 |
 |
|
|
|
ПОХОДЖЕННЯ СВІТУ Й БОГІВ
Спочатку існував лише вічний, безмежний, темний Хаос. У ньому містилося джерело життя. Усе виникло із безмежного Хаосу – увесь світ і безсмертні боги. Із Хаосу народилася й богиня Земля – Гея. Широко розкинулася вона, могутня, даючи життя всьому, що живе й росте на ній. А далеко під Землею, так далеко, як далеко від нас неосяжне ясне небо, в незмірній глибині народився похмурий Тартар – жахлива безодня, повна вічної пітьми. Із Хаосу народилася й могутня сила, всеоживляюча Любов – Ерос. Безмежний Хаос породив і вічний Морок – Ереба і темну Ніч – Нюкту. А від Ночі й Мороку постали вічне Світло – Ефір і радісний світлий День – Гемера. Світло розлилося по світу, і почало змінювати один одного ніч і день.
Могутня, благодатна Земля породила безмежне блакитне Небо – Урана, і розкинулося Небо над Землею. Гордо піднялися до нього високі Гори, народжені Землею, і широко розлилося вічно шумливе Море. Уран – Небо – запанував у світі. Він узяв собі за дружину благодатну Землю. Шість синів і шість дочок – могутніх, грізних титанів – було в Урана й Геї. Їхній син, титан Океан, що обтікає всю землю, і богиня Фетіда породили на світ усі ріки, що котять свої хвилі до моря, і морських богинь – Океанід. Титан Гіпперіон і Тейя дали світу дітей: Сонце – Геліоса, Місяць – Селена і рум'яну Зорю – рожевоперсту Еос (Аврору). Від Астрея й Еос народилися зірки, які світять на темному нічному небі, і вітри: бурхливий північний вітер Борей, східний Евр, вологий південний Нот і західний пестливий вітер Зефір, який несе наповнені рясним дощем хмари.
Крім титанів, породила могутня Земля трьох велетнів – циклопів з одним оком на лобі – і трьох величезних, як гори, п'ятидесятиголових велетнів – сторуких (гекатонхейрів), названих так тому, що сто рук мав кожний з них. Проти їхньої жахливої сили нічого не могло встояти; вона не знала межі.
Зненавидів Уран своїх дітей-велетнів, у надра Землі уклав він їх у глибокій темряві й не дозволив їм виходити на світ. Страждала їхня мати Земля від того страшного тягара, який був замкнений у її надрах. Викликала вона дітей своїх, титанів, і стала переконувати їх повстати проти батька Урана, але вони боялися підняти руку на батька. Тільки наймолодший з них, підступний Крон (Кронос – за подібністю імені розглядався як бог часу (хронос – грецькою час). Спочатку він був богом землеробства (жнив). В Італії ототожнювався із Сатурном) хитрістю скинув свого батька й відняв у нього владу.
Щоб покарати Крона, богиня Ніч народила цілий сонм жахливих божеств: Таната – смерть, Еріду – розбрат, Апат – обман, Керу – знищення, Гіпноса – сон з роєм похмурих важких ведінь, Немесіду, котра не визнавала помилування, – відплату за злочини, божества лихослів'я, суму, старості й любовного осліплення. Жах, розбрати, обман, боротьбу й нещастя принесли ці боги в світ, де запанував на троні свого батька Крон.
ЗЕВС
(У римлян – Юпітер) – син Реї й Крона (звідси його прізвисько – Кронід), наймогутніший і найвищий з богів грецького народу, батько й володар богів і людей.
|
 |
Народження Зевса. Крон не був упевнений, що влада назавжди залишиться в його руках. Він боявся, що й проти нього повстануть діти й приречуть його на таку ж долю, на яку прирік він свого батька Урана. І повелів Крон дружині своїй Реї приносити йому народжуваних дітей, яких він безжалісно проковтував. Жахалася Рея, побачивши долю своїх дітей. Уже п'ятьох проковтнув Крон: Гестію (у римлян – Весту) – богиню домівки, Деметру (у римлян – Цереру) – велику богиню родючості, покровительку всього, що росте й дає плоди на землі, покровительку землеробства, Геру (у римлян – Юнона), Аїда (Гадеса – інакше – Плутона. У Римі Аід ототожнювався із давніми італійськими богами смерті й пекла – Орком і Дітом) і Посейдона (у римлян – Нептуна).
|
|
Рея не хотіла втратити й останню свою дитину. За порадою своїх батьків, Урана-Неба й Геї-Землі, віддалилася вона на острів Крит, і там, у глибокій печері, народився в неї син Зевс. У цій печері Рея сховала його від жорстокого батька, а Крону дала проковтнути замість сина довгий камінь, загорнений у пелюшки. Крон не підозрював, що був обманутий.
А Зевс тим часом ріс на Криті. Німфи Адрастея й Ідея леліяли маленького Зевса. Вони вигодували його молоком божественної кози Амалфеї. Бджоли носили мед Зевсу зі схилів високої гори Дікти. Щоразу, коли маленький Зевс плакав, юні Курети (жерці богині Реї й Зевса), що охороняли печеру, били в щити мечами, щоб не почув його Крон і не спіткала б Зевса доля його братів і сестер.
Зевс скидає Крона. Боротьба олімпійців з титанами.
Виріс і змужнів Зевс. Він повстав проти свого батька й змусив його повернути на світ дітей, яких той проковтнув. Одного за одним вивергнув із вуст Крон своїх дітей-богів. Вони почали боротьбу з Кроном і титанами за владу над світом.
Жахлива й завзята була ця боротьба. Діти Крона укріпилися на високому Олімпі. На їхній бік стали й деякі титани, а першими – титан Океан і дочка його Стікс із дітьми Завзяттям, Міццю й Перемогою. Небезпечна була ця боротьба для богів-олімпійців. Могутні й грізні були їхні супротивники. Але Зевсу на допомогу прийшли циклопи. Вони викували йому громи й блискавки, їх метав Зевс у титанів. Боротьба тривала вже десять років, але перемога не схилялася ні на той, ні на інший бік. Нарешті, зважився Зевс випустити з надр землі сторуких велетнів-гекатонхейрів і закликати їх на допомогу! Жахливі, величезні, як гори, вийшли вони з надр землі й ринулися в бій. Великани відривали від гірських хребтів цілі скелі й кидали їх у титанів. Сотнями летіли скелі назустріч титанам, коли вони підступили до Олімпу. Стогнала земля, гуркіт наповнив повітря, все навкруги хиталося. Навіть Тартар здригався від цієї боротьби. Зевс метав одну по одній вогненні блискавки й оглушливо рокочучі громи. Полум'я охопило всю землю, моря кипіли, дим і сморід заволікали все густою пеленою.
Нарешті титани здригнулися. Їхня сила була зломлена, вони були переможені. Олімпійці скували їх і скинули в похмурий Тартар, у віковічну пітьму. Біля мідних незламних воріт Тартара на варті встали сторукі велетні – гекатонхейри, щоб не вирвалися на волю могутні титани.
Боротьба Зевса з Тіфоном. Але не скінчилась на цьому боротьба. Гея-Земля розгнівалася на олімпійця Зевса за те, що він так суворо вчинив з її переможеними дітьми-титанами. Вона одружилася з похмурим Тартаром і народила на світ жахливу стоголову потвору Тіфона. Величезний, із сотнею драконових голів, піднявся Тіфон із надр землі. Диким виттям сколихнув він повітря. Гавкіт собак, людські голоси, рев розлютованого бика, рикання лева чулися в цьому витті. Бурхливе полум'я клубочилося навколо Тіфона, і земля хиталася під його важкими кроками. Боги здригнулися від жаху. Але сміливо кинувся на Тіфона Зевс-громовержець, і почався бій. Знову спалахували блискавки в руках Зевса, загуркотіли громи. Земля й небозвід здригалися до самих основ. Яскравим полум'ям спалахнула земля, як і під час боротьби з титанами. Моря кипіли від одного наближення Тіфона. Сотнями сипалися вогненні стріли-блискавки громовержця Зевса; здавалося, що від їхнього вогню горить навіть повітря. Зевс спопелив всі сто голів Тіфона. Звалився Тіфон на землю, від тіла його йшов такий жар, що плавилося все навкруги. Зевс підняв тіло Тіфона й скинув у похмурий Тартар, що породив його. Але й у Тартарі загрожує ще Тіфон богам і всьому живому. Він викликає бурі й виверження вулканів; у шлюбі з Єхидною, напівжінкою-напівзмією, він породив двоголового пса Орфа (Орта) – двоголовий пес, двійник Кербера й Лернейської гідри, батько Сфінкса. Він був убитий Гераклом при викраденні корів Геріона (десятий подвиг Геракла), пекельного пса Кербера (Цербера), Лернейської гідри й Химери – страховища, що вивергало вогонь, з головою й шиєю лева, тулубом кози й хвостом дракона (за іншою версією Химера мала три голови – лева, кози й дракона). Очевидно, Химера – уособлення вогнедишного вулкана. У переносному значенні химера – фантазія, нездійсненне бажання або дія. У скульптурі химерами називаються зображення фантастичних чудовиськ (наприклад, химери собору Паризької богоматері).
Перемогли боги-олімпійці своїх ворогів. Ніхто більше не міг опиратися їхній владі. Вони могли тепер спокійно правити світом. Наймогутніший із них, громовержець Зевс, узяв собі небо, Посейдон – море, Аід – підземне царство душ померлих. Земля ж залишилася в спільному володінні. Хоча й поділили сини Крона між собою владу над світом, але все-таки над усіма царює повелитель неба Зевс; він править людьми й богами, він відає всім у світі.
ОЛІМП
Високо на світлому Олімпі царює Зевс, оточений сонмом богів. Тут і дружина його Гера, і золотокудрий Аполлон із сестрою своєю Артемідою, і золота Афродіта, і могутня дочка Зевса Афіна, і багато інших богів. Три прекрасні Ори охороняють вхід на високий Олімп, вони підіймають густу хмару, що закриває ворота, коли боги сходять на землю або підносяться до світлих чертогів Зевса. Високо над Олімпом розкинулося блакитне бездонне небо, і ллється з нього золоте світло. Ані дощу, ані снігу не буває в царстві Зевса; вічно там ясне, радісне літо. А нижче клубочуться хмари, часом закривають вони далеку землю. Там, на землі, весну й літо змінюють осінь і зима, радість і веселощі чергуються нещастям і горем. Правда, і боги зазнають печалі, але вона швидко минає, і знову встановлюється радість на Олімпі.
|
|
Бенкетують боги у своїх золотих чертогах, побудованих сином Зевса Гефестом. Цар Зевс сидить на високому золотому троні. Величчю й гордо-спокійним усвідомленням влади й могутності дихає мужнє, прекрасне обличчя Зевса. У трону його богиня світу Ейрена і постійна супутниця Зевса крилата богиня перемоги Ніка. Ось входить велична богиня Гера, дружина Зевса. Зевс шанує свою дружину; пошаною оточують Геру, покровительку шлюбу, всі боги Олімпу. Коли, сяючи своєю вродою, у пишному вбранні, Гера входить до бенкетної зали, всі боги встають і схиляються перед дружиною громовержця. А вона йде до золотого трону й сідає поруч Зевса.
|
 | |
Біля трону Гери стоїть її посланниця, богиня веселки, легкокрила Ірида, яка завжди готова стрімко нестися на райдужних крилах у найдальші краї землі виконувати веління Гери.
Бенкетують боги. Дочка Зевса, юна Геба, і син царя Трої Ганімед, улюбленець Зевса, який одержав від нього безсмертя, підносять їм амброзію й нектар – їжу й напій богів. Прекрасні Харіти (у римлян – Грації) були богинями краси, щастя, радості, веселощів й уособлювали жіночу принадність. Вони були дочками Зевса й Гери (або Евріноми) і Музи тішать їх співом і танцями. Взявшись за руки, водять вони хороводи, а боги милуються їхніми легкими рухами й чудовою, вічноюною красою. На цих бенкетах вирішують боги всі справи, на них визначають вони долю світу й людей.
З Олімпу розсилає людям Зевс свої дари й утверджує на землі порядок і закони. У руках Зевса доля людей: щастя й нещастя, добро й зло, життя й смерть. Дві великі посудини стоять біля воріт палацу Зевса. В одній посудині дари добра, в іншій – зла. Зевс черпає з посудин добро й зло і посилає людям. Горе тій людині, якій громовержець черпає дари тільки з посудини зі злом. Горе й тій, що порушує встановлений Зевсом порядок на землі й не дотримується його законів. Грізно зсуває син Крона свої густі брови, чорні хмари затягують небо. Розгнівається великий Зевс, і страшно підніметься волосся на голові його, очі спалахнуть нестерпним блиском; махне він своєю десницею – гуркіт грому рознесеться по всьому небі, блисне сліпуча блискавка й затрясеться високий Олімп.
Біля трону Зевса стоїть богиня, яка охороняє закони, Феміда. За велінням громовержця, вона скликає збори богів на Олімпі й народні збори на землі, спостерігає, щоб не порушувалися порядок і закон. На Олімпі й дочка Зевса, богиня Діке, яка спостерігає за правосуддям. Суворо карає Зевс несправедливих суддів, коли Діке доносить йому, що не дотримуються вони законів, даних Зевсом. Богиня Діке – захисниця правди й ворог обману.
Але хоча Зевс посилає людям щастя й нещастя, все-таки долю людей визначають невблаганні богині долі – мойри (у римлян – парки), які живуть на Олімпі. Доля самого Зевса у їхніх руках. Панує доля над смертними й над богами. Немає такої сили, яка могла б змінити хоч що-небудь у тому, що призначено богам і смертним: Одні мойри мешкали на Олімпі разом із музами, супроводжували Гермеса, Афродіту й Діоніса. Харіт зазвичай три: Євфросинія – радість, Талія – колір і Аглая – блиск. Харіти-Грації зображуються у вигляді прекрасних струнких дівчат із музичними інструментами. Тільки мойри знають веління долі. Мойра Клото пряде життєву нитку людини, визначаючи строк її життя. Обірветься нитка – і скінчиться життя. Мойра Лахесіс виймає, не дивлячись, жереб, який випадає людині в житті. Ніхто не має сили змінити визначену мойрами долю, тому що третя мойра, Атропос, усе, що призначили в житті людиніи її сестри, заносить у довгий звиток, а що занесене в звиток долі, те неминуче. Невблаганні великі, суворі мойри.
Є на Олімпі й богиня щасливої долі – це богиня Тюхе (у римлян – Фортуна). Із рога достатку, рога божественної кози Амалфеї, молоком якої був вигодуваний Зевс, сипле вона дари людям, і щаслива та людина, яка зустріне на своєму життєвому шляху богиню щастя Тюхе. Але як рідко це буває!
Так панує оточений сонмом богів на Олімпі Зевс, охороняючи порядок у всьому світі.
ПОСЕЙДОН І БОЖЕСТВА МОРЯ
|
Глибоко в безодні моря стоїть чудовий палац брата громовержця Зевса, землетрусця Посейдона. Панує над морями Посейдон, і хвилі моря слухають найменшого руху його руки, озброєної грізним тризубцем. У глибині моря живе з Посейдоном і його прекрасна дружина Амфітріта, дочка морського віщого старця Нерея, яку викрав Посейдон у її батька. Одного разу він побачив, як водила вона хоровод зі своїми сестрами-нереїдами на березі острова Наксосу. Захопився бог моря прекрасною Амфітрітою й хотів вивезти її на своїй колісниці. Але Амфітріта сховалася у титана Атласа, який тримає на своїх могутніх плечах небозвід.
|
 | |
Довго не міг Посейдон знайти прекрасну дочку Нерея. Нарешті, відкрив йому її притулок дельфін; за цю послугу Посейдон помістив дельфіна серед небесних сузір'їв. Посейдон викрав в Атласа прекрасну дочку Нерея й одружився з нею.
Із тих пір живе Амфітріта із чоловіком своїм Посейдоном у підводному царстві. Високо над палацом шумлять морські хвилі. Сонм морських божеств оточує Посейдона, покірний його волі. Серед них син Посейдона Трітон, який громовим звуком своєї труби із раковини викликає грізні бурі. Серед божеств і прекрасні сестри Амфітріти, нереїди. Коли Посейдон на своїй колісниці, запряженій чудовими кіньми, мчить по морю, тоді розступаються вічношумливі хвилі й дають дорогу своєму володареві. Рівний своєю красою самому Зевсу, швидко мчить Посейдон по безбрежному морю, а довкола нього грають дельфіни, риби випливають із морської глибини й супроводжують його колісницю. Коли ж змахне Посейдон своїм грізним тризубцем, тоді, подібно до гір здіймаються морські хвилі, вкриті білими гребенями піни, і бушує на морі люта буря. Б'ються із шумом морські вали об прибережні скелі й хитають землю. Але простягає Посейдон свій тризубець над хвилями – і вони заспокоюються. Стихає буря, знову спокійне море, рівне, як дзеркало, і тихо-тихо хлюпоче об берег – синє, безмежне.
Серед божеств, які оточують Посейдона, віщий морський старець Нерей, який знає всі таємниці майбутнього. Мудрі поради дає віщий старець. П'ятдесят прекрасних дочок у Нерея. Весело плещуться юні нереїди у хвилях моря, сяючи вродою. Взявшись за руки, низкою випливають вони з морської безодні й водять хоровод на березі під ласкавий плескіт тихих хвиль спокійного моря, які набігають на берег. Луна прибережних скель повторює звуки їхнього ніжного співу, подібного до тихого рокоту моря. Нереїди захищають мореплавців і сприяють їм щасливому плаванню.
Серед божеств моря – старець Протей, який змінює, подібно до моря, свій образ і перетворюється за бажанням у різних тварин і потвор. Він теж віщий бог, потрібно тільки вміти захопити його зненацька, оволодіти ним і змусити відкрити таємницю майбутнього. Серед супутників Посейдона й бог Главк, заступник моряків і рибалок, він також володіє даром пророцтва. Часто, випливаючи із глибини моря, відкривав він майбутнє й давав мудрі поради людям. Могутні боги моря, велика їхня влада, але панує над усіма ними великий Посейдон. Усі моря й усі землі обтікає сивий Океан (греки вважали, що всю землю обтікає Океан, який котить свої води у вічному вирі) – бог-титан за пошаною й славою рівний самому Зевсу. Він живе далеко за межами світу, і не тривожать його серце справи землі. Три тисячі синів – річкових богів, і три тисячі дочок – Океанід, богинь струмків і джерел, в Океану. Сини й дочки Океану дають щастя й радість смертним своєю живлющою водою, яка вічно котиться, напуваючи нею всю землю й все живе.
ЦАРСТВО АЇДА
Глибоко під землею панує невблаганний Аїд, брат Зевса. Ніколи не проникають туди промені яскравого сонця. Бездонні прірви ведуть із поверхні землі в сумне царство Аїда. Там протікає священна ріка Стікс, водами якої клянуться самі боги.
Несуть там свої води Коціт й Ахеронт; душі померлих наповнюють стогоном їхні похмурі береги. У підземному царстві струменіють води ріки Лети, що дають забуття від усього земного (звідси вислів "кануло в Лету", тобто забуте назавжди). На похмурих полях царства Аїда, які заросли блідими квітами асфодела (дикий тюльпан), носяться безтілесні, легкі тіні померлих. Вони ремствують на своє безрадісне життя без світла й без бажань. Тихо лунають їхній стогін, ледь вловимий, подібний до шелесту зів'ялого листя, гнаного осіннім вітром. Ніхто не може вибратися із цього царства смутку. Триглавий пес Кербер, на шиї якого плазують із грізним шипінням змії, охороняє вихід. Суворий, старий Харон, перевізник душ померлих, не повезе через похмурі води Ахеронту жодної душі назад, туди, де світить яскраво сонце життя.
Володар цього царства Аїд сидить на золотому троні зі своєю дружиною Персефоною.
Йому служать невблаганні богині помсти Ерінії (у перекладі українською значить "гнівні"). Грізні, з бичами й зміями, переслідують вони злочинця, не дають йому ані хвилини спокою й терзають його каяттями совісті; ніде не можна сховатися від них, усюди знаходять вони свою жертву. Біля трону Аїда сидять судді царства померлих – Мінос і Радаман. Також біля трону стоїть бог смерті Танат із мечем у руках, у чорному плащі, з величезними чорними крильми. Могильним холодом віє від цих крил, коли прилітає Танат до ложа вмираючого, щоб зрізати своїм мечем пасмо волосся з його голови й вирвати душу. Поруч із Танатом і похмурі Кери. На крилах носяться вони, шалені, по полю бою. Кери радіють, бачачи, як один за одним падають убиті воїни; своїми червоними губами припадають вони до ран, жадібно п'ють гарячу кров убитих і виривають із тіла їхні душі.
Тут же, біля трону Аїда, і прекрасний юний бог сну Гіпнос. Він безшумно носиться на своїх крилах над землею з голівками маку в руках і ллє з рога снотворний напій. Ніжно торкається Гіпнос своїм чудесним жезлом до людських очей, тихо стуляє повіки й занурює смертних у солодкий сон. Могутній бог Гіпнос, не можуть противитися йому ані смертні, ані боги, ані сам громовержець Зевс: навіть йому Гіпнос стуляє грізні очі глибоким сном.
Носяться в царстві Аїда й боги сновидінь. Є серед них такі, що навівають віщі й радісні сновидіння, але є боги й страшних, гнітючих снів, котрі лякають і мучать людей. Є боги брехливих снів: вони вводять людину в оману й часто приводять її до загибелі.
Царство Аїда наповнене жахами. Там у темряві живе страшна примара Емпуса з ослчами ногами; заманивши в нічній пітьмі людину у глухе місце, вона випиває всю кров і пожирає її ще трепетне тіло. Там бродить і потворна Ламія; вона вночі пробирається в спальню щасливих матерів і краде в них дітей, щоб напитися їхньої крові. Над усіма примарами й химерами панує велика богиня Геката. Три тіла й три голови в неї. Безмісячною ніччю блукає вона в глибокій темряві по дорогах і біля могил з усією своєї жахливою свитою, оточена стігійськими собаками. Вона насилає жахи й тяжкі сни на землю й губить людей.
АПОЛЛОН
Аполлон (Феб) – один з найдавніших богів Греції, син Зевса й богині Латони (Літо), брат Артеміди, батько Орфея, Ліна й Асклепія. З одного боку, це бог-згубник, стріловержець, він насилає смерть, хвороби, морові пошесті, з іншого боку – це бог сонця, світла, заступник стада, охоронець доріг, подорожан і мореплавців, а також бог-цілитетель. Аполлон одержав від Гермеса винайдену останнім ліру й став богом муз, звідси його прізвисько: Аполлон Мусагет, тобто проводир муз. Із часом Аполлон перетворився в заступника мистецтва, поезії й музики. У Москві на будинку Великого театру Аполлон на колісниці, запряженою четвіркою коней, і з лірою в руках виступає саме в цій ролі. Крім того, Аполлон відомий як провісник майбутнього – в усьому давньому світі славилося його святилище в Дельфах, де жриця-піфія давала пророцтва, складені жерцями так майстерно, що їх можна було тлумачити подвійно: наприклад, царю Лідії Крезові напередодні війни з Персією піфія пророчила, що коли він перейде ріку Галіс, то погубить царство. Окрилений цим пророкуванням Крез почав війну, перейшов ріку Галіс і дійсно погубив царство, тільки не перське, а своє. Іншим центром поклоніння Аполлону був острів Делос, де раз у чотири роки наприкінці літа проводилися свята на честь Аполлона – так звані делії. Священними тваринами Аполлона вважалися вовк, дельфін, лебідь та інші; з рослин йому присвячувалися олива, лавр, пальма. Найбільш знамениті статуї Аполлона роботи грецьких скульпторів Скопаса, Леохара, Праксителя дійшли до нас у римських копіях (найвідоміші – Аполлон Бельведерський і Аполлон Мусагет).
Народження Аполлона. Бог світла, златокудрий Аполлон, народився на острові Делосі. Мати його Латона, гнана богинею Герою, ніде не могла знайти притулку.
Переслідувана посланим Герою драконом Піфоном, вона блукала по всьому світі й, нарешті, сховалася на Делосі, що носився у ті часи на хвилях бурхливого моря. Як тільки вступила Латона на Делос, з морської безодні піднялися величезні стовпи й зупинили цей пустинний острів. Він став непорушно на тому самому місці, де стоїть і дотепер . Навколо Делоса шуміло море. Тужно здіймали скелі острова, оголені, без найменшої рослинності. Лише чайки морські знаходили тут притулок. Але от народився бог світла Аполлон, і все засяяло й зацвіло. Заблискали й прибережні скелі, і гора Кінг, і долина, і море. Голосно славили народженого бога богині, що зібралися на Делос, підносячи йому амврозию й нектар. Вся природа раділа разом із ними.
Боротьба Аполлона з Піфоном і заснування Дельфійського оракула. Світосяйний Аполлон понісся по блакитному небі з кіфарою у руках, зі срібним луком за плечима; золоті стріли гучно дзвеніли в його сагайдаці. Гордий, радісний, летів Аполлон високо над землею, загрожуючи всьому злому, всьому, що породив морок. Він мчав туди, де жив Піфон, який переслідував його матір Латону; він хотів помститися Піфону за все зло, яке той заподіяв їй.
Швидко досягнув Аполлон похмурої ущелини, житла Піфона. Навкруги височіли скелі, сягаючи неба. Морок панував в ущелині. По її дну стрімко нісся, сивий від піни, гірський потік, а над потоком клубочився туман. Виповз зі свого лігвища жахливий Піфон. Величезне тіло його, вкрите лускою, звивалося поміж скель незліченними кільцями. Скелі й гори тремтіли від ваги його тіла й зрушувалися з місця. Лютий Піфон спустошував усе навкруги і піддавав смерті. Німфи і все живе тікали, охоплені жахом. Підвівся розлютований Піфон, розкрив свою жахливу пащу й уже готовий був проковтнути Аполлона. Тоді пролунав дзвін тятиви срібного лука, як іскра блиснула в повітрі не знаюча промаху золота стріла, за нею друга, третя; стріли дощем посипалися на Піфона, і він, бездиханний, упав на землю. Голосно залунала торжествуюча переможна пісня (пеан) хороброго Аполлона, переможця Піфона, і вторили їй золоті струни кіфари бога. Аполлон закопав у землю тіло Піфона там, де стоять священні Дельфи, і заснував у Дельфах святилище й оракул, щоб передвіщати в ньому людям волю батька свого Зевса.
З високого берега далеко в морі Аполлон побачив корабель критських моряків. Перетворившись у дельфіна, кинувся він у синє море, наздогнав корабель і променистою зіркою злетів з морських хвиль на його корму. Аполлон привів корабель до пристані міста Кріси й через родючу долину повів критських моряків у Дельфи. Він зробив їх першими жерцями свого святилища.
|
|
Міфи про богів і їхню боротьбу з гігантами й титанами викладені в поемі давньогрецького поета Гесіода "Теогонія" ("Походження богів"), поемах Гомера "Іліада" і "Одиссея" та римського поета Овідія "Метаморфози" ("Перетворення").
|  |
|
|
|
|
Світові релігії.
Шляхи духовного розвитку |
 |
Езотерична
Картина Світу |
 |
Додому |
|
