 |
 |
|
|
 Було холодно й мерзлякувато. Подекуди з гілок падали сумні краплі води й танули прощальним дзенькотом у лазуритовій пишноті калюжі. Невеличка паморозь пробігала по тілу й змушувала брудно-коричневу спинку Сунапа судорожно посмикуватися. Він сидів на камені й спостерігав, як з дерева під вагою вологи падає останній пожовтілий лист. Сунап чекав на це цілий ранок. І щоразу, коли вітер посмикував цей листок, дражнячи заплутану, зловастеньку й незадоволену істоту, та здригалася в передчутті довгоочікуваної події. |
||
Сунап невдоволено рикнув.
– Піди! – попросило дерево листочок, і той перескочив на стовбур, міцно вчепившись у нього й погойдуючись від шепоту вітру. Листочок мав вигляд невеликої пазуристої лапки.
А істота, втративши листочок з поля зору, хижо озирнулася по боках і шморгнула носом у свою густу, пухнату, але злиплу від дощу вовну. Очі, що зарилися в ній, знову відкрили світові вогник хитрого блиску.
«Дивно... – подумав собі Сунап. – Куди це він раптом подівся?..» – і так і завмер, вчепившись усіма своїми лапками в гілку, яка прогнулася під ним. Сунап ніяк не міг зрозуміти: «Де ця маленька тендітна лапка листочка, що так плавно опустилася назустріч світу?..».
Сунап гірко зітхнув, востаннє принюхався й зістрибнув з дерева – воно відразу із тріскотом скинуло майже всю кору, що залишалася, і нагло виставило світові своє молоде, наповнене життям тіло. Але Сунап занадто звик до цього видовища, щоб і зараз любуватися буйними осінніми переливами дерева, які вгасали вогненними протуберанцями й летіли за межі дощу й негоди. Ні, дерево його анітрошки не цікавило. Ні. Сунап шукав листочок... Той самий, останній листочок, який напевно принесе йому щось нове! І гірше за все було те, що він навіть не знав – що ж саме повинно було трапитися потім...
«І навіщо, зрештою, мені цей листик?!» – лаяв він себе, вдивляючись у гілки дерев, що тріпотіли на вітру, немов перинки. Чекати більше не хотілося.
|
...Це було
останнє осіннє дерево, інші вже давно облетіли, а довгоочікуваний листок
так і не з’явився.
«Ну й тьху на нього!» – вилаявся про себе Сунап і повільно пішов прямо по калюжах додому. Часом він озирався, немов сподівався на диво, але листок, що стежив за ним, або ховався за каменями, або плавав по калюжах, швиденько перетворюючись у простий шматочок кори. Порушивши спокій чергової калюжі, Сунап ляснув по ній задньою лапкою. Ще раз, про всяк випадок, озирнувся й зупинився перед дверцятами свого будиночка. «А можливо, я таки рано пішов? Може, треба було почекати ще?» – думала пухната істота, хоча й була впевнена в тому, що це дійсно був останній листок. |
|
Тоді той докірливо фиркнув і штовхнув камінчик, що попався під лапу. Потім, відчинивши двері своєї хатинки, він увійшов усередину...
– Сюрприз! – рознісся дзвінкий голос, хоча будиночок явно був порожній.
Сунап обшукав все навколо й... безрезультатно. Його це починало потихеньку заводити – він знав, чий це голос, знав навіть – хто це, але не міг це побачити.
– Сюрприз! – знову донісся голос. Це ще більше завело хазяїна, він заметушився по всіх кутках, заглянув навіть під килимочок – і знову безрезультатно. Залишалося тільки стрибнути на своє ліжечко й тихо схлипувати.
– Сюрприз! – так само лунко повторився вигук, після чого із-за сонячного променя, що прослизав крізь невелике віконце, виліз його друг Фура. – Ну? Ти чого? Хіба так зустрічають мене?!!
– Краще б ти пішов! – тільки й отримав він у відповідь. – Мені зараз важко...
– Хо-хо! – почав Фура. – Я, звичайно, розумію, що в тебе сьогодні, мабуть, не дуже вдалий день. – Він пройшовся до ліжка. – Ти не отримав те, до чого так довго прагнув. Але... – Фура присів поруч із Сунапом і заглянув йому в очі, і з погляду дійсно зрозумів, що йому краще піти. – ...Я пішов... Ти знаєш... Так, я пішов... Це непогана ідея... – І двері тихенько зачинилися.
Сунап трохи роздратовано гриз ще не зовсім висохлу гілочку, що стирчала із його ліжка. Тихе незлобиве ричання лунало по невеликому простору будиночка.
– Фуро... – прогудів Сунап. Зазвичай він завжди починав гудіти, коли почував щось підозріле. – Фуро...
У відповідь – лише власне сопіння.
Тоді Сунап підхопився на ліжку й з усією нахабністю крикнув як можна веселіше:
– Братики, вилазьте! Він пішов!
Двері відразу ж відчинилися, і в будиночок увірвалася гладка мордочка із застиглою (трохи ображеною) цікавістю.
– Фуро, залазь! Вони пішли! – задерикувато запросив Сунап.
Однак Фура ніяк не міг збагнути, що відбулося. Його очі то розширювалися, ледь не вискакуючи на ніс, то звужувалися. Його носик у хвилюванні смикався в різні боки, всмоктуючи веселе повітря. І Сунап зрозумів, що у Фурі кипить рішучий процес: «Піти чи зайти?».
 |
Він так мучився, що навіть почав люто тремтіти разом із дверима. Сунап дивився на його страждання з невеличким глузуванням – Фура був надзвичайно допитливий! – Добре, залазь, а то двері відірвеш! – покликав Сунап і подумки звелів дверям розчинитися ширше. Ті з різким вибухом розчинилися, і Фура влетів прямо на середину кімнати. Він мав дуже скривджений вигляд. – Що з тобою діється останнім часом? – ледь не плачучи, запитав він. – То ти женеш мене, то кличеш назад! Граєшся! Кривдиш! В очі мені не дивишся! – Хю! – тільки й зміг гірко відповісти Сунап. Він сів біля вікна й подивився на небо. Воно зараз було зовсім ліловим, як перед дощем. – Ну коли ж закінчаться мої муки? – знову запитала істота у неба. Цього разу воно не стало мовчати, а просто відповіло: «Ще не час! Терпи!». ...Зненацька Сунапу схотілося визирнути на ґанок. Він навіть не знав навіщо – просто схотілося! Серце його радісно захвилювалося – він, здається, здогадувався, що побачить там... |
Прямо на ґанку скромно лежав маленький жовтоясногарячий листочок-лапка й чекав на Сунапа... Він виглядав таким скромним і довірливим...
Через кілька митей слідом за Сунапом на ґанок вискочив його здивований друг. Величезними, повними остаточного нерозуміння очима він подивився на Сунапа й, махнувши лапою, ображено зник у хащах лісу.
Сунап був від голови до ніг оповитий щастям. Нарешті його мрія збулася, і він знайшов його... знайшов останній у цій осені Листочок. Він не міг помилитися – це був саме він! Будь-який інший листочок не викликав би таких прекрасних почуттів... Виходить, те, що Сунап відчував протягом уже багатьох днів, виявилося правдою! Тепер усе зміниться, хоча й невідомо як. Але це було неважливо – починався Великий Пошук Сунапа!
Сунап сів на сиру землю й нахилився над цим маленьким щастям. А Листочок лише тріпотів на вітрі. Здавалося, він трішечки побоювався – яким виявиться його новий знайомий. Маленький і безтурботний, він просто дивився на Сунапа. Хазяїн будиночка привітався з гостем, підхопив його й міцно пригорнув до своєї кошлатої грудочки.
А потім вони разом кинулися слідом за Фурою...
А в цей час у лісі відбувалося щось незвичайне, чого раніше ніколи не траплялося. Усі птахи округи зібралися в центрі лісу й ринулися, галасуючи, нагору крізь гілки й верхівки дерев. Ця величезна хмара нависла в небі й закрила останнє сонячне світло, що ледь проникало крізь хмари. Усе навколо різко стемніло.
Фура сповільнив біг – його очі застеляло пташине пір’я, що падало з неба, – і пішов повільніше, але однаково примудрився перечепитися й упасти в глибоку нору. Він довго не міг підвестися, бо внизу було якось слизько і важко було відлипнути... Але, зрештою підвівшись, Фура оглянув нору й зрозумів, що перебуває в гостях у свого найкращого ворога. Навколо на стінах висіли натужно всміхнені чучела його побратимів.
Тим часом потужне лапище, холодне й слизьке, уже ніжно пощипувала горлечко Фури, не даючи йому можливості поворухнутися.
– С-с-Сюррр-ппри-и-ззз... – прохрипів Фура за своїм звичєм.
У відповідь хазяїн глибокої нори ліниво повернув до нього очі й зовсім байдуже й нецікаво простягнув:
– Де?
– Х-х-х-яяя... – Горло було так стиснуте, що не захрипіти було нереально. – Це я, сюррпр...
Але пояснити Фурі нічого не вдалося. У відповідь на його хрипіння слизька істота сунула свого гостя в яму зі слизом і відправилася у своїх справах...
«Ой-ої! Бідолашненький малючок-Фура! – думав Фура, погладжуючи себе лапкою по голові. – Його спіймав БурРута! Тепер він Фуру зжере, і його навіть не знудить. Бідолашечка Фура!»
Раптом над його головою щось заворушилося й гепнулося чи ледве не на голову нещасному бранцеві. А потім він почув голос свого улюбленого Сунапа:
– От лишенько!!!
Фура радісно заворушився, від чого слиз довкола нього зачавкав й невдоволено забулькав.
– Сунапчику! Сунапчику! Це я, твій Фура! Витягай мене скоріше з ями!
– Легко тобі казати – витягай... А можливо, я й сам отут у ямі сиджу! Я, можливо, йшов-йшов, спрямований до мети Великого Пошуку, почув цей кошмар птахів, підвів голову й провалився! Я, може, так само, як ти, не можу поворухнутися... До речі, листочок став раптом таким теплим. Він, здається, зовсім не боїться... Хух!
Усе це Сунап промовляв у страшній напрузі й боротьбі – він намагався вилізти зі слизу БурРута. Наприкінці монолога він зрозумів, що нічого не вийде, важко зітхнув і заспокоївся. Так пройшли чотири мовчазні хвилини. Довше цього терміну Фура ніколи ще не мовчав – не витримав він і цього разу.
– Сунапчику, – почав він розмову. – А як ти гадаєш, що трапилося з птахами? У їхньому поводженні відчувається якась трагедія!
– …
– Це дійсно трагедія... навіть я відчуваю їхню паніку. Безкрилий Цар Птахів наказав розшукати Принцесу Птахів і вмертвити її. Для цього всі птахи піднялися в небо й заступили собою Сонце. Вона не зможе жити без світла – тому рано чи пізно Принцеса Птахів вийде в пошуках хоча б промінчика, і її знайдуть!
– А навіщо все це? – не вгамовувався Фура.
|
– Цар Птахів
уже безкрилий, а Принцеса народилася крилатою. Він хотів відразу ж згубити
її – ніхто не знає чому. Але перша сестра Сонця Альфад таємно взяла
Принцесу до себе, наповнила її крила Світлом, виростила й навчила літати.
Кажуть, крила Принцеси Птахів сяють, наче Сонце, й уміщають у себе весь
світ! Після смерті Альфад вона спустилася на Землю.
По праву вона повинна була б прийняти владу над нашим світом. Але Цар Птахів цього не хоче, а птахи змушені коритися йому. І тепер у птахів горе – вони приховують світло Сонця, тому що не сміють ослухатися Царя Птахів, хоча всією душею відчувають, що люблять Принцесу Птахів. Тому вони тільки плачуть у небі й закривають від неї Сонце... – А хто це розмовляє? – недовірливо загурчав Сунап. – Я думав, що ти... – відповів Фура. – Ні... – Ні? – Ні! – І я ні! – А я – так! – А ми – ні. – Так, ну й хто це тут розмовляє моїм голосом?!! – Це я кажу – Луна... – Луна! Яка ж у цій слизькій ямі луна? – усе ще буркотливо супився Сунап. Йому не подобався власний голос із боку. |
 |
– Ти ба! – вигукнув Фура.
– «Ти ба» було б, якби ми вибралися звідси, – заперечив Сунап. Утім, буркотіти він припинив.
– Так це легко зробити! – знову втрутився їхній новий друг уже голосом Фури й тому довіри викликав мало. – Якщо ви зможете доплисти до лівої стіни, там є маленька нірка, але її треба намацати п’ятою лапою – інакше вона не помітна.
– Ой! Скоріше! Треба встигнути! Швидше! – заметушився Фура, розхлюпуючи слиз в усі боки. – Я чую його наближення! Це жах! Нестерпно! Потрібно швидше!
І Фура, захлинаючись в озері слизу, розгрібаючи його всіма п’ятьма лапками й всіма зусиллями, став пробиратися ліворуч. Тільки цей «ліворуч» у нього був дуже вже невизначеним. Він закружляв навколо себе, пливучи то в один, то в інший бік і нарешті взагалі втратив орієнтацію.
– Я тону, – констатував Фура й розслабився. – Така вже моя доля... – І він навіть заплющив свої волохаті п’ятнисті повіки, щоб не бачити цього кошмару.
Чиясь лапа схопила Фуру за шкіру на плечі й потягнула кудись.
– Обійми смерті несуть мене до царства вічної темряви... – коментував Фура. – Це навіть дуже приємно. Усупереч моїм очікуванням...
– Припливли! – почувся знайомий голос. І «лабети смерті» дуже струснули Фуру. Фура розплющив очі й, нічого не розуміючи, уп’явся очима у Сунапа:
– Т-ти-и чого-го?!
– Будеш пірнати й намацувати нірку?!
– Я? Ні! Адже я можу потонути! Бути поглиненим слизом – це не моя доля... Доля героя визначає йому іншу кончину...
Різкий гуркіт і глухе, але зголодніле ревіння почулися з протилежного кінця нори.
– Йой! Це він... – прошепотів Фура, стукаючи зубками й розкриваючи все ширше й без того величезні очі. – Це він!
І без подальших міркувань Фура пірнув. Сунап поринув слідом, але відразу ж обидва дружніх чола зіштовхнулися й зринули.
– У чому справа? – приголомшено запитав Сунап.
– Я знайшов! – виголосив Фура. – Але в мене... це... зад не пролазить!
– Спробуємо ще раз!
І вони одночасно опустилися в глибини слизу. Що було сил Сунап штурхав Фуру під зад, але нічого не виходило. Більше того, Фура навіть застряг. Часу було обмаль, і Сунапу нічого більше не залишалося, окрім як використати свій перевірений прийом: він укусив Фуру за хвостик. Той задригав лапками й що було сили драпонув уперед. Сунап штовхнув його ззаду, і вони обидва прорвалися крізь прохід і понеслися по вузькому тунелю.
У кінці тунель розширювався, і друзі побачили промені тьмяного світла над головою.
– Егей! – прокричав Фура, випльовуючи слиз. – Ми на волі!
– В очі мені не плюй! – пробурчав Сунап і поповз нагору по звисаючих коренях дерева.
Вони сиділи під старим могутнім деревом і насолоджувалися повітрям. Сунап намагався розліпити свою злиплу, колись гарну, вовну, а його друг погладжував укушений хвостик. Небо, як і раніше, було закрите хмарами птахів – їх стало навіть ще більше.
– І внизу – морок, і вгорі – темрява... сила-силенна – пробуркотів Фура. – Куди тепер?
– Шукати, скоріше всього! Ах-тю! А де листочок? Де ж листочок?! – І Сунап заметушився навколо дерева, розшукуючи свою дорогоцінність. – Де ти, моя пазуриста лапко?
– Агов! – окликнув його Фура. – Я бачив, як він бовтався в ямі, там, унизу...
Швидким темпом спустившись до ями, Сунап схопив свій скарб за хвостик і пригорнув до грудей. Листочок придушено захекав і забурчав.
– Моя ластівко! – засюсюкав Сунап. – Мій кошоглотику! Мій люлюсику!
Фура дуже ревниво фиркнув.
– От МЕНЕ ти ніколи не називав люлюсиком! – голосно зауважив він. – А цього шмакадявочного мало що не облизуєш!
Але було вже пізно – Сунап уже облизував листочок так, як у дитинстві його самого вилизувала матуся.
– От, будь ласка! – глибокодумно констатував Фура. – Я взагалі тут зайвий! Я пішов. – І він дійсно встав, щоб піти.
– Агов, як пішов? А як же Великий Пошук? А все це? Може, саме ми повинні будемо врятувати Принцесу Птахів і сонячне світло, з яким ти так любиш гратися! Не йди!
– А навіщо я тобі? – не вгамовувався Фура. – Адже вас тепер двоє! От і пасіться разочком!
– Ну, Фурочко! – почав благати Сунап. – Тобі ж навіть не дозволить совість піти! Он дивися, як вона вчепилася тобі в лапку – вся почервоніла...
– А я її – у суп! – грізно заперечив Фура, і совість відразу ж сховалася.
– А як же БурРута? Адже ти знаєш, який у них мстивий характер! Тепер він стане полювати на тебе, аж поки не впіймає – і тоді вже ніхто не вкусить тебе за хвіст! Фурочко...
Довід із БурРутом подіяв – Фура немов би завагався. Але потім вирішив ще поламатися:
– Ну, добре! Тільки клич мене люлюсиком і... пампусиком!
– Ну, Фуро, ну який же з тебе пампусик? Май же совість! – Совість, якщо чесно, зовсім злякалася й заховалась ще глибше. А Сунап продовжував: – Пампусики пузатенькі!
У відповідь Фура набрав повні щоки повітря, ковтнув і роздувся, як повітряна куля.
– Добре! Добре! – Сунап здався. – Фура – цей... люлюсик і пампусик...
– То-то ж! Ну, куди ми йдемо?
– Пропоную йти до Царя Птахів і вимагати, щоб він закінчив це неподобство з птахами! А то нам важко в темряві здійснювати Великий Пошук!
Але як тільки Сунап це вимовив, перед його внутрішнім і зовнішнім поглядом раптом з’явився листочок, який підстрибував, щось наполегливо вимагаючи.
– Дивись-но, Фуро, як він забісився! Чи це не через те, що ти його травмував своєю гординею? Адже всі знають, який він у нас чутливий!
– Скоріше це ти його травмував своїм фальшем.
Але Сунап не чув – він спостерігав за Лапочкою (як він про себе називав листочка-лапку). А Лапочка непокоївся у нього в лапках, тремтів і шкрябався пазурчиками, немов хотів повідомити щось важливе.
– Так! У нас бунт! – важко зітхнув Фура. – Не будемо слухати всілякі дурниці. Ідемо звідси й уперед!
Лапочка затремтів ще сильніше – з його крихітних оченят навіть потекли сльозинки.
– Знаєш, Фуро, а по-моєму, він просто не хоче йти до Царя Птахів...
Листочок радісно застрибав.
– От ще, не хоче! Який він перебірливий! А ти його не запитуй – поклади за пазуху, й пішли!
– Ні! У нього є якась таємниця! – Сунап став заглядати в прозорі оченята Лапочки, але той засоромився й сховався.
– Таємниця? – перепитав Фура зацікавлено. Він був безнадійно цікавливий.
– Таємниця! – підтвердив Сунап. – Не даремно ж я чекав на нього так довго!
 |
Але зненацька
їх перервали – плюючись і ричачи, на поверхню слизуватої водойми виліз
БурРута – і як він тільки проліз у щілину?! Зараз він мерзотно посміхався,
побачивши, що жертви його так терпляче чекали, сидячи на дереві.
– О! Тільки тебе й не вистачало! – зітхнув Фура. – Так! Саме мене! – захрипів хрипкий цинік і почав дряпатися по коріннях. З його лахміття стікав слиз і шмякався в яму. – Що ж нам робити? – обурився Фура. – Як же це так? Ми ж уже втекли із твого лігвища! Чуєш? У-тек-ли. Це нечесно! Він почав стрибати й кидати сухі сучки у БурРуту. – А ми, БурРути, мстиві! – задоволено пояснив хижак, не зважаючи на сухі сучки, що довбали його. – Ну, нічого, смачненькі мої, трохи зачекайте! Зараз я до вас доберуся! – Нам і без четвертого добре! – заперечив Сунап, і вони полізли вверх до самої верхівки дерева. Але БурРута, хоч і був дуже масивним, ліз швидко й уже понюхував п’яточки Фури. – І що ж нам тепер робити? – помилково запитав Фура в БурРута. |
– Я-я-я-а Ва-а-ам до-о-по-о-о-мо-о-о-о-жу-у-у! – промовив хтось.
– Хто це?
– Це-е-е-е я-а-а!
– Який жах – це ж гусениця! – вигукнув Фура...
– У тім, що це гусениця, – ніякого жаху нема! – заперечив Сунап. – «Жах» будеш казати вже у пащі БурРути. А я, наприклад, ціную її наміри допомогти, але... Усе ж таки, все ж таки, все ж таки...
– Д-о-о-сить ба-а-зі-і-і-і-ка-а-а-а-ти-и-и…
– Велике Спасибі Вам, Гусенице, але...
– Та-а-а-а-а, блі-і-і-ін-н-н-н, чи-и-и ся-а-а-аде-е-е-те-е-е ви-и-и, на-а-аре-е-шті-і-і, я-я-як-що-о-о в-а-а-ам ка-а-а-жу-у-у-у-ть, чи-и-и-и ви-и по-о-о-в-н-і-і-і-і…
Вона не встигла договорити – Сунап, Листик (Лапочка) і Фура вже сиділи на її спині, а лабети БурРути намагалися схопити гусеницю за ніжку. Але та скажено засмикалася, після чого з її спини вилізло два крила. Вона зметнулася в повітря.
– ВАУ! Так ти метелик! – здивувався Сунап, а Лапочка застрибав від радощів.
– Тільки чому такий сірий? – поцікавився Фура.
– Я ні-і-і-іч-ни-и-и-и-ий-й ме-е-е-е-е-те-е-ли-и-ик – Ве-е-е-ли-и-и-и-и-ки-и-й-й Мо-оо-о-тиль!
– Дуже приємно! А я Фура, а це... Сунап і листочок – Лапка...
– Вв-и зна-а-а-аєте, ва-а-а-ам по-о-о-ща-а-а-а-сти-и-ло-о – я-а-а-а вза-а-а-аа-га-а-лі-і-і па-а-га-а-а-ноо-о-о ба-ачу вде-е-е-е-нь – cлі-іпну-у-у. Але-е-е за-аараз нее-е-ебо за-а-атьм-и-и-или пта-а-ахи і-і-і те-е-емно-оо я-я-к вно-о-о-ч-і-і-і. Ва-а-ам по-ооща-а-астии-и-и-ло-о-о-о – ви-и-и-и зна-а-а-а-а-єте...
– Так, знаємо...
| ||||
 |
 |
|||
