ГРЕЦІЯ У ШОСТОМУ СТОЛІТТІ
Душа Орфея пронеслася як сяючий метеорит по грозовому небом Греції, що народжувалася. Коли він згас, здавалося, що морок огорнув її знову. Після цілого ряду революцій фракійські тирани спалили книги Орфея, зруйнували його храми, вигнали його учнів.
Царі Греції й багато міст, яким більше до душі була розбещеність, ніж порядок і справедливість, які випливали із чистих навчань Орфея, пішли слідом за ними. Вирішено було стерти навіть спогади про Орфея, знищити його останні сліди, і це було виконано в такій мірі ступені, що через кілька століть після його смерті частина Греції сумнівалася навіть у його існуванні. Марно посвячені охороняли його традиції понад тисячу років; марно Піфагор і Платон говорили про нього, як про боголюдину. Софісти й ритори не визнавали за його ім'ям нічого іншого, крім легенди про походження музики.
Проте Орфей продовжував жити у своєму творінні. Він жив у своїх учнях і навіть у тих, котрі не визнавали його. Де ж шукати силу його творчості? У чому збереглася його жива душа? У військовій олігархії Спарти, де наука нехтувалася, а неуцтво стало системою, де грубість сприймалася як вираження мужності? Чи може в нещадних мессінських війнах, коли спартанці переслідували сусідній народ до повного його знищення, і коли ці грецькі римляни, передвіщаючи Тарпейську скелю й криваві лаври Капітолія, скинули в безодню героїчного Арістоліна, захисника своєї батьківщини? Або ж у буйній демократії Афін, постійно готової перетворитися в тиранію? Чи шукати її в преторіанських стражниках Пізістрата, або в кинджалі Гармодіуса й Арістогітона, що сховався під миртовою гілкою? Чи в численних містах Еллади, великій Греції й Малій Азії, двома яскравими типами яких були Афіни й Спарта? А може вона у всіх цих демократіях і тираніях, ревнивих, заздрісних і готових розтерзати одна одну?
Ні, душа Греції не там. Вона в її храмах, у її містеріях і в її посвячених. Вона у святилищі Юпітера на Олімпі, Юнони в Аргосі, Церери в Елевзисі; вона царює в Афінах з Мінервою, сіяє в Дельфах з Аполлоном, який освітлює всі храми, – от де центр і життя Давньої Греції, її мозок і її серце.
Там навчалися поети, які перекладали для непосвячених високі істини в животрепетні образи, і мудреці, які поширювали ті ж істини в тонких діалектичних побудовах. Дух Орфея живе скрізь, де просвічується душа безсмертної Греції. Ми знаходимо його й у змаганнях поетів і атлетів, в іграх дельфійських і олімпійських, які були створені спадкоємцями Орфея для мирного злиття дванадцяти грецьких племен. Ми торкаємося до його духу в трибуналі амфіктіонів, який був ні що інше, як збори посвячених; збори ці являли собою вищий третейський суд, що збирався в Дельфах, і завдяки йому Греція знову знайшла свою єдність у період героїзму й самопожертви.
Тим часом орфічна Греція, яка черпала своє духовне життя в чистому вченні, що зберігалося в храмах, і душою якої була пластична релігія, а тілом – верховний суд, зосереджений у Дельфах, – ця, Греція перебувала, починаючи із сьомого століття, у великій небезпеці.
Дельфійський порядок утратив свою чарівність; зникала повага до священної території. Це відбулося, тому що не стало великих натхненників, і розумовий і моральний рівень храмів знизився. Жерці продавалися пануючій політичній владі, і самі містерії з тих пір були понівечені. Змінився і загальний вигляд Греції.
У ту ж епоху на різних точках земної кулі ряд великих реформаторів оприлюднили вчення. Лао-Цзи у Китаї виходив із езотеризма Фо-Хі; останній Будда, Сак’я-Муні, проповідував на берегах Гангу; в Італії етруське жрецтво послало до Риму посвяченого із книгами Сівілл; цар Нума намагався приборкати мудрими державними установами загрозливе честолюбство римського сенату.
І не випадково всі ці реформатори з'являються одночасно у найрізноманітніших народів. Їхні різні місії ведуть до однієї загальної мети. Вони доводять, що у певні епохи одна й та ж духовна течія таємниче протікає через все людство. Звідки з'являється вона? З того невидимого духовного світу, що поза полем нашого зору, але з якого до нас посилаються всі наші генії й пророки.
Піфагор відвідав увесь древній світ, перш ніж сказав своє слово Греції. Він бачив Африку й Азію, Мемфіс і Вавилон, бачив їхню політику і їхню посвяту. Його бурхливе життя нагадує корабель, що бореться з розбурханим морем: з розпущеними вітрилами посуваються він неухильно до мети свого призначення, як прекрасний образ спокою й сили посередині розлютованих елементів.
Його вчення створює враження нічної прохолоди, яка змінює палючу спеку кривавого дня. Воно викликає думку про красу зоряного неба, що поступово розгортає свої блискучі візерунки й свої ефірні Гармонії над головою споглядальника.
Спробуємо відокремити його життя і його вчення від неясностей легенди й від упередження наукової школи.
РОКИ МАНДРІВ
На початку шостого століття до Р. X. Самос був одним із найквітучіших островів Іонії. Рейд його порту знаходився саме напроти лілових гір зніженої Малої Азії, звідки йшли вся розкіш і всі спокуси. Розташоване на березі широкої затоки місто красувалося на зеленіючому узбережжі, піднімаючись чудовим амфітеатром на горі, увінчаній виступом, на якому виднівся храм Нептуна.
На вершині гори біліли колонади чудового палацу. Там царював тиран Полікрат. Він позбавив Самос всіх його вольностей, але привніс у його життя весь блиск мистецтв, які він захищав, і всю яскравість азіатської пишноти.
Викликані ним з Лесбосу гетери оселювалися в палаці, сусідньому з його палацем, і вони закликали молодих людей на бенкети, де відбувалося розбещення в найвитонченіших формах, приправлене музикою, танцями й усілякими іншими розпустами.
Анакреонт, запрошений Полікратом у Самоc, приплив туди на розкішній галері з пурпурними вітрилами й золоченими щоглами; із дорогоцінним кубком у руці розспівував поет перед двором тирана свої мелодійні й благоуханні оди
Полікрат любив підтримувати філософів і поетів. Він дав Піфагору рекомендаційний лист до фараона Амазіса, який представив його жерцям Мемфіса. Останні прийняли його дуже неохоче. Єгипетські мудреці не довіряли грекам, яких вони вважали непостійними й легковажними.
Вони зробили все, щоб позбавити бадьорості молодого Самосця, але він з непохитним терпінням і мужністю переніс всі перешкоди і випробування. Піфагор заздалегідь знав, що "Божественне Знання" здобувається лише після перемоги волі над всією нижчою суттю людини.
Його посвята тривала двадцять два роки під керівництвом великого жерця Сопхіза.
Піфагор пройшов через всі фази, які давали можливість перевірити не як абстракту теорію, а як щось пережите, вчення про Слово-Світло, або творче Слово й вчення про людську еволюцію протягом семи планетарних циклів.
На кожному кроці цього запаморочливого сходження випробування ставали усе важчими й важчими. Сотні разів доводилося ризикувати життям, особливо коли здобувалася влада над окультними силами, а на черзі були небезпечні досвіди магії й теургії. Як усі визначні люди, Піфагор вірив у свою зірку. Його не лякало ніщо, коли йшлося про оволодіння знаннями, і сама смерть не зупинила б його, тим більше що він бачив життя й по ту сторону смерті.
Коли єгипетські жерці побачили в ньому надзвичайну силу душі й ту надособистісну пристрасть до мудрості, яка з'являється так рідко в цьому світі, вони відкрили перед ним всі скарби свого досвіду. Серед них він переплавив всю свою особистість й загартував її. У них же він глибоко вивчив священну математику, науку чисел, або всесвітніх принципів, яку він зробив центром своєї системи, надавши їй нового формулювання.
У той же час суворість дисципліни в єгипетських храмах переконала його, до якої страшної сили може дійти людська воля, коли її свідомо тренувати й розвивати, і до якої міри може вона впливати як на тіло, так і на душу людини.
– Наука чисел і мистецтво волі – от два ключі магії, – говорили жерці Мемфіса, – вони відчиняють всі двері всесвіту.
У такий спосіб Піфагор набув у Єгипті свого широкого кругозору, що дав йому можливість осягати різні ступені життя й засвоїти науки в концентричному порядку; зрозуміти інволюцію духу в матерію шляхом світової творчості і його еволюцію або сходження до єдності за допомогою індивідуальної творчості, яка здійснюється завдяки розвитку свідомості.
Піфагор досяг вершини єгипетського жрецтва й, мабуть, уже думав про повернення до Греції, коли війна обрушилася на долину Нілу з усіма її нещастями й утягнула посвячених Озиріса в новий круговорот випробувань.
Деспоти Азії вже давно мислили про згубу Єгипту. Їхні безкінечні напади протягом століть не мали успіху завдяки мудрості єгипетських установ, завдяки силі жерців і енергії фараонів.
Але Давнє Царство, притулок герметичної науки, не могло тривати нескінченно. Син вавилонського завойовника, Камбіз, вирушив на Єгипет зі своїми незліченними військами, що нагадували хмари голодної сарани; він-то й поклав кінець царюванню фараонів, початок якого загубився в тьмі століть.
В очах мудреців це була катастрофа для всього світу. До цього часу Єгипет захищав Європу від нападу з боку Азії. Під його впливом перебувало все узбережжя Середземного моря завдяки храмам Фінікії, Греції й Етрурії, з якими вище жрецтво Єгипту було у постійних зносинах. Але раз ця твердиня була розбита, груба сила повинна була заполонити узбережжя Греції.
Піфагор пережив вторгнення Камбіза в Єгипет; він бачив як цей перський деспот, гідний спадкоємець коронованих лиходіїв Ніневії й Вавилона, розграбував храми Мемфіса й Фів і зруйнував храми Аммона.
Камбіз розпорядився про переселення частини єгипетських жерців у Вавілон і оселив їх усередині країни. Серед них був і Піфагор. Це величезне місто, яке Аристотель порівнював із цілою країною, оточеної стінами, являло собою у той час неосяжне поле для спостережень.
Давній Вавилон, "велика блудниця" єврейських пророків, був після перських завоювань більш ніж будь-коли, калейдоскопом всіх народів, культів і релігій, посередині якого азіатський деспотизм споруджував свою високу вежу.
За перською традицією заснування Вавилона приписують легендарній Семіраміді. За цими переказами вона побудувала його фундамент, що мав окружність вісімдесят п'ять кілометрів, його стіни, Імгум-Бель, по яких дві колісниці могли рухатися поруч одна одної, його висячі тераси, його величезні палаци з розфарбованими барельєфами, його храми, підтримувані кам'яними слонами, на вершинах яких красувалися багатобарвні дракони.
Цілий ряд деспотів змінювали один одного. Вони-то й завоювали Халдею, Ассирію, Персію, частину Татарії, Іудею, Сирію й Малу Азію. Туди ж направив Навуходоносор, убивця магів, полонений єврейський народ, який і після цього залишався вірним своєму культу в частині неосяжного міста, у якій теперішній Лондон міг би поміститися чотири рази.
Євреї дали царю могутнього міністра в особі пророка Данила. При Валтасарі, сині Навуходоносора, стіни старого Вавилона звалилися нарешті під мстивими ударами Кира, і Вавилон перейшов на кілька століть під владу персів.
Завдяки цим зовнішнім подіям, у момент появи у Вавилоні Піфагора, три різні релігії зіштовхувалися в духовному житті цієї стародавньої наддержави: древні жерці Халдеї, залишки перських магів і вибраний елемент із середовища полонених іудеїв. Доказом, що ці різні релігійні плини мали загальну езотеричну основу, служить роль Данила, який, утверджуючи Бога Мойсеєва, залишався у Вавилоні першим міністром при Навуходоносорі, Валтасарі й Кирі.
Піфагор повинен був розширити свій, і без того вже широкий кругозір, вивчаючи всі ці релігії, доктрини й культи, синтез яких усе ще зберігався деякими посвяченими. У Вавилоні він мав можливість ґрунтовно вивчити знання магів, спадкоємців Зороастра. Якщо єгипетські жерці одні володіли ключем від священних наук, то перські маги вважалися вправнішими у практичному застосуванні окультних знань. Вони стверджували, що в змозі володіти окультними силами природи, які носять назву пантоморфного вогню й астрального світла.
У їхніх храмах, стверджує переказ, посеред яскравого сонячного дня наступала тьма, світильники запалювалися самі собою, з'являлося небесне сяйво й чувся гуркіт грому. Маги називали цей нематеріальний вогонь, цей провідник електрики, який вони вміли зосереджувати й розсіювати за власним розсудом, "небесний лев", а електричні плини атмосфери і магнетичні течії землі вони називали "змії" і приписували собі здатність направляти їх, подібно до матеріальних струмів, на людей. Вони вивчали також і силу що вселяє, притягає а також творчу. Вони використовували для заклику духів формули, запозичені з найдавніших мов землі, даючи при цьому таке пояснення: "Не змінюй жодної первісної назви в заклинаннях, тому що всі вони – пантеїстичні імена Богів; вони сповнені магнетизмом обожнювання великої кількості людей і могутність їх невимовна"*. Ці заклинання серед очисних церемоній і молитов були, власне кажучи, тим, що одержало згодом назву Білої Магії.
Таким чином, Піфагор осягнув у Вавилоні всі містерії давньої магії. У той же час перед ним розгорталося в цьому вертепі деспотизму велике видовище: на руїнах релігій Сходу, які занепадали, поверх його звироднілого жрецтва, група посвячених, безстрашних і тісно згуртованих, захищала свою науку, свою віру й, наскільки це було можливо, стояла на сторожі справедливості. Віч-на-віч із деспотами, під постійним побоюванням бути роздертими подібно до Данила в левиному рові, вони приборкували дикого звіра необмеженої тиранії своєю духовною силою й відвойовували в нього ґрунт крок за кроком.
Після своєї єгипетської й халдейської посвяти Піфагор знав набагато більше, ніж його вчителі фізики чи будь-хто із учених греків того часу. Йому відомі були вічні начала всесвіту й застосування цих начал. Природа розкрила перед ним свої глибини; грубі покриви матерії розірвалися перед ним, щоб показати йому дивовижні сфери розкритої природи й одухотвореного людства. У храмі Нейф-Ізіди у Мемфісі й у храмі Бела у Вавилоні він узнав багато таємниць, щодо походження релігій щодо історії континентів і людських рас. Він міг порівняти переваги й недоліки єврейського єдинобожжя, політеїзму греків, триєдності індусів і дуалізму персів.
Він знав, що всі ці релігії – ключі до єдиної істини, яка видозмінюються для різних ступенів свідомості й для різних суспільних умов. Він володів ключем, тобто синтезом всіх цих доктрин, маючи езотеричні знання.
Одержавши свої знання в храмах Єгипту, Піфагор мав точні уявлення про великі перевороти на земній кулі. Індуська і єгипетська доктрини знали про існування давнього континенту, на якому виникла червона раса й розцвіла могутня цивілізація, названа греками Атлантидою.
Його внутрішній погляд, який обіймав минуле й поринав у майбутнє, повинен був осягнути із незвичайною ясністю й сьогодення. Його ведання показувало йому людство, якому загрожували найбільші лиха: неуцтво священиків, матеріалізм учених і відсутність дисципліни в демократії. Серед загального розслаблення він бачив азіатський, що виростав, і що із цієї чорної хмари страшний циклон збирався обрушитися на беззахисну Європу.
Прийшов час повернутися до Греції й приступити там своєї великої справи.
Піфагор оселився у Вавилоні й залишався там не зі своєї волі протягом дванадцяти років. Щоб піти звідтіля, потрібний був дозвіл перського царя. Його єдиноплемінник Демосід, царський лікар, просив за нього й добув для філософа волю. Піфагор повернувся до Самоса після тридцятичотирилітньої відсутності.
Він знайшов свою батьківщину роздавленою деспотизмом перського сатрапа. Школи й храми були зачинені. Поети й учені втікали від перського цезаризму. Але Піфагор мав принаймні ту розраду, що він зміг прийняти останній подих свого першого вчителя, Гермодама, і застав у живих свою матір Парфенісу, яка одна не сумнівалася в його поверненні, тому що всі інші були впевнені в його смерті.
Але вона ніколи не сумнівалася в пророцтві жерця Аполлона. Перфеніса знала, що під білим убранням єгипетського жерця її син готується до високої місії. Вона вірила, що із храму Нейф-Ізіди з'явиться той благий учитель і світлий пророк, що снився їй у священному гаї Дельфійського храму і якого ієрофант Адонаї обіцяв їй під кедрами Лівану.
Піфагор пробув на батьківщині недовго; легка барка несла по блакитних хвилях Циклади матір, і сина в нове вигнання. Вони залишали назавжди занепадаючий Самос, направляючись до Греції. Піфагора вабили не олімпійські вінки й не лаври поета; його справа була надзвичайно великою: розбудити сплячу душу богів у святилищах, повернути силу й чарівність храму Аполлона й заснувати школу науки й життя, з якого б виходили не політики й софісти, а посвячені чоловіки й жінки, щирі матері й справжні герої...
ДЕЛЬФІЙСЬКИЙ ХРАМ. ДІОНІС І АПОЛЛОН
Із незапам'ятних часів Дельфи були місцем поклоніння народів. Їхнє центральне положення в Елладі й захищена місцевість сприяли цьому. Надзвичайний краєвид навколишньої природи вражав уяву.
За храмом знаходилися печера із тріщиною, звідки виривалися холодні пари, які викликали, за переказом, натхнення й екстаз. Плутарх розповідає, що в дуже давні часи один пастух, який сів на краю цієї тріщини, почав пророкувати. Спочатку пастуха вважали за божевільного, але коли всі його передбачення здійснилися, випадок цей звернув на себе увагу жерців, які заволоділи печерою й присвятили цю місцевість Божеству. Звідси й заснування пророцтва піфії, яка сідала на триніжок поверх тріщини; пари, що виривалися звідтіля, викликали в ній друге бачення.
Есхіл говорить в "Евменідах" вустами піфії, що спочатку Дельфи були присвячені Землі, потім Феміді (справедливості), потім Фебії (посередниці) і, нарешті, Аполлонові, сонячному Богу. Кожне із цих імен являє собою в символіці храму різні минулі періоди й обіймає цілі століття.
Але популярність Дельф починається з Аполлона. Юпітер, кажуть поети, бажаючи довідатися про центр землі, випустив двох орлів – зі сходу й заходу, і вони зустрілися в Дельфах. Звідки береться ця чарівність, це всесвітнє й незаперечне значення, що зробило з Аполлона, переважно грецького бога, незрозуміле зачарування, яке збереглося за ним?
Історія не розповідає про це нічого. Запитайте ораторів, поетів, філософів – вони дадуть вам лише поверхневе пояснення. Справжня відповідь на це питання залишалася таємницею храмів. Спробуємо проникнути в неї.
У орфічному розумінні Діоніс і Аполлон були два різних одкровення того самого божества. Діоніс являє собою езотеричну істину, основу й внутрішню суть речей, відкриту лише для посвячених, а ще таємниці життя, минулі й майбутні існування, відносини душі до тіла та неба до землі.
Аполлон уособлює ту ж ідею в її застосуванні до земного життя й до громадського порядку. Натхненник поезії, медицини й законодавства, він розкривався в науці пророцтвом, у мистецтві – красою, у долях народу – справедливістю, в етиці – очищенням.
Таким чином, для посвяченого Діоніс означав розкриття божественного духу у всесвіті, а Аполлон – її прояв у житті земної людини. Жерці подавали це поняття народу за допомогою наступної легенди. У часи Орфея Вакх і Аполлон посперечалися із приводу дельфійського триніжка. Вакх добровільно поступився у суперечці своєму братові, а сам вийшов на вершини Парнасу, де жінки Фив проводили його містерії. І дійсно, обидва великі сини Юпітера розділили між собою панування над світом. Один царював над таємничим і потойбічним; інший – над існуючим на землі.
Отже, під ідеєю Аполлона ми знову знаходимо сонячне Слово, творче Слово, великого Посередника, Вішну індусів, Мітру персів, Гора єгиптян. Але давні ідеї азіатського езотеризма оповиті у легенді Аполлона такою пластичною красою й таким пронизуючим світлом, що це дало можливість їм глибше проникнути у людську свідомість, подібно, за висловом Есхіла, до "стріл Бога, тих білокрилих змій, які спрямовуються з його золотого лука".
Аполлон з'являється з темряви великої ночі в Делосі; усі богині вітають його народження; він іде, він схоплює лук і ліру; його кучері розвіваються вітром; сагайдак звучить за його плечима, і море починає тріпотіти, і весь острів сяє у хвилях золота й полум'я.
Це – епіфанія божественного Світла, яке створює порядок, сяйво й гармонію, дивовижним відзвуком яких є поезія. Аполлон направляється в Дельфи, де своїми стрілами простромлює дивовижного змія, який мучив країну, відроджує край і засновує храм, уособлюючи таким чином у собі образ перемоги божественного світла над мороком і злом.
У давніх релігіях змій символізував і фатальне коло народжень, і зло, яке звідси випливає. А тим часом із цього життя, зрозумілого й переможеного, виникає знання. Аполлон, що вбиває змія, є символ посвяченого, котрий перемагає природу знанням, приборкує її волею, і, розриваючи оболонку тілесності, піднімається в сяйві духовності, у той час як розбиті ланцюги людської тваринності корчаться в прасі.
От чому Аполлон уважається представником спокути й очищення душі й тіла. Забризканий кров'ю чудовиська, він спокутував і очистив себе протягом восьмирічного усамітнення під цілющими лаврами Темпейської долини. Аполлон, вихователь людей, охоче перебуває серед них у містах, але надовго не залишається там. Восени він повертається на батьківщину, у країну Гіперборейську.
Це таємнича країна світлих і прозорих душ, які живуть у вічному сяйві неперевершеного блаженства. Там – його справжні жерці й жриці. Він живе у найтіснішому спілкуванні з ними й, коли бажає дати людям свій кращий дарунок, він посилає із країни Гіперборейської одну із цих великих світлих душ, щоб вона втілилася на землі заради допомоги смертним. А сам він вертається в Дельфи щовесни, коли співаються гімни. Він з'являється у своїй гіперборейській білості, видимий лише посвяченим, на колісниці, запряженій благозвучними лебедями.
Аполлон повертається у своє святилище, де піфія передає людям його пророцтва, і де його слухають мудреці й поети. І тоді починають співати солов'ї, Кастальске джерело розливається срібними струменями й потоки небесного світла й небесної музики звучать у серці людини й проникають навіть у невидимі артерії природи.
У цій легенді про гіперборейців проглядає езотерична основа міфу про Аполлона. Під країною Гіперборейською слід розуміти потойбічний світ, емпірей перемігших душ, які сіяють у своїй неземній красі. Сам Аполлон уособлює світ, нематеріальний і розумний, з якого виходить усяка істина а фізичною подобою якого є видиме сонце; манливі його лебеді означають поетів, високих геніїв, посланників його сонячної душі, яка залишає після себе струмливі хвилі світла й музичних мелодій.
На сході сонця Піфагор вів тривалі бесіди з жерцями Аполлона, які носили назву святих і пророків. Піфагор досяг у той час повної зрілості. Він носив білий одяг по-єгипетськи й пурпурний перев'яз на чолі. Коли він говорив, його серйозні, глибокі очі проникали в душу співрозмовника, викликаючи в ньому глибоке хвилювання, і навіть повітря довкола нього здавалося більш легким і наповненим духовністю.
Бесіди Самоського мудреця з вищими представниками грецької релігії мали дуже важливе значення. Мова йшла не тільки про мистецтво пророцтва й про натхнення, але й про майбутнє Греції, і про долю всього світу. Знання й сили, які він придбав у храмах Мемфіса й Вавилона, надали йому високого авторитету. Він мав право говорити як можновладець з керівниками Греції, і він виконав це з усією силою свого генія й з усім ентузіазмом усвідомленої місії.
Щоб просвітити і підготувати їхню свідомість, він почав їх знайомити зі своєю юністю, з перипетіями своєї боротьби й з єгипетською посвятою. Він розповідав їм про цей Єгипет, що всиновив Грецію, давній і незмінний, немов покрита ієрогліфами мумія в глибині його пірамід, але який володіє у своїх склепах таємницями народів, мов і релігій. Він розкрив перед їхніми очима містерії великої Ізіди, земної й небесної, матері богів і людства. Він проводив їх через всі необхідні випробування й під кінець дав їм проникнути разом із собою у світлу частину Озиріса.
Потім Піфагор розкрив перед ними таємниці халдейських магів, їхні окультні знання, що зберігалися в масивних храмах Вавилона, де вони викликали живий вогонь, у якому з'являлися образи демонів і богів.
Народи не можуть уникнути своєї долі, якщо вони не пильнуватимуть безперервно й неослабно. І сам мудрий народ Гермеса і його Єгипет, чи не зруйнувався й він після шести тисяч років процвітання?
Життя Греції, красуні Іонії, повинно бути ще скороминучішим!.. Прийде час, коли сонячний Бог покине цей храм, коли варвари зруйнують його, так що навіть каменя на камені не залишиться, і коли пастухи поведуть свої череди пастися на руїнах Дельф.
МІСТО КРОТОН. ПІФАГОР І ЙОГО ВЧЕННЯ
Було кілька причин, чому Піфагор обрав цю колонію як центр своєї діяльності. Його ціль була не тільки передати своє вчення групі вибраних учнів, але й застосувати ідеї цього вчення до виховання юнацтва й до життя держави. Цей план вимагав заснування школи для посвяти мирян, щоб таким часом поступово перетворити політичну організацію міст за зразком його релігійного й філософського ідеалу.
Безсумнівно, що жодна з республік Еллади або Пелопоннесса не допустила б такого нововведення. Філософа обвинуватили б у змові проти держави. Грецькі міста Тарентської затоки були менш заражені демагогією й тому там допускалася більша воля. Піфагор не помилився, сподіваючись знайти доброзичливе ставлення до своїх реформ у Кротонському сенаті. Варто додати, що наміри його сягали далі від Греції. Передбачаючи еволюцію ідей, він угадував падіння еллінізму й мав намір внести в людську свідомість початки наукової релігії.
Заснувавши свою школу при Тарентській затоці, він поширив езотеричне вчення в Італії й, разом із тим, у дорогоцінній посудині свого вчення зберегла для народів Заходу саму суть східної Мудрості. З'явившись у Кротоні, який схилявся вже до зніженого життя свого сусіда Сибаріса, Піфагор зробив там справжню революцію.
Порфирій і Ямблих описують його перший виступ у Кротоні скоріше в ролі мага, ніж у ролі філософа. Він закликав молодих людей у храм Аполлона й силою свого незвичайного красномовства вирвав їх з мереж розпусти. Він зібрав жінок у храм Юнони й переконав їх принести весь золотий одяг і дорогоцінні прикраси у вигляді подарунка в цей самий храм як доказ повної перемоги над марнославством і зніженістю. Він окутував незвичайним зачаруванням суворість своїх повчань; з його мудрості виривалося полум'я, яке надихало й заражало всіх. Краса його вигляду, шляхетність осанки, зачарування його виразного обличчя й голосу довершували перемогу. Жінки порівнювали його з Юпітером, а молоді люди – з Аполлоном Гіперборейським. Він скоряв і захоплював юрбу, яка дивувалася, слухаючи його, і проти волі починала любити правду й доброчесність.
Сенат Кротону, або Рада тисячі стривожився цим впливом Піфагора. Він закликав його, вимагаючи звіту, якими засобами досягає він такого разючого панування над розумом. Це було для нього приводом розвити свої ідеї виховання юнацтва й довести, що вони не тільки не загрожують дорійській конституції Кротону, але, навпаки, допоможуть зміцнити її.
Коли Піфагор схилив до свого плану найзаможніших громадян і більшість сенату, він запропонував їм створити нову установу для нього й для його учнів. Це братерство посвячених мирян повинне було вести спільне життя в будинку, пристосованому для цієї мети, але не ухилятися від цивільного життя. Ті з них, які заслужать звання вчителя, допускаються до навчання фізичним, психічним і релігійним наукам. Що стосується молодих людей, то, залишаючись під контролем глави ордена, вони могли бути допущені до різних ступенів посвяти відповідно до їх розвитку й виробленої волі. Вони повинні були почати із підпорядкування правилам громадського життя, проводячи весь день у школі під наглядом учителів. Ті, які побажали б вступити формальним чином в орден, повинні були передати своє майно опікунові, залишаючи за собою право одержати його назад.
Ранком і ввечері учні співали під акомпанемент ліри золоті вірші:
Віддай безсмертним Богам побожне поклоніння
І збережи потім твою віру...
Коментуючи це правило, учневі роз'ясняли, що Боги, різні на вигляд, були по суті ті ж самі у всіх народів, тому що вони відповідають тим розумним силам, які діють у всьому всесвіті. Завдяки такому розумінню, мудрий міг шанувати Богів своєї батьківщини, маючи в той же час зовсім інше уявлення про їхню сутність, ніж людина неосвічена.
Терпимість до всіх культів, єдність всіх народів у людській еволюції, єдність релігій в езотеричній науці – всі ці нові ідеї починали виникати в розумі нового учня. А золота ліра продовжувала свої глибокі повчання:
Вшановуй пам'ять благодійних героїв,
Шануй безсмертний дух напівбогів.
За цими віршами новачок починав розрізняти, ніби крізь покривало, божественну Психею, душу людську. Небесний шлях загорявся перед його внутрішнім поглядом. Тому що в культі героїв і напівбогів посвячений споглядав вчення про майбутнє життя й таємницю світової еволюції. Ця велика таємниця розкривалася перед учнем не відразу; його готували до її сприйняття, розповідаючи про цілу ієрархію переважаючих людину істот, що називаються героями й напівбогами, які і є його керівниками й посередниками між людиною й божеством, що через них, проявляючи героїчні якості, він може досягти наближення до божества.
Але яким чином увійти в стосунки із цими невидимими геніями? Звідки походить душа? Куди йде вона? І навіщо ця похмура таємниця смерті? Той, хто вступав, не смів задавати цих запитань, але їх можна було вгадати за виразом його обличчя; замість відповіді вчитель указував йому на тих, що боролися на землі, на статуї в храмі й на просвітлені душі в небесах, цієї "вогненної фортеці Богів", куди проник Геркулес.
У глибині античних містерій всі Боги зводилися до єдиного верховного Бога. Це одкровення, зрозуміле до кінця, ставало ключем Космосу. Ідею цю зберігали в таємниці до посвяти у повному змісті цього слова. Посвячений не знав про неї нічого. Йому давали лише можливість передбачити цю істину у відображеннях, перенесених на музику й числа. Тому що числа, повчав Учитель, містять у собі. таємницю речей, а всесвітня гармонія є завершене вираження Бога. Сім священних ладів, побудованих на сімох нотах семиструнника, відповідають семи кольорам світла, семи планетам і семи видам існування, що повторюється в усіх сферах матеріального й духовного життя, починаючи із самої смиренної й закінчуючи самою великою. Мелодії цих ладів, потрапивши в душу учня, повинні настроювати її й робити настільки гармонічною, щоб вона могла у відповідь вібрувати на кожний подув істини.
Цьому очищенню душі відповідало й очищення тіла, яке досягалося правильною гігієною й суворою дисципліною звичаїв. Перемагати свої пристрасті було першим боргом посвяченого. Хто не привів свою власну природу в гармонію, той не може відображати й божественну гармонію.
Але в ідеал піфагорійського життя не входив аскетизм, тому що шлюб розглядався в піфагорійців як щось священне. При цьому від учнів вимагалась цнотливість, для посвячених же помірність служила джерелом сили й досконалості. "Уступати чуттєвості, значить погоджуватися на приниження перед самим собою", – говорив Учитель. Він додавав, що хтивість є ілюзія, що її можна зрівняти "зі співом сирен, які при наближенні до них зникають, а на місці, звідки лунав спів, виявляються поламані кістки й закривавлені шматки тіла на скелі, поїденої морськими хвилями; тоді як щира радість подібна до концерту муз, який залишає в душі сліди небесної гармонії".
Піфагор довіряв цнотливості посвяченої жінки, але ставився з великою недовірою до жінки звичайної. Одному учневі, що запитував Піфагора, коли ж йому можна буде наблизитися до жінки, він відповідав:
"Коли тебе стомить твій спокій".
Всесвіт і сам Бог уявляються йому по черзі й послідовно відображеними в цих трьох дзеркалах. По-перше, проявлений через інстинкт і через калейдоскоп почуттів Бог різноманітний і нескінченний, як і його прояви; звідси – політеїзм, у якому кількість богів необмежена. По-друге, відображений у розумній душі Бог – двоїстий, тобто, складається з духу й матерії; звідси – дуалізм Зороастра, маніхеїв і деяких інших релігій. По-третє, відображений у чистому Розумі Бог – троїстий, тобто, є духом, душею й тілом у всіх проявах всесвіту; звідси культи Трійці в Індії (Брахма Вішну, Шива) і Св. Трійці в християнстві (Отець, Син і Святий Дух).
І нарешті, пізнаний волею, у якій зливається все, Бог є Єдиним і звідси виходить герметичний монотеїзм Мойсея у всій своїй суворості. Тут немає вже уособлення, немає втілення. Тут ми виходимо з меж видимого всесвіту й потрапляємо до царства Абсолютного. Передвічний господарює один над усім світом, перетвореним у порох.
Розходження релігій походить від того, що людина осягає Бога лише через призму своєї власної істоти, умовної й кінцевої, тоді як Бог невпинно здійснює єдність трьох світів у загальній гармонії всесвіту.
Це вже само по собі вказує на магічне значення Тетраграмми в порядку ідей. У ній вміщені не тільки основи наук, закон істот і спосіб їхньої еволюції, але й джерело різних релігій і їхньої верховної єдності. У ній ховався дійсно загальний ключ. Звідси – ентузіазм, з яким Лісіс говорить про неї в "Золотих віршах" і в цьому ж можна побачити причину, чому піфагорійці клялися цим великим символом:
"Клянуся тим, який уклав у наші серця Священну Тетраду, величний і чистий символ, Джерело Природи й зразок Богів."
Піфагор ішов ще далі у своєму вченні про числа. У кожному з них він визначав той чи інший принцип, той чи інший закон, ту чи іншу активну силу всесвіту. Він говорив, що головні основи містяться в чотирьох перших числах, тому що складаючи або перемножуючи їх між собою, можна знайти й усі інші числа.
Так само й безмежна різноманітність істот, що утворюють всесвіт, походить із сполучення трьох первинних сил – матерії, душі й духу – під творчим імпульсом божественної єдності, що їх змішує й диференціює, зосереджує й дає їм силу.
Разом з іншими вчителями езотеричної науки Піфагор надавав великого значення числам сім і десять. Складаючись із трьох і чотирьох, сім означає з'єднання людини з божеством: це число адептів, великих посвячених, і оскільки воно відображає повне здійснення всього, що проходить через сім ступенів, – то це ще й зображення закону еволюції. Число десять, утворене зі складання перших чотирьох чисел і таке, що містить у собі сімку, є досконале число, тому що воно уособлює собою всі начала Божества, які спершу розвивалися, а потім – злилися в новій єдності.
Закінчуючи викладання своєї теогонії, Піфагор показував своїм учням дев'ять муз, що уособлюють науки, згруповані по три разом, муз, що відповідають потрійній троїстості, проявленій в дев'ятьох світах, та які разом з Вестою, охоронницею первинного Вогню, утворюють священну Декаду.
Досконалість. Космогонія й Психологія. Еволюція душі.
Учень одержав від Учителя всі основи священної науки. Завдяки цій першій посвяті, з нього нібито спала густа луска, що закривала його духовне бачення. Скидаючи блискуючий покров міфології, посвята відривала його від світу видимого, щоб кинути його в безмежні простори й занурити у світлові хвилі вищого Розуму, звідки Істина випромінюється на всі три світи.
Але наука чисел була лише вступом, попередньою підготовкою до великої посвяти. Озброєний цими знаннями, він повинен був спуститися з висоти Абсолютного в глибини природи, аби схопити божественну ідею
Але ж у чому полягає вічна, болісна загадка цього світу, який ми, народжуючись, приймаємо за непохитну основу всесвіту, тоді як він сам несеться, захоплений у простір? У чому загадка цих континентів, що з'являються із дна морів, і знову зникають у них, цих народів, що зміняються, і цивілізацій, що руйнуються?
Це – велика внутрішня таємниця кожного й усіх, це – проблема душі, що відкриває в собі дві безодні – і мороку, і світла, що споглядає себе по черзі то із захватом, то із жахом, і каже собі: "Я не від цього світу, тому що світ не здатний мене пояснити. Я прийшла не від землі і я йду в інше місце. Але куди? Це – таємниця Психеї, що містить у собі всі інші таємниці".
Космогонія видимого світу, – казав Піфагор, – привела нас до історії землі, а остання – до таємниці людської душі. Цією таємницею ми доторкаємося до свята-святих, до таємниці таємниць. Оскільки її свідомість прокинулася, душа стає для себе самої найдивнішим зі всіх видовищ. Але сама свідомість – це не більше, ніж освітлена поверхня її суті, у глибині якої криються темні й невимірні безодні. У непізнаних своїх глибинах божественна Психея споглядає зачарованим поглядом всі життя й усі світи: минуле, сьогодення й майбутнє, які зливаються у Вічності.
"Пізнай самого себе й ти пізнаєш всесвіт". Така таємниця мудрих посвячених. Але, щоб проникнути через ці вузькі двері в неосяжність невидимого всесвіту, необхідно розбудити в собі безпосереднє знання душі, що очистилася, і озброїтися світильником Розуму, наукою начал і священних чисел.
Так переходив Піфагор від фізичної космогонії до космогонії духовної.
Після еволюції землі він роз'ясняв еволюцію душі протягом світів. Поза посвятою ця доктрина відома як переселення душ (трансміграція). Жодна частина окультної доктрини не була так змінена, як ця, завдяки чому давня й сучасна література знають її в безглуздих перекручуваннях.
Душа, ставши чистим духом, не втрачає своєї індивідуальності, але закінчує її, з'єднуючись зі своїм прототипом у Богові. Вона пригадує всі свої попередні існування, які їй здаються сходинками для досягнення тієї вершини, звідки вона охоплює й осягає Всесвіт. У цьому стані людина вже припиняє бути людиною, каже Піфагор, вона стає напівбогом. Тому що людина відображає своєю істотою невимовне світло, яким Бог наповнює нескінченність. Для неї рівносильне знати й могти, любити й творити, існувати й випромінювати істину й красу.
Чи остаточна ця межа? Духовна вічність має інші виміри, ніж сонячний час, але вона має також свої етапи, свої норми й свої цикли, що перевершують будь-яке людське розуміння. Але закон прогресивних аналогій у висхідних царствах природи дозволяє нам стверджувати, що дух, досягши цього вищого стану, не може вже повернутися назад; що коли видимій світи змінюються й проходять, то невидимий світ, який служить їхнім початком і їхнім кінцем, – безсмертний.
Такими світлими перспективами закінчував Піфагор історію божественної Психеї.
Едуард Шюре "Великі посвячені", 1914 р.
|
