БІСЕР В УКРАЇНІ ТА
РУСІ
А тепер давайте вирвемося з вигадливих міських кімнат на привільні простори лугів, лісів і сіл! Саме там можна було зустріти дівчину в ошатно розшитому головному уборі чи одязі, які переливалися бісерним блиском! Ці прості й разом з тим витончені святкові прикраси, зроблені майстринями за власним уявленням, без обмежень модного бездушного малюнка-заготівлі, весь цей час негаласливо зберігали в собі народний дух і натхнення.
Більше трьох століть бісер і стеклярус були найулюбленішими матеріалами для оздоблення святкового народного костюма на всій території європейської Росії, у північній і, ще більшою мірою, у її центральних і південних областях. На Півночі здавна головну роль грали перли, які нашивали й нанизували на жіночі й дівочі головні убори, серги й інші прикраси. У XVIII столітті в народний костюм починають проникати бісер і стеклярус, а вбрання молодої жінки чи дівиці XIX сторіччя вже просто неможливо уявити собі без них. У народних костюмах деяких губерній віддавалася перевага бісерним оздобленням "посаджених", в інших – "низаних" типів. Для кожної місцевості існували свої улюблені кольори, орнаменти, своє компонування їхніх окремих частин.
За своїм призначенням предмети з бісеру й стеклярусу чітко діляться на кілька груп: головні убори і їхні деталі; шийні прикраси – накладні коміри й намиста; нагрудні – ланцюжки, джгути, розмітки, низки; наспинні – гайтани, дівочі накосники й косоплети; поясні, тобто декоративні пояси.
У XIX столітті, у зв'язку із зростаючим інтересом до бісеру, він надходить на ринки вже в таких кількостях, що стає легко доступним навіть сільському населенню. Порівняно невисока вартість і надзвичайна привабливість гри то прозорих, то глухих тонів скла дають можливість користуватися бісером у найбільш шанованих предметах народного костюма – головних уборах.
Особливу красу й закінченість дівочому й жіночому головним уборам надавали разки. Сітки разків низалися з білого або прозорого бісеру в продовження традиції перлинних оздоблень. Вони опускалися рівною смугою на чоло до самих брів, обвивали верхню частину обличчя пишною оборкою, а іноді бісерна сітка покривала попереду всю голову.
Поверх парадного кокошника у деяких місцевостях накидали так звані «фролки» – низані сітки діаметром біля півметра з безбарвного бісеру з додаванням кольорового. Фролки використовували в Костромській губернії. У районі Заонежжя носили так звані "роги" – волосяну сітку, яка збиралася навколо голови широкими хвилями. Вони могли слугувати весільним убором або пришивалися в якості разків до жіночих кокошників і низалися з перлів або бісеру.
Інший тип святкового дівочого убору – вінці. Вони мали кілька форм. Головна їхня відмінність в тім, що одні були суцільними, твердими, а інші – прорізними, гнучкими. Тверді вінці у вигляді підкови обрамляли дівоче обличчя, подібно німбу. Як правило, всі вони прикрашалися вишивкою перлами або білим бісером прийомом саження по білі. Їхній орнамент, який оплітався подібно траві, являв собою чергування квітів і рослин. Вони створювали верхній зубчастий і рельєфний край убору. Цей тип орнаменту був широко розповсюджений у XVIII столітті й продовжував залишатися в народному мистецтві ще довгий час. Інший тип зубчастого твердого вінця, який відноситься до другої половини XIX століття, з гаптарським візерунком, включає до себе обнизки білого стеклярусу .
Найурочистішим із всіх дівочих уборів була коруна – твердий вінець у вигляді хору (опуклого обруча) із прорізним візерунком. Вона мала околицю, найчастіше галунну. Візерунок викладався білями, по них саджалися перли або бісер. Останній використовувався в корунах уже в XVIII столітті. Назва убору безумовно походить від слова «корона». Поширення цього виду вінця досить широко – від Архангельська до Москви.
На відміну від дівочих, жіночі головні убори закривали всю голову. Волосся старанно маскували попереду разками, а позаду позатильнями – тканими або низаними сітками. У минулому для жінки вважалося ганьбою показувати волосся. «Світити волоссям» нібито передвіщало нещастя. Тому їх ретельно забирали під повойник.
Розкішним доповненням до головних убори Російської Півночі й Верхнього Поволжя були серги. Звичайно вони мали латунну основу, покриту перловими або бісерними низками на кінському волосі, з додаванням скла або дрібної бірюзи. Обнизувалася як сама серга, так і її підвіска.
Особливого роду деталлю, яка супроводжує далеко не всі головні убори, є рясна. Це кисті або довгі до півметра смуги, приблизно, п'яти сантиметрів шириною. Наявність їх у народних головних уборах вказує на зв'язок зі стійкою древньою традицією. Кистєподібні срібні рясна були знайдені в Старій Рязані в скарбі XI – XII століть. У селянських уборах XIX – XX століть вони низалися з бісеру. Інший вид – стрічкоподібний – відомий по низаних перлами ряснах XVI сторіччя із зібрання Володимиро-Суздальського музею-заповідника. У народних уборах XIX – XX століть такі рясна були стеклярусними, кріпилися до верхньої частини позатильні й спускалися на груди.
Всі головні убори середньої смуги Росії (налобні разки, позатильні, нависочники, рясна) настільки багаті і яскраві, що досить їх одних, щоб зробити жіноче вбрання винятковим. Але тільки ними не обмежувалися. За головними окрасами ішли шийні. І в тих і в інших простежуються древні традиції національного народного костюма. Їхні форми беруть початок у XIV – XV століттях і зберігають багато особливостей у XIX і XX століттях.
У північному вбранні, як жіночому, так і дівочому, уживалися накладні коміри. Цю древню деталь одягу можна побачити на багатоих одіяннях персонажів російської ікони й в ілюстраціях рукописних книг. Як усяка шийна прикраса, такі коміри називали "намистом", але були й місцеві назви: "заборошник" – в Архангельській, "наборушник" – у Тверській губерніях. Усі вони круглі й плоскі за формою. Поверхня комірів складалася із суцільного шиття бісером і перламутром тим або іншим візерунком. Вишивка найчастіше являла собою хвилясте стебло з розкритими квітами з листками круглої або овальної форми. Намиста й понині носяться в Рязанській, Орловській й деяких інших областях. Сувора краса вкладена в намисто Нижегородської губернії, яке поєднкє щільну вишиту смугу й ажур із звисаючих бісерних разків і ланцюжків.
Серед наспинних прикрас одним з головних був гайтан. Це древнє слово позначало шнур, тасьму. У наші дні він уже майже не вживається. Досить схожі із ланцюжками, але більш вузькі й довгі, гайтани одягалися на шию, а кінці перекидалися на спину. У Тульській губернії, наприклад, у селі Івлєві Богородицького повіту, зустрічалися гайтани у вигляді простої знизки бісеру, складеної із відрізків різних кольорів: блакитних, зелених, червоних. У Воронезькій вони низалися візерунками, подібно до ланцюжків. Шнури обнизувалися бісером, а кисті покривалися бісерними сітками.
Повсюди дівчата заплітали волосся в одну косу. Спускаючись на спину, коса закінчувалася «косоплетом» або «накосником» Косоплетом слугувала стрічка або шнур, розкішно прикрашений бісером. У Весьєгонському повіті Тверської губернії у XVIII столітті такі стрічки були обов'язковою деталлю дівочого вбрання. Накосники мали різні форми – плоскі й об'ємні. Плоскі були майже завжди п'ятикутними й завершувалися кільцем або петлею для просмикування зав'язки. Заповнення їх різні. Кольоровий бісер часто поєднувався з кумачем, яскравою тасьмою, вовняною бахромою. Візерунок вишивався або низався у вигляді сітки. В одному предметі ці техніки виконання часто по'єднувалися.
Надзвичайно барвисте явище представляло собою вбрання молодих жінок Рязанської, Калузької, Тульської й особливо Орловської губерній. «У нас на лугах квіти й жінки наші, як квіти», – так поетично виразився старий селянин із села Бережки під Жиздрою. Дійсно, вони були унизані бісером і стеклярусом від надскронників до поділів.
Особливе місце в селянському одязі займали пояси – як жіночі, так і чоловічі. Їх було прийнято прикрашати, по можливості, розкішно. Найпростішим прийомом введення в них бісеру було нанизування окремих бісерин на кожну нитку кисті, якими закінчувалися обидва кінці пояса. Бісер робив важкими (утяжелял) кисті, злегка відтягаючи їх. Блиск його разом з яскравим кольором вовняної пряжі, з якої звичайно робилися кисті, привертав увагу до цієї частини костюма.
Відомі жіночі декоративні пояси, повність виготовлені з бісеру технікою низання. Тепер вони стали рідкістю, але в Калузькій області, у південній частині колишнього Жиздринського повіту, у селах Хвастовичі, Ценевичі, Бояновичі пам'ятають, що низали їх на шести (й до дванадцяти) нитках, прикрашали кистями. Шириною вони були не більше п'яти сантиметрів, а візерунки не відрізнялися від орнаментів ланцюжків та гайтанів.
Серед прикрас досить рідко зустрічаються «наруччя», тобто браслети. Їх носять на обох руках, однакові, у вигляді десяти-дванадцяти бісерних низок, які прикріплюють до будь-якої вертикалі – стеклярусної або дерев'яної тонкої палички, бісерної зв'язки або навіть ганчіркового жгутика – і зав'язують. Візерункові наруччя невідомі.
Коли виникає будь-який вид народного мистецтва, він вбирає в себе досягнення минулого, які мають звичайно багатовіковий шлях. Ці досягнення спочатку стають основою для нового виду творчості, й лише згодом у ньому виробляються свої власні особливості, які йдуть від нових матеріалів і від нової техніки. Так сталося й з мистецтвом бісерної й стеклярусної вишивки й низання. Виготовляючи скляні намиста, майстрині виявили особливості кожного сорту: однотонний «глухий» бісер відрізнявся яскравістю, прозорий – блиском, стеклярус мав відблиск срібла. Повною мірою використовувалося основна властивість цих матеріалів – здатність відбивати світло. Костюм, для якого призначалися ці прикраси, носився на відкритому повітрі, під променями сонця, які у стократ збільшували їхній природний блиск. Колорит селянських виробів з бісеру й стеклярусу відрізнявся чистотою і яскравістю. Для більшості робіт кольори підбиралися контрастні, що робило їх ще привабливішими. Малюнок був визначеним, чітким. І колорит, і малюнок знаходилися в повній гармонії із загальним виглядом місцевого вбрання. Усі деталі бісерних прикрас розшивалися споконвічно народними орнаментами у всій їхній розмаїтості. Вони були єдині й для тканин, і для вишитого, мереживного і в'язаного святкового вбрання.
Любов народу до цих прикрас живе й сьогодні. У сільських місцевостях продовжують носити бісерні ланцюжки й намиста. Тільки позатильні щезли разом зі складними головними уборами. Їх безжалісно розпускають, щоб перенизати на інші, модні речі.
С амостійну групу становлять предмети церковного культу, оздоблені бісером і стеклярусом. Вони дуже відрізняються від світських і народних виробів з тих же матеріалів. Це оклади ікон, ікони й образки, стрічки, на які підвішували лампади, бісерні чітки й старообрядницькі ліствички, покровці. Як способи виконання, так і орнаменти в основному підпорядковувалися традиційним правилам, які складалися століттями. Нові технології й візерунки проникали в них із затримкою й у дуже переробленому вигляді. Складне переплетення традиційних і нових принципів роботи призвело до створення дуже різних за характером виробів: яскравих і строгих, світлих, однотонних, візерункових, з мереживною вишивкою та суцільним шиттям.
Багато релігійних сюжетів відтворювалися за іноземними малюнками, у стилі католицьких церковних зображень. Як приклад можна навести «Розп'яття» дуже витонченої роботи із дрібного бісеру на перламутровому фоні, яке знаходиться у Московському Історичному музеї. Обрамлення виконане у вигляді арки з готичними флеронами, по яких в'ється дрібна травичка.
У зібранні Московського Історичного Музею також можна бачити кілька ікон католицького зразка епохи XIX ст. Всі вони створені із залученням золотого бісеру: Богоматір без дитини з молитовно складеними руками, мучениця із хрестом у руці, Моління про чашу, де ангел указує Христу на чашу, у яку знаходяться знаряддя страстей. Кілька ікон католицького зразку було в сховищі Музею 40-х років (у дореволюційній Москві): Христос із гілкою лілій у руці; великомучениця Варвара. Зустрічаються наслідування особливо улюблених у свій час картин відомих художників: наслідування картини Карло Дольчі "Христос, що благословляє хліб" очевидно в бісерній вишивці; наслідування картини Рафаеля "Madonna della Sedia", але на ній вишиті бісером тільки одяг і крісло мадонни; лики й руки писані олійною фарбою, так що вийшло щось подібне до бісерної ризи на ікону.
Мадонна "della Sedia" під ім'ям Божої матері трьох радостей увійшла до числа визнаних православною церквою ікон Богоматері й часто зустрічалася в стародавніх божниках. У правому боковому вівтарі Никитського монастиря в Москві така ікона знаходилася у верхньому ряді на бічній стіні іконостаса.
Створення бісерних ікон особливо процвітало в Київській губернії, і на Західній Україні, де католицький вплив позначився на предметах православного культу.
Православні бісерні ікони з'явилися пізніше й зображували найчастіше святих. В Московському Історичному музеї зберігаються ікони Митрофанія Воронезького, у єпископському одязі, плетена великим бісером; Миколи Чудотворця, де бісером зроблена тільки риза, а лик і руки – олійною фарбою; Іоанна Богослова, який пише Євангеліє (вишивка по жовтій паперовій канві); ікона Казанської Божої Матері (по білій паперовій канві).
Окремо стоїть у зібранні Історичного Музею грузинська вишивка – ікона Богоматері з дітьми Христом та Іоанном, датована 1830 р. Вона відрізняється особливим площинним трактуванням, орнаментальністю всього зображення.
Однак застосування бісеру в церковному убранні не обмежувалося іконами. Він також використовувався в церковному начинні. Кращим із усього, що дав бісер для церкви, треба визнати підставки для свіч. Масивні, високі, одягнені в бісерні чохли, вони вставлялися у великі церковні ставники, а на них уже ставилася свіча або лампада. На цих бісерних чохлах розцвітає цілий сад чудових квіткових гірлянд: вони в'ються навколо стовбура, або прямо піднімаються вверх або підвішені як ламбрекени драпірування. Зрідка зустрічаються датування, коротка молитва або присвята.
Велике враження справляли стеклярусні оклади. Подовжені бусини, покриваючи всю площину, створювали сріблисту, переливчасту поверхню, яка у мерехтінні свіч мала особливо гарний вигляд. Стеклярусні оклади існували дуже довгий час, відомі зразки XVIII і XIX сторіч. Ранні, але виконані ретельніше, відрізнялися нечисленним набором кольорового намиста й нерідко доповнювалися скляними блискітками.
Під впливом захоплення бісерними виробами в першій половині XIX століття серед культових пам'ятників з'явилися оклади, оздоблені дрібним бісером. До предметів цього типу належить оклад ікони Покрова Богоматері, шитий дуже дрібним бісером невеликими низками, які щільно прилягали одна до одної.
Зустрічаються бісерні нашивні хрести, які у свій час поміщалися на покривалі або облаченні. Відтоді й до сьогоднішнього дня популярні крашанки – на дерев'яній основі, – обтягнуті в'язаним бісерним чохлом.
Маленькі бісерні подушечки підкладалися під розкриту для читання богослужебну книгу, щоб не псувалася оправа. Такі подушечки використовуються й понині в деяких розкольницьких церквах. Дуже рідкісні ризи для ікон, які вишиваються суцільно одним бісером; зазвичай бісер змішується тут з перлами, стеклярусом, намистом і камінчиками для виконання візерунка на ризі, а фон підкладається кольоровою фольгою або матерією.
Останні три десятиліття ХІХ століття – час повного занепаду бісеру, як мистецтва. Нова епоха принесла із собою нові умови, нову реалії, які повністю змінили життя суспільства Російської імперії. Широке використання праці кріпосних майстринь скінчилося, залишилися лише поодинокі аматорки цього чарівного рукоділля, яке потребує багато часу й вимагає посидючості. Разом з тим багато улюблених старих бісерних дрібниць стали не потрібні й незручні. Наприклад, винахід практичного й нудного шкіряного портмоне витіснив із користування ошатний бісерний гаманець.
У зв’язку з початком експорту бісеру в малорозвинені країни фабрики намагалися максимально здешевити виробництво бісеру та прискорити процес його виготовлення. У гонитві за наживою суттєво погіршується якість бісеру, він стає усе більш грубим. Зовсім завмерло виробництво дрібних сортів, а разом з тим і найтонших голок та спиць, якими користувалися майстрині початку століття. Наприкінці 30-х років з'являється паперова канва, яка полегшує виконання бісерних робіт, але робить їх усе більше дилетантськими. Найчастіше фон вже не покривається бісером – його заміняє канва, біла або кольорова, іноді бірюзова чи жовта – в наслідування улюбленому тону бісеру. Оскільки великим бісером зручно заповнювати великі площини – починають переважати чималі за розміром речі: величезні картини для камінів і вікон; великі настінні кошики напівкруглої форми; підставки для книг і нот; цілі картини, які намагалися суперничати із справжнім живописом і де занепад стилю яскраво виражається в однотипності пейзажу з великою кількістю фігур людей та тварин. Все частіше вводиться металевий бісер, тобто позолочений жовтий і полірований біло-сталевий, якого в старих вишивках першої чверті століття зовсім не було. Нарешті, на зміну паперовій приходить нитяна канва, вторгається гарусна вишивка, яка частенько займає значну частину малюнка й зрештою переважає зовсім, відводячи для бісеру роль відблиску в тому або іншому місці картини.
Як це не сумно, але й у народі навички рукоділля, набуті в минулих століттях, були втрачені, не витримавши конкуренції з фабричними товарами.
Бісерні художні роботи збереглися тільки в самій глибинці, де жінки ще не втратили звичаю самим прикрашати свій одяг, та в деяких по жіночих монастирях. Коли земства почали цікавитися так званими "кустарними промислами", виявилося, що бісерне рукоділля майже зовсім зникло. Бісерної вишивки старого поміщицького типу в народі не залишилося зовсім. Бісер входив подекуди в обробку різних прошивок і вставок, нарівні з нитками й блискітками. Але основне його застосування залишилося в низанні. Ці бісерні низки використовувалися головним чином у південно-східній Росії, серед народів Поволжя, а завдяки їхньому впливу і у селян сусідніх губерній.
Після скасування кріпосного права багато народних мистецтв виходять за межі «домашніх» і перетворюються на маленькі кустарні підприємства. Вироби народного мистецтва скуповували за безцінь торговці-перекупники, чим доводили майстрів до крайньої бідності. Якість виробів погіршувалася, зникала майстерність. Таке становище в народному мистецтві викликало занепокоєння прогресивних кіл громадськості Poсії. На захист і підтримку народної творчості в другій половині XIX сторіччя виступали піднімали багато видатних діячів культури й науки. Серед них видатні російські мистецтвознавці В. Стасов, Ф. Буслаєв, І. Забєлін, а також письменники й художники – М. Горький, І. Рєпін, В. Васнєцов, В. Сєров. Вони першими оцінили високий художній рівень робіт сільських і посадських майстрів.
Видатні діячі української культури, такі як Т. Шевченко, І. Франко, В. Кричевський, М. Самокиш, О. Кульчицька, цікавилися й глибоко вивчали художню спадщину народу.
Завдяки їхнім зусиллям розпочалася активна робота зі збирання й вивчення кращих зразків народного мистецтва, засновані перші музеї. Багато етнографів-аматорів їздили по селах і збирали шедеври народного мистецтва. Влаштовували виставки цих робіт не тільки на батьківщині, але й далеко за її межами. Їхні колекції згодом поповнили фонди багатьох етнографічних музеїв.
Першу спробу показати бісер не в музейній вітрині, а в умовах стародавнього панського маєтку, поруч із іншими предметами побутової старовини, зробив заснований у Москві Музей 40-х років. Правда, епоха, яку представляв Музей, для бісеру – вже глибокий занепад; хоча традиції бісерного мистецтва ще й не стали остаточно спогадом минулого. Ще стоять у будуарі господарки п’яльці з розпочатою бісерною вишивкою, а в рукодільній шухлядці ще досить бісерних запасів різних сортів і кольорів. У кабінеті хазяїна – різьблена цінної деревини підставка, заставлена бісерними цибухами; у спальні лежить на дивані гарусно-бісерна подушка, на якій по гарусному тлу вишите білим і сірим бісером "en grisaille"; щось подобне до античного барельєфа: мисливець, навантажений дичиною, повертається додому до дружини й дитини. У кімнаті бабусі – поруч із божником бісерна ікона; на стіні – витончена, старовинної роботи, бісерна картинка по полотні – вулик серед квітів і зелені; на столику – коробочки, чехольчики, різний дріб'язок і одна дрібничка, рідкісна за призначенням: прес для гральних карт, щоб не загиналися куточки. Прес прикрашений вставкою, вишитою бісером по паперовій канві із домішкою гарусу: руїни замка в арабесках стилю Миколаївського рококо. Але найцікавішою річчю в кімнаті бабусі є одна картинка, вишита бісером і стеклярусом: поясне зображення, дама з розгорнутим нотним зошитом у руках. Дама сидить у кріслі з цінної деревини, поруч із кріслом – шафка, теж із цінної деревини, верх якої прикрашений різьбленням пізнього рококо. Тут ми бачимо, безсумнівно, одне з рідкісних надбань особистої творчості рукодільниці, виконане не по картатому малюнку, а за власним задумом.
Розвитку народних художніх промислів сприяли й губернські земства. Вони вивчали художньо-промислові центри, створювали промислово-кустарні майстерні, учбово-інструкторські школи, художньо-промислові училища й кycтapні склади, які поставляли майстрам необхідний матеріал і продавали готові вироби. Усе це допомагало відродженню традицій і поліпшенню якості виробів. Розвитку селянських промислів сприяло також «Товариство допомоги ручній праці», яке організувало склади й магазини в багатьох губерніях Росії й за кордоном. У такий спосіб була відроджена безліч народних художніх промислів, зокрема – бісерний. Прикраси з біcеру почали виготовляти в окремих кустарних майстернях і школах художнього рукоділля.
Перша артіль бісерниць була заснована в 1891 р. в с. Воронцовка колишньої Тульської губернії. Не дуже складна технікa нанизування поширилася на навколишні села – Бибинку, Івaнівське й сусідні. Сільські жінки й дівчата нанизували ланцюжки з бісеру – «ожерелькu». Виготовляючи прикраси, вони використовували візерунки стародавніх вишивок, мережив, шиття, тканих поясів, відтворювали в бісері традиційні орнаменти: «лабети», «хрести», «кола», «віконечка», «ялинки»...
У тому ж 1891 р. була створена вишивально-ткацька майстерня в с. Соломинка колишньої Тамбовської губернії, в якому було відроджено мистецтво вишивання бісером і нанизування ланцюжків. Центри виробів із бісеру існували також подекуди в Тульській губернії. У м. Усмaні Воронезької губернії у 1902 р. була заснована вишивальна майстерня, де займалися й бісерною вишивкою. В Cepгієвoму Посаді (м. Загорськ Московської області) у 1911 р. почала працювати артіль «кустарних одягальниць», які в одязі для ляльок використовували біcерні прикраси за зразком селянських. Багато центрів виготовлення прикрас із біcеру було також у Поволжі й Приураллі.
Промислові артілі відкривалися й на Україні. У 1906 р. в містечку Зозови колишньої Київської губернії була заснована кустарна майстерня, де, крім килимів і вишивок, виготовляли бісерні кольє, ланцюжки й інші прикраси. Існували бісерні промисли в Чернігівській та інших губерніях.
На початку ХХ століття були створені вишивальні майстерні на території Галичини (нинішні Iвано-Франківська й Львівська області) і Буковини (Чернівецька область), де поруч із ткацтвом і вишиванням виготовляли прикраси з бісеру. Особливо були розвинені художні ремесла на Подолі, Покутті, Гуцульщині, у Тернополі, Чорткові, Борщу, Городенці, Коломиї, Косові, Чернівцях, Озерянах, Хусті. Велику творчу роботу, спрямовану на відродження народних художніх промислів у Росії й на Україні, проводили російські художниці Н. Давидова, Є. Прибильська, О. Полєнова.
Візерунків, спеціально призначених для плетива бісером, у глибинці не було, тому використовувалися малюнки місцевих художників, візерунки вишивок або тканих виробів.
Продавалися вироби на місцевих ярмарках або пересилалися в Москву, Петербург, Полтаву, Київ та інші міста, де магазини кустарного виробництва перетворилися на своєрідні музеї народного мистецтва. Бісерні прикраси мали великий успіх і користувалися попитом.
На кустарних й етнографічних виставках, які проходили в другій половині XIX і на початку ХХ ст. у багатьох містах Росії й України, виставлялися різноманітні жіночі прикраси, серед яких значне місце займали російські гайтани й українські гердани.
У 1916 р. галерея Лемерс'є в Москві влаштувала на одній із своїх виставок відділ бісеру, складений головним чином з колекції А. К. Пожарського; кілька речей виставила пані Арафєлова.
Московські музеї збирали бісерні вишивки разом з іншими предметами художньої старовини. У зібранні Історичного Музею (колишнього Кустарного Музею Московського Губернського земства), колекції Строганівського училища можна бачити всі стилі й епохи бісеру часів поміщицького побуту й кілька речей більш ранніх. Але щоб мати повну картину розвитку цього виду мистецтва, ще багато чого треба пошукати.
Зробити це буде важко, оскільки епоха соціальних зрушень та потрясінь на довгий час перервала розвиток бісерного мистецтва.
У радянський період художні вироби з бісеру експонувалися на численних виставках народного мистецтва. Ці прикраси в різних куточках Радянського Союзу створювали народні майстри й рукодільниці. Їхні вироби виставлялися на обласних, республіканських і всесоюзних виставках і викликали щире заслужене захоплення.
Сьогодні роботи з бісеру й стеклярусу зберігаються в зібраннях багатьох художніх і краєзнавчих музеїв, ними прикрашають постійні й тимчасові виставки, їм присвячуються спеціальні експозиції. Наприклад, Рязанський музей має багаті зібрання низаних бісером жіночих прикрас із різних повітів своєї губернії. Прекрасні роботи з бісеру й стеклярусу можна було бачити в Музеї 40-х років, що існував у Москві в двадцяті роки минулого століття.
Найбільш значні речі зберігаються нині в Ермітажі, Державному Історичному музеї, Державному музеї етнографії народів СРСР і Державному Російському музеї.
Така Земна історія бісеру, якою її побачили вчені та історики-мистецтвознавці. Трохи мудра, трохи смішна, трохи сумна...
Так казково й переконливо відбилося велике життя в малюсіньких іскорках бісеринок...
 |
Скульптура з бiсеру |  |
|
Простір Бісерних Чудес | |
Уроки Чарівництва | |
Поради пра-пра-пра-Феєчки |
|
Чому варто навчитися ще |
|
Списочек літератури й сайтів | |
|
 |