 ЩО ТАКЕ ІНДУЇЗМ? ЯК СКЛАДАВСЯ ІНДУЇЗМ. ПЕРЕДІСТОРІЯ ВЕДІЙСЬКИЙ ПЕРІОД РОЗВИТОК ВІРОВЧЕННЯ БАТЬКІВЩИНА ІНДУЇЗМУ МОВА ІНДУЇЗМУ ІНДУЇСТСЬКА ТРІАДА ВЧЕННЯ ПРО ТРИ МЕТИ ЖИТТЯ ЧОТИРИ ЕТАПИ ЖИТТЯ
Що таке індуїзм? Велика кількість людей задавалася цим питанням, але поки нікому не вдалося на нього відповісти ні в самій Індії, ні за її межами. Ніхто ще не зміг чітко і ясно визначити, що відноситься до індуїзму, а що ні, кого можна вважати індуїстом, а кого ні. І християнство, і іслам, наприклад, мають певний набір елементів, достатніх для визначення релігії. Індуїзм такого набору не має. У ньому мирно уживаються найрізноманітніші риси, що часом становлять крайні протилежності. Таку ж приголомшуючу розмаїтість представляє духовне життя Індії. В індуїзмі воно розуміється як щось важковловиме, залежне від психологічних схильностей і здібностей людини. Те, що цілком підходить одному, може виявитися зовсім неприйнятним для іншого. Розуміння цього питання ускладнюється й тим, що індуїзм – не тільки традиційна релігія, яку сповідує більше 83% населення Індії (загальне число жителів країни перевищує мільярд). Індуїзм організує індійське суспільство за релігійним принципом. Складним й тонким духовним відмінностям відповідають не менш складні й тонкі суспільні поділи, закріплені в системі каст* і варн*. А отже немає й не може бути індуїста як такого, якогось середньоузагальнюючого образу, індуїста взагалі. Він може бути тільки членом якоїсь касти, який здійснює обряди у відповідності зі своїм суспільним становищем і віком. Усі індуїсти, таким чином, розділені невидимими, але міцними соціально-релігійними перепонами: що добре для члена однієї касти, неприпустимо для члена іншої; що пропонується індуїсту на стадії учня, те вже не годиться для господаря або пустельника. До того ж кожний район Індії має свою місцеву традицію, улюблених богів і богинь, особливі обряди й звичаї, улюблені свята й місця паломництва. Богів в індуїзмі так багато, що безглузді будь-які спроби їх перелічити чи просто порахувати. Індійський переказ стверджує, що їх рівно 3 333 333, але, звісно, точно ніхто їх не рахував. У це число входять не тільки боги, але й напівбоги, святі, кастові, родові й сімейні заступники, демони, духи тощо. Вони можуть здаватися прекрасними й відразливими, лагідними й кровожерливими, лютими й милостивими, фантастичними й забавними. При цьому індуїзм припускає й віру в одиного бога, і поклоніння десяткам богів і богинь. Настільки ж складну картину дає перелік обрядів і звичаїв, свят і місць паломництва. І все це називається індуїзмом. Втім, слово це європейського походження. Воно ввійшло у вжиток у XIX ст. Самі індійці називають свою віру інакше: "хінду-самая", "хінду-дхарма", що значить "релігія індусів", "закон індусів". Незважаючи на розбіжності й відмінності різних течій, сект, напрямків і поглядів, єдність індуїзму незаперечна. У створенні цієї єдності брали участь багато народностей, які населяють Індію й живуть за її межами, у країнах Південної Азії, історичні долі яких були пов'язані з Індією: у Бангладеш, Пакистані, Шрі-Ланці, Непалі. Переселенці з Індії живуть в Африці, на островах Індійського й Тихого океанів. Всі вони зв'язані загальною культурною традицією, у якій переважають індуїстські елементи. Не випадково в Індії популярне гасло "єдність у відмінностях", і ця єдність виражається насамперед в індуїзмі. Мабуть, ніде у світі не знайдеться такої повної й тривалої картини розвитку релігії, як в Індії. Сучасний індуїзм багато в чому залишається спадкоємцем свого далекого минулого. Він зберігає його, постійно змінюючи й домальовуючи у відповідності зі своїми новими потребами. Зрозуміти цю релігію неможливо, не познайомившись із початковими стадіями її розвитку. У III–II тис. до н. е., а можливо, і раніше в долині Інду існувала одна з найбільших цивілізацій давнини. Її назвали "Золушкою давнього світу", тому що й довідалася про неї сучасна наука пізніше, ніж про інші цивілізації, – в 20-х рр. XX ст., і вписати її у світову історію виявилося не так легко: занадто багато важких і нерозв'язних питань поставила вона перед дослідниками. Її прийнято називати Протоіндійською, або Індською (за назвою ріки Інд – головної водної артерії території), або Харапською (за назвою одного з головних місць розкопок у Харапі, округ Монтгомері, Пакистан). ..Квітучі, багаті міста розташовувалися на берегах річок. Вулиці тягнулися правильними, паралельними лініями зі сходу на захід або з півночі на південь і перетиналися під прямими кутами. Саме в цих напрямках дули вітри, які не дозволяли застоюватися повітрю. Деякі міста вважаються зразком давнього містобудування, наприклад Мохенджо-Даро. Його називають "Манхеттеном бронзового століття": настільки продумане й досконале його планування, так гармонійно вписане воно у навколишній пейзаж, настільки вражаюча система його санітарно-каналізаційних споруджень. Хто ж побудував ці прекрасні міста й хто жив у них? Здебільшого їх населяли люди, які розмовляли, а ще точніше писали, прото-дравидічною мовою. Їхні далекі нащадки – дравиди – живуть зараз на півдні Індії. Риси давнього протоіндійського божества можна розглядіти в образі популярного нині індуїстського бога Шиви. Протоіндійський бог сидить на троні в йогічній позі в оточенні звірів, що нагадує образ Шиви-Пашупаті – заступника худоби, а також образ Шиви – владики йогинів і аскетів. Їх ріднять і інші риси, тому протоіндійського бога часто називають прото-Шивою. Крім того, він уособлення давнього фалічного культу, який існує в індуїзмі й у наші дні та пов'язаний із шануванням лінгама – чоловічого дітородного органа. Жителі хараппських міст і сіл шанували як свійських тварин, так і диких: тура, буйвола, бика-зебу, тигра, слона, носорога. Можливо, у них вбачали тотемічних предків, єдиносущих з людьми і явищами природи. Багато свідчень про зв'язок протоіндійської релігії з індуїзмом. Лінія спадкоємності, яка поєднує їх, не завжди виразна й відчутна, адже про деякі історичні періоди Індії відомо дуже небагато. Але її існування незаперечне, і це надає індуїзму унікальності як найдавнішої у світі національної релігії. Мабуть, ні в якій іншій релігії ми не зможемо прослідкувати такої довгої й безперервної лінії розвитку релігійної думки, яка зберегла б при цьому найдавніші традиції. Приблизно з середини II тис. до н.е. через гірські перевали до північного заходу Індостана стали проникати войовничі кочові племена. Вони називали себе аріями. Їхня мова, якою складалися найдавніші священні перекази – веди – пізніше стала називатися ведичним санскритом. Вторгненню цих племен передувала тривала історія переселення народів, які розмовляли індоєвропейськими мовами. Причина, що змусила їх покинути свою найдавнішу прабатьківщину, залишається поки до кінця не з'ясованою. Настільки ж спірним є й питання про те, де перебувала їхня прабатьківщина. Припущення стосуються величезної території: від Балканського півострова до приуральських степів і Малої Азії. Древні арії кочували приаральскими і прикаспійськими степами. Одна із груп племен приблизно в III тис. до н.е. дійшла до сучасного Афганістану, а відтіля пізніше проникла в Індію. Із цього й починається тривала історія індійських аріїв, повна славетних справ, героїчних здійснень і великих досягнень. У долині Інду і його притоків, куди проникли арії, колись процвітала міська Хараппська цивілізація. В часи арійського вторгнення вона пережила свій розквіт (приблизно 2700–2100 рр. до н.е.) і почала занепадати. Разом з аріями до Індії прийшов зовсім інший світ релігійних уявлень. Чужоземці принесли із собою давніх богів, яким вони поклонялися задовго до вторгнення в Індію й під час своїх мандрівок. Вони здійснювали складний ритуал жертвоприношень – яджну – і приносили щедрі дарунки своїм богам, головним чином смажене яловиче м'ясо й п'янкий напій – сому. Гімни й молитви на честь богів склали величезні збірки священних переказів. Вони мають назву Веди*, "священне знання" (слово "веда" споріднене українському слову "відати", тобто, "знати"). Веди утворили ядро священного канону, формування якого зайняло більше тисячі років, приблизно з XVI–XV по VI–V ст. до н.е. У ведах відтворені всі знання аріїв того часу про самих себе й про навколишній світ. Релігійні погляди ведійських аріїв, накладалися на давні вірування жителів протоіндійських міст. Разом вони утворили надзвичайно глибокий і міцний фундамент, на якому ґрунтується вся будівля сучасного індуїзму, хоча багато чого у ведійській традиції виявилося із часом забутим або ґрунтовно переосмисленим. Ведійські боги й міфи, зіштовхнувшись на індійській землі з місцевими богами, стали змінюватися під їхнім впливом і, у свою чергу, впливати на них. Деякі зі старих арійських богів давно зійшли зі сцени, інші знайшли нове життя в індуїзмі. Строката юрба богів і напівбогів (як місцевих, так і сторонніх) стала розростатися й утворила надалі численний індуїстський пантеон. Змінився й характер жертвопринесень, але все-таки ведійський ритуал з неухильним дотриманням всіх приписаних у минулому процедур можна зустріти й сьогодні: його зберігають незмінним найбільш ортодоксальні брахмани, які свято шанують давні традиції. Багато давніх обрядів і звичаїв пережили тисячоліття й крізь їхню товщу "проросли" у сучасному індуїзмі. Арії в Індії всотували нові знання, навчалися в місцевого населення вирощувати придатні для тутешнього клімату культурні рослини (насамперед просо, рис, овес і льон), будувати канали для штучного зрошення землі й багато чого іншого. Іноді вони зіштовхувалися з ворожістю місцевих племен, яких назвали у Ригведі даса, або дасью. Ті або робили прибульцям лютий опір, або йшли від них у гори, або переймали спосіб життя переможців та ставали членами їхнього суспільства. Його устрій поступово ускладнювався, поки не склалася варнова, а на її основі – кастова системи, які стали соціальною базою, основою індуїзму. Релігія освячувала й закріплювала наявність соціальних шарів, відмінностей і правил. Розмежування, що існували в суспільстві, у свою чергу зберігали непорушними релігійні основи. У новому соціальному устрої першорядна роль відводилася брахманам – знавцям вед і головним виконавцям обрядів. Слово "брахман" багатозначне. У ведах є згадка про брахмана – якусь таємничу силу, властиву ведійському ритуалу. У той же час брахмани – це і жерці, і коментарі до вед учених ритуалістів-брахманів. Іноді так позначалися магічна сила священного промовляння – мантра, або ж той, хто володів цією таємничою силою – брахман, жрець, заклинатель. Просуваючись на схід, до берегів Ганги, арії зіштовхувалися не тільки з опором місцевих племен, але й з ворожістю природи. Тутешні джунглі не відрізнялися особливою привітністю, і жерцям доводилося займатися не тільки жертвоприношеннями, але й лікувати людей від нових невідомих хвороб. У цьому досягли великих успіхів атхарвани – маги, які знали заклинання від хвороб і лихого ока, від злого духу й лихої людини. Вони могли навчити будь-яких замовлянь, знали, як приворожити дівчину, що сподобалася, або красеня-юнака, як домогтися злагоди в сімейному житті й порозуміння з родичами, добробуту й здорового потомства. Ці замовляння й склали зміст Атхарваведи – більш пізньої, ніж інші веди, але яка відобразила давні релігійні уявляння, у тому числі й доарійські. Імовірно, саме тому Атхарваведу довго не визнавали канонічним ведичним текстом. Атхарвани володіли магічною силою обрядів. Атхарваведа в такий спосіб відбила початок переходу до іншого типу обрядовості в порівнянні з ортодоксальної ведійською – до символічного жертвопринесення, яке властиве наступній, брахманістській стадії розвитку релігії. Магічна сила жертовних обрядів, називана словом "брахман", пізніше стала уподібнюватися самій жертві. Вона поширювалася й на всі елементи жертвопринесення, і на жертвувателів, і ставала, таким чином, ідеальною основою ритуалу, а разом з ним і всієї світобудови, тому що світ, як вважали арії, особливим чином відтворювався під час здійснення ритуалу. Так змінювалося жертвопринесення. Воно здійснило шлях від конкретної матеріальної дії до символічного обряду й далі – до внутрішнього споглядання Брахмана*. Вчення про Брахмана – божественну основу всього сущого – і Атман* – індивідуальний дух – стало центральним в Упанішадах*, які започаткували нову епоху в розвитку віровчення. Тим часом арії освоювали нові території, селилися в нових місцях, і ведійсько-брахманістська релігія поширювалася в Індостані, зустрічаючись із народними неарійськими віруваннями, чужими богами, давніми культами – змій, дерев, каменів. Умови, в яких жили відтепер арії, були зовсім іншими, ніж ті, у яких створювалися веди. На зміну племенам скотарів прийшла осіла цивілізація із суспільством, жорстко розділеним на соціальні шари, групи. Замість національно й культурно однорідної маси ведійских аріїв утворилося національно й соціально різнорідне, строкате в культурному відношенні середовище, що містило в собі крім прибульців багато індійських народів і племен, які стояли на різних ступенях розвитку. Брахманiзм, що виріс із релігії вед, не міг довго відповідати багатоукладному індійському суспільству. До того ж у V ст. до н.е. в Індії зародилися нові релігії – джайнізм і буддизм. Вони завдали нищівного удару по претензіях брахманів на інтелектуальну й духовну винятковість у суспільстві. Нові релігії широко розчинили двері для всіх верств населення, байдуже ставлячись до їхньої кастової приналежності. Вони дозволили людям піти від брахманістської опіки, яка пригнічувала. Злиття брахманістського бога Праджапаті з неарійським Нараяною поклало початок тому релігійному синтезу, який і привів до створення власне індуїзму. Нараяна став верховним божеством. Відтепер він іменувався Бхагаватом. Ім'я Бхагават набуло характеру одного з основних імен верховного бога, а весь релігійний напрямок, у руслі якого відбувалося злиття, іменується бхагаватизмом. Пізніше він став називатися вішнуїзмом. У такий спосіб до кінця I тис. до н.е. склався комплекс різнорідних релігійних уявлень, які не вступали в явне протиріччя з ведами, але більше відповідали новим умовам життя, поступово утворювалася та сукупність течій, шкіл, сект, обрядів і богів, яку пізніше стали називати індуїзмом. Як річки й струмочки вливаються в море, так і в індуїзм входили нові вірування, утворюючи в ньому різні течії. Ведійська релігія індоарійських племен виявилася тим зерном, яке, потрапивши на ґрунт місцевих індійських релігійних уявлень, буйно розрослося й дало багату, самобутню й незбагненно складну національну релігію Індії. Убираючи в себе протягом довгого часу різнорідні елементи, індуїзм створювався, як гнучка, сповнена невловимих відтінків і переходів, релігія з величезною кількістю богів, густою мережею обрядів, церемоній, правил, заборон і понять. Під час правління династії Гуптів (IV–VI ст. н.е.) індуїзм став пануючою релігією в країні, оскільки правителі захищали його. До цього часу він благополучно пережив удари, нанесені йому буддизмом і джайнізмом. Буддизм до кінця давнього періоду був майже повністю витиснутий за межі країни, хоча й зробив на індуїзм досить серйозний вплив, особливо в області теоретичної думки. У перші ж століття нової ери буддизм і індуїзм розвивалися паралельно, причому суперечка їхніх філософій була, мабуть, головною рушійною силою цього розвитку. Індуїстська школа ньяя сформувалася не без впливу буддійської логіки, а індуїстська веданта явно зазнала впливу буддійської філософії мадх’яміки. Цілком ймовірно, що не останню роль буддизм зіграв і у відмові індуїзму від кривавих жертвоприношень. Як би то не було, але до XI ст., коли буддизм остаточно був витіснений з Індії, обидві духовні традиції тісно взаємодіяли й впливали одна на одну. Що ж стосується джайнізму, то він залишився національною релігією Індії, але джайнів, як і буддистів, у країні надзвичайно мало в порівнянні з індуїстами (близько 0,5%). З епохи Гуптів Індія існує переважно як країна індуїзму: саме він завжди сприяв її єдності. Північна частина басейну Інду – місце первісного розселення аріїв в Індії – відділена від басейну Ганги пустелею Раджастхан і невисокими пагорбами. Ці землі арії освоїли приблизно до V ст. до н.е. Частина долини ріки Ганги, приблизно до сучасного міста Патна, включаючи міжріччя Ганги й Джамни, стала серцем Індії. Тут, за поданнями давніх індійців, перебувала Ар’яварта – "Країна аріїв". Саме в ній відбувалися битви богів і героїв, про які розповідають міфи й легенди, що зберегли пам'ять про реальні бої. Таким чином, Ар’яварта – це давня територія розселення ведійских аріїв в Індії. Вона розташовувалася в Індо-Гангській низовин і була повністю обжита аріями до кінця класичного періоду, тобто приблизно до VI ст. н.е. На цей час була створена величезна кількість священних індуїстських текстів – пурани, епоси, дарма-шастри тощо. Саме тут, в Ар’яварті, склався індуїзм, як, втім, і інші індійські релігії – уже згадувані буддизм і джайнізм. Південіше від Ар’яварти простягалася чужа аріям країна. Вона називалася Дакшинапатха (сучасне Деканське плоскогір'я), і населяли її неарійські племена, у тому числі – дравиди, нащадки жителів Мохенджо-Даро й Хараппи. У часи вед арійські племена не переходили південні кордони. Але в міру проникнення в глибину Індостану індоарійські вірування по'єднувалися із дравидськими, які зберігали найдавніші хараппські традиції. Коло історії замкнулося. Ведійські арії, коли прийшли в Індію, зіштовхнулися із протодравидською цивілізацією, тепер з її спадщиною зустрілися їхні нащадки. Дравидські боги, культи й ритуали також зробили циклічний рух: пішли з місць свого зародження на південь Індостану, а потім повернулися на північ (тепер уже індоарійську) в обновленому індуїстському вигляді. Мабуть, жоден з великих богів індуїзму не може підтвердити вірогідно й повністю свого арійського походження. Їхні образи зберігають пам'ять про дравидське коріння. Дравидським за походженням є й загальноіндійський термін для богослужіння – пуджа. Це ще одна важлива риса індуїзму: він дуже ощадливий і зберігає все старе. Воно не витісняється новим, а зберігається разом з ним. Арії принесли із собою в Індію ведійський санскрит. Його найдавніша відома форма – мова Рігведи. Після її створення санскрит пройшов великий шлях розвитку. До нього ввійшли нові слова, головним чином, з місцевих індійських мов, дравидських і мунда; деякі старі слова забулися або втратили своє первісне значення. Трохи упростилася граматика, хоча й залишалася все ще дуже складною. Але веди – священні тексти, і тому читати їх треба було з абсолютною точністю, інакше вони не матимуть належного впливу й навіть можуть принести лихо тому, хто буде неправильно їх вимовляти. Із цього часу санскрит набув своєю класичної форми, і випадкові мовні зміни, властиві звичайним мовам, у ньому практично виключалися. Мова відтепер могла мінятися тільки в рамках установленої системи, і ніхто в брахманістських колах не зважувався порушити його правила. Давньоіндійському погляду на світ здавна була властива ідея троїчності божественних сил, їхньої триєдності. Варто згадати хоча б прото-Шиву з його трьома обличчями або три основні групи індійських богів і об'єднання головних з них по три, як, наприклад, Агні, Індра й Сур’я. В індуїзмі ця ідея втілилася в Трімурті – "потрійному образі". У Трімурті злилися три боги, які стали головними в індуїзмі: Брахма, Вішну і Шива. Всі вони були проявом єдиної божественної суті, але за кожним закріплювалася певна "сфера діяльності". Брахма був творцем світу, Вішну – його хоронителем, а Шива – руйнівником, але він же відновлював його заново. Усі три боги нерідко зображувалися разом: вони або стояли поруч, або їхні тіла немов виростали одне з одного. Якщо у ведійскій релігії головним і єдиним був той бог, до якого давній індієць звертався в момент ритуалу, то в індуїзмі виділився "головний" бог, якому індуїст поклонявся все життя. Якщо у ведичній міфології три сфери світобудови й всі предмети і явища видимого світу розподілялися між трьома групами богів, то в індуїзмі кожний з великих богів відповідав за весь всесвіт, або створюючи, або зберігаючи, або руйнуючи його. В останні століття до нової ери в індуїзмі оформилося вчення про три мети життя людини. Воно називається санскритським словом триварга. Які ж ці мети? Перша мета позначається словом дхарма*. Воно багатозначне. Слово це походить від кореня "дхар", що значить "підтримувати", "тримати". Отже, дхарма – те, на чому тримається світ і суспільство: закон, борг, обов'язок, устої, сукупність установлених правил. Їхнє дотримання – необхідна умова підтримки й збереження світоустрою. Дхарма існує нероздільно з істиною – сатья. Загальна дхарма людей – правда, чистота, незлобивість, неспроможність причинити шкоду іншим. Поняття дхарми тісно пов'язане з визначенням індуїзму. Його самоназва – "Санатана-дхарма", що означає "вічна дхарма", "вічний закон". Кожний індуїст повинен дотримуватися своєї дхарми відповідно до свого походження, станової приналежності й віку. Дотримання власної дхарми – основа індуїстської моралі. Дхарма вічна й незмінна. Вона заповідана богами й відбита в текстах одкровення (ведах) і священних текстах індуїзму, насамперед у дарма-шастрах. Недотримання дхарми карається залежно від ступеня відхилення від неї або накладенням штрафу чи покаяння, або суворішими заходами – аж до виключення з касти. Але найстрашніше покарання для тих, хто переступив закон, дхарми, – це гірше перевтілення, яке ввергає людину в тяжкі випробування земного буття. Друга мета життя індуїста – артха, тобто "користь", "вигода", пов'язана із громадським життям. Артха стосувалася засобів, що сприяють досягненню матеріального добробуту й мирських життєвих успіхів. Для цього були потрібні розумні, спритні й своєчасні дії. У вченні про артху в давні часи серйозна увага приділялася царям і правителям, їхнім обов'язкам і правам. Найдавнішою й найбільш значною книгою, присвяченою питанням артхи, є Артхашастра. Вона приписується Каутільї – міністрові індійського царя Чандрагупти Маур'ї (IV–III ст. до н.е.). Артхашастра дає докладні наставляння щодо управління державою, організації господарства країни, правил ведення війни тощо. Третя мета життя – кама, "любов". Вона пов'язана із задоволенням тілесних потреб, насамперед – прагнень до почуттєвої любові. У Древній Індії була глибоко й серйозно розроблена наука про любов. В історії світової науки вона не має собі рівних і вважається важливою складовою частиною давньоіндійської культури й релігії. Так індуїзм подбав про всі головні сфери людського існування. В основі арійського суспільства лежали, по-перше, поділ на стани, або варни*, а по-друге, уявлення про періоди (або ашрамах), на які має розділятися життя кожної людини. Арійське суспільство складалося із чотирьох станів, і життя кожного арія ділилося на чотири періоди. Вищі варни відрізнялися від нижчих обрядом посвячення (упанаяна). Його робили, коли хлопчикові виповнювалося 8–12 років. Уникнути поссвячення було неможливо: без цього шлях у варну, а пізніше й у касту, і до общини був закритий. Обряд включав кілька процедур, і головною серед них було вручення священного шнура, який із цього моменту треба було носити постійно. БРАХМАЧАРИН. Ті, хто пройшли обряд посвячення, називалися "двіджа", тобто двічі народжені. Із цього моменту починався етап учнівства, людина ставала брахмачарином. Цей період життя рекомендувалося проводити у будинку духовного наставника – гуру. Під його керівництвом учень вивчав священні тексти й навчався правилам доброї й правильної (тобто, запропонованої традицією) поведінки. Він повинен був дізнатися про прийняті в його касті форми вітання старших і форми відповіді на вітання, форми звертання до старших і молодших, до жінок різних соціальних шарів, родичів, різних посадових осіб. Важливо було вивчити все правильно й нічого не переплутати: навіть найпростіше питання про здоров'я містило пастку, тому що залежно від кастової приналежності для слова "здоров'я" треба було вибирати різні вислови. Учень повинен був робити регулярні обмивання, узливання води богам і приносити паливо для вогнища. Брахмани навчалися, головним чином, виконанню жрецьких обов'язків, кшатрії – володінню зброєю, вайш'ї – тієї професії, яка вважалася спадкоємною в їхній сім'ї. Тривалість навчання була різною; у деяких текстах йдеться навіть про 48 років. Але, як правило, навчання завершувалося до 16 років. ГРІХАСТХА. Закінчивши період учнівства, юнак повертався додому (якщо тільки навчання не проходило вдома), До цього часу він досягав фізичної й духовної зрілості й був готовий виконувати сімейні обов'язки. У його житті починався другий етап – домохазяїна (гріхастхи). Тепер йому належало піклуватися насамперед про продовження роду, про забезпечення сім'ї й виховання дітей. Юнак одружувався. І донині в Індії шлюб влаштовують батьки нареченого й нареченої після тривалих переговорів і порад з астрологами. При цьому треба було суворо дотримуватися правил, які враховують ступінь споріднення й кастову приналежність. Існувала безліч обмежень, через які шлюб міг бути неможливим. У древніх текстах перераховуються вісім типів шлюбу, що одержали назви за іменами богів та інших надприродних істот: зі сплатою нареченим викупу за наречену й без сплати, з викраденням, шлюб за взаємним коханнямі без будь-яких матеріальних зобов'язань тощо. Самим доброчесним вважався шлюб, у який вступали сторони, рівні за варною. Він називався ім'ям верховного божества Брахми. Шлюби супроводжувалися пишними, складними й дорогими обрядами, які в основних рисах зберігаються й понині. Одною з найважливіших шлюбних церемоній було запалювання священного вогню, за допомогою якого домохазяїн згодом повинен був виконувати домашні обряди, робити жертвопринесення й з його ж допомогою готувати їжу. Йому пропонувалося також щодня виконувати п'ять "великих жертвопринесеннь": Брахмі – читання вед, предкам – воду і їжу, богам – узливанням на вогонь очищеного коров'ячого масла, духом – розкиданням залишків їжі й, нарешті, людям – гостинність. ВАНАПРАСТХА Виконавши свій громадянський обов'язок, доживши до сивин і "дочекавшись дітей своїх дітей", тобто онуків, двічінароджений міг залишити мирське життя й піти до лісу, ставши пустельником (ванапрастха). У цей період життя він мав очищатися від усякої скверни й гріхів, віддаватися благочестивим роздумам, утихомирювати тлінну плоть і виконувати релігійні приписи. Він міг оселитися в невеликій хатині й жити підношеннями навколишніх сільських жителів. Так пропонувалося проводити третій період життя. САННЬЯСИН. Перед смертю, відмовившись від усього земного, пустельник залишав своє лісове житло і ставав бездомним мандрівником (саньясином). Він не потребував нічого, крім старого лахміття, ціпка й чаші для милостині. Він жив, очікуючи смерті, "як слуга платні". Закон чотирьох ашрам співвідносився з головними життєвими цілями. На першій стадії (учнівства) провідною метою була дхарма – моральний борг, обов'язок, чеснота. Домохазяїн додержувався принципів артхи, тобто діяльності, спрямованої на досягнення матеріального достатку, влади й таке інше, а також ками – любові й насолоди. На останніх стадіях життя головною метою ставала мокша – духовне звільнення від сансарного буття. Для кожного періоду пропонувалося також своє коло читання; для учнів – веди*, для домохазяїнів – брахмани*, для лісових пустельників – араньяки, а для санньясинів-аскетів – упанішади*. Кожній ашрамі відповідав певний тип діяльності й особливий тип поведінки. Учневі, наприклад, ставилося в обов'язок робити все, щоб задовольнити гуру. "Закони Ману" давали докладні вказівки про правила поведінки: "У присутності гуру треба завжди їсти менше, ніж він, носити гірший одяг і прикраси, раніше від нього вставати з постелі й пізніше лягати. Не можна ні відповідати, ні розмовляти з ним лежачи, сидячи, приймаючи їжу, стоячи або відвернувшись. Треба стояти, коли гуру сидить, наближатися, коли той стоїть, іти назустріч, якщо наближається, бігти вслід, якщо біжить". Четвериковий закон був певною ідеальною настановою, котрого повинні були дотримуватися всі члени вищих каст. Але в реальному житті траплялися випадки й відхилення від нього. Більша частина двічінароджених задовольнялася становищем домохазяїна й відкладала знаходження вищого блаженства до наступних, щасливіших народжень. У той же час багато пустельників і аскетів Давньої Індії не були старими людьми, тому що скорочували або зовсім пропускали період домохазяїна. АСКЕТИЗМ. Аскеза позначається санскритським словом "тапас" – "тепло", "жар", "запал". Слово це зустрічається в гімнах Рігведи, де воно означає космічний жар, завдяки якому зароджується життя. Але для ведів ідея аскетичних дій, як бажаних божеству або необхідних для набуття надприродних здібностей, абсолютна чужа. Аскетична практика (тапас) як елемент народної релігії стає відомою в післяведійську епоху. У період упанишад аскетизм став широко розповсюдженим явищем, і до наших днів не втратив свого значення. Аскети – святі люди особливого роду, відмінні від брахманів. Брахмани отримають релігійні заслуги, через жертвоприносення й вивчення священних текстів, аскети ж вибирають інші шляхи. Як вони роблять аскезу? Різними способами. Вони можуть, наприклад, не розмовляти. Так мають робити мовчальники – муні. Вони не носять одягу – його заміняє вітер. Якщо вірити давнім текстам, вони здатні підніматися в повітря й літати разом із птахами й богами. Внутрішнього жару можна досягти не тільки мовчанням – є й інші способи: тривале голодування, життя в холоді або вогкості, нерухоме сидіння або стояння роками на одному місці, харчування гноєм – священним продуктом священної тварини – корови тощо. Зустрічалися й витонченіші способи. Аскет міг сидіти на пригріві серед яскраво палаючих багать, лежати на цвяхах, списах або колючках, висіти на дереві вниз головою, тримати руки над головою, поки вони не омертвіють, або роками стискати кулаки, поки нігті не проростуть крізь долоню. Численні описи аскетичних подвигів можна знайти в індуїстських текстах. З епічним розмахом описуються аскети, які стоять століттями й тисячоліттями навшпиньках, або по коліно у воді, або приносять своє тіло в жертву частинами. Але це крайності, більшість аскетів просто жили самотньо в лісі, у глухомані або на окраїнах міст і сіл, бродили по країні й займалися медитацією, а також розумовими й фізичними вправами, розвиваючи свої здібності й намагаючись досягти духовного прозріння. Для чого ж аскети мучили свою плоть і піддавали себе жорстоким поневірянням? Їхньою вищою метою було набуття надприродної сили й досягнення посмертного блаженства в одному з небесних світів. У давнину вірили, що такою силою володіють брахмани завдяки своєму народженню й знанням. Але вважалося, що існує й інша, ніж у брахманів, сила, для досягнення якої потрібні зовсім інші засоби. Більше того, аскет, який накопичує "скарб тапаса" і піддає свою плоть самокатуванням, міг сподіватися на досягнення кращого становища, ніж жерці-брахмани з їхніми жертвопринесеннями. Аскет мав можливість знайти безмірне блаженство, і навіть боги виявлялися підвладними його волі; він міг зажадати в них нагороди й здійснення своїх бажань. Аскет у результаті довгих вправ набував надприродні можливості, недоступні простим смертним: він міг бачити минуле, сьогодення й майбутнє, підніматися в небеса й спілкуватися з богами, та й боги спускалися до нього з небес, відвідуючи його вбогу хатину. Незвичайні сили й здібності дозволяли аскетам творити чудеса: завалювати в море гори й скелі, викликати дощ і зупиняти його, насилати неврожай і голод на своїх ворогів або спопеляти їх поглядом, захищати міста від стихійних лих, ворогів, а також множити багатства людей. Ідея подвижництва й аскетизму зайняла таке важливе місце в індуїзмі, що згодом витиснула давню ідею про те, що світ створений і підтримується жертвою. Замість цього виникла й зміцнилася віра в те, що весь світ існує завдяки аскетичним подвигам Шиви. З погляду індуїстського ідеалу (вихід з кола перероджень) аскетизм – засіб далеко не кращий й зовсім недостатній. З його допомогою, звичайно, можна заглушити страсті, але далеко не всі, тому аскети нерідко виявлялися людьми сварливими, недобрими й самовдоволеними. Тому тапас, що виконувався заради слави або інших корисливих земних цілей, засуджувався так само, як і жорстоке самокатування. Йому протиставляли благий аскетизм тіла (чистий і здоровий спосіб життя, шанування гуру, богів і брахманів), мови (читання вед, утримання від неправди) і серця (спокійне й дружелюбне становлення до всього). Тапас як один з елементів був включений у восьмизвенну індуїстську йогу. З його допомогою треба переборювати зніженість і розслабленість тіла й готуватися до наступних, серйозніших вправ. Але яким би не було відношення до тапасу, він залишається важливою формою релігійної практики. І сьогодні дорогами і лісами Індії бродять мандрівні аскети-садху.
|
|||||||||
| |||||||||
Космогонія.
Сатья Саї Баба