 |
 |
|
|||||
Поблизу джерел Ебра здіймається гора Каукаіон. Густі дубові ліси оточують її з усіх боків. Дикі скелі й циклопічні камені увінчують її. Протягом тисячоліть це місце вважалося священним. Пелазги, кельти, скіфи і гети, виживаючи послідовно один одного, наближалися до священної гори, щоб поклонятися на її вершині різним богам. Піднімаючись на таку висоту й створюючи з таким зусиллям в царстві вихрів і блискавок свій храм, чи не шукає людина все того ж єдиного Бога, яким би ім'ям вона не називала його? Наступає час жертвопринесень. Жерці Каукаіона не приносять іншої жертви, крім жертви вогню. Вони спускаються по східцях храму й запалюють принесеним зі святилища смолоскипом багаття, складене з ароматичного дерева. Потім із храму виходить первосвященик. Одягнений у білі лляні тканини, як і інші жерці, він відрізняється від них вінком з мирта й кипариса, священним скіпетром і золотим поясом, що виблискує темними вогнями дорогоцінних каменів, символами таємничої влади. Це – Орфей. Він веде за руку учня, молодого жерця Дельфійського храму, який очікує слів великого посвяченого. І поки внизу, біля їхніх ніг, жерці обходять навколо запаленого жертовника й співають гімн вогню, Орфей урочисто вимовляє слова посвяти, які проникають у саму глибину серця молодого містика, Спробуємо навести окрилені слова Орфея: "…Поринь у свою власну глибину, перш ніж підніматися до Начала всіх речей, до великої Тріади, що палає в непорочному Ефірі. Спали свою плоть вогнем твоєї думки; відділися від матерії, як відділяється полум'я від дерева, коли спалює його. Тоді твій дух полине у чистий ефір предвічних Причин, подібно до орла, що летить, як стріла, до трону Юпітера. – Я розкрию перед тобою таємницю світів, душу природи, сутність Бога. Насамперед узнай велику містерію: єдина Сутність панує й у глибині небес, і в безодні землі – Зевс-Громовержець, Зевс-небожитель. У ньому одночасно й глибина вказівок, і потужна ненависть, і захват любові. Подих всіх речей, невгасимий Вогонь, чоловіче і жіноче Начала; Він і Цар, і Бог, і великий Учитель. – Юпітер – і божественний Чоловік, і Дружина, Батько й Мати. Від Їхнього священного шлюбу виходять безперервно Вогонь і Вода, Земля й Ефір, Ніч і День, горді титани й незмінні Боги, і розноситься насіння людського роду. – Любовний союз Неба й Землі незрозумілий для непосвячених. Містерії Чоловіка й Дружини розкриті лише перед людьми, які досягли божественності. – А тепер поглянь на небесний звід. Поглянь на це блискуче коло сузір'їв, на який накинуто легке покривало Чумацького Шляху, блискучий порох світів і сонць. Поглянь, як палає Оріон, як переливаються Близнюки і як сіяє Ліра. Це тіло божественної Жінки, що обертається в гармонійному круговороті під спів Чоловіка. Дивися очима духу, і ти побачиш відкинуту голову, її простягнені руки, і ти піднімеш її покривало, засіяне зірками. Юпітер одночасно й Чоловік і Божественна Дружина. От – перша таємниця. – А тепер приготуйся до другої посвяти. Тремти, плач, радій, обожнюй! Тому що дух твій повинен проникнути в палаючу область, де великий Деміург змішує душі й світи в чаші життя. Угамовуючи свою спрагу в цій оп'яняючій чаші, всі істоти забувають своє небесне походження й опускаються в страждальницьку безодню народжень. – Зевс є великий Деміург, Діоніс – Його син, Його проявлене Слово, Діоніс – Дух світлий, живий Розум, сіяв в обителях Батька Свого, у храмі незмінного Ефіру. Одного разу, коли він схилившись споглядав безодні неба через покров сузір'їв, то побачив у блакитній безодні свій власний образ, який простирав до нього руки. Захоплений цим прекрасним видінням, зачарований своїм двійником, він кинувся, щоб схопити його. Але примара віддалялася усе далі й далі й затягувала його в глибину безодні. – І нарешті він спустився в тінисту долину, яку овіювали страсні подуви, що пестили його тіло. – В одному із гротів він побачив Персефону. Прекрасна Майя ткала покрив, у якому переливалися образи всього існуючого. Діонис зупинився в німому захваті перед божественною дівою. У цей час горді титани й вільні тітаніди побачили його. Перші – заздрячи його красі, другі – охоплені божевіллям любові, кинулися на нього й розтерзали його в шматки. Розподіливши між собою його члени, вони кинули їх у киплячий казан, а його серце поховали. Юпітер уразив своїми громами титанів, а Мінерва піднялася у висоти ефіру із серцем Діоніса; там це серце перетворилося в палаюче сонце. – Із клубів же фіміаму, які піднімалися від спалюваного тіла Диониса, відбулися людські душі й піднялися до неба. Коли їхні бліді тіні досягнуть палаючого серця Бога, вони запаляться яскравим полум'ям, і тоді Діоніс воскресне у висотах Емпірею, живіший, ніж був колись. – Тепер ти пізнав містерію про смерть Діоніса. Вислухай містерію його воскресіння. Людство – плоть і кров Діоніса. Страждаючі люди – це його роздерті члени, які шукають один одного, терзаючись у ненависті й злочинах, у нещастях і в любові, протягом багатьох тисяч існувань. – Вогненна теплота землі, безодня нижчих сил, утягує їх усе більше й більше в прірву, усе більше розриває їх. Але ми, посвячені, знаючі те, що нагорі, і що внизу, ми – спасителі душ, ми – Гермеси людства, подібно до магніту, ми притягаємо їх до себе, самі ж притягуємося Богами. У такий спосіб за допомогою небесних чар ми відтворюємо живе тіло божества. Ми змушуємо небо проливати сльози й землю радіти як дорогоцінне каменя, ми несемо у серці своєму сльози всіх живих істот, щоб перетворити їх у посмішки; Бог умирає в нас; у нас же Він воскресає". Так говорив Орфей. – Моя спрага підсилюється в міру того, як ти її вгамовуєш, – відповідав молодий посвячений. – Ти повчав мене про суть Богів, але повідай мені, великий учителю містерій, натхнений божественним Еросом, чи зможу я їх побачити колись? – Очима духу, – відповів первосвященик Юпітера, але не тілесними очима. Нині ж ти в змозі бачити лише земними очима. Необхідна велика праця, або ж тяжкі страждання, щоб відкрився внутрішній погляд. Орфей і його учень спустилися підземною галереєю до священного склепа, що перебував у середині гори, куди тільки ієрофант мав вільний доступ. Там віддавався він своїм самотнім медитаціям або займався зі своїми адептами вищими мистецтвами магії й теургії. Вони вступили у велику печеру. Два смолоскипи, вставлені в підлозі, слабко висвітлювали щілини її стін і таємничий морок її далини. За кілька кроків від них зяяла чорна тріщина; гарячий вітер виходив з неї й, здавалося, що вона спускається до самих надр землі. На краю тріщини стояв невеликий жертовник, на якому горіли шматки лаврового дерева, там був і сфінкс, висічений з порфіру. Дуже далеко, на незмірній висоті, печера висвітлювалася поздовжньою тріщиною, через яку в цю хвилину виднілося зоряне небо. Цей слабкий промінь блакитнуватого світла був ніби оком небес, що проникав у чорну безодню. – Ти пив із джерела божественного Світла, – сказав Орфей, – ти вступив із чистим серцем у надра містерій. Урочиста година пробила, і я дам тобі Проникнути у сабукву lod (Іов, Зевс, Юпітер), і ідею єдності Божої, для посвячених першої ступені, народу ж він прагнув передати її в поезії, мистецтвах і в живих символах. Тому вигук "Евохе!" відкрито вимовлявся під час свят Діоніса, на які допускалися, крім посвячених, і всі прагнучі до містерій. У цьому, очевидно, полягає вся різниця між призначенням Мойсея й Орфея. Обоє виходять із єгипетської посвяти й володіють однією й тією ж істиною, але здійснюють її в протилежних напрямках. Мойсей суворо й ревно прославляє Отця, чоловіче начало Бога. Він доручає охорону Його замкнутому священницькому стану, і підкоряє народ невблаганній дисципліні, позбавляючи його одкровення. Орфей, що боготворив Вічно-Жіночне в природі, прославляє його в ім'я Бога, яким воно перейняте, і прагне розбудити його в душі людства. Ось чому клич "Евохе!" зустрічається у всіх містеріях Давньої Греції. Вивчай же істини, які необхідно умовчувати перед юрбою і які становлять силу святилищ. Бог єдиний і завжди подібний до Самого Себе. Він управляє всім всесвітом. Але Боги різноманітні й незліченні, тому що божественне вічне й безкінечне. Найбільші з них – душі світил. Сонце, зірки, землі, місяці – кожне світило має свою душу, і всі вони походять з небесного вогню й з первозданного світла. Недоступні, незмінні, вони управляють великим цілим своїми ритмічними рухами. І кожне світило, обертаючись, втягує у свою ефірну сферу сонми напівбогів або просвітлених душ, які були колись людьми й, спустившись по сходах втілених царств, переможно піднеслися знову на висоту, де кінчається коло народжень. За допомогою цих чистих духів Бог дихає, діє, проявляється. Більше того, вони є подихом Його Душі, променями Його вічного Розуму. Вони направляють цілі воїнства нижчих духів, які діють в елементах; вони ж управляють світами. І вдалині й поблизу вони оточують нас і, хоча за суттю своєї безсмертні, вони набувають форм, які змінюються відповідно до епох, народів і країн. Нечестивий заперечує й все-таки боїться їх; праведний поклоняється їм, хоча й не бачить їх; посвячений знає їх, бачить і здатний привертати їх. Якщо я боровся, щоб знайти їх, якщо я не побоявся смерті й, як кажуть, спускався в пекло, я робив це, щоб перемогти демонів безодні й закликати богів до моєї милої Греції; я робив це, щоб глибоке небо поєдналося із землею, і зачарована земля почула музику божественних голосів... Небесна краса втілиться в тіло жінки, вогонь Зевса потече в крові героїв, і раніше, ніж піднятися до світил, сини Богів засяють славою подібно до Безсмертних. Чи відомо тобі, що таке Ліра Орфея? Це – звук натхненних храмів. Струни її – боги; під їхні мелодії Греція настроїться подібно до ліри, і самий мармур заспіває в струнких розмірах і у світлих гармоніях небожителів". Едуард Шюре "Великі посвячені", 1914 р. | |||||||
| |||||||
| |||||||
