грані чарівного каменя, і йому востаннє стало страшно – адже тепер повинне буде змінитися і його власне життя. Але Карколам замислився лише на мить, а в наступну – вже повертав Магніт. Першими, хто відчув на собі його дію, були, звичайно ж, Добрійшина й Головнійшина. Вони відразу із прокляттями ввірвалися в кімнату, але що вони тепер могли зробити?! Карколам строго сказав Добрійшині, який лаявся: «Помовчте», – і той знову онімів, а Головнійшина, що зовсім вже розучився чаклувати, став тикати йому в руки якісь папірці й обіцяв дати їх ще чимало. Карколам посміхнувся. До того ж, папірці були навіть не такими гарними, як фантики від цукерок. Він наклав на Магніт захисне чарівництво й спокійно вийшов на вулицю. Головнійшина дріботів за ним, обливаючись слізьми. – Добродійчику Карколамчику, адже ви й самі злий, правда? Лютий-прелютий! Згадайте про це! «Будьте ласкаві!» – мовчки вставив Добрійшина. – Я вже не злий! – заперечив Карколам. – Ви вішаєте на мене штемпель! Я тепер просто правдивий. І якщо правда буде злою – я теж стану злим. Але зараз правда добра. Головнійшині нема чого було відповісти, бо він навіть не розумів, що казав Карколам, і він просто, поки цілий, пішов геть, уводячи з собою Добрійшину, який жалісно пхикав. А потім попливли роки. Чарівники дуже довго не хотіли підкорятися силі Чарівного Магніту й згадувати, хто вони такі насправді. Але все-таки за своєю природою вони всі були істотами м’якими і чутливими, і ось якось один із них, ховаючи очі від перехожих, начарував одній своїй засмученій приятельці букет незабудок. Вона ойкнула й, не пам’ятаючи себе, начарувала йому у відповідь зв’язку бубликів і невеличкого жирафа із червоним бантом на шиї. Карколаму це дуже сподобалося, тому що дотепер всі якщо й чаклували, то лише речі корисні й потрібні в господарстві. Але таке диво всім сподобалося. Чарівники все частіше й частіше стали пробувати свої сили, і незабаром все, що відбулося, стало їм уже здаватися жахливим сном. Одному лише Карколаму було соромно згадувати про своє минуле. А один раз уві сні йому наснився Упс – він дивився на свого останнього учня з теплою-теплою посмішкою, що робила його схожим на сонце або на добре небо. Прокинувшись, Карколам відразу ж зрозумів, що прокляття з Упса тепер зняте й він приходив попрощатися. Усі чарівники бачили точно такий же сон і вирішили відсвяткувати цей день... Вони влаштували справжнісінький феєрверк. Він розсипався над щасливим містом міріадами різнобарвних вогнів, які потім ще довго-довго не згасали. Чому? Не задавайте таких питань, адже це місто Чарівників! А ніхто так не любить веселитися, як добрі чарівники. Вони навіть запалили над містом своє власне сонце, так їм не хотілося, щоб цей радісний день скінчався. Сонце, не забуваючи ні про кого, кожним своїм промінчиком осяювало будинки, вулиці й дерева. І чарівники, сповнені радістю, злітали нагору, немов повітряні кульки. Вони чіплялися один за одного й летіли все вище й вище до свого сонця, що зовсім не було страшним, а навпаки, вабило й притягувало. Коли чарівники опинилися на сонці, вони зрозуміли, чому їх так тягло сюди. Сонце виявилося величезним-превеличезним тортом. Наївшись, чарівники поважчали й повільно спускалися вниз. Коли Сонце було з’їдено чарівниками без залишку, звичайно, настала ніч. Але це була гарна ніч. Тому що за нею слідом ішов найзвичайнісінький чарівний день, за яким всі вже так скучили. Один лише Карколам у цей час сидів на невисокому шоколадному пагорбі й дивився на зоряне небо – адже чарівники можуть дивитися на зоряне небо навіть удень – якщо заплющать очі. Він намагався знайти очима свого друга – Духа й розповісти йому про свою радість – що він зрозумів, нарешті, де шукати Істину, яку він так любить. Але всі зірочки були так схожі. Тільки блакитні здавалися сніжинками, а жовті – піщинками. Усі вони миготіли й переливалися, і Карколаму раптом стало дуже радісно. «Яка різниця, з якої зірки дивиться на мене мій старий друг, якщо всі вони такі прекрасні?! Приємно знати, що з неба на тебе увесь час хтось дивиться!.. Особливо, якщо не соромно підняти туди очі й відшукати цей погляд!» 19+4 + 17 років 
|
|
||||||||||||||||||||||||
