Одна з найбільш складних і глибоких систем – санкх'я ("число", "розмірковування") – була досить популярна в давнину. Вона сконцентрувала в собі більшість проблем індуїстської філософії. Її засновником уважається легендарний Капіла (приблизно VII ст. до н. е.). Трактати найдавніших авторів до наших днів не дійшли. Перший відомий текст класичної санкх'ї – "Санкх'я-каріка" Ішваракрішни (приблизно III ст. н.е.). Відповідно до вчення санкх'ї, існують два самостійних начала: пракріті – єдина, вічна й мінлива природа, й пуруша – безліч індивідуальних духів. У своєму непроявленому вигляді пракріті міститься в рівновазі трьох її складових сил – гун. Перша гуна – саттва – створює рівновагу, спокій і гармонію; друга – раджас – збудження, страсті й активність; третя – тамас – інертність, тупість і байдужість. Всі три гуни існують завжди разом, комбінуються в різних поєднаннях і породжують всю розмаїтість видимого світу. На початку кожного світового періоду рівновага цих сил порушується, пракріті розгортається й виникають 25 елементів, або типів, існуючого (таттв), починаючи від інтелекту й почуття індивідуальності й закінчуючи фізичними елементами (повітря, вогонь, вода, земля, ефір). Пуруша – безсмертний початок, який одухотворяє, – відрізняється від тіла, думки, наших органів почуттів і відчуттів. Він сприймається як бездіяльний споглядач всіх процесів, що відбуваються у світі. Але в кожному конкретному житті він втягується в кругообіг сансари, і відбувається змішання інтелекту й духу. Усвідомити їхню реальну незв'язаність можна за допомогою глибокого розмірковування й внутрішнього зосередження. Ціль санкх'ї – звільнити дух людини від пут незнання й неуцтва, утихомирити страсті, очистити тіло й думки вправами й осягти істину. Теоретичним фундаментом йоги є даршани, які опираються на вихідний текст "Йогасутри" Патанджалі, а також на коментарі до нього – санкх'я. Відповідно до йоги пізнати істину можна лише за допомогою складної психофізіологічної техніки. Йога як метод удосконалювання допускає припинення психічних процесів, причому психіка сприймається як щось матеріальне, природне. Йога веде до подолання всього минущого. Для цього пропонується восьмискладовий шлях, тобто шлях, що складається з восьми стадій: яма – утримання від насильства, неправди, від заподіяння шкоди всьому живому, від ворожнечі й ненависті, від корисливості, марнослів'я, порочних зв'язків з негідними людьми; ніяма – виконання приписів з очищення тіла й постійні розмірковування про божественне; асана – оволодіння правильними позами для зосередження; пранаяма – керування подихом; пратьяхара – відволікання органів почуттів від їх об'єктів; дхарана – утримання уваги й зосередження свідомості; дх'яна – медитація й самадхі – найвищий з можливих стан свідомості. У результаті восьмиланцюгової йоги дух відділяється від пракріті й досягає остаточного звільнення. Кінцевою метою людського життя в ньяя, як і в інших даршанах, проголошується мокша, але при цьому підкреслюється важливість умогляду для пізнання справжньої реальності. Умови й методи істинного пізнання визначаються за допомогою логіки й законів. Ньяя визнає чотири види простих самостійних джерел пізнання: сприйняття; висновок, заснований на сприйнятті; уподібнення (тобто встановлення зв'язку слова з побаченим уперше предметом); словесне свідчення. Пізнання, побудоване на цих джерелах, визнається достовірним. Недостовірне пізнання опирається на пам'ять, сумнів, помилку й припущення. Ньяя поділила сфери своїх інтересів із вайшешикою, вибравши для себе насамперед правила, методи мислення й формулювання результатів його діяльності, тобто диспут. Вихідним текстом давньої школи була "Ньяясутра" Акшапади Готами. Детально скласифікувавши джерела достовірного пізнання, ньяя розробила вчення про сприйняття, надчутливе і звичайне, і логічну теорію висновку. Розвиток старої ньяя завершив Удаяна (1050–1100). Новий етап почався із трактату Гангеші "Татова-чінтамані" (XIII ст.). Відтепер школа стала називатися нав'я-ньяя ("нова ньяя"). Головне завдання вайшешики – створення вчення про буття. Опираючись на давні епічні космологічні тексти, вайшешика розмірковує про буття як таке, аналізує його склад і виділяє основну сутність і класи. У бутті виділяється шість видів: речовності, їхні якості та рух, загальне й особове та внутрішнє єство. Даршана докладно аналізує кожний вид. Деякі вчені вважають ньяя частиною вайшешики, яка відділилася від неї в II ст. і стала існувати самостійно як школа для вивчення правил і методів ведення диспутів. Ньяя й вайшешика дійсно дуже близькі даршани. Основним трактатом вайшешики є давні "Вайшсшика-сутри" Канади, але вони мають менше значення в порівнянні з коментарем Прашаста-пади (IV–V ст.), який затьмарює авторитет Канади. Загальна філософська спрямованість ньяя й вайшешики, подібність у логіці й теорії пізнання послужили передумовами для злиття двох шкіл в одну, яка одержала назву "ньяя-вайшешика". З V по XII ст. ньяя-вайшешика очолювала напружену філософську боротьбу індуїстськї філософії з буддизмом. З упанішад виросла веданта (буквально "кінець вед"). Авторитетними текстами для цієї даршани вважаються "Бхагавадгіта", "Бхагавата пурана" і "Брахма-сутри" Бадараями. Під назвою "веданта" існувало кілька традицій релігійно-філософської думки, які запекло сперечалися між собою. Першою була адвайта-веданта Шанкари, за нею йшли вішішта-адвайта Рамануджі, двайта-веданта Мадхви, двайта-веданта Німбарки й ін. Всі школи об'єднувала головна тема: співвідношення людини й Абсолюту, абсолютного начала (божественного або безособового) і світу, звільнення від сансари й шляхи цього звільнення. Особливу популярність має школа Шанкари. Він стверджував, що безособовий Брахман – абсолютна реальність і немає нічого крім нього. Увесь видимий світ – результат дії його магічної сили – майї. Більшість людей саме цей ілюзорний світ вважають реальним. Мудреці ж проникають за його зовнішню оболонку й за оманною грою ілюзії осягають справжню реальність – Брахмана. Він непізнаваний, його не можна визначити словами, він всемогутній і всезнаючий, він створює, зберігає й руйнує світ. У цьому змісті він – Ішвара (Господь), і його слід шанувати тим, хто вірить у реальність світу. Дух, пов'язаний з тілом, у світі ілюзій забуває про свою божественну сутність. Істинне звільнення – пам'ять і усвідомлення свого зв'язку з вічним Брахманом і досягнення єдності з ним. Шоста даршана досліджувала й обґрунтовувала ритуал, побудований на ведійській традиції. Перший текст школи – "Міманса-сутра" Джайміни. Згідно з мімансою, ритуал є важливішим для пізнання істини, ніж філософське міркування. Міманса затверджувала абсолютний авторитет вед, доводила, що вони походять не від бога й не від людини, а є безособовим джерелом знань і тому безпомилкові. Увесь видимий світ – не є зовнішньою оболонкою, яка приховує якусь сутність і основу. Він не спочиває ні на чому, крім самого себе, його можна бачити наскрізь, як годинниковий механізм. Жертвопринесення є тією дією, що створює всесвіт, "заводячи" його, як годинник. Для окремої людини, зануреної в повсякденне життя, саме ритуал дає зміст і напрямок цього життя й виступає символом вищої значимості. Мімансу заперечувала існування богів: звертання до них – усього лише умовний прийом у ритуалі, а самі вони – лише імена, мовна абстракція й не більше. Головну цінність для послідовників міманси мали ритуальні приписи священної традиції. Вони несли в собі особливий заряд енергії, яка спонукала, підштовхувала до ритуальної дії. Всі інші тексти ведійської традиції мали лише допоміжне значення й були надлишковими, непотрібними, розрахованими на людей, не готових прийняти істинну картину світу. У світі немає місця богу або якійсь абсолютній єдності, є лише дхарма – борг, що розуміється як неухильне виконання ритуалів. Міманса була єдиної з даршан, яку не цікавило звільнення від сансари. Вона стверджувала, що головна мета життя – досягнення успіхів у цьому світі й народження на небесах. За межами Індії міманса майже невідома. Приблизно з XIII ст. серед самостійних філософських шкіл в індуїзмі чільне місце посіла веданта, яка частково поглинула санкх'ю і йогу. Ньяя перетворилася в науку логіки, а інші даршани стали скоріше предметами навчання, ніж філософськими школами, що розвиваються самостійно. Звичайно в традиційній індуїстскій філософії називають шість шкіл, насправді їх було набагато більше. Священний текст для індійця – частина індуїстського віросповідання. Будь-який твір, пов'язаний з релігією й вірою, написаний на санскриті або іншою новоіндійською мовою, вважається священним і входить до індуїстської традиції. У рукописі індуїст бачить матеріалізоване священне слово. Рукописи часто лежать у вівтарях разом із зображеннями божеств. Їм поклоняються, підносять квіти й читають молитви. Вони – "домашні боги", і не кожний господар будинку покаже їх чужинцеві. Що ж входить у звід священних текстів індуїзму? Насамперед веди, брахмани й упанішади. Із самого початку вони були доступні лише тим, хто пройшов обряд посвяти. Дотепер веди вважаються надбанням винятково брахманів, які протягом сторіч зберігали їх незмінними в усній передачі, хоча давно існує писемність, а практична ритуальна потреба в цих текстах пішла в минуле разом із давніми формами жертвопринесень. На відміну від брахманістської священна література індуїзму була доступна всім, включаючи жінок і представників нижчих каст. Для повного й глибокого розуміння ведичних текстів створювалися допоміжні твори. Як правило, їхнє авторство приписувалося древнім мудрецям, які виступають скоріше героями легенд, ніж реальними, історично існуючими особистостями. Такі тексти називалися веданта (буквально "частини, члени вед") і стосувалися вони різних областей ведичного знання: фонетики, граматики, ритуалістики, етимології, метрики й астрономії. Пізніше до них були приєднані сутри – найкоротші тексти за родом давніх дисциплін. Сутри були розраховані на передачу в усній традиції й призначалися для вивчення напам'ять. Наставник-гуру супроводжував читання сутр своїм коментарем; без нього сутри часто незрозумілі. Стиль сутр довго зберігався незмінним і продовжував існувати навіть тоді, коли тексти стали записувати й необхідність у їхньому завчанні відпала. Із усіх допоміжних дисциплін першорядне значення для індуїзму набула ритуалістика, якій присвячено безліч сутр: шраута-сутри описували врочисті ритуали жертвопринесень, гріх'я–сутри – домашні обряди, шильна-сутри – пристрій вівтарів. Особливо важливими були дарма-сутри, тобто тексти, в якиїх викладається дхарма – основні закони життя й повсякденні релігійні обов'язки двічінароджених. Дотримання дхарми в повсякденному житті розглядалося як безперервна очисна жертва. Пізніше на зміну сутрам прийшли шастри – навчальні тексти з різних галузів знань. Більшість із них написано на початку нової ери й витримано у віршованій формі: так їх легше запам'ятовувати. Традиція віршованої форми навчальної й наукової літератури довго зберігалася в Індії й пережила середні віки. Звичайно шастри зводилися до якогось божественного авторитету, який доносив до людей вічну мудрість. Найвпливовішими були дхарма-шастри, які викладали основні заповіді індуїзму й основи моральної поведінки. Серед дхарма-шастр найпопулярнішою на довгі століття залишалася Манава-дхарма-шастра – "Закони Ману" (прабатька роду людського в індуїстській традиції). "3акони" висвітлюють різні сторони життя людини в суспільстві, містять приписи для каст, общин і окремих осіб, та торкаються релігійних питаннь. Індуїстська традиція й зараз охоче посилається на це джерело, цитуючи його популярні афоризми. Індуїстська традиція приписує ведам божественне походження. У них відбите священне знання, яке давні провидці-ріші знайшли внутрішнім, інтуїтивним прозрінням, Їх називали також каві ("мудрець", "поет") і віпра ("поет", "натхненний", "трепетний"). Уважається, що ріші не створювали гімни самі, а лише втілювали в слова ту істину, яка була виявлена їм богами. Робили вони це за допомогою богині мовлення Вач. Відомі чотири веди: Рігведа (веда гімнів), Самоведа (веда наспівів, священних мелодій), Яджурведа (веда жертвопринесень) і Атхарваведа (веда магічних заклинань). Вони називаються також самхитами – збірниками. Веди розрізнялися між собою за багатьма ознаками: за складом, обсягом, часом створення, за змістом й авторитетністю. Але для індуїстської традиції тієї пори, як, втім, і нинішньої, був і залишається головним організуючим стрижнем ритуал, тому веди витлумачуються насамперед у ритуальному ключі. Вони були пов'язані з ритуалом жертвопринесень і тому співвідносилися з діяльністю основних класів жерців. Рігведа – найдревніша і найавторитетніша серед вед. Її 1028 гімнів дають уявлення про релігію давніх аріїв. Гімни Рігведи звернені до того або іншого божества. Вони починаються з його вихваляння, з перерахування його особливостей, доблесних заслуг і славних діянь. Божество возвеличується як захисник від усіляких лих і напастей, як податель багатства, сили й процвітання, здатний забезпечити багаточисленне чоловіче потомство, нев'януче здоров'я й довголіття. Жрець, який називався хотар, відав декламацією гімнів Рігведи: вимовляючи їх, він запрошував богів прийняти жертву. Удгатар був знавцем мелодій, яка супроводжувала гімни, і в такий спосіб знавцем Самоведи. Адхвар'ю здійснював необхідні ритуальні дії й шепотів при цьому жертовні формули Яджурведи. Атхарваведа була пізніше внесна до канону і тому утримала титул "четвертої веди", оскільки була позв'язана не з жертвопринесеннями, а з домашніми ритуалами. Веди відкривають традицію шруті (буквально – "слухання"), тобто одкровення, знання, відкрите богами для присвячених, мудреців, провидців-ріші. Протягом багатьох століть веди передавалися усно від покоління до покоління й зберігалися в жрецьких родах. Жерці створили складну систему завчання й перевірки текстів, що виключала найменші погрішності. Тексти вед зберігалися в усній традиції навіть тоді, коли в Індії поширилася письменність. До традиції шруті належать, крім самих вед, інші тексти, які безпосередньо опираються на них і розвивають окремі їхні сторони. До кожної веда-самхіті примикають брахмани – тексти, які містять коментарі жерців-брахманів до ведійських ритуалів. Заключну частину брахман становлять араньяки – тексти, адресовані лісовим пустельникам. Вони є як би перехідним щаблем від брахман до упанішад – текстів етичного, філософського й ритуального характеру. Упанішади* завершили ведійську традицію. Вони так і називаються – веданта, що значить "кінець вед". Веди й звід священних текстів, який примикає до них, не відійшли в минуле і не втратили свого значення. Вони й зараз відіграють велику роль у духовному житті Індії й зберігають силу священного авторитету. (Біля ніг учителя) У середині I тис. до н.е. почався новий період в історії всього людства. Віра людей у старих богів переживала серйозну кризу. Історія робила поворот; людина стала інакше осмислювати себе й своє буття. Міфологічна епоха закінчувалася. Світ богів, напівбогів і духів відступав... Стали з'являтися люди, що задавали питання, які до них ніхто не задавав, які міркували про сенс життя й відважувалися шукати опору не в богах, а в самих собі. Вони були здатні відмовитися від мирських благ, якими б привабливими вони не були, піти в ліс, усамітнитися в печері, пустелю або в гори, стати пустельниками й добувати вище знання істини аскетичними подвигами. Таких людей називають мудрецями, пророками, філософами. У період приблизно з VIII по II ст. до н.е. у різних частинах давнього світу одночасно й незалежно один від одного проповідували ізраїльські пророки, зороастрійські жерці в Ірані, перші грецькі філософи, засновники буддизму й джайнізму в Індії, творці конфуціанства й даосизму в Китаї. У сукупності їхні твори склали вселюдський значимий завіт. Місце й роль індійських мудреців у ньому надзвичайно великі. Зміни, що відбувалися, отримали відбиття в упанішадах. Слово "упанішада" звичайно переводиться як "сидіння біля ніг учителя". Вчитель-мудрець наставляв учнів, які сиділи біля нього, в істинному знанні, розкривав їм справжній зміст світу й сутність людського життя. Таким чином, у давні часи під упанішадами розумівся якийсь ззбірка релігійно-філософських правил. Наставники з різних шкіл доповнювали їх своїми роз'ясненнями й повчаннями, призначеними для учнів різного рівня. Через багато років положення, обов'язкові для всіх учнів, були записані й дійшли до наших днів за назвою "упанішади". Старі ведійські боги усе більше втрачали свою роль у релігійному житті. Віра в космічне таїнство й могутність жертвопринесень почали слабшати, упевненість у непогрішній святості вед похитнулася. Непомірні домагання жерців-брахманів теж не всім здавалися обґрунтованими. Втім, у східних районах країни вплив брахманів не був таким помітним. Жителі цих районів не стали затятими прихильниками брахманістської релігії, У їхніх жилах текла інша кров, і найдавніші (доарійські) вірування зберігалися тут як і раніше, а мудрець-аскет, який віддавався самокатуванням, постам і медитації, уважався ближчим до істинного знання, ніж жрець-брахман, що здійснює жертвопринесення. Саме такі мудреці й пустельники зіграли головну роль у народженні нових ідей упанішад. Ідеї ці народжувалися у філософських суперечках, у яких брали участь і жінки, і безрідні бідняки, і боги, і навіть тварини – так, принаймні, говориться в упанішадах. Суперечка або бесіда в них зазвичай побудовані у формі діалогу: один його учасник, який прагне до істини, запитує, а той, хто знає істину, відповідає. Однак той вид, у якому упанішади дійшли до наших днів, вони набули у результаті брахманської переробки й пізнішої редакції. Ідеї мудреців, які відтворили упанішади, дозволили індійцям по-новому побачити навколишній світ, зрозуміти його з погляду руху й розвитку, змусили задуматися про проблеми світобудови й буття. Формально упанішади продовжували традицію вед і не заперечували ритуальних тлумачень брахман. Але їхні нові цілі ґрунтувалися на перевазі внутрішнього ритуалу над зовнішнім: саме він належним чином відповідає істинному шануванню божества. Ключові поняття упанішад – Брахман і Атман. Слово "брахман" від значень "священне слово", "молитва", які воно мало у ведах, розвивається в упанішадах до абстрактного поняття, що позначає невимовну, незмінну, нестворену, споконвічну вищу реальність, божественний початок світобудови, що існує за всіма явищами світу. Значення його близьке до філософського поняття Абсолюту. З ним співставляється Атман – співвіднесена із Брахманом божественна, таємна сутність людини і будь-якої живої істоти. Це те, що робить людину саму собою, те безсмертне й незнищуване, що залишається після того, як смертне тіло людини, органи її почуттів і думки зникають, розчиняючись у стихіях. Атман подібний до Брахмана. Ця ідея виражена у висловленні мудреця Уддалаки Аруни, зверненому до сина Шастакету: "Ти є Те", тобто все, що тебе оточує, єдиносуще з тобою. "Як сіль, що розчинилася у воді, робить воду солоною, а сама залишається невидимою, так і все існуюче має свою основу й своє істинне буття в єдиній і незбагненній всесвітній сутності, яка втримується в усьому". Мудреців упанішад цікавили багато питань буття. Серед них – проблема життя й смерті, які поділяються на кілька різних питань: що є носій життя, яка природа смерті, як пов'язана з нею загадка сну, яка посмертна доля людей тощо. Різні мудреці й різні школи по-своєму відповідали на ці питання. Одні шукали носіїв життя у воді, інші – у вогні, треті – у подиху (вітрі). Після смерті люди попадають у світ предків (або, за іншою версією, у підземне царство владики смерті Ями). Але як тільки все мирське приречено на знищення, чи не є тимчасовим і посмертне життя? Мудреці вважали, що це дійсно так: людина повинна знову повернутися в цей світ. Подібні погляди закладали основи для вчення про круговорот життя й смерті (сансару), детально розробленого в індуїзмі. Говорили давні вчителі й про сувору обумовленість людських учинків. Вони вважали, що в основі людської природи лежить бажання; яке бажання – такий намір, який намір – таке діяння, яке діяння – така доля. "Воістину людина складається з наміру. Який намір має людина в цьому світі, таким вона стає, пішовши з життя. Нехай же вона виконує свій намір". Таким чином, посмертна доля людини залежить від її поводження за життя. Так були закладені основи для іншого наріжного поняття індуїзму – карми. В упанішадах запроваджуються й такі важливі поняття, як дхарма, прана (подих), гуни (якості, складові частини матерії) і таке подібне. Вони також містять джерела пізніших філософських вчень індуїзму. Упанішади опиралися на вірування й уявлення ведійського періоду, але вони переробили їх, змінивши не стільки зміст вчення, скільки всю його перспективу й точку відліку. Вона була перенесена із світу священного, божественного, ритуального у звичайний, земний, людський. Нові вчення займали усе помітніше місце в житті Індії. Закон чотирьох життєвих етапів допоміг аскетам і пустельникам знайти своє місце в суспільстві Давньої Індії... Упанішади склалися в основному в VII–V ст. до н.е. Як найдавніші й авторитетніші звичайно виділяються шість прозаїчних упанішад, так званих Бріхадараньяка, Чхандог'я, Тайттирія, Айтарея, Кау-шитакі й Кена (наполовину віршована). Пізніше склалися повністю віршовані упанішади: Катхака, Іша, Шветашватара, Мундака, Маханараяна, ще пізніше – прозаїчні Прашна, Майтраянія й Мандук'я. Відомі різні списки упанішад. Найшанованішою є збірка з 108 упанішад, так звана муктіка (від слова "мукті" – "звільнення"). Вважається, що після їхнього засвоєння можна досягти звільнення від уз мирського буття. Хоча упанішади й продовжували традицію вед, їхній зміст не обмежився ритуальними й міфічними темами попередніх текстів. Мудреці упанішад у бесідах і наставляннях проповідують своїм учням нові ідеї й вчення. Упанішади вважаються першими індуїстськими пам'ятниками філософського характеру. Протягом тисячоліть аж до теперішнього часу їх шануються як найбільш авторитетні джерела традиційного індуїстського умогляду. Упанішади були витвором думки різних епох і шкіл. Вони не давали єдиної системи світогляду, не представляли єдиного напрямку. Їхні ідеї згодом були систематизовані в працях пізніших філософських шкіл. До священної літератури відносяться також епічні поеми "Махабхарата" і "Рамаяна", пурани, численні гімни й релігійні вірші, трактати з різних питань релігії й філософії індуїзму. Походження цієї великої поеми безпосередньо не пов'язане з індуїзмом. "Махабхарата" – величезний епос із 18 "книг" – склався в усній традиції в основному в кшатрійському військовому середовищі на півночі долини Ганги. Основний сюжет сказання повідомляє про те, як сини царя Панду – Пандави – були позбавлені царства підступними двоюрідними братами Кауравами, про життя Пандавів у вигнанні й про їхню боротьбу за царство. Але в це оповідання брахманами були включені вставні епізоди: міфи, легенди, індуїстські тексти про великого Вішну, Шиву й інших богів – Сканду, Калі-Дургу, проповіді дхарми, філософські твори тощо. "Махабхарата" стала вважатися й священною книгою, і законопознавчим трактатом – дхарма-шастрою. Для всіх, хто цікавиться життям Індії, "Махабхарата" може послужити справжньою енциклопедією індуїзму. Згодом і вся поема одержала індуїстське забарвлення, а боротьба Пандавів з Кауравами стала розглядатися як земне продовження небесної битви девів і асурів, Індри й Врітри. Найпопулярнішою й священною книгою вішнуїтів є філософська поема з "Махабхарати", що має назву "Бхагавадгіта" ("Пісня Господня") або просто "Гіта". Її нерідко вважають філософською основою індуїзму взагалі. "Гіта" в "Махабхараті" звучить у найнапруженіший момент, коли Каурави й Пандави після довгих років суперництва й підготовки до війни приводять свої армії на Курукшетру – поле бою; воїни вишикуються в бойовому порядку й замовкають, дивлячись в обличчя один одному. Великий лучник Арджуна, один із братів Пандавоі, просить колісничого – свого друга й далекого родича Крішну – поставити колісницю в зручне для огляду місце. Крішна робить так, що Арджуна опиняється напроти своїх родичів і вчителів. Той вражений: як він може їх убити? Із плачем кидає він свій лук і просить Крішну наставити його в івстинному знанні. За скромним виглядом візника ховається великий бог Вішну. Він дає Арджуні наставляння, які і викладені в "Бхагавадгіті". "Гіта" намагається поєднати різні релігійно-філософські ідеї, згладити протиріччя. Вона оспівує бога як вище всесвітнє начало, який може бути живим і люблячим особистосним богом, але при цьому не втрачає значення Абсолюту. Він створив увесь світ із самого себе й перебуває в серцевині всіх речей і явищ. Співчуваючи, він вічно перевтілюється й бере участь у житті людей. Увесь видимий світ є результатом його божественної гри, ліли. Вираженням вищої милості бога й частками його життя вважаються й індивідуальні душі. Вони вічні, нескінченні й повні свідомості. Народження й смерть – лише різні етапи їхнього існування. Вища мета душі – звільнення від сансари, і "Гіта" вказує шляхи її досягнення: вправи в зосередженні, тренуванні й зміні свідомості, здійснення правильних, тобто безкорисливих, учинків, служіння людям і, нарешті, всепоглинаюча, самозабутня любов до Бога. Ніщо так не очищає серце й не направляє думки до вищого знання, як ця любов. Доповненням до "Махабхарати" є 19-а книга – "Херіванша" ("Рід Харі", тобто Вішну), яка докладно викладає легенди про Крішну, його життя й діяння. Друга епічна поема – "Рамаяна" – також зародилася в усній традиції приблизно у V–IV ст. до н.е., але не в північній, а в південній частині долини Ганги. Легендарним автором її вважається мудрець Вальмікі. Поема розповідає про викрадення Сіти, дружини Рами (царевича із древнього царства Айодхьї), царем демонів-ракшасів Раваною. Довго шукав Рама Сіту й знайшов її, нарешті, на острові Лапка. За допомогою війська мавп на чолі з хитромудрим Хануманом Рама звільнив свою дружину з полону, і вони зажили щасливим життям. В епосі відбитий найдавніший міф, переосмислений пізніше в індуїзмі: Рама був проголошений аватаром Вішну, а Сіта стала втіленням його дружини Лакшмі. Так "Рамаяна", подібно до "Махабхарати", стала священною книгою індуїзму. Обидві поеми, створені на санскриті, пізніше багаторазово перекладалися новоіндійськими мовами, а їхні сюжети й герої трактувалися в дусі бхакті – "щирої любові до бога". Вони й зараз служать джерелом поетичного натхнення для сучасних авторів. Читати або слухати епос – саме по собі є заслугою й, як стверджується в одній з популярних версій, очищує від гріха. Особливий різновид священних текстів являють собою пурани – давні перекази, зводи міфів, легенд і релігійних наставлянь. У них відбиті картини створення й загибелі світу, йдеться про родових богів і ріші, а також про важливі царські династії. У пурани включені й казки, і спеціальні наукові трактати, і ритуальні припии, і відомості про маршрути паломництв. Мабуть, пурани були складені пізніше епічних надбань. Усього нараховується 18 основних і кілька десятків малих пуран. Всі вони поділяються на шиваїтські й вішнуїтські. Цікавим різновидом пуран є стхала-пурани у яких висвітлюється міфічна історія храмів та інших священних місць. Вони записані як на санскриті, так і місцевими мовами. Величезна кількість надбань релігійної поезії, зверненої до Шиви й Вішну, було створено в середні віки. Деякі з них об'єднані в збірники гімнів, наприклад 12 священних збірників Тирумурай об'єднали 63 шиваїстських поетів дравидського півдня. Вони й зараз шануються як священні тексти.
|
|||||||||
|
Рамаяна
Історія
Сатья Саї Баба