Тим, хто цікавиться історією культури, літературою й мистецтвом, знайомство із греко-римською міфологією конче потрібно. Адже, починаючи з епохи Відродження, письменники, художники й скульптори стали широко використовувати в своїх творах сюжети із легенд стародавніх греків і римлян.
     Потрапляючи у будь-який художній музей, недосвідчений відвідувач опиняється в полоні прекрасних, але найчастіше незрозумілих йому за змістом надбань великих майстрів образотворчого мистецтва.
     Греко-римська міфологія настільки глибоко проникла в російську літературу, що людині, яка читає вірші О. С. Пушкіна (особливо ранні) і необізнаній у міфології, не завжди буде зрозумілим ліричний або сатиричний зміст того чи іншого твору. Це стосується також віршів Г.Р.Державіна, В.А.Жуковського, М. Ю. Лермонтова, байок І. А. Крилова та інших. Все це лише підтверджує думку про те, що без фундаменту, закладеного Грецією й Римом, не було б і сучасної Європи.
     Чому ж саме міфи невеликого грецького народу, який намагався осмислити все, що відбувалося навколо нього, мають настільки притягальну силу, що лягли в основу загальнолюдської культури й так глибоко проникли у свідомість сучасної людини, що вона, не задумуючись використовує у своїй повсякденній мові вислови про Сизифову працю (маючи на увазі безглузду роботу), про титанічні зусилля й гігантські розміри (але ж титани й гіганти – породження богині Землі, яка боролася з грецькими богами), про панічний страх (а це витівки бога Пана, який любив наводити беззвітний жах на людей), про олімпійський спокій (яким володіли давні боги – мешканці священної гори Олімп) або про гомеричний сміх (це невтримний громовий сміх богів, описаний поетом Гомером). Загальноприйнятим є порівняння й уподібнення могутньої й сильної людини з Геркулесом, а сміливої й рішучої жінки – з амазонкою. Художників, поетів, скульпторів приваблювала насамперед глибина й художність міфічних образів.
     Давньогрецькі боги були в усьому подібні до людей: добрі, великодушні й милостиві, але в той же час найчастіше жорстокі, мстиві й підступні. Людське життя неминуче кінчалося смертю, боги ж були безсмертні й не знали меж у своїх бажаннях, але все одно вище богів була доля – Мойри – приреченість, змінити яку не міг ніхто з них. Таким чином, греки навіть у долі безсмертних богів убачали їхню подібність до долі смертних людей.
     Рим, сприйнявши грецьку міфологію й перетворивши її в греко-римську, зробив людству величезну послугу. Більшість геніальних надбань грецьких скульпторів, за невеликим винятком, дійшли до нашого часу лише в римських копіях. І якщо зараз наші сучасники можуть судити про чудове образотворче мистецтво греків, то за це вони повинні бути вдячні римлянам.
     Але й сама грецька цивілізація не виникла на порожньому місці.
     За свідченням еллінського історика Геродота, на початку V ст. до н.е. у єгипетських Фівах опинився освічений мілетянин Гекатей. Коли він похвалявся перед жерцями своїм родоводом, який походив, за його словами, у шістнадцятому поколінні від богів, "жерці привели його у величезне святилище й показали ряд величезних статуй (їх було 345), кожна з яких ставилася ще за життя верховним жерцем, який успадковував свій сан від батька, але жоден з них не був богом".
     Із розповіді іншого елліна, філософа Платона, відомо, що ще до Гекатея в Єгипті побував грецький мудрець Солон, який почав було переказувати єгипетському жерцеві найдавніші події з історії свого народу, але був ним зупинений: "Ах, Солон, Солон! Ви, елліни, вічно залишаєтеся дітьми, і немає серед еллінів старця". Виявляється, єгипетський жрець знав про потоп, який трапився за 10 тис. років до відвідування Солоном Єгипту*, тоді як еллінам з їхніх легенд був відомий потоп, який відбувся всього за тисячу років до цього.
    
    
    

    Тим часом людина античної епохи була впевнена, що кожний з подібних випадків – знак, посланий їй благими богами для попередження про небезпеку, що загрожує. Людина ставилася до цих знамень цілком серйозно й намагалася вникнути в їхній зміст, а якщо не могла зрозуміти сама – зверталася до "знавців", які зробили роз'яснення божественних знаків своєю професією.
     І звичайно ж, найважливішими з таких знамень уважалися сни. Відповідно до пануючих уявлень, уві сні душа звільнялася від земних оков і могла злітати у небеса для спілкування з богами або сходити у підземний світ для зустрічі з душами померлих родичів. З подібних снів, мабуть, і виникає міфологія життя й смерті – можливо, найпрекрасніше із того, що створило людство.

 

ФОРМУВАННЯ ОЛІМПІЙСЬКОГО ПАНТЕОНУ     Під впливом Сходу в еллінів склалися уявлення про богів, яких вони називали олімпійцями, оскільки місцем їхнього перебування вважалася гора Олімп. Втім, цю назву носила не одна гора, тому можна загалом простежити, як зі східних Олімпів боги переселялися на класичний Олімп, розташований на межі між еллінами й варварами.      Еллінські міфи втілили в образах богів історію освоєння людиною навколишньої природи й усвідомлення свого місця в ній. Кожний з небожителів, які населяли Олімп, мав, відповідно до міфів, також свою земну батьківщину – цілком конкретну місцевість, острів, гору тощо. Так, земною батьківщиною Зевса була гора Іда на Криті; Аполлона й Артеміди – острівець Делос; Гефест, який народився на Олімпі й був скинутий відтіля своєю матір'ю Герою, одержав другу батьківщину на острові Лемнос. Неважко зрозуміти, що за цими уявленнями стояло місце, де вперше виникло шанування того чи іншого бога, який пізніше став олімпійцем.      Із богами були пов'язані певні рослини, птахи чи звірі. Орел, який вважався вісником Зевса й постійно перебував біля його ніг на Олімпі, мабуть, зайняв це положення тому, що спочатку його шанували як сонячне божество, владику неба. Священними тваринами Афіни були змія й сова, які у багатьох народів шануються як носительки мудрості. Переслідування Аполлоном прекрасної німфи Дафни, що закінчилося трагічно (боги перетворили її в лавр), – свідчення первісного шанування лаврового дерева, яке згодом стало відігравати значну роль у культі Аполлона. Так само із Зевсом пов'язаний цар лісів дуб, із Діонісом – виноградна лоза й плющ, а з Персефоною – тополя. Все це – сліди давніх релігійних уявлень, найцінніша інформація про доолімпійскі релігії, про ті часі, коли надприродні сили уявлялися не в людському вигляді, а у вигляді каменів, рослин, тварин.

ПАНТЕОН БОГІВ

Здійснювані перед храмом на священній ділянці – теменосі – урочисті богослужіння виражали вірність батьківським богам, охоронителям полісів, волі й узаконених прав співгромадян. Часто для храму відводили місце на акрополі (так називалася укріплена частина міста), що зумовлювалося прагненням захистити разом з богом й ідею поліса. Той, хто якимось чином зазіхав на храмове багатство, або висловлював сумніви щодо могутності полісних богів, уважався злочинцем, який заслуговував найсуворішого покарання.
     Зазвичай храм розміщувався на узвишші, і до нього піднімалися по щаблях, число яких було непарним, щоб на перший і останній ступала права, "щаслива", нога. Характерними для еллінського храму були колони біля входу (спочатку дві, потім більше) або колонади, які оточують три боки або весь будинок. Трикутник, утворений двома схилами покрівлі (фронтон), заповнювався фігурами божества, яке вшановувалося у храмі, і пов'язаних з ним богів, а вся композиція була частиною "священної історії". Так, на східному фронтоні афінського Парфенона – храму, присвяченого Афіні Парфенос (Діві), – зображувалося народження Афіни із голови Зевса в присутності інших богів; на західному – суперництво Афіни й Посейдона за панування над Аттикою.
     За рідкісним виключенням, у внутрішній частині храму мічстилася культова статуя божества, яку спершу вирубували із цільного шматка дерева. Таким дерев'яним ідолам поклонялися ще до еллінів мешканці Кріту й інших островів Егейського моря (виготовлювач подібних ідолів Дедал став героєм міфу про лабіринт).

Вигукам піфії, яка сиділа на священному триніжку й вдихала наркотичний дим, жерці надавали найчастіше форму віршованого виречення, яке допускало різні тлумачення, щоб у випадку прийняття запитуючим неправильного рішення відповідальність лягала на нього самого.
     Поряд із цими знаменитими оракулами було безліч інших. Неподалік від Дельф, у Тегірі, перебував оракул Аполлона, який приймав запитання від прагнучих поради в письмовому вигляді в запечатаній посудині й давав відповіді наступного дня.
     На східному березі Егейського моря, у Дідимі, біля Мілета, існував оракул при храмі Аполлона, який перебував у власності жрецького роду Бракхіадів. Тутешня віщунка доводила себе до стану божественної свідомості водою з місцевого джерела. При ній знаходився жрець-перекладач. За справджене пророкування про перемогу в битві фараон Нехо надіслав цьому оракулові багаті дарунки. Цар Лідії, який користувався радами дідимської віщунки, був настільки щедрий до оракула, що його золота виявилося достатньо для побудування мілетянами військового флоту й початку війни з персами.
     У 494 р. н.е. оракул був зруйнований.