  КОСМОГОНІЯ (ВИНИКНЕННЯ, ІСНУВАННЯ ТА ЗАГИБЕЛЬ СВІТУ) СТВОРЕННЯ ЛЮДИНИ ТА УЯВЛЕННЯ ПРО СМЕРТЬ Священні індуїстські тексти по-різному розповідають про початок і кінець світу, про тривалість його існування. Найпоширеніша версія стверджує, що спочатку не було нічого, крім тьми первозданного хаосу. Він спочивав без руху, немов застигнувши в глибокому сні. З хаосу виникли води: вони були раніше за всіх інших створінь і простиралися безмежно. Води породили вогонь. Велика сила тепла породила Золоте Яйце. Все це було до початку часів, і нема кому було відміряти час. Але вважається, що яйце плавало у водах безмежного й бездонного океану стільки часу, скільки триває рік. Через рік з яйця виник прабатько Брахма. З тієї пори й одержав він одне зі своїх імен – Піранья-гарбха (Народжений із Золотого Яйця). Він розбив яйце, і воно розпалося надвоє. І стала верхня його половина небом, а нижня – землею. Між ними помістив Брахма повітряний простір. І затвердив він сушу серед вод, і створив сторони світу, і поклав початок часу. І тому називають Брахму ще й іншим ім'ям – Сваямбху, що означаює Самоіснуючий, тому що він існував споконвічно й ніким не був створений. Потім створив Брахма живий дух, думку й п'ять великих елементів: повітря, вогонь, воду, землю й ефір. Після цього створив він богів, вічну жертву, три веди, час, планети, річки, моря, гори, людей і, крім того, мову, радість, пристрасть і nice. Поступово з'явилися звірі, птахи, комахи, демони, рослини й все інше, що є на землі. Так за уявленнями традиційного індуїзму виник світ. Нескінченний всесвіт складається з безлічі світів, і кожний з них має свій початок, існування й кінець. Життя всесвіту – це безперервний ланцюг виникаючих і знов зникаючих світів. Наша світобудова з усім існуючим у ньому лише невеличка ланка в часі буття всесвіту. бодрствовует Подібно до того, як людина вночі спить, а вдень працює, у житті всесвіту чергуються періоди спокою й діяльності. Період діяльності – день Брахми. Інакше він називається кальпа й обчислюється 1000 років богів, а рік богів дорівнює 360 людських років. Коли Брахма прокидається, то знову створює три світи – небесний, людський і демонічний, а коли засипає, вони повертаються в хаос. Всі істоти, які не досягли звільнення, будуть засуджені й повинні приготуватися до перевтілення у відповідності зі своїми заслугами, коли Брахма прокинеться "наступного дня". Кальпа розділена на тисячу Великих Століть (Махаюги). Кожна з них у свою чергу включає чотири періоди: Кріта, Трета, Двапара й Каліюга. Вони мають різну тривалість і співвідносяться між собою як 4:3:2:1. Крітаюга (золоте століття) триває 1 728 000 земних років. Протягом Крітаюги Дхарма, бог справедливості й обов'язку й одночасно – світовий закон, "пересувається на чотирьох ногах": правдивості, шануванні, співчутті й привітності. У цей час люди ведуть праведний спосіб життя, здорові й щасливі; усі поклоняються єдному світлому богові. Після цього наступає трета-юга і триває протягом у 1 296 000 земних років. Це вже не такий щасливий час, у ньому праведність меншає на одну чверть і Дхарма "ходить на трьох ногах". У цілому люди дотримуються обов'язку, хоча, іноді, у їхніх діях уже присутні корисливі мотиви, що, звичайно, породжує незлагоду й сварки. Брахманів (праведних людей) у цей час усе ще набагато більше, ніж грішників, а божество Дхарма, якому поклоняються, – червоного кольору. Коли настає двапараюга чеснота в людях зменшується наполовину, а Дхарма продовжує втрачати стійкість і стоїть вже тільки "на двох ногах". Ця третя юга триває 864000 земних років. Головне божество – жовтого кольору, воно постійно стурбоване тим, що всюди панують обман і сварки. Але проте ще дуже багато людей йдуть по життю праведним шляхом, а брахмани, кшатрії й вайш'ї добросовісно виконують свій обов’язок. Каліюга – століття загального розпаду й затьмарення. Дхарма вже ледь утримується "на одній нозі" і практично безпомічна, оскільки у світі зберігається лише одна чверть колишніх чеснот, а більшість людей становлять шудри, або раби. Вони брехливі, загрузли в суперечках, втратили достоїнство й звичайно, нещасні. Втім, через свій спосіб життя іншої долі вони й не заслуговують, оскільки цінують те, що не слід цінувати, їдять безладно й непристойно, живуть у містах, населених злодіями, пройдисвітами й убивцями. Над чоловіками панують жінки, похітливі й неохайні, які народжують безліч дітей. Негідні правителі безжалісно пригнічують підданих, природні катастрофи трапляються одна за одною, посухи чергуються руйнівними війнами. Люди страждають і будуть страждати доти, поки не прийде божественний Калкі-Руйнівник. Кінець світу ознаменується страшними прикметами. Після столітньої посухи в небесах спалахнуть сім сонців, які швидко висушать всю воду, що залишилася на землі. Потужні вітри будуть розносити вогонь, який спочатку знищить поверхню землі, а потім і підземний світ. Тоді зберуться хмари у вмгляді слонів з гірляндами із блискавок. Разом вибухнувши, вони звільнять зливи, які обрушаться на землю й будуть безперервно йти 12 років, поки увесь світ не зникне під водою. Але Світовий Дух Брахма, який пливе по водах у лотосі, поглине вітри й хмари, а після порине в сон до наступного пробудження й сотворіння. На час свого сну Світовий Дух Брахма поглине і богів, і людей. Немає нічого дивного, що за індуїстським літочисленням зараз на Землі триває перша половина каліюги, точніше її шосте тисячоліття. Каліюга почалася опівночі з 17 на 18 лютого 3102 р. до н. е. за європейським календарем, вона входить до 28-ї махаюги 7-ї манвантари нинішньої кальпи, яка має ім'я Вепр (у ній Вішну втілився у вигляді вепра). Ця кальпа є першим днем 51-го року життя нинішнього Брахми. Суть майбутнього сотворіння полягає в тому, щоб розставити на належні місця ті ж елементи, які становили попередній світ. З географічної точки зору цей світ, має вигляд колеса із сімома внутрішніми концентричними континентами. У центрі світу розміщається священна гора Меру, вершина якої здіймається на висоту 84000 ліг (1 ліга = 4,83 км). Тут місце небес Брахми. Вершину гори оточує небесна ріка Ганга, на берегах якої розташовані міста Індри й інших божеств. Підніжжя Меру – місце життя благочестивих людей, таких, як гандхарви (небесні напівбоги, що асоціюються із сонячним світлом, чоловіки німф апсар), у той час як долини населені демонами. Увесь світ тримається на голові великого змія Шеші, що згорнувся на спині черепахи, яка вічно пливе споконвічними світовими водами. За іншими версіями світ підтримують чотири слони, або чотири гіганти, які й викликають землетруси, коли перекладають вантаж з одного плеча на інше. Коли здійснюються зміни кожного із циклів творіння, води потопу покривають всесвіт. Один з ведичних міфів повідомляє, що золоте космічне яйце – символ вогню – плавало по водах 1000 років. Зрештою, шкарлупа лопнула й з’явився Бог всесвіту, який прийняв форму першої вічної людини Пуруші (буквально "людина"). Його душа нічим не відрізнялася від Світового Духа. Бог всесвіту знищив всі попередні гріхи вогнем. Пуруша, побачивши, що він один, спочатку злякався (саме тому люди часто відчувають страх, перебуваючи на самоті). Однак він заспокоїв себе думкою, що оскільки він – єдина істота у всьому всесвіті, то й небезпеці узятися нема звідки. Але й радості він не відчув, саме тому люди рідко радіють, залишаючись наодинці із самими собою. Тоді в Пуруші виникло бажання мати когось поруч, і він розділив себе на дві частини: чоловічу й жіночу. Відразу ж він відчув роздвоєність і з'єднався зі своєю половиною Вірадж, яка стала в такий спосіб його дружиною. Вона народила йому дітей – людство. Зробивши цю велику справу, Пуруша й Вірадж послідовно набувають вигляду домашніх і всіх інших тварин, і кожна пара дає своїх нащадків. Іншу картину створіння малює наступний ранній міф, який дійшов до нас із тих часів, коли особлива роль у спілкуванні з божествами відводилася жертвопринесенню, у тому числі й людському. Відповідно до цього міфу, боги принесли собі в жертву найпершу людину – Пурушу, який прийняв вигляд гіганта. Для цього жертвопринесення весна послужила маслом, літо – горючим матеріалом, а осінь – додатковим піднесенням богам. З голови Пуруші виросло небо, з тулуба – атмосфера, а з ніг – земля. З його розуму піднявся місяць, з ока виникло сонце, з вух – чотири частини світа, з рота – Ідра й Агні а від його подиху – Ваю. Чотири варни, чиї символічні кольори відповідають кольорам божеств у гогах, також виникли від Пуруші: брахмани з його вуст, кшатрії – з рук, вайш'ї – зі стегон, шудри – зі ступнів. Пізніше роль творця світу перейшла до Брахми, який і став уважатися творцем кастової системи, вічної і визначеної самим богом. З ім'ям Maнy пов'язана група індуїстських міфів про створення світу, які нагадують шумерську й біблійну версії. Великий Maнy завдяки своїй святості зумів уникнути загибелі наприкінці минулої юги. 10 тис. років Ману жив аскетом і, нарешті, зрівнявся славою із самим Брахмою. Одного разу він медитував, сидячи на березі струмка, і раптом почув, як до нього звернулася риба із проханням захистити від іншої риби, яка збиралася її з'їсти. Ману взяв рибу й пустив у горщик з водою. Але риба дуже швидко виросла, і, вже не вміщалася в горщику. Тоді вона попрохала Ману випустити її в річку Гангу. Той виконав її бажання, але незабаром і річка стала мала для чудесної риби. Ману довелося перенести її в океан. Тут риба, нарешті, заспокоїлася й повідомила Ману, що насправді вона – Брахма. Риба попередила Ману про наближення потопу, який повинен знищити весь світ, та доручила йому спорудити ковчег. У цей ковчег треба було помістити сім великих праведників і насіння всіх рослин, що згадуються вченими брахманами. Коли Ману виконав її веління, почався потоп, який покрив водами все видиме і невидиме, але ковчег, прив'язаний канатом до носа риби, зберігся. Риба привела його до найвищої вершини Гімалаїв, де Maну закріпив ковчег за дерево. Через багато років води потопу стали спадати, і ковчег повільно опустився в долину, де великий Ману приступив до сотворіння, присвятивши цьому ціле століття. Він підніс молитви рибі, а потім, дотримуючись ще більшого аскетичного способу життя, зробив жертвопринесення, для якого використав молоко, очищене вершкове масло, сметану й сироватку. Рік по тому ці принесення богам перетворилися в прекрасну жінку, яка з'явилася до Ману й повідомила, що вона – його дочка й що з її допомогою він зможе одержати багатство, безліч дітей, худоби й будь-яке благословення, яке тільки побажає. Під її керівництвом Ману згодом заснував людську расу й досяг безлічі благ. На відміну від міфів індійська філософія з роками усе більше віддалялася від мирських турбот і зрештою стала розглядати саме життя з його нескінченними інкарнаціями як джерело нещасть, що відповідним чином вплинуло на міфи про сотворіння світу. Як приклад такого песимістичного погляду на світ можна привести історію Праджапаті, або Брахми Праджапаті (Пана потомства), який сам був створений вічним розумом. Коли Праджапаті виник зі споконвічних вод, він оглянув навколишню безмовність і заплакав. З його сліз, які він струсив з вій, виникло повітря, зі сліз, які впали у води, – земля, а ті сльози, які він підкинув вверх, перетворилися в небо. Потім, відокремлюючи від свого тіла прирослі до нього у водах черепавшки, він створив по черзі асурів і тьму, людей і місячне світло, пори року й сутінки, богів, день і, нарешті, смерть. Яма і його сестра-близнюк Ями вважаються в ряді індуїстських переказів першими чоловіком і жінкою. Вони були дітьми Вівасванта (Сонця, що сходить). На настійну вимогу Ями вони заснували людську расу, хоча Яма сумнівався, чи не засудять боги їхній вчинок. Коли люди розселилися по землі, Яма став провідником для своїх "дітей": він першим виявив і досліджував "шлях батьків" – дорогу, що веде в рай. Таким чином, Яма не тільки виявився першою померлою людиною, але й запанував як володар мертвих. Спочатку люди йшли після смерті дорогою, відкритою Ямою, але пізніше "шлях батьків" став належати тільки богові вогню Агні. Коли тіла покійних кремували, саме вогонь визначав, що було праведним, а що злим у кожного з померлих. У попілі залишалося все грішне і недосконале, що було в живій людині, у той час як вогонь ніс у рай примарні обриси покійного. Там очищена душа, подібна божественній істоті, принесена на крилах або в колісниці, возз'єднувалася зі своєю колишньою оболонкою. Її врочисто вітали предки, які поруч з богами вели щасливе, дозвільне життя в царстві Ями. Це було життя дійсно досконале, де виконувалося будь-яке бажання, а вічний час проходив у осягненні нових і нових радостей. Але не всім смертним призначено потрапити в рай Ями, якого вважали суддею померлих і тому називали Дхармараджою (Царем Дхарми). Саме дхарма (істина або праведність, наявність якої в житті людини й визначав Яма) повинна була служити справжнім пропуском у рай для померлого. Померла людина одержувала з рук Ями божественний напій сому, після чого ставала безсмертною і жила, не знаючи горя й суму. Однак незабаром поряд із раєм Ями з'явилися інші раї, наприклад, рай Індри – Сварга, розташований на горі Меру. І не тільки рай Індри... Зі зростанням значимості інших райських місць змінилася роль самого Ями, а також ідея, що небеса служать нагородою за чесноти. Рай ставав блаженним куточком, куди йшла більшість померлих, але туди вже не могли потрапити, наприклад, ті, чиї діти не мали можливості зробити необхідні пожертвування для дотримання всіх правил похоронного обряду. Потім виникло нове твердження, що перебування в царстві предків не так привабливо, як у царстві богів. Так поступово поняття "царство предків" Ями перетворилося у свою протилежність: з раю – у пекло. З'явилися описи страшних катувань, а самого Яму вже сприймали як бог жаху й злості. Існують різні думки щодо кількісті адів у його царстві: одні кажуть, що їх тисячі, інші стверджують, що їх тільки 28, або навіть усього 7. Муки грішників залежать від їхніх провин за життя. Так, жорстоких людей тримають у киплячому маслі; тих, хто був безжалісний до тварин, чудовисько розриває на частині, але не до смерті; тих, хто вбив брахмана, направляють у пекло, де фундамент – палаюче багаття, а дах – розпечена сковорода; тих, хто вбивав комах, заморюють безсонням; тих, хто взяв дружину з іншої касти, змушують обіймати розпечені докрасна залізні фігури; правителів і міністрів, які сприяли релігійним сутичкам, кидають у річку, наповнену найогиднішими нечистотами... Всі ці твердження про страждання в пеклі ретельно розвивалися під впливом нових поглядів на потойбічне життя, які висловлювали більш досвічені філософи брахмани епічного періоду. Відповідно концепція переселення душ перетворилася в основний елемент брахманського вчення про смерть й життя після життя. Вона була сприйнята як ідея остаточного звільнення від вічного циклу перевтілень – сансари, що пропонувала кожній людській істоті прагнути одного: щоб його індивідуальна душа назавжди возз'єдналася зі світовим духом, з метою ніколи не вертатися на грішну землю й більше не страждати тут.
ТРИМУРТІ
(БРАХМА, ВІШНУ, ШИВА)
ВЕДІЙСЬКІ БОГИ
|
||||||
|
Історія
Сатья Саї Баба