 |
 |
|
|
|
||
А з Листочком відбулося от що...
Особисте горе БурРути поступилося місцем хитрості. Він схопив Листочок у долоню, попередньо викинувши з неї вже непотрібні зуби, і тримав доти, поки всі не пішли. Тільки тоді він розкрив руколапу. «Тепер ти мій! – кровожерливо вимовила істота. – Хоч ти й не м’ясистий, але все-таки...»
У хвилюванні за власне життя Листочок вивернувся, підскочив уверх і з голосним дзвоном розчинився в повітрі. БурРута зрозумів лише те, що щось відбулося. Але усвідомити цього не зміг і в припадку цілковитого розпачу, випустивши цілий шторм шумних бульб, зарився якнайглибше у своєму підземному кублі на пару із повною самотністю.
...Фура з трудом розплющив ліве око й побачив, що за час його відсутності світ чомусь поділили навпіл. У його лівій половині ще залишалися дерева, закрите птахами небо, навіть Великий Мотиль, а от із правим напівсвітом обійшлися зовсім жорстоко – його просто не було. Правий напівсвіт потонув у пітьмі. Незважаючи на страх перед таким відкриттям, Фура з великими труднощами змусив себе відкрити праве око... З цієї миті праву частину світу повернули на місце, і він заспокоївся.
Виявилося, що Фура лежить на знайомій галявині біля коріння того самого дерева, з якого завдяки його теперішньому родичеві БурРуті відбувся його перший політ на Мотилі.
– Н-у-у ти-и-и-и й-й-й-й ду-у-у-у-у-у-у-ре-ее-ень, – запекло вимовив Великий Мотиль, звертаючись до друга.
– Це ти про мене?! – обурився Фура.
– Усі-і-і пі-і-іш-ли-и-и на-а-а-а по-о-одви-и-и-иги, а-а-а ме-ені-і-і-і ска-а-а-за-а-ли-и за-а-а-ли-иша-а-а-атися-а-а ту-у-у-ут, і-і-і ко-о-оли-и-и-и о-отя-я-ами-и-и-и-иш-ся-а-а, й-й-ти-и-и з то-о-о-о-бо-о-о-ю, – він передихнув. – А вза-а-ага-а-а-а-алі-і-і, Фу-у-у-уро, ми-и-и-и з то-о-о-о-бою-ю всі-і-і-ім за-а-ва-ажа-а-а-а-аємо-о-о...
Фура з розумінням подивився йому в очі.
Потім він мовчазно підвівся й зі смутою почав карабкатись на спину Мотиля.
– Ти знаєш, це навіть добре... це просто відмінно, що вони всі пішли без мене... Це правильно... ти знаєш...
– Пе-е-е-е-е-е-е-ере-е-еста-ань звалю-ю-у-увати-ися-я-я з ме-не-е-е-е... Блі-і-і-і-н!
Фура, здавалося, не почув прохання Великого Мотиля. Він був у Великому Зануренні, щоправда, сам ще не знав, у що, і тільки знову й знову карабкався на спину друга, щоразу зісковзуючи.
– Ти знаєш, – підвів голову Фура... – Це все правильно. Адже я насправді дуже небезпечний і слизький тип... – Істота пробубоніла це якось сумно й знову опустила погляд. – ... Адже я, навіть по лічилочці випав... і от подумав...
– Н-у-у ти-и-и-и й-й-й-й ду-у-у-у-у-у-у... – І Великий Мотиль замахав крилами, злітаючи у повітря. Піднявшись до самої верхівки древнього дерева, того самого, де відбулася їхня зустріч, він опустився назад.
– А я ду-у-у-у-у-умав, що ти-и-и-и-и ме-ені кри-и-и-ила-а-а ві-ідтоо-о-о-о-о-пта-а-а-ав...
– Ах, ні, вони цілі! – кинув Фура, продовжуючи присьорбувати гірку думу. – Але це нічого, незабаром ми все змінимо!
Великий Мотиль тільки сумно зітхнув такій перспективі. Він спробував налаштувати Фуру на діловий лад.
– Ти ду-у-у-у-у-у-умаєш до-о-вго-о-о, а ро-о-о-о-оби-ишш-ш ма-а-а-а-ло-о...
І Великий Мотиль підкинув своєю мордою Фуру в повітря, підхопивши його на лету на спину.
– А й правда, – обхоплюючи Мотиля всіма п’ятьма лапами й ще хвостом, промурмотав Фура. – А й справді! – уже радісно вигукнув він... – Полетіли!
– А ми-и-и-и й та-а-а-а-ак лети-и-и-и-мо-о. От ті-і-ільки-и-и ку-у-уди-и-и-и-и-и? Ві-і-і-ічне-е-е-е-е пи-и-и-ита-а-а-ання-я-я-я...
– А туди! – закричав Фура, емоціонуючи передніми лапами в повітрі. – Он туди й летимо! Туди й туди! Куди ти мене несеш?! Ти лети, а я буду виглядати підозріле... підозрілі... Слухай, але ж там підозрілі!.. Щось повзе...
– Де-е-е-е-е?
– Так ось! До них!
І Фура так сильно вп’явся задніми лапами в боки Великого Мотиля, що той несвідомо піддав жару й ринувся до зазначеного місця.
А по землі повзло дійсно щось підозріле. Маленьке й худеньке, воно тягло в лапах надмірну ношу, прикриту величезним листом. І ноша ця була настільки важлива, що Створіння не насмілювалося її упустити й, раз за разом падаючи на коліна, дбайливо підтримувало безцінний вантаж.
Великий потік вітру, створюваний Мотилем, умить налетів зверху, і Створіння від несподіванки звалилося на землю, уже не намагаючись вставати, – піднялася тільки голівка, що була схожа на округлий трикутник з голками на маківці. Шум крил Метелика заглушав усі інші навколишні звуки, тому голчасте Створіння довго й неусвідомлено дивилося на пасажира, що жестикулював згори.
– Тш-ш-ш-ш-ш... – просичало воно й підвелося, міцніше, але разом із тим й обережніше пригорнувши до себе щось там під листочком.
Його вуха вже звикли до шуму й стало чути деякі слова:
– Ти... от... типу ....! Ага!... А ще...
Але пасажир приземлятися й не думав.
– Тш-ш-ш-ш-ш-ш... – знову просичало Створіння й попрямувало своєю дорогою.
– Яка нахабність! – закричав Фура... – Він ігнорує моє спілкування! Знижуйся, Мотилю!
Великий Метелик пішов на посадку.
– Ти! Кістяку голчастий! Ану стій! Лапи вверх!
Створіння зупинилося, нерозуміюче оглянуло Фуру й Мотиля і застигло чекаючи.
– Лапи! – тріумфував Фура. – Покажи лапи!
Створіння зам’ялося, вираз його мордочки прийняв мудрий вигляд – і так і застигло. Тим часом Фура зістрибнув зі спини свого друга.
– Ми-и-и-и шу-у-ука-а-а-ає-ємо-о-о-о... – чемно почав Мотиль.
– Стривай! Не розповідай! – І Фура підбіг до незнайомця ближче. – Хутко показуй лапи!
– Тш-ш-ш-ш-ш... – багатозначно відповіло Створіння.
Фура оторопів, але не розгубився:
– Ти мені не сичи! Ти мені лапи показуй! Лапи! – І він підбіг ще ближче, уже підводячи свої лапки вверх й махаючи ними в повітрі. – Отак! Зрозумів?! Отак!
Терпіння Створіння починало закипати. Воно дбайливо поклало свій вантаж на траву, повільно обережно відійшло на три кроки, тим самим наближаючись до невідомих прибульців, і раптом закричало:
– На! Подивися на ці лапи!
Потік полум’я вирвався з його рота, і Фура, що ледве встиг відскочити від лабетів з голками, все-таки попався на вогонь.
– Горю! – закричав він. – Горю!
Створіння кинулося на Фуру, намагаючись загасити полум’яні язички. Але вони всього лише пробігли по його гладкій шкірочці й зникли. А незнайомець продовжував колоти Фуру колючими лапками.
– Геть! Піди! – верещав Фура. – Боляче! Лоскотно! Піди! Лапи геть!
Створіння сторопіло й відійшло. А Фура став ображено зализувати свої сколоті долоньки:
– Бр-р-р! Ворог колючий!
– Щоб ви знали, я не ворог вам, – замітило Створіння. А ще воно побачило дві голочки, які залишилися у Фурі, і зітхнуло: – Усі лисіють.
– Ти що маєш на увазі?! – обурився Фура, пригладжуючи черепа. – Я такий зроду!
– Ви-и-и ви-и-и-и-и-иба-а-ач-а-а-йте-е-е на-а-а-ас, – наблизився до центру подій Великий Мотиль, – якщо-о-о ми-и-и ваа-а-ас о-о-о-обра-а-а-а-ази-и-и-и-и-или-и-ии!.. А-а-а-але-е ж-ж ми-и-и ва-а-ас о-о-обра-а-а-а-ази-и-и-и-и-или-и...
– Друзі мої! Будемо знайомі! Щоб не було серед нас скривджених, розійдемося з миром. Моє серце не зачепило це невеличке непорозуміння. Але відчуває воно образу затаєну, що ніяк немислимо. Сонцю ніколи ображатися, нехай же й ви, друзі мої, будете подібні до Сонця, не обтяжуючи себе такими дрібницями...
– А Сонця-то як раз і немає! – буркнув Фура, перебивши незнайомця. – І розмовляйте тихіше! А то вогонь розлітається! – І він остаточно надувся.
– Якщо є в тім користь для Вищого Блага, то підношу вам вибачення, щоб заспокоїти бунтівний розум...
– Давай ти заткнеш пельку! – піднявся Фура з землі. – А ну швидко показуй, що в тебе там під листом! Мотилю! Іди-но сюди! – уже щосили розкомандувався Фура.
– Ні-і-і-і-і, не-е-е-е п-і-іду-у-у. Блі-і-і-і-і-і-і-ін...
– Як? – нерозуміюче опустив лапки незнайомець... – Ви не прагнете освітити дружбою похмурий світ цей? – І він остаточно замовк.
Наступила незручна пауза. Така незручна, при якій Фура зазвичай починав крутитися на місці й вигадувати всілякі витівки, Великий Мотиль – засипати, а незнайомець... застигати поглядом глибинним у Просторі.
– Я – Ве-е-е-е-е-ли-и-ики-и-и-й Мо-о-оти-и-и-и-ль... – представився нарешті Метелик і зніяковів.
– О! – радісно вигукнуло Створіння. – Благословенні істоти живі! Ім’я, мені дане, – Мудренат! Нехай розіллється дружба наша по всьому Всесвіту!
– А наша? Наша розіллється? – поцікавився Фура.
– Будь-яка дружба нескінченно велика! Чим глибше серце розкривається, тим ширше дружба проявляється. І в цій частинці Всесвіту нехай розкриються наші серця назустріч одне одному нескінченно!
– Ура! – вигукнув Фура.
– Та-а-а-а-а-ак... – глибокодумно вимовив Мотиль, роблячи вигляд, наче зрозумів.
– Слухай, друже! А ми ж ще не довідалися, що ти там несеш! – згадав Фура.
– Та як же це! – заметушився Мудренат... – Там же... Велика Істота... – І він кинувся до листочка, обсипаючи себе докорами. – Забути свій обов’язок – неприпустимо!...
Лапки створіння затремтіли, після чого полізли до рота, який став їх інтенсивно кусати, гризти й жувати, та так, що почувся хрускіт. Одна лапка створіння час від часу вилазила з рота й починала лупити зі всієї сили своє тіло по пузі. У результаті, окрім болю в пузі, вся лапка Мудрената була поколотою колючками. Фура й Мотиль, витріщивши очі, дивилися на ці воістину несамовиті муки совісті. Але сам Мудренат, схоже, нічого незвичайного не відчував – він би рвав на собі волосся, але його у нього не було.
– Цей обов’язок був покладений на тлінне тіло Мудрената, а він... А він!.. Веде бесіди пусті, малозначні з лисеньким звірком!
|
– Та що в тебе
за обов’язок-то? – посилено намагаючись не ображатися на «лисенького»,
перепитав Фура. – Обов’язок мій нерушиміший за скелю, на якій спочиває сама світобудова! Прийнявши обов’язок, та не зрадить його душа, гідна життя й світла! І Сонця, дорогі мої крилатий і лисенький друзі! – Але ж Сонця немає! – Фура вже зовсім знервувався. Його вже два дні поспіль дражнили то «лупатеньким», то «лисеньким». Ні, він, звичайно, й сам здогадувався, що далекий від ідеалу краси, до якого, можна сказати, навіть і не наближався, але вже й потворою якоюсь він себе теж ніяк не вважав! Тому, вигукнувши в серцях про Сонце, він вирішив себе трохи прикрасити, – щоб вогнедишному не кортіло дражнитися. Тільки от як прикрасити? Глибини в погляд він додати не міг, вовну відростити теж... зате! Фура навіть здригнувся від радощів, коли йому в голову прийшла ця чудова думка. Він погладив себе по голові для заохочення й, продовжуючи походжати туди-сюди, нібито випадково, засвітився рівномірним жовтим світлом, яке імітувало вовну. Від цього він став схожий на пташеня птеродактиля. Але Фура про це не думав – він продовжував сяяти, йому було не шкода. – Ой, як змінилася вся особа твоя, воссіяний друже! Де джерело цього сяйва? Цнотливе життя, праведність, відкрите серце, чистота помислів або просто помився? – запитав здивований Мудренат. – Та це так... витівки... Це я сонячного світла увібрав, поки воно було, про запас для розіграшів, а тепер от... «Воссяяв»! – Е-е-е-ей, ви-и-и-и-и, ди-ві-і-і-і-іться-я-а-а! – покликав зненацька Мотиль. – А йо-о-о-ого ли-и-и-исто-очок за-а-а-аво-о-ору-уши-и-и-ився-а-а-а! |
 |
Фура й Великий Метелик застигли на місці, немов скам’янілі. Під листочком прозоро й райдужно мерехтіла Істота, подібної до якої вони ще ніколи не бачили в цьому світі. Її тіло було ніжним і прозорим, очі – чистими й бездонними, а крила, що складалися з променистого сяйва, сягали бескінечності, розчиняючись світлом у небесах. Однак видно було, наскільки вона слабка – крила Істоти безвільно повисли, вона не рухалася. Тільки прохолодний, добрий і прозорий погляд її з посмішкою дивився прямо на... Фуру!
– Нехай дарує Неосяжне Тобі життя, о Найбільше із Див! – продовжував белькотати Мудренат. – Нехай зійдуть зірки до Тебе, торкаючись лікувальними променями до ран Твоїх, нехай посміхнеться Вічність, прозрівши до Величі й Натхнення Краси! Кажи! Кажи до нас! Проголоси ж бо мудрість Свою!... ... Або мовчи! Мовчи нам Порожнечею й Тишею мудрості щирої, невиреченої! Дай нам лише споглядати Тебе!.. Вибачте за іскру...
Фура під час цієї натхненної промови (у процесі якої Мудренат ледь не спалив всю галявинку, вкладаючи таку шалену силу в слова «посміхнеться Вічність» і «споглядати Тебе»...) усе дивився й дивився на Нову Істоту... А Вона дивилася на Фуру... Щоб бути впевненим, Фура навіть обернувся праворуч і ліворуч – переконатися, що за ним ніхто не стоїть. Після цього він таки повірив, що дивляться на нього... У душу Фури прокрався дивний сумнів...
– Послухай, Великий Мотилю, – перекрутивши рота назад, пошепки, щоб не порушувати врочистість миті, запитав Фура. – А що, коли це і... А?!
– Т-а-а-а ти-и-и-и що-о-о-о? – обурився його друг. – Це-е-е-е не-е-е-е-е-е-е-їсті-і-івне-е-е-е-е-е-е-е!
– Та ні! Я кажу, а чи не є це те?.. – продовжував натякати Фура, але на лихо, його почув Мудренат.
– Як добре таки сказано! – з почуттям випалив він, потім загасив випалене й сів під деревцем, даби «усвідомити всю велич мудрості виреченої, в заспокоєнні, і не втратити жодної перлини рідкісної». При цьому він із хрускотом зламав кілька голок на сідницях.
 |
Фура був у
сум’ятті – він уперше повинен був сам приймати важливе рішення: що
робити?.. Спершу він хотів зібрати ті кілька голочок, які обламав
Мудренат, сідаючи під дерево, і повернути їх на місце, але потім щось його
зупинило... Тоді він вирішив звернутися до Мудрената за порадою, але той споглядав і споглядав. – Великий Мотилю, а ти що скажеш? – Я-а-а-а-а-а-а? – тільки й зміг сказати Великий Мотиль. Фура зрозумів, що – нічого. Тоді він підійшов ближче до Істоти. «Гарна-прегарна, небесно-прозора й тонка Істото! Хто ж тебе створив? Хто змусив ступати по цій землі?..» – подумки звернувся він до Істоти, намагаючись не поранити її необережними зворотами мови. Але потім ці думки йому довелося перервати. Дивний гул доносився до слуху Фури, і щось, схоже на мрячний вир пилу, наближалося до них. |
«Хто це каже?» – злякався Фура.
«Це я – твоя інтуїція. Це я допомагала тобі з голочками».
«І що?»
«Треба б урятувати Принцесу...»
«Йой! Тоді ти зачекай, я це... Піду Сунапа пошукаю!»
«Не треба».
«Як же, треба! Це ж він за пророкуванням обранець».
«Кажуть тобі, не треба, уперта істото! Хто з нас інтуїція – ти чи я?! А зараз – бачиш цю чорну хмару, що наближається? Тобі треба бігти – прямо зараз!»
– Хлопці! За мною! – загорлав Фура й побіг.
Мудренат підхопився, і перше, що йому спало на думку, – безпека Істоти. Він підхопив Її на руки, і вони всі разом побігли вперед. Мотиль спробував бігти з ними, але потім зрозумів, що йому краще буде летіти.
– Ку-у-у-у-ди-и-и, Фу-у-у-у....
– Не знаю! – репетував Фура. Вони бігли, а курна хмара наближалася все ближче. Це були чорні птахи, що з галасом переслідували друзів. А потім... Хтось оступився й упав, Мотиль летів занадто низько, перечепився через них, і вони всім кублом стрімголов звалилися в невеличку ущелинку.
– От і добре! Друзі мої! Доля сама нас рятує... Ми опинилися в затишному місці, щоб не стати здобичю слуг Короля Птахів...
– Ті-і-і-ль-ки-и-и... – замислився Великий Мотиль, – Фу-у-у-ра-а-а-а ще-е-е-е сві-і-і-ти-и-и-ться-а-а-а...
І тут до Фури прийшла захоплююча мить! А точніше...
…Усі його думки зникли. Не міркуючи ані секунди, він підхопився, виліз із ущелини й побіг назад.
Він нісся у саму гущавину темряви, звідки лунали оглушливі зловісно-одчайдушно-лиховісні лементи. Начебто слуги Хаосу зібралися з усіх куточків Всесвіту, аби створити незрушну стіну. Пил застеляв очі, але це не заважало Фурі бачити – якийсь інший зір, відмінний від звичайного, ясно показував йому все, що відбувається, і навіть більше... Немов спалах осяяння серед мороку ночі.
Фура зупинився й завмер. Він відчував, як наближається до нього крилата стіна, але не зрушив з місця. Його погляд горів незвичайним полум’ям, і щось Величне виривалося з нього – Те, що він збирався виконати.
Золоте сяйво навколо Фури підсилювалося з кожною миттю. Фура узявся лапками за серце – відтіля виходив надзвичайно сильний жар, що розплавляв усе навкруги. І Фура вже не світився, а палав, так що на нього неможливо було дивитися.
– Блін! – захопився Мотиль, мружачись від світла. Він нарешті вибрався з ущелини й тепер намагався зрозуміти: що ж це там насправді відбувається?
– Одна стіна... Інша... Тобто перша... – лунали приглушені звуки з ущелини. – Суцільні стіни. Природа не подбала про вихід, створивши вхід... Друже мій, Мотилю Великий!
Мотиль отямився й зазирнув до ущелини: там, обмацуючи стіни, копошився Мудренат.
– Ясний Крилатий Друже! – прокричав він, піднявши мордочку нагору. – Нічого іншого не залишається – Доля визначила нам великий бій! Фура відволікає увагу супротивника. Але одному з нас необхідно зберегти життя цієї Чарівної Таємничої Істоти, яку ще не бачив світ. Щось мені підказує, що життя ослаблого Світила в небезпеці. Морок ущелини поглине останні сили Прекрасної Душі, а тому їй потрібне Світло й Рятівник, що відніс би її далеко від цього небезпечного місця. Ним будеш ти, мій добрий друже. А я вступаю у бій!
– А-а-а-а-а-а... о-от і-і-і-і-і ні-і-і-і-і-і! – вирішив Мотиль. – Я те-е-е-е-еж...
– Як же ні?.. Але тоді... у Прекрасної Істоти не буде Рятівника... мої лапи закороткі, вони не зможуть далеко віднести юне створіння... А в тебе є крила... Великий Мотилю! Щось Велике вже все зумовило та про все подбало! Зустріч наша не випадкова! Прекрасна Чарівна Істота передається в твої міцні крила, щоб ти зміг винести Велике Створіння і врятувати його!
Мудренат дбайливо підняв на руки Істоту й став пробиратися до Мотиля. Метелик підставив крило, і ноша Мудрената обережно скотилася до нього на спину, покриту ніжними ворсинками.
– Поспішай, посланнику небес!
І тут обидва завмерли...
Яскраве світло заливало все навколо, начебто Сонце прокидалося й висвітлювало землю й усе живе... Промені впали на обличчя Прекрасної Істоти, і на ньому проявилася неземна посмішка, тепла-тепла... ніжно-світла...
– Що це за небачене Світло! – вигукнув осліплений Мудренат, намагаючись розкрити очі.
– Фу-у-у-у-ура.... А-а-а-а де-е-е-е ві-і-і-і-ін?
А тим часом Фура настільки воссяяв, що вже не відчував власного тіла – воно начебто перетворилося в розпечене повітря. Птахи стрімко оточували його щільним кільцем, намагаючись поглинути всі промені, але жар був сильнішим за них.
– Що це?! Що це?! – лунали звідусіль питання.
– Сю-ю-ю-юрпри-и-из!.. – посміхався Фура, і від цього розпалювався ще сильніше.
І тут він відчув на собі погляд. Прекрасний і чистий. І чим більше розпалювався Фура, тим сильнішим ставав цей погляд... І тим яскравіше запалювалося все навколо.
– Принцесо Птахів... – прошепотів Фура, намагаючись піймати Її променистий погляд. – Ти будеш жити!..
Фура спалахнув ще сильніше й разом зі сліпучою силою відчув біль...
– Що це?.. Я горю?.. – Він підвів погляд у небо й побачив Принцесу Птахів. Її крила, що розкривалися назустріч всьому Всесвіту, випромінювали чудове сяйво, і погляди їх з’єдналися!
Фура відчував, як плавиться його серце, але зупинитися вже не міг – у ту мить, коли він обрав цей шлях, усе було вирішено! Він навіть не замислювався, що вибирати: своє життя або життя Всього Майбутнього, що вже наступає.
Усе було вже обрано. І Фура просто віддався тому Осяянню, що діяло через нього, і відчував, як відбувається щось надзвичайне...
Весь світ затримав подих. «Сонце сходить...» – шепотіли птахи.
Від землі, обпалюючи жаром життя, здіймалося величезне сяйво.
А в небесах Прекрасна Істота розправила Крила, засліплюючи красою й спокоєм...
І в якусь мить... у якийсь момент Вічності відбулося Щось: двоє світил зустрілися, і в злитті їх відбулося Те, чого ще не відбувалося, Те, що змінювало всі звичні закони цього світу, Те, що давало початок Новому Життю... І зародження цього Життя запалилося в серці кожної живої істоти.
Це було Велике Зародження Нового Світу...
|
Але наша історія не скінчилася із цим новим початком.
...Новий світ дійсно був прекрасним – у ньому не було такого безладдя, як у застарілому минулому, не було поїдання істотами одне одного, не було обманів і боротьби за існування. Створіння, народжені там, із раннього дитинства були сповнені світла. Вони раділи кожній часточці Буття, була то величезна зірка чи малесенька крапелька роси на травинці.
З погляду істот Старого світу ці створіння виглядали жахливо: не було такого різноманіття, коли кожна істота відрізняється від інших (адже в усьому Старому світі не було й двох подібних осіб!). Створіння Нового світу називали себе Людьми й виглядали досить нерозумними й безпомічними. У них все було пропорційно й зрозуміло: дві руки, дві ноги, симетрична голова, у всіх волосся лише на одному однаковому місці – нудота!
Але всі вони споконвічно розуміли інших живих істот – звірів, птахів і навіть один одного. Природа цього світу відрізнялася гармонією й величчям – тут уже Принцеса Птахів постаралася.
Але... Видно, щось якось десь і колись таки не склалося...
Поступово у цей Новий світ переселилися й душі тих, хто брав участь у його творінні. У цю нову прекрасну расу Людей втрутилися риси Сунапа, Ладки-Оладки, Великого Мотиля, Мудрената, БурРута, птахів і, звичайно ж, Фури.
Вони-то пам’ятали все й навіть, уявляєте, зустрілися.
Фура усвідомив, що він Фура, у віці 12 років. Одного разу, повернувшись додому після школи, він жбурнув книги перед порогом і заявив батькам: «У цьому тілі – не ваш син. Тут втілився Фура, щоб нести свою місію. Тому я залишаю цей будинок, щоб дарувати всім людям Світло».
Побачивши ореол сяйва навколо його прекрасного обличчя (у цьому житті зовсім не лисенького, а дуже навіть волохатенького й схожого на Сонце), той, хто колись був Мудренатом, викликнув: «Нехай благословлять небеса Це Світло, що несе Промені свої в усі куточки усіх світів і проникає у саму суть душі людської!» – І пішов слідом за Фурою.
Ладка-Оладка, втративши свої чудові хвости з бантами, спочатку трохи засмутилася. Однак, коли вона раптом відчула в собі плавність, витонченість рухів і надзвичайну, якусь іншу, нову красу, то вся «просяяла». Тепер у неї був один-єдиний невеличкий хвостик, довгий ніс і величезні вуха. І всіма цими кінцівками вона радісно помахувала від однієї тільки думки про Фуру й про свою Любов до нього. Адже її нова зовнішність робила Ладку-Оладку дуже гарною й милою. Узагалі, вона мала велику схожість із нинішніми слонами. Лише вуха її й ніс (хобот) покривало природне золото – це робило її унікальною. Звичайно ж, Фура нізащо не зміг би відмовитися від такої відданої супутниці.
Сунап теж втілився неподалік з Ладкою-Оладкою, поруч із якою й перебував на початку останніх миттєвостей кінця створення світу. Правда, доля була до нього неприхильна – він нічим особливим не відрізнявся, так що навіть діти дражнили молодого Сунапа «незрозуміло чим» і «дурницею на сливовій олії». Але для Ладки-Оладки він був найкращим другом.
– Сунапе! – закричала вона, усвідомивши свою вроду й стрибаючи в повітрі, від чого все селище, біля якого вона мешкала, змушене було терпіти шкідливої сили землетрус. – Веди мене скоріше до Фури! Тепер Він повинен любити мене ще більше!
Сунап довго, задумливо дивився на неї. З огляду на всі мінливості Долі, у цьому втіленні йому було про що подумати (що він постійно і робив). Він так і думав би роками, але виснажені землетрусами жителі селища теж приєдналися до прохань Ладки-Оладки відвести її кудись до Фури... Тоді Сунап велично підвівся й відправився разом зі своєю подругою до її минулого, а можливо, і майбутнього щастя.
Навколо Фури дійсно було Щастя. Усі істоти в окрузі приходили до нього погрітися, начебто до Сонечка. Але старі друзі є старими друзями, і Фура дуже радісно зустрів обох. Ладка-Оладка вирішила залишитися поруч із Фурою назавжди, а Сунап, скорений Таємницею Великих Змін, так і не зміг ужитися на одному місці. Він смутно почував, що його Завдання ще не виконане, адже чомусь йому останнім часом усе снився й снився якийсь листочок з пазурчиками... У пошуках Розгадки Сунап відправився в мандри...
Великий Мотиль у цьому житті вже не літає, зате базікає безупинно! Та якби ж просто верзякав, так він ще й на все має свою власну думку. Ця нестерпна життєрадісна істота стала тележурналістом, весь час носиться, кудись квапиться й, взагалі, мотається всюди, як по білому світі, так і всередині себе. Зовні він не змінився – такий же пухленький і милий. Більше того, він навіть трохи, хоч і дуже повільно, намагався духовно розвиватися. Наприклад, він походив пару років на медитації до якогось заїжджого великого-превеликого гур-йогина, якого звали Мудрий Нат, але там він зазнав великого падіння. У будь-якій мало-мальськи просунутій медитації замість загальновідомих мантр із його трансцендентального стану лунало лише глибокодумне: «Блі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ін»...
Безутішні птахи, які так і не зважилися в старому світі відкрито піти проти Волі Царя Птахів, у цьому житті організували дуже революційно настроєний рух на захист навколишнього середовища (як тепер стали ласкаво називати Природу).
А що стосується загального улюбленця БурРути, то він прекрасно влаштувався в цьому житті акулою капіталізму. Спершу він, звичайно, якийсь час шукав себе, але оскільки в дива та сюрпризи він більше не вірив, і вже зовсім не вірив у Фуру, до того ж мав неясну тягу до засмоктуючого побуту стильних чорних ям, то незабаром придумав спосіб, як втягти весь навколишній світ у свою картину світу. БурРута був першим, хто винайшов щось засмоктуюче й приємне настільки, що люди просто не можуть від цього відмовитися, поринаючи все глибше у всесвітній слиз приємного астрального хлюпання... І хоча іноді один-другий і скаже в серцях: «Ох, цей уже мені глюкавий віндоуз! І яка сволота тільки його вигадала!». – Але БурРута тільки тихесенько посміхається собі під ніс у своєму затишному офісі – адже він свідомо допускає дрібні глюки у своїй продукції, аби насолодитися додатковою порцією енергії уваги. А заодно довести всім Фурам на світі – хто тут головний!
А Листочок вирішив поки взагалі не втілюватися. Він виявив можливість перебувати в будь-якій точці простору одночасно й підказувати людям думки Вищої Мудрості. Хто хотів, міг завжди почути його.
І цьому Новому світові через період завершення прийде на зміну Новий світ. Коли це трапиться – знає лише мудра безкрила Принцеса Птахів та Сунап, що бродить поки що по світі в пошуках Розгадок і Відповідей. Коли прийде час, він ще здійснить передвіщену йому місію...
Можливо, тоді так само впаде останній осінній листочок, а істоти цього світу чорною зграєю встануть на його захист...
А можливо – усе буде зовсім по-іншому...
19 + 19 + 19+1 + 19+8 років
 Книга 16 |
попередній автор
 
 
наступний автор
|
 |
 |