Китайський мудрець Конфуцій подарував світу велике вчення про гуманність і священний обов'язок, учив людей у будь-яких ситуаціях дотримуватися Ритуалу – універсальних правил і норм життя.
Про себе Конфуцій не любив розповідати й свій життєвий шлях описав у декількох рядках: "У 15 років я спрямував свої помисли на навчання. У 30 років я став самостійним. У 40 – зумів звільнитися від сумнівів. У 50 років я пізнав волю Неба. У 60 років навчився відрізняти правду від неправди. У 70 років я став дотримуватись бажань мого серця й не порушував Ритуалу".
Його шлях від навчання через пізнання "волі Неба" до вільного слідування бажанням серця й дотримання правил поведінки, які він уважав священними, "небесними", став моральним орієнтиром всієї китайської традиції. Вчання Конфуція містить у собі сукупність духовних і соціальних норм, які передаються з покоління в покоління протягом майже 2,5 тис. років.
Ці норми стосувалися виховання людини, визначали її поведінку в родині, на службі й у суспільстві, установлювали певний спосіб мислення. Дотепер конфуціанство служить джерелом, яке живить китайську культуру й багато в чому визначає обличчя китайських націй.
З європейської точки зору конфуціанство не можна назвати релігією. У традиційному Китаї навіть не було такого слова. Багато основних напрямків китайської філософської думки поєднувалися одним поняттям –
цзяо, що в перекладі означає "вчення", а точніше, "духовне вчення".
Конфуцій не знає поняття "Бог", а Небо, яке обожнюється в Давньому Китаї, для Вчителя лише критерій істини, з яким треба вічно себе звіряти, а не об'єкт поклоніння.
Сам Конфуцій вірив у духів, але думав, що вони анітрошки не допомагають людині в її внутрішнім удосконалюванні. Більше того, філософ радив, щоб "народ шанував духів і душі померлих, але тримався при цьому від них подалі". Таку поведінку Конфуцій називав досить мудрою. Головним же він уважав процес виявлення в собі людини культурної на основі шанування давнини.
ВЕЛИКИЙ С ДИТИНСТВА
На Сході історія народження великого мудреця завжди обставлена досить незвичайно, і сьогодні важко в тонких хитросплетіннях давніх історій відрізнити нитку міфів від істини.
Шулян Хе, майбутній батько Конфуція, мав за плечима славну біографію мужнього воїна. Багато хто з його друзів пам'ятали, як один із знатних вельмож, особистий друг правителя царства Лу, потрапив у оточення. Ніхто не міг з нього вибратися, лише хоробрий Шулян Хе і його 300 воїнів раптовим і зухвалим ударом пробили кільце ворогів.
Але, на жаль, мужність і відданість старого воїна не одержали гідної подяки від правителя: ні нагород, ні високих звань, ні земельних наділів він не мав. Залишалася єдина надія на продовження роду, однак і тут його чекало розчарування: дружина народжувала тільки дочок. Та хіба може такий достоний чоловік піти з життя, не залишивши спадкоємця, хіба може він терпіти перешіптування сусідів за спиною, що насміхаються над його безсиллям дати життя саме синові?!
А можливо, справа зовсім не в ньому, а в дружині, яка народжувала тільки дівчаток? У Давньому Китаї на дочок часто дивилися як на тягар: адже їх треба видати заміж, забезпечити чималим приданим, та й допомоги від них у родині менше, ніж від сина.
І от старий Шулян Хе у віці 63 років вирішив взяти наложницю, яка нарешті народила йому сина. Але й тут невдача – син виявився кульгавим. Шулян Хе в розпачі почав шукати нову супутницю життя, і раптово юна дівчина зі знатного роду Янь, погодилася зв'язати своє життя зі старим воїном. Ця жінка й подарувала світу 27 серпня 551 р. до н.е. великого мудреця – Конфуція. При народженні він одержав ім'я Чжун Ні.
Правда, і тут не обійшлося без чуток. Одні казали, що Шулян Хе і Янь Чжи не були одружені; інші обвинувачували їх у тім, що при одруженні не були дотримані всі необхідні обряди, третіх обурювала велика, майже в 40 років, різниця у віці "молодих". У будь-якому разі цей шлюб називали "варварським, що порушує правила" і навіть "протизаконним і розпусним". Чи могли плітки не відбитися на юному Конфуції? Син шляхетних батьків, що знав славну історію роду й ратні подвиги батька, він навряд чи міг забути про обставини своєї появи на світ. І вічно доводилося йому власним прикладом доводити, що властивості людей однакові, незалежно від їхнього народження; важливо інше: чи здатна душа людини дотримуватися давніх канонів, чи може він невпинно виховувати себе, виганяючи нещирість і злість, пестуючи в серці людинолюбство?
Досить було подивитися на форму голівки маленького Конфуція, щоб зрозуміти: йому визначена незвичайна доля. На його голові було кілька горбків, а посередині – ум'ятина. І от знаменний збіг – саме така форма голови, за легендами, була в знаменитого стародавнього мудреця й правителя Фусі, що створив перші ієрогліфи, навчив людей читати й писати, пояснив їм правила рахунку, показав, як ловити рибу й ставити сільці на звірів, як готувати їжу на вогні. Саме Фусі нібито подарував людям перші медичні рецепти й метод голковколювання. Одним словом, він приніс у світ те, що називається культурою. Чи не означала ця подібність, що Конфуцієві призначено дати людям якесь нове осмислення культури й місця людини в ній?
Історія показала, що так і трапилося: Конфуцій заклав фундамент культури не тільки Китаю, але й усього Далекого Сходу. Він не тільки вчив людей насолоджуватися ароматами давньої традиції, але й наповнював східний світ свіжим подихом.
З юності життя вчило Конфуція мужності. Йому ще не було і 17-ти років, як померла його мати. Оскільки його рід, хоча й шляхетного походження, був із числа "малих будинків", тобто незаможних і маловпливових, Конфуція не запрошували на бенкети, які влаштовували знатні роди в царстві Лу. Не раз йому доводилося випробовувати й публічні приниження, і презирливі погляди багатих вельмож... Чи не тоді він зрозумів, що "шляхетний чоловік може бути засмучений лише тим, що не має здібностей, але не турбується про те, що люди не знають його"? Незгоди не озлобили молоде серце – навпаки, він побачив у них засіб самовиховання, виявив у своїй душі ту дивну любов до людей, якої згодом учив інших.
|