Зороастризм – дуже древня релігія Ближнього й Середнього Сходу. Вона панувала в древніх іранських імперіях приблизно з VI cт. до н.е. до VII ст. н.е. Після завоювання Ірану арабами в VII ст. н.е. і прийняття нової релігії – ісламу – зороастрійці стали піддаватися гонінням, і в VII–Х ст. більшість із них поступово переселилися в Індію (штат Гуджарат), де їх називали
парсами.
Зороастрийское Зороастрійське віровчення було унікальним для свого часу, більшість його положень глибоко благородні й моральні, тому цілком природно, що пізніші релігії, такі, як іудаїзм, християнство й іслам, дещо запозичили із зороастризму. Наприклад, як і зороастризм, вони
монотеїстичні, тобто в основі кожної з них лежить віра в єдиного верховного Бога, творця всесвіту; віра в пророків, осінених божественним одкровенням, яке і стає основою їхніх віровчень. Як і в зороастризмі, в іудаїзмі, християнстві та ісламі існує віра в прихід Месії, або Спасителя. Всі ці релігії вслід за зороастризмом пропонують дотримуватися величних норм моралі й суворих правил поведінки. Не виключено, що вчення про загробний світ, рай, пекло, безсмертя душі, воскресінні з мертвих і встановлення праведного життя після Страшного суду також з'явилися у світових релігіях під впливом зороастризму, де вони були присутні споконвічно.
Так що ж таке зороастризм і ким був його напівміфічний засновник пророк Зороастр, яке плем'я й народ він представляв і що
проповідував?
ДЖЕРЕЛА ЗОРОАСТРИЗМУ
У III тис. до н.е. до схіід від Волги, у південноруських степах, жив народ, який історики згодом назвали протоіндоіранцями. Народ цей, цілком ймовірно, вів напівкочовий спосіб життя, мав невеликі поселення, пас худобу. Він складався із двох соціальних груп: жерців (служителів культу) і воїнів-пастухів. Як вважають багато вчених, саме до III тис. до н.ч., в епоху бронзового століття, протоіндоіранці розділилися на два народи – індоарійців та іранців, які відрізняються один від одного мовою, хоча основним їхнім заняттям як і раніше, залишалося скотарство. Вони торгували з осілим населенням, що жило на півдні від них. Це був неспокійний час. У великій кількості вироблялися зброя й бойові колісниці. Пастухам нерідко доводилося ставати воїнами. Їхні вожді очолювали наскоки и й грабували інші племена, привласнювали чуже добро, забирали стада й бранців. Саме в той небезпечний час, приблизно в середині II тис. до н.е., за деяким даними – між 1500 і 1200 рр. до н.е., жив жрець Зороастр. Наділений даром одкровення, Зороастр різко виступав проти того, щоб у суспільстві правила сила, а не закон. Одкровення Зороастра стали основою книги Святих писань, відомих під назвою "Авеста"*. Це не тільки звід священних текстів зороастрійського віровчення, але й головне джерело відомостей про особистість самого Зороастра.
СТАНОВЛЕННЯ ЗОРОАСТРИЗМУ
Поклоніння верховному божеству – Ахура-Мазді – виявлялося перш за все в поклонінні вогню. Саме тому зороастрійців іноді називають
вогнепоклонниками. Жодне свято, церемонія або обряд не обходилося без вогню (Атар) – символу Бога Ахура-Мазди. Вогонь cприймався ними у різних видах: небесний вогонь, вогонь блискавки, вогонь, що дає тепло й життя людському тілу, і, нарешті, вищий священний вогонь, який запалюється в храмах. Спочатку в зороастрійців не було храмів вогню й зображень, які нагадують людині божества. Пізніше стали будувати храми вогню у вигляді веж. Такі храми існували в Мідії на межі VIII–VII вв. до н.е. Усередині храму вогню було трикутне святилище, у центрі якого, ліворуч від єдиних дверей, розташовувався чотириступінчастий вівтар вогню висотою біля двох метрів. По сходах вогонь доставлялися на дах храму, звідки його можна було побачити здалеку.
За перших царів Перської держави Ахеменідах (VI ст. до н.е.), ймовірно за Дарія I, Ахура-Мазду стали зображувати на зразок трохи видозміненого ассірійського бога Ашшура. У Персеполі – древній столиці Ахеменидів (біля сучасного Шираза) – зображення Бога Ахура-Мазди, висіченого за наказом Дарія I, являє собою фігуру царя з розпростертими крильми, із сонячним диском навколо голови, у тіарі (короні), яку вінчає куля із зіркою. У руці він тримає гривну – символ влади.
Збереглися висічені на скелі зображення Дарія I та інших ахеменидських царів перед вівтарем вогню на гробницях у Накше-Рустам (нині місто Казерун в Ірані). У пізніші часи зображення божества – барельєфи, горельєфи, статуї – зустрічаються частіше. Відомо, що ахеменидський цар Артаксеркс II (404–359 рр. до н.е.) наказав спорудити статуї зороастрійскої богині води й родючості Анахіти в містах Сузи, Екбатани, Бактра.
|
ЗОРОАСТРИЗМ ПРИ САСАНІДАХ
Упрочению Зміцненню зороастрійскої релігії сприяли представники перської династії Сасанидів, розквіт якої відноситься, очевидно, до III ст. н.е. За найбільш авторитетними свідченнями, рід Сасанидів був протегував храму богині Анахіти в місті Істахрі в Парсі (Південний Іран). Папак з роду Сасанидів відібрав владу в місцевого правителя – васала парфянського царя. Син Папака Ардашир успадковував захоплений престол і силою зброї зміцнив свою владу у всієй Парсі, скинувши династію Аршакидів – представників Парфянської держави на території Ірану, яка довго там правила. Ардашир протягом двох років підкорив собі всі західні області й коронувався як "цар царів", ставши згодом володарем і східної частини Ірану.
ХРАМИ ВОГНЮ
Для зміцнення своєї влади серед населення імперії Сасаниди стали протегувати зороастрійскій релігії. По всій державі, у містах і сільській місцевості, була створена велика кількість вівтарів вогню. У часи Сасанидів храми вогню традиційно будувалися за єдиним планом. Їхнє зовнішнє оформлення й внутрішнє оздоблення були дуже скромними. Будівельним матеріалом служили каміння або необпалена глина, стіни усередині штукатурили. Храм мав вигляд куполоподібного залу із глибокою нішею, де у величезній латунній чаші на кам'яному постаменті – вівтарі – містився священний вогонь. Зал був відгороджений від інших приміщень таким чином, щоб вогню не було видно.
Зороастрійські храми вогню мали свою ієрархію. Кожний володар мав власний вогонь, який запалювався в дні його царювання. Найбільшим й найшанованішим був вогонь Варахрама (Бахрама) – символ Праведності, який становив основу священних вогнів головних провінцій і великих міст Ірану. У 80–90-х рр. III ст. всіма релігійними справами відав верховний жрець Картир, який заснував по всій країні безліч таких храмів. Вони стали центрами зороастрійського віровчення, суворого дотримання релігійних обрядів. Вогонь Бахрама надавав людям силу для перемоги добра над злом. Від вогню Бахрама запалювалися вогні другого й третього ступеня в містах, від них – вогні вівтарів у селах, невеликих населених пунктах і домашніх вівтарях у житлах людей. За традицією вогонь Бахрама складався із шістнадцяти видів вогню, узятих з домівок представників різних станів, у тому числі служителів культу (жерців), воїнів, переписувачів, торговців, ремісників, хліборобів тощо. Однак одним з головних вогнів був шістнадцятий, його доводилося чекати роками: це вогонь, що виникав від ударів блискавки в дерево.
Через певний час вогні всіх вівтарів необхідно було обновляти: існував особливий ритуал очищення й зведення на вівтар нового вогню. Доторкатися до вогню міг тільки жрець, у якого на голові була біла шапочка у формі тюбетейки, на плечах – білий халат, на руках – білі рукавички, а на обличчі – напівмаска, щоб подих не опоганював вогонь. Священнослужитель постійно помішував вогонь у світильнику вівтаря спеціальними щипцями, щоб полум'я горіло рівно, у вівтарній чаші спалювалися дрова з коштовних твердих порід дерев, у тому числі сандалового. Коли вони горіли, храм наповнювався ароматом. Золу, яка нагромадилася, збирали в спеціальні коробочки, які потім закопували в землю.
ДОЛЯ ЗОРОАСТРІЙЦІВ У СЕРЕДНІ СТОЛІТТЯ І У НОВИЙ ЧАС
У 633 р. після смерті пророка Мухаммада, засновника нової релігії – ісламу, почалося завоювання Ірану арабами. До середини VII ст. вони майже повністю підкорили його й включили до складу Арабського халіфату. Якщо населення західних і центральних областей прийняло іслам раніше від інших, то північні, східні й південні провінції, віддалені від центральної влади халіфату, продовжували сповідати зороастризм. Навіть на початку IX ст. південна область Фарс залишалася центром іранських зороастрійців. Однак під впливом загарбників почалися неминучі зміни, які вплинули й на мову місцевого населення. До IX ст. середньоперсидська мова поступово витіснилася новоперською мовою – фарсі. Але зороастрійські жерці намагалися зберегти й увічнити середньоперсидську мову з її писемністю як священну мову "Авести".
До середини IX ст. зороастрійців ніхто примусово не навертав у іслам, хоча тиск на них робили постійно. Перші ознаки нетерпимості й релігійного фанатизму з'явилися після того, як іслам об'єднав більшість народів Передньої Азії. Наприкінці IX ст. – Х ст. аббасидські халіфи зажадали знищити зороастрійські храми вогню; зороастрійців почали переслідувати, їх називали
джабрами (гебрами), тобто "невірними" відносно ісламу.
Посилився антагонізм між персами, що прийняли іслам, й персами-зороастрійцями. У той час як зороастрійці втрачали всі права, якщо відмовлялися прийняти іслам, багато персів-мусульман займали важливі пости в новій адміністрації халіфату.
Жорстокі переслідування й зіткнення з мусульманами змушували зороастрійців поступово залишати батьківщину. Кілька тисяч зороастрійців переселилися в Індію, де їх стали називати парсами. Відповідно до переказів, парси близько 100 років ховалися в горах, після чого вийшли до Перської затоки, найняли корабель і припливли на острів Дів (Діу), де прожили 19 років, а після переговорів з місцевим раджею оселилися в містечку, що назвали Санджан на честь свого рідного міста в іранській провінції Хорасан. У Санджані вони побудували храм вогню Атеш Бахрам.
Протягом восьми сторіч цей храм був єдиним храмом вогню парсів на території індійського штату Гуджарат. Вже через 200–300 років парси Гуджарата забули рідну мову й стали говорити на гуджаратськім діалекті. Миряни носили індійський одяг, але жерці як і раніше з'являлися тільки в білому вбранні й білій шапочці. Парси Індії жили осібно, своєю громадою, дотримуючись древніх звичаїв. Парсійська традиція називає п'ять основних центрів поселення парсів: Ванконер, Варнав, Анклесар, Броч, Навсарі. Більшість заможних парсів у XVI–XVII ст. селилися в містах Бомбеї й Сураті.
Доля зороастрійців, які залишилися в Ірані, склалася трагічно. Їх насильно навертали в мусульманство, храми вогню руйнували, священні книги, включаючи "Авесту", знищували. Уникнути винищування вдалося значній частині зороастрійців, які в XI–XII ст. знайшли притулок у містах Йезді, Кермані і їхніх околицях, у районах Туркабада й Шеріфабада, відгороджених від густонаселених місць горами й пустелями Деште-Кевір і Деште-Лут. Зороастрійці, що втікали сюди з Хорасана й іранського Азербайджану, зуміли привезти із собою найдревніші священні вогні. Відтепер вони горіли в простих приміщеннях, складених з необпаленої цегли-сирцю (щоб не впадали в око мусульманам).
Зороастрійські жерці, що влаштувалися на новому місці, зуміли, мабуть, вивезти священні зороастрійські тексти, у тому числі й "Авесту". Найкраще збереглася літургічна частина "Авести", що пов'язане з постійним її читанням під час молитов.
До монгольського завоювання Ірану й утворення Делійського султанату (1206 р.), а також до завоювання Гуджарату мусульманами в 1297 р. зв'язки між зороастрійцям и Ірану й парсами Індії не переривалися. Після монгольської навали на Іран у XIII ст. і завоювання Індії Тимуром у XIV ст. ці зв'язки перервалися й на якийсь час відновилися лише наприкінці XV ст.
У середині XVII ст. зороастрійська громада знову зазнала переслідувань з боку шахів Сефевидської династії. За наказом шаха Аббаса II зороастрійців виселяли з передмість міст Ісфахана й Кермана та насильно навертали в іслам. Багатьом з них під страхом страти довелося прийняти нову віру. Уцілілі зороастрійці, бачачи, що їхня релігія піддається зневазі, стали приховувати вівтарі вогню в спеціальних будівлях, що не мали вікон, і які служили храмами. Туди могли входити тільки священнослужителі. Віруючі перебували на іншій половині, відділеної від вівтаря перегородкою, яка дозволяла бачити лише відсвіт вогню.
І в новий час зороастрійці зазнавали гонінь. У XVIII ст. їм заборонялося займатися багатьма ремеслами, торгувати м'ясом, працювати ткачами. Вони могли бути торговцями, садівниками або хліборобами й носити одяг жовтого й темного кольорів. На будівлю осель зороастрійцям необхідно було одержувати дозвіл у мусульманських правителів. Свої будинки вони будували низькими, частково схованими під землею (що пояснювалося близькістю пустелі), з куполоподібними дахами, без вікон; у середині даху перебував отвір для вентиляції. На відміну від осель мусульман житлові кімнати в будинках зороастрійців завжди розташовувалися в південно-західній частині будови, на сонячному боці.
Важке матеріальне становище цих етнічно-релігійних меншостей пояснювалося й тим, що крім загальних податків на худобу, на професію бакалійника або гончаря послідовники Зороастра повинні були платити спеціальний податок – джизію, – яким вони обкладалися як "невірні".
Постійна боротьба за існування, кількаразові переселення наклали відбиток на зовнішній вигляд, характер і побут зороастрійців. Їм доводилося постійно піклуватися про порятунок громади, збереження віри, догматів й обрядів.
Багато європейських й російських вчених й мандрівників, які побували в Ірані у XVII – XIX ст., відзначали, що за зовнішнім виглядом зороастрійці відрізнялися від інших персів. Зороастрійці були смагляві, вищі на зріст, мали ширший овал обличчя, тонкий орлиний ніс, темне довге хвилясте волосся й густі бороди. Очі широко розставлені, сріблисто-сірого кольору, під рівним, світлим, виступаючим чолом. Чоловіки були міцними, добре складеними, сильними. Жінки-зороастрійки відрізнялися дуже приємною зовнішністю, часто зустрічалися гарні на обличчя. Не випадково їх викрадали перси-мусульмани, навертали у свою віру й одружувалися з ними.
Навіть одягом зороастрійці відрізнялися від мусульман. Поверх штанів вони носили широку бавовняну сорочку до колін, підперезану білим поясом, а на голові – повстяний ковпак або тюрбан.
Інакше склалося життя ндійських парсів. Утворення у XVI ст. імперії Великих Моголів на місці Делійського султанату й прихід до влади хана Акбара послабили гніт ісламу над іновірцями. Скасували непосильний податок (джизію), зороастрійські служителі культу одержали невеликі земельні наділи, різні релігії сталі вільнішими. Незабаром хан Акбар почав відходити від ортодоксального ісламу, зацікавившись віруваннями парсів, індусів та мусульманських сект. При ньому відбувалися диспути представників різних релігій, у тому числі й за участю зороастрійців.
В XVI–XVII ст. парси Індії були гарними скотарями й хліборобами, вирощували тютюн, займалися виноробством, постачали морякам прісну воду й дерево. Згодом парси стали посередниками в торгівлі з європейськими купцями. Коли центр парсийської громади Сурат перейшов у володіння Англії, парси переселилися в Бомбей, який у XVIII ст. був постійним місцем проживання заможних парсів – купців і підприємців.
Протягом XVI–XVII ст. зв'язки між парсами й зороастрійцями в Ірані часто переривалися (в основному через вторгнення афганців в Іран). Наприкінці XVIII ст. у зв'язку із захопленням Ага Мохам мед-ханом Каджаром міста Кермана стосунки між зороастрійцями й парсами перервалися надовго.
Етична сторона зороастризму, коли життя розглядається як благо, надане Богом, завжди змушувала зороастрійців відчувати відповідальність за свою поведінку й поведінку навколишніх, зв'язаних між собою єдиною релігією, загальними цілями й повсякденним життям.
Тріада: добра думка, добре слово й добре діяння – основа моральності зороастрійців. Дуже важливими для зороастрийского віровчення є такі поняття, як істина, справедливість, вірність, сміливість, чесність, порядність і цнотливість, а з погляду релігії – праведність і благочестя. Величезне значення має для зороастрійця святість слова. Не випадково навіть мусульмани при складанні угод воліли мати справу із зороастрійцями, знаючи їхню чесність і непідкупність.
Характерними рисами зороастрійців є турбота про природу й тваринний світ, а також особливе відношення до чотирьох стихій – вогню, води, землі й повітря, турбота про їхню чистоту, як і про свою власну.
В останні десятиліття XX ст. зороастрійська громада вже не представляє єдиного монолітного організму. У великих містах зороастрійці тепер не живуть ізольовано, а розчинилися серед іншого населення. Більшість із них – підприємці, лікарі, педагоги, адвокати, інженери, журналісти. Зороастрійська молодь, що живе в містах, з терпимістю ставлятьсядо представників інших релігій. Після прийняття в Ірані у 1979 р. ісламської конституції зороастрійці визнані релігійною меншиною. У результаті перед ними виникла безліч проблем в області релігії, економіки й політики, як, втім, і перед всіма релігійними меншостями інших країн.
Сьогодні зороастрійці крім Ірану й Індії проживають у Пакистані, Шрі-Ланці, Адені, Сінгапурі, Шанхаї, Гонконзі, а також у США, Канаді й Австралії. У сучасному світі число послідовників зороастризму складає 130–150 тис. чоловік.
|
