 |
 |
|
|
|
||
|
Вони
летіли, летіли, летіли, але потім раптом зупинилися й почали вирішувати –
куди, у якому напрямку їм прямувати.
– Туди! – верещав Фура, надриваючи глотку. – Туди! – І він штовхав нічного метелика під крила, усе міцніше стискаючи пазурці своїх задніх лапок на його спині. Його п’ята лапа невгамовно вказувала вбік, де вдалечині крізь полчища птахів пробивалося світло. – Ну ж бо! Ну ж бо-О-О!!! – І він піддавав жару п’ятами по тільцю свого бідолашного рятівника. – Ну ти-и-и-и ва-а-а-а... – захрипів Мотиль, щосили змахнув крильцями й каменем полетів униз. – Ні, не туди! – обурився Фура, намагаючись нижніми лапками утримати його на лету, а верхніми хапаючись за повітря. – Марно, – вивів Сунап. – Стрибай. – Що-о-о-о-о? – не зрозумів Фура, викинутий дружньою лапою за борт. |
 |
Фура, перекидаючись у повітрі, намагався знайти надію, за яку можна було б учепитися. Але Сунап зробив це раніше. Він обігнав у польоті Фуру й, проносячись між гілок дерева, зачепився за них волохатою поплутаною вовною й завис.
– Ура! Ми врятовані! – прокричав на радощах Фура, як завжди, поспішаючи з висновками, і схопився за вухо Сунапа. Почувся тріск, гілка обломилася, і вони впали прямо на Великого Мотиля.
– А-а-а ось ме-е-е-ні не-е по-о-ща-асти-ило-о-о... – зажурено підсумував Мотиль.
Він сіпнувся, стряхнувши істоток зі своєї спини, і спробував змахнути крилами.
– От блі-і-і-ін! З-і-і-ім’я-а-али-ися-а мої кри-и-и-льця-я-а-а-а-а...
Сунап наблизився до Великого Мотиля й спробував розправити його крила. Але ті, скорчені й зім’яті, теліпалися по боках.
– Та-а-а ма-а-аарно , че-е-е-ка-а-а-а-а-а-а-а-а-а... – І Метелик позіхнув.
– Ну що ж! – обтрушувався Фура, не звертаючи ніякої уваги на нещасного гусеницю. – Раді були з вами познайомитися...
Великий Мотиль лише важко зітхнув.
Наступила довга пауза. Фура розглядав колючку у своїй лапі. Сунап застиг з пом’ятим крилом у лапках, а Мотиль позіхав, позіхав і позіхав...
– Ну га-а-ара-а-азд, хло-о-о-опці-і-і, проща-а-а-ва-а-айте... Я на не-е-е-е-ерв-о-овому ґру-унті-і бу-у-ду спа-а-ати-и.
Великий Мотиль поповз під дерево, знайшов найбільш нервовий ґрунт, нагорнув на себе опалого листя й перетворився в пагорбок.
– Що нам робити? Що ж нам робити? – заметушився Фура. – Ні на кого не можна покластися! Як нескладно влаштований світ!
– На мене можете! – клацнули зуби з дупла.
Фура й Сунап озирнулися.
– Що можемо? – не зрозумів Фура.
– Покластися! Дрюк!
– Я не дрюк, я – Фура! А це – Сунап.
– У дуплі у мене дрюк! Він мені заважає вилізти!
Незнайомець пихкав, скреготав величезними зубами й голосно намагався вилізти.
– Це не моє дупло! – зізнався він. – У мене тут навіть зуби не пролазять. – Ех, дрюк... дрюк...
– Пішли! – скомандував Сунап. Він знову щось запідозрив і почав тихесенько гудіти. Його теперішнє гудіння було дуже приємним і нагадувало вир. – Щось тут не те... І листочок затих.
Але Фура зачаровано дивився на зубки, що поблискували з дупла, не рухаючись із місця.
– А ви не небезпечний? – тільки й зміг запитати він.
– Ну що ви! – І зуби оголилися в посмішці...
– А як Вас звати? – продовжував запитувати Фура вже трохи сміливіше.
– Деякі кличуть мене Кривавим Монстром, інші – Першою смертю... Але мама звала мене Ладкою-Оладкою.
– А я – Фура! – І наївна істота засунула лапку для рукостискання прямісінько в дупло.
– Ти що?! – вигукнув Сунап, смикаючи друга за руку. І саме вчасно – щелепи Кривавого Оладки голосно клацнули, здерши шматок дупла із внутрішнього бокуї.
– Нуль–один... – сумно вимовили з дупла.
– Та ви що?! – обурився Фура, дивлячись на свою чудом урятовану лапку. – Ви ледве не відкусили мені лапу! Я ледь не став жалюгідним калікою при чотирьох кінцівках!
– Ні, я зовсім не хотів її відкусювати! Так тільки – посмоктати... І взагалі – якби не дрюк, ви б побачили, який я милий! У мене навіть бантик на хвості!.. На хвостах...
– Невже? – Забувши про усе, Фура знов поліз у дупло вже всім собою. Але головним чином – носом.
Сунап знову встиг висмикнути його. Щелепи знову клацнули.
– Нуль–два, – пішов сумний рахунок. – Це стає звичкою. От дурило...
– Хто це дурило? – образився Фура.
– Та ніхто! Я так думаю, дурило в мені погано переварився, і я від цього стаю неповоротким.
– Ви з’їли дурилу?! – Фура аж затріпотів від прагнення побачити дурила – це були міфічні істоти.
– Хочеш, покажу?
Не встигли злетіти ці фатальні слова з дуплевих вуст, як Сунап уже сіпнувся діставати відтіля Фуру. І вчасно – пролунло нове клацання і незадоволене: «Три – нуль. Ну от і все...».
– Фуро! – почав вичитувати друга Сунап. – Тільки Фури не вчаться на власних помилках! Ти що, не зрозумів?! Перед нами М’ясоїд! Хижак! Брехун і любитель дурил! Незабаром ти й сам ним станеш!
– Ні! Усе скінчено... – донеслося з дупла. – Якби тільки не цей дрюк...
– Я, можливо, просто втратив трошечки пильності, поки летів з Метелика, – виправдувався тим часом Фура. – Вона майже вся розсипалася разом з кульками з голови.
– Але ж ти ледь не загинув! Він обов’язково тебе з’їсть, цей м’ясоїд! Ходімо!
– Ні-ні! – заклацали зуби з дупла. – Я тепер не зможу без вас!
– Як це? Від голоду загинеш, чи що?
– Та ні ж! Мені на роду було написано, що я стану належати тим істотам, яких тричі не зможу з’їсти. Так що мені доводилося з’їдати без розбору всіх своїх рідних, друзів і близьких, щоб тільки зрозуміти – чий же я, врешті-решт! Сам-то я від природі вегетаріянець, мене мама навіть Оладкою називала! Знали б ви, як я ридала, з’їдаючи її! Але тепер усе визначилося – я належу цьому ось, лупатенькому!
– Мені? – Фура весь так і засяяв, а Сунап недовірливо перепитав:
– А що ти маєш на увазі – належу?
– Ну... Це значить – ніколи не буду намагатися з’їсти, обдурити або там руку відкусити... Виходить, я до нього прив’яжуся, покохаю й піду за нього заміж!
– ЗАМІЖ?! – бідолашний Фура аж підстрибнув.
– Ага, – посміхнулося дупло. – Тому що я дівчинка... Ги-ги-ги...
Фуру довго довелося відкачувати від такого шоку. Він не міг отямитися. Він узагалі не розумів, що таке ЗАМІЖ, і поки йому не пояснили, що це не дуже боляче, дуже нервував.
Перед ними сиділа істота, кошлата й гарна. З величезними зубами й ма-а-аленькими оченятами. Клишавими лапками вона почухувала себе по пузику. А хвостів її було не перерахувати. Навіть Фура не захотів би їх перераховувати. Довгий час він був центром уваги. Спершу всі вирішили, що він помер, але по внутрішньому стогоні можна було здогадатися про його перебування в безформі. Коли він отямився, всі трохи заспокоїлися. Фура приcкіпливо оглянув своє майбутнє сімейне життя й, здається, залишився задоволений – вона була біла, пухната, весела й симпатична. Можна сказати – мрія багатьох...
– А куди ви йшли? – поцікавилася Ладка-Оладка, намагаючись зробити свій голос тонкішим і витонченішим, від чого він ставав неприродним. Хоча сама вона вважала інакше.
Сунап тільки зараз згадав, що вони кудись ішли, і розповів про це їхній новій знайомій. Уже зовсім стемніло – птахи з лементами летіли на землю відпочивати від денного польоту, щоб задовго до світанку знову ринутися в небо. Пташиний галас змовк...
А десь у далекому просторі повітря розірвав болісний вигук:
– Не вмирай!
Це плакав Хтось. Він був не дуже сильний і завжди оберігав Принцесу Птахів – усім серцем, усією душею. Він слідував за нею всюди й був її таємним ангелом-охоронцем. Ніхто не знав про нього. Ніхто не бачив його. Навіть сама Принцеса Птахів його ніколи не бачила. Іноді відчувала, що вона не сама – Хтось завжди присутній поруч. Але потім вирішувала, що це їй тільки здається.
...Сьогодні вона побачила небагато сонячного світла й вийшла до нього. Крила її вже були слабкими, і вона не могла літати, як раніше. А цей Хтось усе спостерігав за нею й плакав. Він бачив, що сонце вже заходить і Принцесі Птахів не вистачить його світла. Він сів на пагорбі поруч і прислухався до її подиху. Воно було ледве чутним.
– Не вмирай! – відчайдушно крикнув Хтось.
Він дістав своє серце й всю ніч тримав його поруч Принцеси Птахів, щоб його промені могли зігріти її й дати сил протриматися ще.
Хтось подивився в небо й побачив так само ширяючих там птахів. Він розумів, що рано чи пізно вона буде знайдена або загине.
На ранок Хтось, ледве тримаючись на ногах, переніс Принцесу Птахів подалі від відкритого погляду неба під захист чагарника, накрив її величезними листками, але його серце поступово вгасало, а Принцеса перебувала так само в нестямі. Хтось опустився поруч із Принцесою Птахів і закрив погаслі очі.
Наступив ранок. Усе сильніше починали горлати птахи, і червоні бризки сонячних іскор ледь просочувалися крізь пташиний народ. Але й ті, що встигали проникнути крізь них, птахи доганяли й зі сльозами скльовували.
– ...Тому що спорудиться мир, повний світла й щастя! Хай не буде війн, що прирікають усе живе на загибель... – Худеньке Створіння, покрите голками на маківці, кінчику хвоста й лапках, пробиралося крізь колючі хащі. Його нечисленна вовночка була порвана, і цілі жмути відпадали з кожним дотиком пазуристих гілок. Тіло його утомилося, а подих до того розгарячився, що видував вогонь із рота разом із запальними промовами, зате погляд був сповнений сил, і заряду його вистачило б, здавалося, на весь Всесвіт. Раз у раз спотикаючись об коріння та трави, Створіння ніяк не могло замовкнути. Воно свято вірило в правдивість Істин, що народжувалися, і єдине, про що воно жалкувало, що ніхто не чує сіїх натхненних слів. Від цього воно промовляло все голосніше й голосніше, розчищаючи лапками простір навколо, «аби не нашкодити нічому живому».
– Нехай світло сердець буде яскравішим за Сонце і нехай проллється воно на...
Створіння перечепилося через щось і покотилося вперед, перекидаючись само й перекидаючи недомовлене... – І неха-ха-й проллється ві-ві-н... – Воно нарешті зупинилося й облизнуло зламану на лапці голочку, – ...на...
Створіння раптом завмерло й на мить змовкло.
– Всесвітній інтерес обуяв... – плутаючись у думках, швидко промурмотіло воно. – Що ж стало на шляху? Де перешкода, що завадила в просуванні Великої справи? – І Створіння до того оживилося, що у втоми не залишилося жодних шансів нагадати про себе. Воно підхопилося на лапи й побігло назад, «аби усунути перешкоду, аби ніхто більше не ушкодився...».
На бігу воно розсунуло гілки кущів, підскочило до купи листя, розгребло їх і... завмерло.
|
–
Прекрасна Таємнича Чарівна Істота з Божественними крилами! – вирвалося з
нього, і воно поспішно замахало лапками, аби загасити вогонь, який
перестрибнув з пащі на гілочку. – Тільки Щось Величне здатне створити таку
Красу! – прошепотіло воно не відводячи погляду.
Зачарування було настільки сильним, що Створіння якийсь час простояло в мовчанні, споглядаючи «нереальне». Потім воно опам’яталося, укутало «Прекрасне Світило» від холоду й бруду дійсності у свіже листячко, підхопило на лапи й дбайливо понесло, намагаючись менше спотикатися й якось стримувати натхненні промови, від чого лише блаженно буркотіло під ніс. Куди прямував цей полум’яніючий мандрівник, було відомо вже точно не йому. Єдине, що він зараз знав, так це те, що не залишить послану Долею «Божественну істоту», «тому що не прийшла ще мить смерті». І подорожанин із благоговінням ніс «життя, що теплиться»”, завдячуючи всьому навколо за такий «Дарунок Великий»... |
|
...Оскільки напередодні ввечері Ладка-Оладка так і заснула, не дослухавши оповідання Фури й Сунапа про їхнє життя, та й сам Фура заснув незабаром на півфразі, то тепер, коли після пробудження з його рота випало: «...пший друг Сунап, раз уже так вийшло...», він дуже зачудувався, але закінчення або хоча б початку фрази так і не зміг згадати.
Перше, що привертало увагу в цьому ранкові, була суцільна завіса птахів, що закривали все небо. Це була вже не хмара – це був єдиний простір птахів – чорний, галасуючий і багатошаровий простір, що пересувався, нависаючи з усіх боків.
Сунап похмуро подивився вгору й вирішив скоріше братися за справу. «Нам потрібно зрозуміти – що відбувається і як ми з усім цим пов’язані». Однак було ще питання – «у кого запитати?..» Над цим друзі й замислилися. У них була Рада.
Спочатку все було як завжди: Сунап, розмовляючи сам із собою, вносив розумні пропозиції й сам же їх спростовував, Ладка-Оладка, роззявивши рота (відчого той відвиснув аж до самої землі й повільно поїдав травичку), слухала, а Фура від нудьги надувався й здувався і часом жував свій хвостик...
– Усе почалося з останнього листочка! Напевно, нам потрібно розкрити його таємницю! – осінило нарешті Сунапа. – Я чекав його майже тиждень, без їжі й без спавши...
– Хм, здається, вірніше буде сказати – «не їдячи й не сплячи», – ненав’язливо поправив його Фура. – Або, можливо – «не їдаючи і не спаючи», чи навіть – «без їжи і без спажи»... або... «я не спав, не їдав»... або...
– Фуро, я не жер і не дрих! – грубо обірвав його дружню допомогу Сунап. – Продовжую... Гм... я не їв і не спав, усе чекав-чекав-чекав на цей листочок! І навіть не знаю, навіщо він раптом мені знадобився... А й дійсно! Мені за обідом наснилося якесь неземне створіння з добрими червоними очима. Воно мені веліло знайти останній листочок осені й розкрити його таємницю... От... Що ж нам тепер робити?
– Можливо, варто спробувати розкрити таємницю останнього листочка? – мило проклацала іклами Кривавий Монстр, грайливо й віддано вихляючи хвостами. На кожному з них були бантики... Сині... Зелені... Жовті... Білі... Червоні... Чорні... у смужечку... у клітинку... у кружечок... у кубичок... у ромбичок... у цуценяточко... у кошеняточко... – тобто багато було бантиків.
– Точно! – захопився її мудрістю Сунап. – Але тільки як нам відкрити його таємницю, якщо ніхто не розуміє листячої мови?!
– Ой, а я, здається, знаю, хто розуміє всі мови! – вдумливо повідомив раптом Фура. Якщо чесно, Сунап потім узагалі ніяк не міг пояснити такого несподіваного проблиску розуму й прозріння у друга. Але Фура, проте, вимовив: – Луна! Луна розуміє всі мови! Тільки де її взяти?!
– Ой! – згадав раптом Сунап. – А я, здається, пам’ятаю одну таку не дуже зайняту Луну, що могла б нам допомогти! У ямі БурРути! Тільки як же нам туди потрапити?!
– Ой, – знову перебив його Фура, осяяний черговою мудрою думкою. Слід зазначити, що описана тут аномалія загального прозріння відвідує живих істот вкрай рідко, що навіть не має іншої назви, крім: «Ой!»). Отже, Фура ойкнув: – Ой! А я, здається, знаю, хто знає туди дорогу й може нас довезти! Великий Мотиль! Тільки як його здоров’ячко?
– Ой... – Тут Сунап покосився на Ладку-Оладку. – А я, здається, знаю когось, кого Великий Мотиль при всім бажанні своєму не підніме...
– Ой! – загрозливо відгукнулося зубасте щастя Фури. – А я, здається, знаю, кому я першому відкушу голову, якщо мене не візьмуть!
– Фуро, – прошепотів Сунап до друга, – розбирайся із нею сам, якщо хочеш, щоб твій друг залишився в живих...
|
Фура тільки
безнадійно посміхнувся:
– Розумієш... Люба... – А-а-а о-о-о-оот і-і-і-і я-а-а-а-а... – перебив його хтось у повітрі. – Мо-о-о-о-ї-і кри-и-ильця-а-а-а-а ви-и-и-спали-и-и-ся!!! Це був Великий Мотиль. – Ух ти! Який смачненький! – захопилася Кривавий Монстр. – Поясни їй, що живих істот їсти недобре, – велів Сунап Фурі. – Як я їй поясню?.. – шепнув Фура. – Я не вмію... – А я не вмію бути з’їденим і Великого Мотиля теж хочу бачити живим! – Розумієш... Ладочко-Оладочко, – почав Фура. – Так-так-так-так-так! – пробубоніла вона швидко, і було видно, як її очі розквітли щастям від того, що з нею заговорив Фура. З усією відданістю вона дивилася на нього. – Розумієш... – продовжував Фура, помітивши її реакцію. Він |
|
Сунап і Великий Мотиль перезирнулися.
– Скажи, що Мотилеві буде дуже важко везти її на спині – нас дуже багато... – шепнув Сунап.
– Мотилеві буде дуже важко везти тебе на спині... Адже нас так багато...
– Ти ж не хочеш приносити йому страждання... – продовжував пошепки радити Сунап.
– Ти ж не хочеш приносити йому страждання?
– Я хочу полетіти разом із вами! – різко наполягала Ладка-Оладка, клацаючи для острашки гострими іклами.
Так вони ще довго сперечалися – полетить вона чи ні. Ішли хвилини й півгодиння... Великий Мотиль уитав весь час у повітрі, тому що побоювався великих щелепів. В остаточному підсумку вирішили, що всі полетять на Великому Мотилі, а Кривавий Монстр піде за ними слідом. Але вона йшла дуже повільно, весь час відставала, плуталася у хвостах... і це було дуже болісно навіть для Великого Мотиля. Він летів низько й теж повільно, оскільки намагався не випускати Оладку з поля зору.
– А-а-а не-е-е мо-огла-а-а б ти-и-и й-йти-и-и трі-і-і-і-ше-ечки-и-и ско-о-о-орі-і-ше-е-еее???...
– Ні! – гаркнула Ладка-Оладка. Великий Мотиль сумно зітхнув і змирився зі своєю долею.
Вони зупинялися кілька разів перепочити, і всі косо дивилися на наречену Фури. Це був найболісніший похід у їхньому житті. Через нескінченно довгий, нудотний, загублений і вбитий час вони врешті-решт дісталися Бур-рутового лігвища!
– Ой! – вигукнула Ладка-Оладка, побачивши вдалині нору. – Це ж будиночок мого п’ятого коліна дядька!
І вона радісно побігла вперед. Мотиль із захватом рвонув за нею.
Ладка-Оладка з ходу гепнулася в лігвище БурРута, Великий Мотиль загальмував об дерево, і його сумне «Блі-і-і-і-і-і-і-і-і-ін» супроводжувало пасажирів, що розлетілися в різні боки. Сунап чудом підлетів уверх, стукнувся волохатою головою об гілку, так що посипалися смолисті шишки, і з не менш блискавичним чудом опустився в підземелля слизу, розкидаючи рясні бризки в усі боки.
– Встиг! Я встиг! – радісно закричав Фура, зринувши з-під Сунапа.
БурРута в легкому приємному здивуванні обводив усіх випуклим поглядом.
– А-а-а... Сюрприз! – згадав він і з апетитом посміхнувся.
– Дядьку! – палко вигукнула Ладка-Оладка, пробираючись до БурРута.
– Я? – І слизький монстр озирнувся по сторонах. – Я?.. – знову запитав уін, вже більш глибокодумно.
– Дядьку! – лунали захоплені крики. – Як же ти тут загруз!
Ладка-Оладка з усією своєю максимальною швидкістю плила до БурРута. Це вдавалося їй швидше, ніж ходьба, – велика перевага хвостів. Незважаючи на те що вони втратили пишний зовнішній вигляд, зате виявили зараз своє справжнє призначення.
– Дядьку! – клацнула іклами Ладка-Оладка й зависла на шиї слизької істоти. З радощів вони разом поринули у слиз...
– От воно – щастя розлуки! – умлів Фура. – Прекрасна Чудова зустріч... ...Ми їх більше не побачимо, – проконстатував він нарешті після довгого очікування.
Сунап струснув його за лапу.
– Треба її рятувати! Він же втопить її! – І він погріб туди, де все ще випливали бульбашки.
– Ой! Який жах! Та що ж це я? Так-так-так! – отямився Фура й вчепився за спину Сунапа. – Смерть настільки наївної й чарівної істоти, майбутнього мого щастя, на власних очах! Це ж тяжка втрата! Я врятую її! Я зроблю все можливе! Поринай, Сунапе!
– Куди? Куди поринати? – прокричав Сунап. – Бульбашки віддаляються!
Бульбашки дійсно з’являлися то праворуч, то ліворуч, і їх була така безліч, що вони перетворювалися у візерунки: мудруваті кола, нестандартні квадратики, бантики... Від цього рябило в очах (не менш, аніж від численних хвостиків)...
– Я з ва-а-а-ами-и-и-и... – почулося згори, і голова Великого Мотиля просунулася в отвір ями. – Тільки вни-и-и-и-из я не полі-і-і-і-і-ізу... Я-я-я-а-а-аа вза-а-а-га-аал-і-і нне-е-е м-о-о-жу лаа-а-а-ази-ити-и-и!
– Що робити? Що нам робити? – метушився Фура, нервово лопаючи бульбашки пазурчиками.
– А-а-а що-о тра-апи-и-и-и-ло-о-о-о-ося?????
Потужна хвиля відкинула Сунапа й Фуру назад, і на поверхні з’явилися Ладка-Оладка й БурРута.
– Се мій дзязечко! – посміхнулася Ладка-Оладка.
– Ой! Де твій зуб? – викликнув Фура.
– А, се... се він спосятку не фпізнаф мене, а потім нісього, згадаф...
БурРута винувато посміхнувся, поглядаючи вбік Фури й Сунапа... Але особливо Фури.
– А вас я таки з’їм, – вирішив він.
– Ну сто ти, дзязьку! – обірвала його Ладка-Оладка, у якої через вибитий зуб з’явився пікантний акцент. – Ти не уявляєф, як цюдофо не їсти м’яса! Особливо зивих істот! – І вона прочитала БурРутові натхненну лекцію, з гарною пам’ятю переказавши йому ранкові повчання Фури. – А усе се мої длусі! А один с них – майсе навіть сьоловік! – уклала вона.
– Який? Окатий?
– У нього витонсена фігула й обсирний розум... – продовжувала в замилуванні Ладка-Оладка, зрадівши, що дядько відразу вгадав її нареченого...
Час хилився до вечора. Луна довго відмовлялася розмовляти – їй було мало щілин: Великий Мотиль застряг біля входу в яму й перекрив доступ повітрю. І лише коли його розбудили й він усвідомив свій стан, ситуацію вдалося трохи виправити.
Нарешті Луна, перепробувавши голоси всіх присутніх, внесла ділову пропозицію:
– Ну, у мене є тілова плопосиція! Тавай-но саймемося сплавою! – вимовила вона на зразок Ладки-Оладки, після чого її попросили розмовляти по можливості чиїмись іншими голосами.
– Мій маленький! – голосно покликав Сунап і витяг Лапочку за хвостик зі слизу. Листочок кволо пчихнув та ікнув.
– Перекладай, – шепнув Фура на вушко Луні.
– Він чхає й ікає, – голосним голосом оголосила Луна.
– Це я й так розумію. Ти перекладай – яка в нього таємниця. А то ми що, марно сюди тяглися?
– Так, – просто так підтакнула Кривава Оладка. – Таремно, си со?
– Зачекайте! – Луна звуковими хвилями наблизилася до листочка. – Адже для початку його потрібно запитати. А потім ще й зрозуміти зміст наступних його промов. Та ще й перекласти їх на мову, доступну розумінню... Що теж не так-то й легко... Я, взагалі, більш на давньоновітньому спеціалізуюся... – І по печерці БурРута залунав неголосний дзенькіт і шелестіння листочка.
Коли незрозумілі звуки стихли, з’явилися слова, які перекладала Луна:
– ...Слухайте, маленькі звірки й істоти, от вам таємниця, яку б Вам не варто було знати...
огортають і оберігають наш світ.
Кожна часточка цього світу створена віянням цих крил.
Ми співаємо й літаємо завдяки їхньому тихому захисту.
Земля, по якій ми ходимо, – один з їхніх проявів.
Повітря, яким ми дихаємо, – коливання їхнього трепетного пір’я.
Вода, живі істоти – все це створюється заново тоді,
коли приходить новий Правитель.
Наш світ з’явився в ту саму мить,
коли Цар Птахів скинув свої крила заради того,
щоб з’явилися час і життя, і всі ми.
Тепер він безкрилий.
Але світ постійно змінюється...
Кожні сто тисяч років приходить новий Правитель або Правителька.
І от – з’явилася Принцеса Птахів, із прекрасними сонячними крилами! Виходить, незабаром цьому світу доведеться поступитися місцем наступному.
Але Цар Птахів не хоче, щоб його світ загинув, він дуже прив’язався до нього,
тому він і зважився погубити Принцесу – суть Світла й натхнення.
За його наказом птахи сховали Сонце, без якого Вона не може існувати.
Якщо Вона зникне – цей світ залишиться жити, очікуючи нову крилату Істоту,
але це буде проти Законів.
А якщо ви допоможете Їй – тоді Ваш теперішній світ загине разом з Вами!!!
Друга сестра Сонця, невидима Міред, хоче врятувати Принцесу Птахів.
Вона допомагала їй, подружила її із Сонцем, навчила
радості, чистоті й прозорості…
Новий сонячний світ не буде таким, як цей.
Там не буде істот, подібних вам.
Ті, хто стануть населяти його, будуть легкими й променистими!
Вони не стануть жерти один одного й, тим більше, жити в калюжах зі слизом.
Тому Міред обрала помічника для порятунку Принцеси Птахів.
Вона призначила термін, що повинен був наступити з падінням останнього листочка, – мене. Після цього терміну помічник Міред відчув неясне томління, занепокоєння й бажання рушати в дорогу. І хоча він не знав і не знає про це, останні промені Сонця Міред направляла саме в нього... Він зібрав у собі так багато світла, що зможе відігріти нещасну Принцесу й урятувати її.
Це дасть початок новому світові!
Потрібно тільки знайти Її!
Але будьте обережні, адже ті, хто оточують помічника, самі не відаючи, що коять, тільки віддаляють його від мети, збивають зі шляху.
Серед них є й схований завада-шкідник... Це не я, це він так сказав – завада-шкідник, покірний волі Царя Птахів, що хоче погубити помічника й мене... тобто
я маю на увазі, звичайно, його, Листочка... – закінчила Луна, а потім, після години або двох тривалого напружено-враженого мовчання всіх, додала:
– От такі пироги, хлопці...
Після цього заговорили всі разом:
– Слався, наш Сунапе! Ура! Ура! – захоплено заволав Фура, приймаючись трясти лапу друга.
– Якщо я її врятую, наш милий світ загине?! – ошаленіло вимовив Сунап. – Усі мої брати й сестри, і навіть я сам?! А ким же я перероджуся? Можливо, якоюсь дурницею на сливовій олії...
– Ура! Ура! Серед нас Великий Сунап, обраний задля того, щоб створити новий світ, де будуть жити якісь світляки! Ура! Уррррррррра! – продовжував волати Фура, не слухаючи його. Він так заходився в радісних стрибках, що хвіст, підлітаючи вверх, лунко бухався то йому на маківку, то чіплявся за вуха. Через нього всіх інших просто не було чути.
– Ми-и-и-и всі-і-і-і зни-и-и-икне-е-е-е-е-емо-о-о?! – сумно заплескав крильцями Великий Мотиль. – Ну-у-у-ууу ось-ь-ь, я-а-а-а та-а-ак і-і-і зна-а-а-а-ав...
– Милий, а сто все се ознасяє? – смикнула за лапку Фуру Оладка-Монстр.
– Раз однаково помирати, дозвольте я наостаннє все-таки зжеру... ну хоча б надкушу... он того лупатенького?! – попередив БурРута, наближаючись до Фури.
– Ні! – підскочив Фура. – Не можна заподіювати шкоди живим, нехай навіть ми й «подібні істоти»... Як там нас назвали? – І він захвилювався, намагаючись згадати, закліпав очима. – Давайте ви краще з’їсте цього зайвого заваду-шкідника, що веде нас не туди!
– Але як зе нам довідатися, хто сей сайвий? – перебила його Оладка й клацнула всіма зубами, що залишилися, так сильно, що Луні довелося повторювати цей звук кілька разів.
Нависла тиша...
– Придумав, – захоплено підняв Фура палець нагору. – Порахувати!
– У ме-е-не-е-е є-є-є ге-е-е-ні-і-і-а-а-а-льна-а лі-і-і-чи-и-и-и-и-и-и-и-ло-оо-о-оч-ка-а-а-а-а... Я-я-а-а-а-а ду-у-у-у-же-е-е-ее-е-е-е швии-и-и-и-иде-е-е-нько-о-о-о-о-о по-о-о-о-о-ра-а-а-аху-у-у-ю-ю…
– Я теж знаю непогану, – заперечив Фура й на правах нахабнішого відразу ж почав рахувати, тикаючи пальцем в усі боки, не піклуючись про те, попадає він у когось чи ні:
|
– Я спочатку що удумав: «Як надалі буду думать? Думки думам заважають, Думи думками путляють. Якщо умать перестану, Найрозвумнішим я стану!». Тільки думи погодились – Думки сплутались та збились. Хто ж це умать так уміє, Що і думкам не радіє? Раз-два-три-чотири, п’ятий, Постараюся вгадати – Хто Сунапа підведе? Цей шкідливий типчик – от де!.. |
 |
– Ну ти даєш! – викликнув Сунап, побачивши, хто за жеребом випав шкідником.
Фура теж був у шоці. Його палець твердо впирався у його ж власні груди...
– Це все... – вигукнув він і з цими словами на вустах перекинув себе у слиз! З ним знову трапився напад зневіри.
– Їжа! – кровожерливо закричав БурРута й пірнув за ним.
А далі було місиво.
Сунап не міг повірити, що жеребом випав Фура. Сила дружби була міцніша за все, і він миттєво стрибнув у слиз за БурРутою, що, у свою чергу, дуже поспішав наздогнати свої довгоочікувані ласощі.
– Що-о-о-о-о ві-і-і-ін ро-о-оби-и-и-и-и-ить? – розтривожився Мотиль. – Во-о-о-ни-и-и ж усі-і-і за-а-аги-ину-у-уть! Сунап-п-п не-е-е-е змо-о-же-е-е о-о-оди-и-ин ря-а-ату-у-у-у-ува-а-а-ти-и-и-и Фу-у-ру-у-у-у!
Великий Мотиль щиро намагався вимовити свою промову якомога швидше, звертаючись до усіх інших, поки під густою рідиною відбувалося щось дивне. І від швидкості дій усередині по поверхні йшли гігантські хвилі, бульби й розводи від сплесків.
Тими ж «всіма», кому Мотиль так яро прагнув донести істину, були Ладка-Оладка й Листочок. Тисячі думок, слів і фраз зі швидкістю блискавки проносилися в голові метелика, які він хотів прокричати, вибовкати, випалити... але промовив тільки одну:
– Та-а-ам тві-і-ій на-а-а-а-аре-е-че-е-е-е-ни-и-ий-й, блі-і-і-і-і-і-і-і...н, – і, з відчаєм збагнувши, що вже не знайде розуміння, вирішив сам стрибнути у круговерть подій. Що він і зробив, розпластавшись на поверхні слизу гігантською кришкою.
– Фу-у-у-ло-о-о-о! – волала Ладка-Оладка, до якої дійшла, нарешті, висловлена Мотилем думка, і ринулася слідом за всіма, спритно піднирнувши під крило Гусениці. Вона пірнула на саме дно, працюючи всіма своїми хвостами.
І... О, Диво! Хоча в ямі зі слизом опинилися абсолютно всі, але Фура був урятований! І теж всіма! Кожний вітав себе з порятунком Фури, хоча той навіть і не тонув, а дуже спритно й весело грався в слизу, як тільки зрозумів, що намічається купа-мала. Він навіть трохи пручався, коли його стали витягати. Вирішивши, що це спазми або приступи відчаю, Ладка-Оладка так міцно схопилася за свій скарб, що він дійсно відчув, що таке «важко», і відключився. Сунап виліз слідом, а от БурРута... якийсь час ще перебував на глибині. Але через кілька хвилин таки виплив і він. Його мордалице було ще більш похмурим і мовчазним. Сунап помітив, що в рукалапах дядьки Ладки-Оладки було щось біле.
– Я ціни-ф сфои жуби... – сумно й задумливо гаркнув, навіть не гаркнув, а просто сказав БурРута.
Але Оладка не могла зараз приділити уваги родичеві. Вона вилізла на поверхню землі й поклала Фуру на травичку. За нею виповзли всі інші.
– А де Великий Мотиль? – здивувався Сунап, і до його слуху донеслися віддалені звуки. Він зрозумів, що це не хто інший, як Мотиль, і поліз назад у нору.
На поверхні слизького озера широко розкинулися крила Мотиля – вони-то й тримали його на плаву, не даючи потонути. А час від часу з рідини виривалася голова самого Метелика й з голосним вдихом, що супроводжувався словом: «Блі-і-і-і...» – поринала знову в слиз, тому що важкість тіла відчувалася все сильніше.
Сунап піднапружився всіма силами й після довгих старань таки вичепив Великого Мотиля зі слизкої пастки...
БурРута ж у цей час сидів поруч і тільки спостерігав за тим, що відбувається. Він не допомагав і не заважав Сунапу. Ніхто не знав, що коїлося зараз у душі милого бежжубого чудовиська. Чи то він зловтішався над друзями і їхні негоди доставляли йому задоволення, чи то просто розгубився в прострації через втрачені жуби і загублену надію кого-небудь зжерти. Це була перша подібна невдача в його житті, і вона боляче вдарила його по психіці.
Витягнутий Метелик з гіркотою помітив, що літати якийсь час не зможе, а саме поки крила, покриті слизом, не висохнуть. А Фура все не опритомнював, хоча Ладка-Оладка, налігши на нього всім своїм шикарним тілом, довго й запекло намагалася його розбудити. Але те, що він живий, було безсумнівною істиною. Правда, відкрилася вона значно пізніше – коли він зміг, нарешті, відпочити від пригнобленого щастячка .
– Нам треба поспішати! – зауважив через якийсь час Сунап. – І треба позбутися від баласту. – Тут він зовсім мимоволі й ненавмисно зробив трохи невдячний погляд убік Мотиля, який насправді приніс стільки користі. – Я йду виконувати свій обов’язок – шукати Принцесу Птахів! Фура теж поки що залишиться тут до відновлення сил. – Сунап замислився. – Ти теж можеш залишитися, – звернувся він до Ладки-Оладки. – Тоді я піду сам.
І він, давши Мотилеві кілька вказівок, уже почав крокувати своєю дорогою, коли Кривавий Монстр його наздогнала:
– Я піду ж тобою! Тобі напевно допомога жнадобиться. І Фула, звисяйно, хотів би, сьоб я вчинила саме так. А сам він узе в безпесі, мій Фула.
Сунап був дуже зворушений цією нежданою допомогою. Так вони й пішли по дорозі вдвох. Ладка-Оладка весь час захоплено розповідала про Фуру, його очі, постать, хвіст! І через якийсь час Сунап пристосувався не звертати на це уваги. Згодом він почав відчувати, що когось не вистачає, доторкнувся до свого плеча й зрозумів, що Листочка. Він з відчаєм підвів погляд до неба, закритого птахами, але вертатися було пізно. Час закінчувався – Сунап це відчував. І щось підказувало йому: «Потрібно йти».
 Книга 16 |
попередній автор
 
 
наступний автор
|
 |
 |